журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – архив за 2004 год
"Книжковий огляд" #2

Рукописи горять

Як відомо, на початку місяця Верховна Рада України ухвалила закон про внесення змін до низки законів з оподаткування у зв'язку з прийняттям держбюджету-2004. Згідно з прийнятим законом, звільнені від оподаткування 20-відсотковим податком на додану вартість (ПДВ) друковані ЗМІ (включаючи передплату та доставку) та книжки, видані українською мовою. Не оподатковується також продаж учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників вітчизняного виробництва.

Видавництва Тернополя: через терни – до книжок

Їхні книжки купують і люблять вчителі майже всієї України. Виходу у світ їхніх книжок часто-густо перешкоджають київські чиновники від книжки та неуспішні колеги в областях. Ім'я їм – тернопільські видавці.

"Добра книга" – не просто слова

У минулому номері "Книжкового огляду" в публікації "Найважчі часи позаду. Місто Чернігів. Огляд книжкового ринку" ми розповідали про ситуацію на книговидавничому ринку древнього Чернігова. Автор статті Леся Костів намагалася об'єктивно і різнопланово висвітлити проблеми і успіхи чернігівських поліграфістів, видавців і бібліотекарів. Звичайно, ми не ставили за мету (та це й неможливо) в одній журнальній публікації дослідити тему до кінця, а тому нам приємно, що з Чернігова надійшов лист, в якому розмову продовжено. Нижче публікуємо цього листа.

З бібліотеками варто дружити

Наприкінці 2003 року трьом бібліотекам – Львівській обласній дитячій бібліотеці, Львівській обласній юнацькій бібліотеці і Львівській обласній науковій універсальній бібліотеці – виділили кошти на закупівлю книжок у видавництв. Під час засідання Львівської асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів директор видавництва "Каменяр" Д.І Сапіга запропонував підняти руку тим видавцям, в яких бібліотека закупила книжки. З усіх присутніх, а на засіданні були представники майже всіх львівських видавництв, підняв руку лише директор маленького видавництва "Ліга-Прес". Після цього інциденту деякі видавці почали дзвонити у бібліотеки із запитаннями на кшталт: "Чому ви не придбали наші унікальні книги?", "Ми дарували вам книжки, а ви нічого в нас не закупили!", "На що ви витратили гроші?" і т.ін. Щоб роз'яснити ситуацію, я запросила до розмови директора "Ліги-Прес" Дмитра Сугака та головного редактора Станіслава Дикого, який, власне, здійснює і відповідає за співпрацю з бібліотеками, а також заступника директора з наукової роботи Львівської наукової універсальної бібліотеки Ірину Лешнівську. На жаль, пан Сапіга відмовився від розмови, пославшись на гнітючий настрій, і запропонував зателефонувати йому через місяць-два (державні структури взагалі, на відміну від приватних, зазвичай уникають журналістів), тому його позиція нам відома тільки з чужих слів.

Між курочкою рябою і зоряними війнами

Вони сидять перед великим комп'ютерним екраном, дівчинка семи років і хлопчик дванадцяти. Вони грають у гру, що називається "Жанна д’Арк". Спочатку звучить уривок зі щоденників одного з генералів Орлеанської діви, потім розгортається основна дія гри, звичайно ж, це війна. Дівчинка захоплено розглядає мальовничі околиці середньовічного замку.
– А що це там висить?
– Труп, – спокійно відповідає хлопчик. Дівчинка байдуже знизує плечима:
– А з якого корабля можна ловити рибу?
Турботливі матусі іноді уривають свою жіночу розмову і гримають на оборонців стражденної Франції:
– Спинки! Спинки не горбте!
А ще у кожному кіоску продається невеличка лялька, принцеса Ксена. Коли цікава дитинка знімає з неї цупкий сарафанчик-обладунок, лялька розвалюється у неї в руках на анатомічні фрагменти, ручки окремо, ніжки окремо, навіть тулуб розпадається навпіл. Потім дитинка азартно збирає цю "розчлененку" докупи і фіксує застібками сарафанчика.

Як гріх без душі

(Російсько-український словник. За редакцією доктора філологічних наук, професора В.В. Жайворонка. Київ, Абрис, 2003, 1424 с.)
Цей словник у дичавині нашого книговидання – безперечне досягнення, підсумок попередніх радянських пошуків і перший поважний крок до того, чим новий словник має стати. І тому на початку хочеться сказати велике спасибі всім, хто заходжувався коло тої справи, бо не з чужих слів знаю, наскільки це наразі складно. Без жодної іронії й попри те, що у словнику сила-силенна провалів.

Так багато чудових дітей – звідки ж стільки дорослих крокодилів?

Шекспір у Школі

(Вільям Шекспір. Вибране. Для середнього та старшого віку. Київ, вид-во "Школа", 2003, 364 с.)

Мовою ілюстрацій

Здається, сьогодні українське книговидавництво переживає ренесанс. На нещодавній виставці у Києві було представлено близько трьохсот видавництв, переважна більшість з-поміж них – українські. Загалом брали участь у ній книговидавці з одинадцяти країн світу, що презентували різноманітні за жанрами та спрямуванням книги: дитячу літературу, шкільні підручники, поезію та прозу як класиків світової літератури, так і сучасних письменників, фундаментальні праці науковців, карти й атласи, багато книжок профільного спрямування, плакати тощо. Українські видавці представили найкращі взірці своєї продукції, і, безперечно, є на чому виростати дітям й від чого отримувати естетичну насолоду дорослим. Тисячі томів книжок, "одягнутих" у розкішні палітурки, із розмаїттям ілюстрацій, не позбавлених естетики... Можливо, саме такі слова не були б зайвими у панегірику українським видавцям за те, що вони насправді з любов'ю роблять добру справу, відкривають нові імена в літературі, як і не забувають класиків, знаходять талановитих художників-ілюстраторів, і усе це втілюють у життя в несприятливих умовах для книговидавництва у нашій державі. Та давайте залишимо усі сподівання на краще у царині книговидання на 2004 рік. Наразі ми розпочинаємо рубрику, в якій будемо намагатись говорити про книжку як про витвір мистецтва. Мова йтиме про книжкові ілюстрації, художнє оформлення книги, про таємницю поєднання (синтезу) тексту й малюнка, розповіді про художників-ілюстраторів та книжкову графіку тощо.

Терор норми?

Нещодавно я писав рецензію на український переклад монументальної та всесвітньо відомої лінгвістичної праці. І постійно прихоплював себе на думці, що я читаю одну книжку, а бачу перед собою іншу. Це враження виникло через те, що автори, працюючи під наглядом діяспори, майже повністю замінили відому мені ще з університетської лави термінологію та запровадили по всьому тексту трохи незвичну суміш польської та канадійської стилістики.

Всього потроху

"А були й… [автори], що вважали за першопричину світу павука, який, прядучи, створив з свого павутиння першоелементи, а пізніше – небесні сфери. Він повинен був керувати своїм твором, постійно будучи присутнім аж до кінця світу. І ще вони вважали, що цей кінець дійсно наступить разом з загибеллю світового павутиння".
Теофан Прокопович. Натурфілософія або Фізика//Теофан Прокопович. Філософські твори. В 3-х т. – Т. 2.– К.: Наук. думка, 1980. – С. 293.

(продовження, початок у жовтневому й листопадовому числах "Книжкового огляду" за 2003 рік)

Знаки й ознаки

Початок 2004-го року ознаменований колапсом української книговидавничої галузі, до котрого спричинилася недолуга політика уряду з уведенням ПДВ на книжку. Відтак його нібито скасовано, проте увесь січень і принаймні початок лютого ні про видання, ні про розповсюдження українських книжок, закономірно, й мови всерйоз не велося, а відтак і оглядати нам практично нема чого.
Що ж до теми, то в останні тижні року минулого ще встигла з'явитися низка вартих уваги видань, а також дещицю іще раніших ми несправедливо оминули в попередніх оглядах, – тож поки що зосередимося на них.

Олесь Ульяненко: "У нас письменника вважають юродивим"

Він не любить з'являтися на публіці та, попри це, його знають. Варто вказати у програмі книжкового ярмарку чи будь-якого письменницького заходу інформацію про зустріч із ним, як там зберуться прихильники його творчості. Найвідоміший його роман "Сталінка" перевидавався кілька разів й досьогодні непогано продається, як і нові його книги: "Син тіні", "Дофін сатани", "Знак Саваофа". І це красномовно свідчить – його читають. До його творчості ставлення літературних критиків полярне. В одних його твори викликають негативне сприйняття, що буцімто вони надто похмурі, несвітлі, песимістичні, а персонажі, у переважній більшості, покидьки. Інші ж, навпаки, вважають його одним із найталановитіших і найоптимістичніших сучасних письменників. Та, власне, мабуть, так воно й повинно бути, бо кожний з нас бачить те, що він хоче побачити. Він пише про сьогодення, помічає і показує, коли із сумом, коли з обуренням, його темні сторони, ницих людей. Він гостро й небайдуже сприймає час, інколи шокуючи відвертістю. Його романам притаманна висока емоційна напруга, гіркий гумор, іронія. Сьогодні в гостях у нашій "Літературній вітальні" – Олесь Ульяненко.

Пєлєвін, Мєдвєдєва, Лимонов і крижані води русліту

Художник Сергій Поярков. Монолог сучасного міфотворця

Але разом з тим я переконаний, що міфологія як явище та міфотворчість як необхідність є одвічними необхідними складовими людської свідомості, як і прагнення до багатьох інших речей. Та ж сама релігія – це теж міфологія. Вона виникає в свідомості тоді, коли люди не знають, що з ними буде завтра, коли вони не можуть пояснити для себе оточуючу дійсність та світобудову.

Конкурс на приз Рона Л. Габарда

Був колись письменник-фантаст Рон Л. Габард, відомий більше як творець сайєнтології, яку спеціалісти класифікують як нову релігію, послідовники називають філософським світоглядом, а дехто вважає таємним товариством. Втім, як це не називати, самому Габарду його дітище принесло немалі дивіденди, після чого колишній фантаст вимовив свою відому фразу, яка стала афоризмом: "Хочеш стати мільйонером – створи релігію". Але треба віддати пану Габарду належне: він не забув, як тяжко доводиться письменникам-початківцям, і заснував Приз Рона Л. Габарда, який згідно з його заповітом, щороку вручається і тепер. Що це за Приз, і як стати учасником конкурсу, ми й попросили розповісти Сергія Пояркова, який 13 років тому здобув Гран-прі серед ілюстраторів.

Григорій Грабович: "Чому сьогодні Шевченко стає зброєю демагогів?

Грунтовики і постмодерністи

Любов на три букви

Здається, відгук ІБТ на статтю Інни Волосевич, що вийшла у грудневому числі "КО", передбачався вже самою її назвою, яка повністю звучала так: "Наїзди слобідського критика на захист жінок і деміургів". Себто, "захисту" І.Волосевич той критик ще не читав, але "наїзд" його вже передбачався. Як бачимо, перший бліц кригом.

Особливості національної вампірології

Упир (вампір, опир, вурдалак) – у слов'янській міфології злий дух, що ночами виходить із могили і п'є у сплячих людей кров. Упирями стають так звані "нечисті" покійники: чаклуни, самогубці, померлі неприродною смертю.
"Міфологічний словник"

Читво для творців книжок

1. Читанню якого виду чи типу літератури Ви зазвичай віддаєте перевагу? Що полюбляєте читати для душі, а що з фахових зацікавлень або з якою-небудь іншою метою?
2. Що з прочитаного останнім часом Вас найбільше вразило – як позитивно, так і неґативно?
3. Чи маєте улюблені книжки або ж улюблених авторів?

Як навернути на "дорогу додому"

"Книжковий огляд" #3

"Усе, що продиктує серце"

Здається, про Шевченка написано море літератури, про нього сказано вже майже все… Але при пильнішому розгляді вражає той факт, що ми добре знаємо про Великого Кобзаря, "революціонера-демократа", основоположника української мови та літератури, батька нації, однак так мало знаємо про поета і ще менше про людину Тараса Григоровича Шевченка.

Слово в добу непевну

Однині 28 лютого 2004 року буде однією зі знакових дат у історії українського письменства. Датою, яка відмежувала нас учорашніх – роз'єднаних, збайдужілих, перейнятих здебільшого лише добуванням хліба насущного, від нас сьоднішніх – охоплених гнівом, згуртованих і сильних як жодного іншого разу за моєї, принаймні, пам’яті, хіба що коли Рух творили чи Товариство української мови. І хтозна, чи вистачить нам цієї сили нині так, як вистачило її нашим геніальним попередникам свого часу аж на кілька століть уперед, аби постала українська мова і українська література, а згодом і українська нація – саме тому, що українське письменство значною мірою сприяло духовному відродженню тієї мови, якою завжди говорили на цій землі наші предки.

Пропала грамота!

"Піклування" української влади про розвиток книговидавництва призвели до того, що, зазвичай аполітичні, українські пиьсменники та видавці останнім часом вдаються до дещо нестандартних, скажімо так, методів у відстоюванні своїх корпоративних інтересів. Не так давно під стінами Кабміну вони влаштували публічну акцію зі смаженням шашликів у полум'ї спалюваних книжок. Ця акція мала за мету "повідомити працівників Кабміну про те, що в Україні наявні українська книжка, українські видавці, українські письменники, та показати, що вони наробили своїми недолугими законами". Їх помітили, навіть облаяли. Але за місяць, що минув із дня акції, жоден високопосадовець так і не завітав до хоча б однієї київської книгарні, аби самому дослідити питання, або ж просто купити книжку.

Теорія і практика виживання

У вітчизняних видавців є два питання, вірна відповідь на які може збільшити ефективність їх діяльності у багато-багато разів. Перше: "Які книги будуть купувати через кілька років?", та друге: "Як примусити купувати вітчизняні книги?" Цікаво, чи ви помітили, що на першому плані у сучасній видавничій справі перебуває вже не Читач, а Покупець...

Видавництво – автор: ланцюги пошуку

Серцевиною будь-якого видавничого процесу, його своєрідним еґоцентром є автор. Саме автори є джерелом популярності та вдалої комерції видавництва. Ю. Винничук видається в літературній агенції "Піраміда", й автоматично позитивне імпонування через автора передається й тій же агенції. Т. Прохасько, Ю. Андрухович видалися в івано-франківській "Лілеї-НВ", тож, певно, й інші видання там непогані. Київське видавництво "Твім інтер" не зазнало широкого розголосу, але, якщо воно видало В. Шевчука, то в його актив автоматом потрапляє кілька бонусів.

Сучасний підручник: проблеми видавничої підготовки

Перехід загальноосвітніх закладів України на новий зміст, структуру та 12-річний термін навчання акцентував увагу на тому, що сучасна освіта повинна мати особистісно-орієнтований характер, формувати в дитини світогляд, цінності культури, вміння й навички, необхідні для життєвого й професійного вибору, вміння самостійно вчитися. У зв'язку з цим і виникла необхідність перегляду сучасного підходу до створення оновлених засобів навчання, зокрема навчальної літератури. Не можна сказати, що актуальність цього питання назріла саме сьогодні. Про цю проблему вже багато говорили й писали, але, на превеликий жаль, у школах, як і раніше, не вистачає саме сучасних навчальних видань.

Гіркий полин солодкої Дарусі

Марію Матіос прийнято хвалити. Зрештою, є за що: за останні два роки побачили світ п'ять нових книжок письменниці, вона – один з найрейтинговіших українських прозаїків.
Проте популярність, як і медаль, має зворотній бік. Йдеться про "Бульварний роман". Фанати Марії "на ура" сприйняли і цю річ, забуваючи при цьому, що фанатизм допомагає лише у футболі. Справжні літературні гурмани розчарувалися: еротоманські викрутаси "Бульварного роману" не зворушили ані плоті, ані духу. Читач з нетерпінням чекав нової книжки. Саме її поява мала засвідчити "порох у порохівницях".

Діагнози і рецепти від Петра Мацкевича

Видавництво "Кальварія" не потребує епітетів, так само як не потребує їх головний редактор "Кальварії" Петро Мацкевич. Отже, проминемо офіційні банальності про наочну успішність та безперечне лідерство, а напишемо правду. Правда ж полягає у тому, що хотілося чогось камерного: затишної розмови за філіжанкою кави, під гаслом "Головний редактор як людина розумна".
Та не так сталося, як гадалося. Тобто, сталося саме так, як мало статися. Кава була, а от затишність... Почали за "здравіє", а закінчили (о, господи, не хотіла так сумно жартувати) – за книговидання в Україні. Та почали ж з хорошого! Тож отак поведемо і ми.

Як оживити українського динозавра?

"Багато книг творити – кінця не буде, і багато читати – утомливо для плоті", – твердив мудрий Соломон. І таки наврочив: творимо, творимо без кінця і краю. І плоті не шкодить. Хутчій навпаки – по-фрейдівськи сублімуємо. Від берести, манускриптів та фоліантів – до сучасного дизайну. Кажуть: книгу замінив тєлік, підсидів інтернет, і вона вимирає, як динозавр. А тим часом книг на полицях все прибуває. Виходить, є кому читати!

Благородні пірати?
або Українські видавці проти літератури в UAnet – почалось!

В останніх числах лютого видавництво "Кальварія" розпочало активну кампанію проти українських сайтів, які розмістили в себе "Всесвітівський" текст "Механічного апельсину" Е. Берджеса в перекладі О. Буценка. В літературних чатах (зокрема, львівських сайтів "Літkлуb" і "Smith"), звичайно, зчинився страшенний рейвах під кодовою назвою "Українські видавці проти літератури в UAnet – почалось". Власники сайтів завзято створюють нові лінки з текстом "Апельсину", а також обіцяють розсилати текст по емейлу усім бажаючим ("а вдавіться", "no pasaran!" і "нас не догонишь" тощо), дописувачі чату, серед яких є й українці з діаспори, наводять морально-етичні, культурні та націоналістичні аргументи за поширення українських книжок в Інтернеті і проти зажерливих видавців, але із хвиль обурення коли-не-коли виринають поодинокі визнання, що "Кальварія" таки має "формальне" юридичне право на цей текст, посилання на закон про авторське право та "закони бізнесу". "Кальварія" спромоглася знищити один чи кілька сайтів із "Апельсином", чим викликала шквал звинувачень вже конкретно на свою адресу: посилено шпетять як книжкову продукцію "Кальварії" – "галімі" переклади, "убога" поліграфія (газетний папір, книжка розсипається) й непомірно високі "звірські" ціни, – так і персонально Петра Мацкевича та Анетту Антоненко. Крім того, чи не кожного дня вперто з'являються нові лінки із текстом "Механічного апельсину".

Злодії і книги

Ніхто не буде заперечувати, що книга – товар специфічний. Особливо, якщо її розглядати з позицій... звичайного злодія. Книга як ніщо інше підходить для крадіжки: мала, плоска, непримітна річ. Звичайно, книги бувають різні, але більшість з них не так вже і складно непомітно витягти з торговельної зали (порівняно з, наприклад, холодильником, швейною машинкою чи глобусом). Як же запобігти крадіжкам?

Ремінінсценції від Дмитра Кременя

Дмитро Кремінь – поет, який цікавий завжди. І це не є перебільшенням. Його поетичні композиції наповнені філософськими роздумами, які заглиблюють у життя. Його книги поліфонічні, багатовимірні, художньо-історіософічні. Його інтимна лірика – дивовижна, пронизливо сучасна своєю відвертістю. Глибоке знання історії та світової літератури збагачує його творчу палітру, додає їй змістовності. Космос поезії Дмитра Кременя безкрайній. В його поезіях наявні мотиви Ольвії, Скіфії, Трої, й паралельно в них відбивається пульс сучасного життя. Він продовжує експериментувати, пробує себе у різних поетичних формах, створюючи таким чином власну неповторну поезію, збагачуючи нею сучасну українську літературу.

Харків як столиця дармограйства

Слобідське книговидання останнім часом якось усе більше структурується. Наприклад, відоме спілчанське видавництво "Майдан" вирішило започаткувати нову поетичну серію, орієнтовану передовсім на творчість східного реґіону України. Вважаючи, що його "оберігає здоровий консерватизм і руйнує невмотивований модернізм". Себто, Жадана в тій серії, вочевидь, не буде. Натомість першою ластівкою стала збірка "Ходить Хо" харківського поета, автора вікопомної книжки "Жар-птица" і лавреата премій ім. М. Островського та В. Сосюри Олексія Ковалевського. "Це не модерністські чи постмодерністські вибрики й виверти, де за каліцтвом фрази криються фахова безпорадність і несмак", – попереджає читача В. Базилевський. Хоч в анотації до збірки зазначено, що "вона має яскраве постмодерністське стилістичне забарвлення"...

Симулякри від "Основ"

Один з недавніх тижнів у Києво-Могилянській академії пройшов під знаком енциклопедичного постмодернізму. Спочатку відбулося чергове засідання з серії "Зустрічі на драбині", присвячене "ідеї енциклопедії". "Зустрічі на драбині" регулярно відбуваються в залі Періодики Дослідницької бібліотеки Староакадемічного корпусу: запрошуються кілька різнокаліберних "визначних діячів", аби поговорити на яку-небудь актуальну тему культурного сьогодення. Фішка цієї імпрези в тому, що усі доповідачі за відсутності трибуни або сцени мусять видиратись на хитку бібліотечну драбину, і я підозрюю, що деяка частина студентів відвідують ці зустрічі в бравурному передчутті видовища, що за поважна особа нарешті з тієї драбини беркицьнеться. Тоді "Зустрічі на драбині" заборонять як такі, що загрожують здоров'ю і безпеці нації.

Михайло Слабошпицький: "Чи напише детектив письменник, який не може вигадати анекдот?"

Роман жахів Михайлини Омели "Мертва кров", який нещодавно з'явився у видавництві "Ярославів Вал", відразу викликав зацікавлення як у читачів, так і у професійних літераторів. Навіщо потрібна така література? Чим керувалися видавці, випускаючи його у світ? Невже нам усім замало жахів у сучасному світі, переповненому голосними вбивствами і зовсім немістичними кривавими війнами? Невже висока поезія може стати тлом для зображення зовсім непоетичних, навіть цинічних реалій? Про все це у розмові з директором видавництва "Ярославів Вал", письменником Михайлом Слабошпицьким.

"Облом" руйнувати штампи…

Осяйні баламути

Привид глобалізації вільно шугає по всіх усюдах і царинах, не оминаючи, звичайно, і видавничу галузь. Відвідуючи закордонні книжкові виставки, наші видавці вже впізнають чи не третину представлених там книжок: абсолютно однакові видання в різномовних перекладах бачимо і на Франкфуртській, і на Варшавській, і на Московській виставці, як і на українських книжкових розкладках. Уявляється глобальне стандартизоване майбутнє, коли в декількох куточках світу матимемо декілька корпоративних видавничих монстрів, продукція яких складатиме до 80% світового книжкового ринку, тоді як решта 20% набиратиметься за рахунок дрібненьких локальних бідосьок з інтелект-просвітницькими ідеалами, що вишкрябуватимуть гроші і гранти на 1-5 тис. примірників своїх оригінальних видань для 1-5 тис. інтелігентних обранців, об'єднаних усвідомленням власних культурних висот і снобізмом щодо "масової культури".

Star as Шевченко

...У нашого Кобзаря назагал кумедна доля. Свого часу футуристи затіяли акцію "Реабілітація Шевченка", вважаючи, що "аматори вишиваних сорочок і картопляного лушпиння дуже просто і дуже сумлінно засоплили Його постать". І що в країні, де кожен третій при слові "Шевченко" починає всміхатися, ніякий Чемберлен не пройде. Втім, кобзареві рядки "в жидівській хаті похмеливсь" ще довго залишалися культурним раритетом, а психотичні інвестиції Шевченко отримав якраз від закордонних інтерпретаторів. Ставши містифікованим супутником постмодернізму.

Знову шукаємо ворогів?

Знай, швець, своє шевство, а в кравецтво не мішайся. Керуючись цим незлецьким принципом, я не маю ані найменшого бажання втручатися в так звану "дискусію" довкола так званої "проблеми Грабовича", незважаючи на абсолютно незрозуміле для мене бажання деяких сивочолих авторів "Літературної України" (на кшталт професора Клочека і його особистих друзів) саме мене в цю "дискусію" вплутати. Гадаю, я все-таки ще не зовсім "із дискурсу з'їхав", аби реагувати на "Літературну Україну". Насправді проблема, довкола якої останнім часом стільки дешевого й бездарного галасу, криється, як на мене, зовсім не в професорові Гарварду Григорієві (Джорджу) Грабовичу і його наукових концепціях, а в зовсім іншій площині, – це все, на що мені в цьому контексті випадає звернути увагу тих співбесідників, котрі все ще воліють слухати не тільки себе й своєї зашореності.

"Тінь у шухляді"

Юрій Покальчук: забави з екзистенцією

Творити вибуховий, а головне, тривалий резонанс у суспільстві українські деміурги намагаються, але не у всіх виходить масштабно. У дев'яності про нього було сказано й написано багатоповерхівки критики. Одні казали, що він перлина сучукрліту, другі – закидали збоченські нахили, треті – ставили під сумнів його вміння писати.
Тільки через те, що був піонером, який вперше відкрив терену Союзу славетного аргентинського письменника-культоролога Хорхе Луїса Борхеса, Юрій Покальчук міг стати культовим. На те нашарувалися тони перекладів (Е. Гемінгвей, Дж. Д. Селінджер, Х. Кортасар, Ж. Амаду, М. Варгас Льоса, Р. Кіплінг, А. Рембо, Р. Радіге, Ж. Жене etc), музично-поетичні вихили у "Вогнях великого міста", фундаторство "Асоціації українських письменників"... От і маємо живу легенду.
Еротична проза сьогодні в мейнстрімі, й Покальчукова збірка "Те, що на споді" в свій час не стала бестселером хіба через кволість PR-підтримки. Сміливі описи еротичних сцен, з усією атрибутикою жанру: від епізодів групового сексу до анально-оральних доповнень, за словами автора, є лише "інструментом та засобом". Хоча, як би там не було, а відвертість такого засобу перевершити поки що не зміг ніхто.
Писати про письменника такого ґатунку доволі складно, тим більш, що з його автобіографічних монологів можна сконструювати неабиякий карколомно-пригодницький роман. Отже поринемо в їх суцільність.

Всього потроху

"А були й… [автори], що вважали за першопричину світу павука, який, прядучи, створив з свого павутиння першоелементи, а пізніше – небесні сфери. Він повинен був керувати своїм твором, постійно будучи присутнім аж до кінця світу. І ще вони вважали, що цей кінець дійсно наступить разом з загибеллю світового павутиння".
Теофан Прокопович. Натурфілософія або Фізика//Теофан Прокопович. Філософські твори. В 3-х т. – Т. 2.– К.: Наук. думка, 1980. – С. 293.

"Книжковий огляд" #4

Філософські роздуми про оптимізм у масштабі Вінниці

Приїжджаючи вперше в незнайоме мені місто, маю звичку зауважувати, де і як там продається друковане слово. У Вінниці мене вже біля залізничного вокзалу вразив досить великий базар, де було не так вже й мало яток з книгами, щоправда, в асортименті здебільшого представлено читво середньої руки, але ж не посперечаєшся, що на це і є найбільший попит у сучасному суспільстві. Отже, вирішила я, книга тут живе. І навіть попри те, що на центральній вулиці одразу побачила крамницю "Промінь", на вітринах якої було гордо написано "книги", а всередині темно і на підлозі лежали гори хламу, я все ж з оптимізмом почала шукати книгарів у Вінниці. І легко знайшла...

"Шкільні" проблеми

Скандальна карнавалізація та інші навколопрезентаційні роздуми

Хочемо ми цього чи ні – на сьогодні існують доволі жорсткі правила гри для кожного, хто бажає здобути інтерес та попит. Слова – якщо з них створено книжку – є таким ж товаром, як і речі. З однією різницею – потрібність речей легше вмотивувати, а отже й продати їх простіше. Для того, аби продати книжку – навколо неї потрібно створити міф.

Книжка з бігборду

В деяких жанрах літератури головний акцент ставиться не на те, що і як написано, а на те, хто це написав і про що. Зараз будь-яка чим-небудь відома людина конче мусить написати книгу (або ж за неї напишуть), писання відомих людей підносимо до n-ного степеня й отримуємо лавину книжок про відомих (історичних постатей, класиків, сучасників) людей. Додамо сюди також "невигадані історії" – книжкова аналогія "ріеліті-шоу" – події, історії, хроніки, таємниці, скандали, розслідування тощо. Потічок літератури губиться в океані книжкової журналістики. Багато західних видавництв працюють за такою схемою: автор попередньо продає свою історію і укладає контракт на написання книги (а як уже він її напише – то невелика біда: підправимо, прилижемо, зробимо з г… кунхветку, й народ "захаває").

"Брусилівський прорив"

Обираючи між літературою і політикою...

І все-таки вона рухається...

Ці хрестоматійні слова Галілео Галілея якнайкраще пасують до української книжки – скільки її не душили й не душать усеможливі азарови, а вона все ще "рухається". Здається, видавництва помалу відходять від "шоку першого січня" й звикають до роботи в нових-старих умовах тиску й гонінь, не дочекавшись від владців розуміння найелементарніших основ функціонування національної економіки, не кажучи вже про національну культуру.

Формула Сонця Миколи Руденка

8 травня минає 40 днів, як відійшов у Вічність відомий поет і письменник, мудрий мислитель, щирий правозахисник Микола Руденко.

Терни й зірки сучасної фантастики – що попереду?...

Що таке фантастика для фантаста? Робота, карма, улюблена справа, хобі? А може, стиль життя? А може, саме життя, поза яким немає нічого? Напевно, все одразу. І нічого зокрема. Хто дасть відповіді на це запитання? Можливо, самі фантасти?
Хто ж вони, ці люди, – трохи скептики, трохи не від світу цього, трохи романтики. Вони – просто люди, які сміються й плачуть, радіють і страждають. Зі всіма вадами й чеснотами, здавна притаманними "Гомо сапієнс". Але разом з тим, вони й не зовсім люди. Бо бачать те, що недосяжне іншим. Іноді вони пророки. Іноді предтечі. Іноді диваки. Вони грають в ігри, доступні лише їм, вони граються людьми, епохами й світами. Вони – творці. І трохи боги. І все ж вони – просто люди. І самі відповідають на всі питання.
Читайте нашу рубрику...

Конан у жупані

Бурхливий потік жанру фентезі, що ллється на нас з книжкових полиць – не випадковість. Переживши епоху матеріалізму в житті та в мистецтві, ми усвідомили, що межі реальності значно ширші від тих, що можна помацати руками. І з подивом відзначили, що далекі предки прекрасно це знали. В міфах та казках не так давно вбачали тільки плід буйної народної фантазії. Але проста вигадка не могла б прожити тисячоліття. А міфи й казки живуть. І слов'янські – у тому числі.
Здається: чим ми гірші кельтів, датчан і всяких інших шведів? У них – ельфи. А в нас – кікімори. Дрібні, щоправда, замурзані, алмазних діадем не носять навіть по святах і живуть нібито в болоті. Зате рідні. І життя в них цікаве – то домовика ховають, то відьму заміж віддають. Чим не сюжет? Ні, щось не на те виходить. Про ельфів та гномів товсті книги пишуть, у мене в самої знайомі є і з ельфів, і з тролів. А знайомої кікімори – немає. І домовика теж немає. Відьми є, але вони самі про це не знають, а скажеш – образяться.
Про що це я? Та про слов'янську ж фентезі. Тема близька, рідна, навіть де-інде болюча. Чи є вона взагалі? Напевно є, бо про неї усі знають. А почнеш дошукуватися, що це власне таке – лише туман, мов світання над тим самим болотом... І справи слов'янської фентезі настільки погані, що видавці жахаються її, як відомий персонаж ладану. Розчарувався читач. Але чи винна вона? І чи слов'янська фентезі – те, у чому читач розчарувався?

Роман without роман

…Отже, роман. Саме на цьому жанрі сходиться нині будь-яка адекватна ромова про сучасний літпроцес. Вочевидь, закладені в самій природі роману виражальні можливості найкраще надаються до того, аби художньо відображати час нинішній, – так само, як у добу, приміром, романтизму своєрідною "царицею літератури" була поема, нині присутня в літпроцесі мінімально й у вигляді зазвичай суттєво трансформованому.

Духовна єдність

Серед книжок, які з'являються останнім часом, чимало про лемків, одну з гілок українського народу. "Ці загадкові лемки", "незбагненні лемки", "невивчені лемки", "феномен лемків" – так характеризують це плем'я журналісти і письменники. Михайло Слабошпицький – один з перших в Україні, хто почав про них писати. 1995 року він випустив у світ документально-художню повість про лемківського художника-самоука Никифора. Нині він готує повне видання вже роману "Никифор Дровняк із Криниці", яке незабаром з'явиться у київському видавництві "Ярославів Вал"...
Нижче пропонуємо розмову з Михайлом Слабошпицьким.

Кольорові миші

"І той сусід сказав тоді у тиші:
– Панове судді! Я її привів.
Вона робила… кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків."
Ліна Костенко

У Японії хейянського періоду (8–11 ст.) суто чоловічою справою було писання віршів. Творилися вони аристократичною китайською мовою і вимагали ювелірної точності та граничної стислості формулювань. Проза ж, безумовно, жанр більш низький, грубий, примітивний, віддавалася жінкам. Сей Сьонагон, Мурасакі, Мітіцуна-но Хаха виливали свої біди, ділилися секретами, переповідали придворні плітки, одне слово, лишали наступним поколінням набілений та вбраний у ретельно причесане штучне волосся, портрет епохи. Та, попри всі фарби, біжутерію та перуки, портрет виявився достовірним, бо ж, баба, як відомо, "дура", пише як бачить, без ускладнення та філософії, фотографує підмальованими очима, плеще швидким, напівсвідомим язиком.

Контроверсійно про фентезі

Тільки-но, збитий з травинки
Став падати – одразу ж полетів.
Світлячок
Мацуо Басьо

Люди, які ділять літературу на "високі" і "низькі" жанри, нагадують мені расистів. Вони схильні визначати моральні якості та інтелект індивіда за кольором шкіри чи формою носа. Звучить комічно. На ділі сумно, грубо, фатально. Пишу цю статтю з особистих, шкурних міркувань. МЕНІ НАБРИДЛО ВИБАЧАТИСЯ! Так, мені набридло вибачатися за мою любов до фентезі.

Василь Шкляр: "Свої романи я виношую довго, пишу швидко"

Знаний письменник Василь Шкляр з 1998 року послідовно епатує читачів, літературознавців, критиків та всіх небайдужих до української літератури. Насамперед він здивував своїм суперроманом "Ключ" – гран-прі літературного конкурсу "Золотий Бабай", в якому є все: і містика, й відверта еротика, і вбивства, і філософія, й іронія etc. Обсяг публікацій у ЗМІ вже давно перевищив формат самого роману. Наступний роман "Елементал" (2001 р.) викликав чимало різких закидів на адресу автора, навіть йшлося про заборону його видання. Та незважаючи на це, роман отримує гран-прі Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв "Коронація Слова". 2003 року виходить новий гостросюжетний роман "Кров кажана", який, знову ж, викликав у багатьох письменників "моралістів-традиційників" декалітри жовчної критики. А останнім часом пан Василь епатував суспільство своїм проектом стосовно адаптації творів класиків літератури до сучасного читача, скорочуючи їх до більш-менш читабельного обсягу і зробив це з "Декамероном" Джованні Боккаччо та "Повією" Панаса Мирного. Вулкан вибухнув, почали писати критичні й розгнівані листи. Ще не видано жодної з названих книг, а пишуть про це майже всі газети й журнали, й навіть такі, які ніколи не писали про літературу. Сьогодні Василь Шкляр зайшов до нашої літературної вітальні і розповів нам про себе, свої твори та проекти.

Три городи, одна диня

Багато років тому, коли я працював у київському театрі опери та балету, там розповідали бувальщину, як Гмиря їздив на концерт до Москви, спохвату забувши взяти ноти однієї партії. У Москві з'ясувалося, що співатиме він у супроводі оркестру. Тож Гмиря у вихідний потелефонував до театру в Києві й попросив передати потягом партитуру. Черговий, який в неділю сидів біля телефону, не знав, що таке партитура й перепитав про це Гмирю. Той якось пояснив йому, що "це багато нот". І найближчим потягом до Москви Гмирі передали велику валізу нот, де саме потрібних нот і не було.

Близнята зустрілися

У несподіваний спосіб, завдяки цим двом книжкам, ще одна "правда" про Венедикта Єрофєєва стає набутком малопросвітленого читача. Адже допіру ми так і не з'ясували, чи це був справжній ґеній русліту, а чи просто "ученый алкоголик из Петушков". Наразі Єрофєєв сам стає героєм літературного твору. Ну, а з літературою ми вже вміємо боротися!

"Поезія квітів і співів"

Отут, де зараз пишу ці рядки, мала б бути коротка довідка про мого співбесідника, але… Посміхається, простягає візитівку. " Талах Віктор Миколайович. Антимонопольний комітет України. Начальник Управління методичного та інформаційно-аналітичного забезпечення". Гублюся: "Що, так і писати? А індіанці, а мова майя?" А переклади? Що спільного між "антимонопольною тематикою" та культурою і мовою мертвих народів? Посміхається. Не відповідає.
Після чого починає розповідати.

Всього потроху

"А були й… [автори], що вважали за першопричину світу павука, який, прядучи, створив з свого павутиння першоелементи, а пізніше – небесні сфери. Він повинен був керувати своїм твором, постійно будучи присутнім аж до кінця світу. І ще вони вважали, що цей кінець дійсно наступить разом з загибеллю світового павутиння".
Теофан Прокопович. Натурфілософія або Фізика//Теофан Прокопович. Філософські твори. В 3-х т. – Т. 2.– К.: Наук. думка, 1980. – С. 293.

"Книжковий огляд" #5

Полтавські враження

Вийшовши на перон полтавського вокзалу, я одразу відчула, яке тут не по-київськи чисте повітря. Більше того, чистим виявилися й вулиці; на них не було видно й остогидливих обшарпаних яток, як це заведено, наприклад, у Києві на тому ж Хрещатику. Я вже навіть подумала, що в майбутньому, коли вийду на пенсію, то обов'язково переїду жити у це кришталево чисте місто. Але, як виявилося, тут діє правило, яке не має виключень, – в кожної медалі є дві сторони.

Законодавчі колізії

" ... цивілізованою нормою для європейських країн є виробництво 14-16 книг щорічно на одного громадянина" (І.С. Чиж). А Україна, мабуть, не скоро перестрибне сороміцьку позначку – один примірник на душу населення. Ситуація навіть погіршиться "завдяки" кризі у діяльності видавців, поліграфістів та книгорозповсюджувачів, яка переслідує їх з початку року. Очевидно, що перебіг подій не залишає надії на зняття ПДВ та поліпшення умов функціонування галузі найближчим часом. У цьому контексті нижче наводимо інтерв'ю з головою Держкомтелерадіо України Іваном Чижем, а також думки інших активних учасників українського книжкового ринку (див. нижче).

Олександр Афонін: "Сьогодні знищується майбутнє держави"

Невеличка преамбула до моєї розмови з Олександром Афоніним, головою Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. Нещодавно, реагуючи на критичні зауваження, один достойник з оточення пана Азарова сказав панові Афоніну: "Принесіть мені хоча б 10 рукописів українських авторів, гідних бути виданими. Задля п'ятьох вишкребків вводити пільги видавцям ми не будемо." А потім без зайвих хитрувань цей високопоставлений чиновник відверто запитав голову УАВК: "Слухай, ти що, справді за Україну переживаєш?.."

Українська книга як жертва конкуренції?

Невже незабаром підручники та посібники залишаться єдиними представниками серед українських видань? Такого висновку можна дійти, зважаючи на події сьогодення, адже оподаткуванню не підлягають хіба що книги, "грифовані" Міністерством освіти України. А єдиним шляхом виживання українського видавця залишається отримання цього грифу чи державне замовлення. Отже виживуть ті, хто опиниться найближче? Щоб прояснити ситуацію, ми вирішили послухати деяких учасників видавничого життя.

Брати Капранови: "Дівчина-відьма,
яку ми синтезували, тепер працює офіціанткою"

Директори видавництва "Зелений пес" Віталій та Дмитро Капранови – чи не найзавзятіші борці за виживання української книжки у рідній, "не своїй" державі. Нещодавно сторінки багатьох видань облетіла світлина, де вони в знак протесту проти чиновницького свавілля й бездуховності готують на палаючих рукописах свого роману шашлик для прем'єр-міністра та його заступника з гуманітарних питань. До того ж Капранови – письменники-містики і нещодавно синтезували живу відьму.

Відкриття каммінґса

Супер-подія для любителів поезії ХХ століття! Уперше в Україні та цілій Східній Європі вийшла друком збірка віршів едварда естліна каммінґса, – за логікою перекладачів Івана Андрусяка і Катерини Борисенко, "американського Семенка" й "американського Тичини". Письменника, що став однією з центральних постатей доби модернізму

Культурний "месидж" "Троякої ружі"

"Коронація слова": Орден Святого Бестселера?

Укрсучлітература комплексує не тільки через відсутність нобелівських лауреатів серед когорти її творців. Вона також слабує на брак бестселерів. Чи не найкращим доказом цьому є той факт, що у номінації "Масова художня література" на одному з львівських Форумі книговидавців перемогла дитяча книжка. Тобто для українця справжньою попсою якраз і є старий добрий "Колобок", а рівень його ("Колобка") популярності – недосяжна (сподіваюсь, поки що) планка для вітчизняного читва. Правда, є вже сміливець на землях українських, готовий викликати "круглого і рум'яного" на двобій і перемогти його, чим заслужити право "окублитися " в ніші "бесту", яка (теж сподіваюсь, поки що) є вакантною. І ім'я йому "Коронація слова" – конкурс романів і кіносценаріїв.

Чарівна містерія санскриту

Жодна планетарна мова не оповита таким серпанком загадковості й пошанівку, як санскрит. Його називають прамовою людства, священною мовою, мовою богів. І це при тому, що до 1762 року вчені Європи й гадки не мали про існування такої мови. Лише починаючи з цього року, коли англійці загарбали Індію, до вчених світу почали надходити відомості про санскрит як мову священних книг, а отже, як найбільш давню мову планети.

Світ книги у "Райському куточку"

Рубає коло сука,
треба раз в сук

Якщо покласти руку на серце, то нашим фахівцям, котрі опікуються радіо й телебаченням, треба не дорікати за знищення в етері майже всього, що можна по-тверезу слухати чи дивитися, а ґречно дякувати. Бо люди, а з ними і я грішний, дедалі менше відволікаються на аудіо-відео зваби, – частіше повертаються до книжки, частіше замислюються над своєю пострадянською духовністю.

Зоряні мости сучасної фантастики

Зорі спалахують,
коли це на часі

Фантастика, як, напевно, і кожне явище, розвивається хвилями. І кожна хвиля підносить на дев'ятому валі одне-два імені, що спалахують на фантастичному небі надновими зірками. От і остання хвиля пострадянського фантастичного процесу подарувала любителям фантастики одне з таких яскравих імен. Це – Олександр Зорич: молодий, дуже інтелектуальний і цікавий письменник-фантаст з Харкова. Люблять українські фантасти писати дуетами! Тож і Олександр Зорич складається з двох половинок (за визначенням самого автора, Nigredo и Albedo). В миру їх звати Яна Боцман та Дмитро Гордевський.

Пророцтва російського фантаста

Нарешті українська
кінодраматургія

Час наступати на граблі

Африканська колискова для Америки

Як цілий світ уявляє собі "американця"? Фантастичний десятипудовий лантух, напакований гамбургерами-чіпсами-кока-колою і таблетками для схуднення; зовсім як собачка Павлова, устане і прикладе руку до серця, коли йому показати зірково-смугастий стяг або прокрутити національний гімн. Ідеально усміхнений, ідеально комунікабельний, але по-справжньому поговорити про щось важливе, поговорити відверто спроможний тільки із особистим психоаналітиком, який за 100$/год. розкаже, що всі його проблеми від того, що він хоче ...кгм... свою маму і убити батька, після чого наш потенційний маньяк найбільше в світі боятиметься психоаналітика – що той оце таке про нього знає, і комусь розкаже, і це потрапить в його "характеристики" – і справно башлятиме докові за мовчання. Ідеально комформний, із шкіри вилущується, аби дотриматися кожного пункту всіх правил і правильняток, психологічно придатний "член команди". Над усе боїться негрів, жінок і дітей обох статей, які ні за цапову душу можуть відсудити половину його статків. Улюблена розвага: із зварйованим ентузіазмом верещати в ідіотському клоунському ковпаці на чийомусь party або дивитися кіна про помідорів-придурків та бджолів-убивць.

Якщо передати дослівно...

Нещодавно у Французькому культурному центрі за участю письменника Жіля Лапужа відбулось вручення Премії ім. Г.Сковороди – за кращий переклад французьких творів українською. Під час розмови з відомою письменницею Євгенією Кононенко з'ясувалось, що конкуренція іноді призводить до "заборонених ударів" і підступів навіть серед перекладачів.

Без претензій
на об'єктивність

Дивна штука, заведено ділити літературу на жіночу (сентиментальну, солодку, примітивну, штучну), і.., ну.., просто літературу. Але ж, сказавши "а", продемонструємо й подальше знання алфавіту, поговоримо про "чоловічу літературу" як таку. Спробуємо, для початку, визначити критерії цього різновиду творчості. Розкута? Хє-хє! Читайте Вірджинію Вулф. Відверта? Хє-хє-хє. Читайте Сандру Браун. Скупа на метафори, не кокетлива? Читайте ранню Франсуазу Саган. Жорстка, навіть, жорстока? Читайте Тетяну Толстую, коли хочете. Щось у нас із визначенням не складається. Хвилинку, чого це я до себе на "ви"? Ця моя замітка, так само, як і попередня, з приводу "жіночої" прози, то дуже суб'єктивний погляд на літературний процес у цілому, його негативи й позитиви. Отже, у мене з визначенням "чоловічої прози" щось не складається. А, зрештою, хто мене за вуха тягнув до цієї теми? Сама надумалася, сама і викручуватись тепер мушу.

Живи і дай померти іншому

...Зрозуміло, що будь-яка альтернатива в літературі може існувати лише за умов тотального конфлікту з дійсністю. Але не онтологічно, бо тоді вийде Берроуз, Могутін і Дмитро Корчинський. А так, знаєте, більш продуктивно. Щоби на загал вийшла література. Себто при тому краще говорити не про невтішну "дійсність", а про підступну "реальність", яку можна і треба повсякчас змінювати за рахунок авторських стратеґій. І в стані, значить, зміненої реальности провадити своє дійсне існування. "Это быль? – питалися було в одного з персонажів С.Довлатова. – Какая, на фиг, быль! – ображався той. – Это правда!" Оце і є альтернативний світогляд. Хіба не так? "А ты хуже в жизни, чем в постели, – міркує Н.Мєдвєдєва в автобіоґрафічному опусі "Мой любимый". – В постели с тобой, как в книжке. А в жизни, как... не знаю, не хочется". І головного героя роману Є.Радова "Змеесос" заарештовують саме тому, що він спробував знищити цю "реальність" за допомоги власної "альтернативи".

Масова контркультура

Перш ніж почати з номера в номер серйозно говорити про тенденції та персоналії в сучасній українській "масовій" літературі, слід насамперед визначитися, про що саме ми будемо говорити. Адже, на думку вітчизняних літературних оглядачів, критиків, але насамперед тих, хто себе такими вважає, перспектив для успішного розвитку популярної літератури, як і масової культури в цілому, не існує. Причому подібних перспектив український маскульт позбавлений історично. Бо він у жодному разі не автентичний, всі його коріння слід шукати в західній, а останнім часом – і російській культурі. Словом, "тлєтворноє вліяніє Запада" і "російська імперська порнографія" відчувається практично в кожному маскультівському продукті поодиноких вітчизняних виробників.

Від твору до іміджу.
З правом повернення

Аби культура не ходила на культях – їй необхідний культ.
Культ – поняття окультне. Потребує самовідданої культивації.
Наша нова рубрика має за покликання долучитися до неї. Назва "Культреванш" запозичена у багаторічного мистецького проекту, який я – Той, хто живе в телефонній буді, поет у законі, а в миру – Роман Скиба – маю честь зреалізовуваати.
Один з основних його акцентів – на наймолодшому літературному поколінні, на тих, кого за "десятницьким" принципом належно прозивати "двотисячниками". Саме серед них обираються лауреати "Культреваншу". Саме їхні імена ставатимуть міфологемами рубрики.
Без теорії ми, звісно, теж не обійдемося – тому крім культотворчого розділу "Time AUTора" презентуємо до вашої уваги "завумну" колонку "Вічне, тобто сьогоднішнє": теми, що заторкуються у ній можете вважати об'єктом для дискусій, а відтак провокуємо вас не лише на читання, а й на зворотний зв'язок.
Його очікують і презентовані на сторінках "Культреваншу" молоді поети.
Отож...

Троє перших

Троє, про яких піде мова, -– жодним чином не літугрупування. Їх об'єднує лише покоління, талант та лауреатство премії "Культреваншу" (що вручається на періодичному літер-фесті "Тайм AUTора" – звідти, зрозуміло, і назва цього розділу рубрики). "Культреваншівська" нагорода – лише скибочка (пардон, – часточка) реєстру їхніх регалій. Усеможливі лауреатства, хоч і не конче визначально впливають на літературний статус та матеріальне становище авторів, проте незле морально стимулюють – останнє актуально у будь-якому віці, у юному ж – передусім. Адже, як висловилася Добра Фея із казки про Попелюшку: "Це дуже шкідливо – не ходити на бал, особливо, якщо ти цього заслуговуєш". Утім, про відзнаки наших героїв ви дізнаєтеся з безпосередніх (даруйте, можливо, дещо сухуватих) творчо-біографічних довідок, що будуть подані далі; а зараз знайомтеся…

Анатолій Дімаров: "Наші хлопці вже навчилися писати…"

Справжнє прізвище Анатолія Дімарова інше. Якби він його зберіг, а точніше, якби воно заціліло у страшні немилосердні двадцяті роки, то ми би мали сьогодні видатного українского письменника Анатолія Андроніковича Гарасюту. Але реалії склалися так, що дружина куркуля, рятуючи сина і себе від Сибіру, змінила документи і Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. Звісно, за радянщини він не міг про це сказати, але на восьмому десятку років і вже у незалежній Україні розповів про це у автобіографічній книзі "Прожити й розповісти". Книжці дуже чесній і інколи аж жорстоко чесній, коли автор часом показує себе (де інший би промовчав) не в найкращому світлі, у такий спосіб чи то очищуючись, чи то сповідаючись перед читачем.
У Дімарова, попри його поважний вік і Шевченківську премію, зовсім немає солідності і поважності у ході, втомленого славою і людською увагою погляду. Відчуття, що з тобою спілкується молода, небайдужа і цікава до всього людина.
Книжка "Зблиски", яка щойно побачила світ у київському видавництві "Ярославів Вал", засвідчила: в літературі працює Майстер, авторитет якого і сьогодні незмінний і стабільний. Особливий розголос мала повість "Поема про камінь", яка увійшла до "Зблисків" і яка стала своєрідним продовженням книги "Прожити й розповісти".
Інтерв'ю з Анатолієм Дімаровим я записувала через якусь годину після завершення березневого письменницького з'їзду у нього вдома, тому й абсолютно природним було моє перше запитання до патріарха української літератури, який став ініціатором цього епохального письменницького зібрання.

"Лікнеп" для молодого літератора

Всього потроху

"А були й… [автори], що вважали за першопричину світу павука, який, прядучи, створив з свого павутиння першоелементи, а пізніше – небесні сфери. Він повинен був керувати своїм твором, постійно будучи присутнім аж до кінця світу. І ще вони вважали, що цей кінець дійсно наступить разом з загибеллю світового павутиння".
Теофан Прокопович. Натурфілософія або Фізика//Теофан Прокопович. Філософські твори. В 3-х т. – Т. 2.– К.: Наук. думка, 1980. – С. 293.

"Книжковий огляд" #6

Книговидавництво і податкові пільги

Як відомо, 17 червня 2004 року парламент ухвалив Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік". Ухвалою цього закону парламент серед іншого підтримав уряд у питанні відновлення пільгового режиму оподаткування преси та книговидавництва податком на додану вартість.

Парадокс за парадоксом або Прогулянки Дніпропетровськом

Дніпропетровськ належить до мегаполісів України – одне з найбільших наших міст. За всіма параметрами воно, очевидно, має бути схоже на столицю. Але, як виявилося, це не зовсім так, і іноді навіть можна помітити парадоксальні ситуації. Це стосується багатьох речей – наприклад, практично всі світлофори міста не працюють. До цього часу не збагну, як же таки там я мала переходити вулиці. При цьому пересічні жителі ставляться до цього буденно: перебігають перед автомобілями де і як заманеться. Схожа на дорожню ситуація і у книгобізнесі.

Олександра Коваль: "Допомогти можна лише багатим…"

Можливість змінитися – реальне багатство кожного. Втім, чи усвідомлюємо ми цю можливість? А якщо усвідомлюємо, то чи бажаємо змінюватися?
"Не можна прагнути того, що до сих пір не було пізнано", – проекція цих слів Фоми Аквінського на сьогодення може бути і такою: не можна бажати великих накладів книжок, не зрозумівши сутності результату від цього: хороша книжка буде дешевшою, а відтак доступнішою, буде виховувати читача, а зрештою, формувати особистість і свідоме суспільство. Не можна мріяти про нових талановитих авторів, відкидаючи наробок старої школи - не запрошуючи на книжкові ярмарки корифеїв, не цікавлячись їхньою думкою. Зрештою, хіба доцільно чекати чогось від інших, не будучи вимогливим до себе?
Інтерв'ю президента Національного Форуму видавців у Львові Олександри Коваль – можлива відповідь на ці запитання.

Михайло Малюк: "В Україні книговиданням займаються фанатики,
які люблять книгу і сам процес..."

Наприкінці 2002 року видавництво Національної Спілки письменників України "Неопалима купина" презентувало нову серію книжок з добірки однойменного журналу. Цей факт, без перебільшення,– подія у сьогоденному українському літературному процесі. Передусім мова йде про бібліотеку більш-менш масштабну з представницької (за числом авторів) точки зору. Протягом року видавництво вже випустило 16 книжок різних літераторів. Поза тим у серії представлено майже весь спектр жанрів сучасної літератури. Зокрема, це – оповідання, повісті, новели, поезія та публіцистика, літературознавчі студії та критичні огляди, есеїстика. І, зрештою, йдеться про досить дешеву за собівартістю, а відповідно і за ціною, вітчизняну друковану продукцію. Автор цього проекту – письменник Михайло Малюк, який до того ж є директором і головним редактором видавництва "Неопалима купина". Разом з ним над цією серією плідно співпрацюють Євген Пашковський, Вячеслав Медвідь, Микола Семенюк. За словами Михайла Малюка, довівши число примірників будь-якого з цих видань до п'яти тисяч (наразі наклад – 1000 ), можна домогтися собівартості одного примірника на рівні 50 копійок. Таким чином, додавши до вже готових видань ще трохи зусиль і підприємницького хисту видавців і самих письменників, ми цілком змогли б одержати справді "народну" серію видань сучасних письменників, критиків та публіцистів. Саме на книговидавничі теми наша сьогоднішня розмова з Михайлом Малюком.

…по правді й очі повилазять

Суд над суржиком

Нещодавно у приміщенні Київського молодого театру відбулася акція, аналогів якої в Україні ще не було – суд над суржиком. Збирати чергову наукову конференцію, на якій представники української інтелігенції, мовознавці та краєзнавці одноголосно засудять суржик як явище, що спотворює і засмічує літературну мову, не було сенсу. Хоча б тому, що розголосу такі акції не набувають, до слабких голосів протесту "жменьки інтеліґентів" ані влада, ні народ, який звик жити за правилом "маємо те, що маємо" (тому так гарно і живе), не прислухаються.

Василь Головачов: "Фантастика – це порятунок душі..."

Цього письменника не потрібно представляти читацькому загалу. Люди, навіть досить далекі від фантастики та літературного процесу, навіть ті, що крутять носом при слові "фантастика" і ті, що надають перевагу іншим жанрам, чули це прізвище: Василь Головачов (у фантастичній тусовці його називають поштиво-іронічною абревіатурою ВВГ).
Одні називають його комерційним письменником. Інші – талановитим фантастом (це думка, зокрема, патріарха радянської фантастики Володимира Савченка). Праві й ті, й інші. Тому що кожен новий роман ВВГ приречений на успіх. Кожний старий роман перевидається накладами – дай Боже кожному письменнику! Але разом з тим – і науково-фантастичних та просто фантастичних ідей у його романах достатньо. Чого варта тільки власна теорія структури Часу (за що й отримав спеціальну нагороду "Камінь Стоунхенджу" на минулорічному фантастичному конвенті "КиївКОН").

Пригоди славного лицаря Бумблякевича на Великій Сміттярці

Літературний хуліган, еротоман, містифікатор, блискучий стиліст, – як тільки не називають Юрія Винничука. І правильно називають, між нами кажучи. Але після прочитання Винничукового роману "Мальва Ланда" хочеться додати ще один епітет. Що й роблю з превеликим задоволенням: пан Юрко не лише блискучий стиліст, але й прекрасний стилізатор.

Що для розуму?

Форма душі

Накопичення матеріалу

Гран-прі цьогорічного конкурсу "Коронація слова" за роман "Останній герой" отримав Олександр Вільчинський з Тернополя. Нижче пропонуємо інтерв'ю з письменником.

Гео-поетика: Сучасна поезія Східної України

Поезію в сучасному літературно-критичному контексті оцінюють, найчастіше, за суто смаковими критеріями: сподобалось-не сподобалось, співзвучне-неспівзвучне; маю подібний досвід, розмита метафорика дозволяє бачити щось своє (досвід вгадується), автор класно іронізує і знущається чи зумів щось нове сказати про вічний потяг двох статей. Індивідуалізм, задекларований модерністами на початку минулого століття, розвинувся і цілковито самоствердився. Все ж, крім відгуків, хотілося б якихось літературознавчих концептів, узагальнень, так би мовити, погляду згори. Тож спробували ми окинути оком східну частину нашої батьківщини, видивляючись україномовних (що вже саме по собі рідкість на цих теренах), а до того ще й талановитих молодих поетів (що не обов’язково означає початківців).

Редактор часу

Українські поети в лабіринтах інтернету

Чи ви знаєте портал, який розсилає українську поезію тисячам адресатів? Ні? Може, вам відомий поетичний ресурс із вражаючою статистикою відвідувань та міжнародною аудиторією? Ні? А чи ви знаєте портал, який публікує якісні англійські переклади українських сучасних поетів? Якщо і на це питання ви до недавнього часу могли відповісти "ні", то зараз це буде приємною фактичною помилкою. Тепер на http://www.poetryinternational.org у міжнародній зв'язці можна насолождуватись сучасною українською поезією в оригіналах та перекладах. Для світу – це своєрідна шпарина, яка відкриває царину української поезії, знайомить з українськими поетами, з їхньою біографією, подає погляди знаних критиків на їхню творчість. Ця віртуальна площина подає унікальну можливість для української поезії заговорити зі світом зрозумілою мовою, і більше того – розпочати діалог. Для англомовного читача – це можливість поставити українські поезії в контекст світової поетичної думки. А для українського читача портал допоможе подивитись на рідну поезію ззовні, іншими очима.

Всього потроху

"А були й… [автори], що вважали за першопричину світу павука, який, прядучи, створив з свого павутиння першоелементи, а пізніше – небесні сфери. Він повинен був керувати своїм твором, постійно будучи присутнім аж до кінця світу. І ще вони вважали, що цей кінець дійсно наступить разом з загибеллю світового павутиння".
Теофан Прокопович. Натурфілософія або Фізика//Теофан Прокопович. Філософські твори. В 3-х т. – Т. 2.– К.: Наук. думка, 1980. – С. 293.

Літературна критика оптом і вроздріб

Той хто живе в телефонній буді, поет в законі Роман Скиба, вдруге вітає вас, шановні читачі, на сторінках нашої рубрики. Сьогодні у її культотворчій частині "Time AUтора" не троє, а лише один герой, точніше героїня із покоління, умовно обізваного "двотисячниками". Бо ж і справді "поетів ніколи не був мільйон", як висловилася Ліна Костенко, – то куди ж нам поспішати? А лауреати "Культреваншу" варті того, аби розглядати їх персони крупним планом. До того ж, помірковане тяжіння до змінності і самокорекції аж ніяк не повинно зашкодити рубриці, якщо вона мистецька. А втім, спочатку про вічне...

Мандрівка по вертикалі

Отож…
Катерина Калитко: народилася 1982 року (8 березня!) у Вінниці. Закінчила факультет гуманітарних та суспільних наук НАУКМА. Зараз штудіює журналістику. Член НСПУ. Преміювалася чимало разів, в тому числі "Гранословом", "Благовістом" та "Смолоскипом", тож "культреваншівський" диплом – лише листочок у її лавровий вінок.
Авторка збірок: "Та, що любила Каїна", "Посібник зі створення світу" та "Сьогоднішнє завтрашнє".
Виходячи з назв книжок, Катерина про вічність знає усе. Або нічого – як Сократ.
"Земля без солі недобра. Ми будемо її сіллю," – авторка цих рядків має право на певність, адже вона здатна сказати світові те, чого він ще не навчився вимовляти. Проте це не означає, що її сучасникам належно бути мовчазними…

Неукраїнський український письменник

Збираючись на кілька тижнів до лікарні, один мій приятель попросив підібрати йому читво, що зробить перебування на казенній лікарняній койці з панцирною сіткою не таким аж нудним. До читання приятель дещо вибагливий. Наприклад, чомусь не любить американських поліцейських романів і французьких психологічних трилерів. Йому б чогось знайомого, близького до постраданських реалій. Тільки Боже збав від новомодних "жіночих" детективів! Чоловік мусить читати щось "чоловіче".

Загадка Капранових

Брати Капранови дуже круто починали: дотепні привабливі видавці-близнюки із дружинами-близнючками, якесь "темне", сповнене найнеймовірніших пліток минуле, класна захоплююча книжка "Кобзар-2000", скандальні виступи з оригінальними прийомами, яскраві театралізовані шоу, "Золотий Бабай", чи не єдина в Києві суто українська "Книгарня" в Києво-Могилянській академії із багатим вибором українських книжок і літературними презентаціями, прикольні статті в журналі "Книжковий клуб плюс"... І я ніколи не думала, що колись сяду писати про них статтю із таким підзаголовком.

"Пепсі", "Біг Мак",
"Депеш мод"...
Поет безглуздя

"Книжковий огляд" #7

Презентація успішності

Чого ви чекаєте від Львівського форуму видавців?
З цим запитанням звернулися ми до українських видавців.

Солодкі мрії та жорстока дійсність

Сенсацією минулорічного Форуму книговидавців у Львові було повідомлення (з перших вуст, під час прес-конференції) про злиття найбільших в Україні книготорговельних структур: «Букви» та «Орфея». Хоча сказати, що обидві структури були «монстрами» й володіли на той час левовою часткою книготоргівельної справи, було б досить зухвало. За оцінками фахівців, ця частка складала приблизно одну третину «світлого» ринку. Й «монстри» насправді виявились трохи іграшковими та інфантильними. Проте характерні тенденції у книготоргівлі пов'язували саме з ними, й події навколо «іграшкових монстрів» були й залишаються показовими.

«Книголюб» у Дарниці

Минуло вже близько року з того часу, як у Києві на Лівобережжі відкрився альтернативний «Петрівці» книжковий ринок «Книголюб».

Підрізані крила дитячої книги

Найближчим часом ви не побачите бутіка, в якому будуть представлені високохудожні книги видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", дешевих видань також не буде. Хоча, за словами Івана Малковича, після нового року підняли ціни лише на деякі книги, і то на одну гривню. Залишається таємницею, як бути успішним, потрібним маленькому читачеві і не потонути у шаленому темпі зростаючих податків.

«Галімі» домашні завдання

Видання для школярів представляють тепер не лише дидактичні інтереси панівного класу дорослих, але й бешкетні інтереси підпорядкованого класу нечемних дітей: і вовки ситі, і вівці цілі, і пастухові – навчанню, світлу знань як базовій ідеологічній цінності, яку заповідали нам Шевченко, Франко і Лєнін -- вічна пам'ять. Давно вже видають «шпори» з усіх шкільних предметів, і «золоті» учнівські твори, і конспекти, що містять стислий виклад шкільних курсів, в тому числі й «дайджести» художніх творів з літератури (наприклад, «Війна і мир» чи «Майстер і Маргарита» на двох сторінках: «кр-расота!»), і розв'язки екзаменаційних задач чи відповіді на екзаменаційні питання. І цей сегмент, здається, не менш вигідний, аніж шкільні грифи і держзамовлення. Сучасний письмовий іспит полягає у списуванні розв'язків із кольорових збірників, на яких радісно шкіряться тінейджерські писочки, сучасний усний – у натужному переказуванні примітивних брошурок.

«Кидали» серед книгоросповсюджувачів

Про «пустельні пантрування» й «нашестя сарани»

Як ми й обіцяли в минулому числі «Книжкового огляду», цього разу зосередимося на новинках власне літературно-художніх. І почнемо із серії «Зона Овідія» київського видавництва «Факт», продюсованої віце-президентом Асоціації українських письменників Тарасом Федюком, яка вже з першої подачі минулої осені – коли вийшли поетичні збірки Павла Гірника, Дмитра Кременя та Ірини Євси – привернула до себе особливу увагу залюбленого в поезію читача. АУПівський проект, що з'явився за сприяння народних депутатів О. Козаченка, Б. Губського й Фонду інтелектуальної співпраці «Україна – XXI століття», виглядає нині найрезонанснішою поетичною серією.

Пантеон чи бестіарій літпроцесу?..

Свобода і терор у Донбасі

Минулого року видавництво Соломії Павличко «Основи» презентувало книгу японського історика Гіроакі Куромії «Свобода і терор в Донбасі». Тоді цю книгу сприйняли як нове неупереджене і оригінальне дослідження української історії. Тепер же, напередодні президентських виборів, в яких лідирують «донецький» та «прозахідний» кандидати, можна говорити про ледь не символічне значення книги Куромії. Хоча б тому, що існує можливість того, що Україна деякий час буде розвиватися за «донецьким» сценарієм. Саме тому хотілося б трохи більше дізнатися про історію Донбасу та ментальні особливості його жителів. На думку японського дослідника, на Донбасі особливо яскраво проявилися риси анархічного Дикого степу і в одночас ця земля зазнала дуже великого тоталітарного тиску та насильства над паростками свободи.

Про наших предків замовте словечко,

Звідки єсть пішли індоєвропейські народи, а з ними й загальноєвропейська цивілізація, а відтак – усі відомі в Європі цивілізації, з греко-еллінами та етрусками включно? Списів навколо цієї теми зламано немало, з чого видно, що тема ця заслуговує на увагу не лише спеціалізовано-наукових часописів. Утім, кому не цікаво знати про витоки свої? Питання, гадаю, риторичне.

Коли з людьми дружба не складається...

До уваги читачів пропонуємо нову рубрику, в якій йтиметься про книги зарубіжних авторів, що виходять друком у наших видавництвах у перекладах українською.
Ведуча рубрики – Євгенія Кононенко.

Звідки родом поезія?

На світ нас народила поезія. Та про це знають тільки обрані. А більшість гомосапієнсів навіть і не підозрюють цього. Бо їм подавай хліба й видовищ (у тім числі й тілесних), а слово, мовляв, то лише зникома тінь життя.

Від Сіменона до містера Клона

Від решти авторів, що вперто, не дивлячись на стандартні «немасові» тиражі, торує ниву сучасного українського кримінального читва, журналіст та письменник Олександр Винокуров займає, як на мене, особливе місце. Правда, читати його романи можна поки що лише в двох випадках. Перший: якщо ви вболіваєте за розвиток української поп-літератури і старанно відстежуєте все, що виходить друком у цих жанрах. Другий: ви опинилися на безлюдному острові чи в одномістному, навіть без чорно-білого телевізора, номері провінційного готелю, і, окрім романів Винокурова, у вас при собі нічого немає.

Про українську фантастику

Всі ми діти світла

Іван Андрусяк: «Не все те погано, що цензура…»

Як відлякати читача? Звідки беруться резерви мови? Що буває, коли «перемішати» діалекти? Чим кацапи відрізняються від росіян? Навіщо змінювати мову? Які твори слід позначати «червоним квадратиком»? Чи варто розмежовувати літературу й попсу? Про це і багато про що іншого в інтерв'ю «Книжковому огляду» відомого поета ґенерації дев'яностих Івана Андрусяка з нагоди публікації його першого роману «Вургун».

Мати бджіл і мати ос

Це є приказка-слоган для правильної вимови її родової фамілії.
«Солодка Даруся» Марії МатіОс гримить-бринить-котиться Україною, збурюючи хвилі захоплення і читацьких плачів (не тих гротескних жіночих плачів від «мильних опер», а плачів правдивого зворушення від твору мистецтва, що свідчать не про емоційну слабкість, а радше про глибину сприйняття), і неодмінні дидактичні вигуки «нарешті ми маємо нашу справжню (варіант: автентичну, закорінену, рідну, питому, самобутню, національно-мітопоетичну, непредставлену) літературу, замість інтелектуальних загравань із західно-глобалізаційною культурою (самі здогадаєтесь, у чий город летять оці камінці)!», і неодмінні ж таки обурені запитання: «як може письменниця та-акого рівня написати «Фуршет» і «Бульварний роман»? Однак про сам твір написано вже багато – інтерпретацій, вражень, а надто всілякого барвистого пустослів'я – а ми краще поговоримо із самою авторкою, що має колоритний, але дещо оманливий і лукавий стиль гостинної жвавої господиньки, при цьому вражаючи вдумливою людською зацікавленістю розмовою й особистістю співрозмовника (незважаючи на те, що, за її словами, втомилась від інтерв'ю та повторювання одного й того самого на тих інтерв'ю), а також живою оригінальною невідповідністю тим стандартним письменницько-пресовим відповідям, до яких уже звикли ми, журналісти. Найдивнішим було для мене саме те, що вона значно більше цікавилась мною, моїми справами (ці епізоди розмови тут, звичайно, вилучено) і моєю думкою, ніж хотіла розповідати про себе – повна байдужість до формальної процедури інтерв'ю та чарівне перетворення його на теплу людську розмову.

«Я є письменником лише тоді, коли пишу»

Юрій Андрухович: «Література – це лише один із варіантів...»

Дев'ять літер А-н-д-р-у-х-о-в-и-ч у культурному дискурсі зараз володіють магнетичною, символічною й кодовою природою. Чи варто обмежувати об'ємність сприйняття постаті, шукаючи влучну для неї алюзійну назву? Чи можливо почерпнути нове з колодязя, який сам по собі розливається романами, колонками в періодиці й постійним миготінням у безлічі проектів, хоча б у тому ж Потязі-76? Цими питаннями я хворіла, допоки не придумала основні мішені бесіди. Першою нібито мало стати з’ясування особистого ставлення Андруховича до навколишнього світу, другою – як, залишаючись собою, можна розвиватись, третьою – доторк до «мементо морі», четвертою – «гармонія інсайд» чи як виробити гормон щастя. А ще рецепт лікування дзеркальної хвороби, мозаїчна природа художньої цінності твору, вади та переваги літературного самітництва, охоплюючи навіть ставлення до літературних потуг дружини. Насправді ж вдалося оголити лише вершину. Вершину айсберга.

Свобода і доля

Серед моїх знайомих дуже мало знайдеться людей гармонійних, врівноважених, здатних створити навколо себе заспокійливу, затишну атмосферу. Усі ми, більшою чи меншою мірою, агресивні, тим чи іншим, знервовані, так чи інакше, нещасливі. Але трапляються подиву гідні винятки. Ось, сидить на лавці у затінку старих дерев Володимирської гірки немолодий чоловік. Борода – сіль з перцем, окуляри, гакуватий турецький ніс. Чоловік п'є пиво. Посміхається. Голос у нього м'який, трохи легковажний. Оцим голосом, з однаковими, усміхненими, дружніми інтонаціями, він філософствує під пиво, читає вірші, спілкується з начальством. Його звати Ігор Леонтійович Лапінський. Музикант за освітою, поет за світоглядом, а з рештою, краще послухати його самого.

Homo telegens:

...Нечитання змінювало людину та її уявлення про світ, єднало її з минулим і прокладало мости в майбутнє, надихало на відкриття і освоєння щораз нових просторів внутрішнього і зовнішнього світу. Нечитання настільки проникло у свідомість і буденне життя людини, що стало просто її органічною потребою. Ми не читаємо себе, не читаємо обличчя і жести інших, не відчитуємо – саме не відчитуємо – світ навколо себе, не відчитуємо минуле, часто намагаємося не прочитати майбутнє. Насправді, кожний з нас є унікальним, неповторним портретом homo legends.

«Коли складаєш вірші»...

...І втретє, шановні читачі та читачки, Той, хто живе в телефонній буді, поет в законі Роман Скиба має честь звернутися до вас зі сторінок «Книжкового огляду». Мабуть, ви помітили певний курйоз у послідовності попередніх подач нашої рубрики. Річ у тім, що з технічних причин п'яте і шосте числа часопису помінялися місцями, і на те не було жодної ради - та все ж, впевнений, що для вас не склало труднощів збагнути, де хвіст, а де голова. «Розумному досить», а від переставляння доданків сума не змінюється. А сума у нас - ого! Не сумнівайтеся! То й не засумуєте.

"Книжковий огляд" #9

Скажи мені, що ти думаєш про Форум, і я скажу, хто ти

Постфорумівські роздуми вклали "книжку в руку" – "Доручення, або про спостереження спостерігаючого за спостерігаючими" Фрідріха Дюренматта… Тож наразі подумалося: ми, українці, маємо кровну потребу критикувати все і вся. Утім, самі не можемо жити без критики. Адже це, хоч і негативна, проте увага до кожної нашої персони – індивідуальної чи колективної. Звісна річ, ми нічого не змінюємо, щиріше – не хочемо змінювати: бо так комфортніше, бо сутність критики у самій критиці, бо інакше втратимо сенс життя.

У царстві книжки

Масштабний, представницький, притягальний. Саме таким виявився ХІ Форум видавців у Львові, що запам'ятався не лише львів'янам, а й гостям міста, котрі перебували під його небом з 16 по 19 вересня. Для мене як журналіста й літератора це була перша зустріч з масово представленою українською книжкою, широким письменницьким гуртом у рамках саме цієї національної виставки-ярмарку, якою з року в рік керує президент Форуму Олександра Коваль. Вражень привезла чимало. Найперше – чудова нагода поспілкуватися зі світовою знаменитістю – Пауло Коельо, який виступив у Львівській опері під час урочистої церемонії нагородження найкращих видавців, авторів, книготорговельників, журналістів згідно з рішенням журі форуму, а також провів прес-конференцію.

Визнані й невизнані хіти форуму

Не буду претензійно узагальнювати індивідуальні спостереження, враження та досвід спілкування – але я б сказала, що на ХІ Форумі видавців відчутно "царили упаднические настроения", наче в загниваючому буржуазному мистецтві. Нібито все як завжди: шалене збіговисько видавництв, лавини відвідувачів, активна торгівля, – а попри те якесь невідчепне відчуття загальної млявості важко пурхало в ярмарковій атмосфері. Фанати Форуму, які в минулі роки носилися з величезними торбами книжок, що ставали домовинами місячної зарплатні, тепер знуджено никали, крутячи одну-дві книжечки в руках: "нема на що дивитись, нема на що гроші витратити…" Знову засичали темні ворожі чутки про те, що наш Равлик з часів позаминулорічного тріумфу неухильно згортає свої завитки і "шо то все будуть переносити до Кийова"…

Черкаські ексклюзиви

Черкаси – місто з довгими рівними вулицями і кварталами, розташованими в шаховому порядку. Потренувавшись трохи, там можна з заплющеними очима знайти необхідну вулицю і об'єкт на ній. А книжки? Книжки як і усюди – на ятках, в крамничках, у відділах супермаркетів...

Попіаритись і продатись

Дванадцять років тому, навчаючись на факультеті "Видавнича справа та редагування", я, як і мої однокурсники, – деякі з них зараз – директори власних видавництв – навряд чи могли відповісти на запитання щодо нині популярного терміну – "піар". Надворі стояв початок 90-х років минулого століття...

"Друг читача": повернення після забуття?

"Друг читача" – популярна газета 80-х років. Вона була простенькою, невеликою, але цікавою. І її любили поціновувачі книги. Потім видавництво не витримало економічних змін і про видання поступово забули. А згадали аж через десятки років. І не хто-небудь, а відомі українському книжковому світу брати Віталій та Дмитро Капранови.

Феномен "Четвер(г)а":underground, overground чи ground?

Львівський літературно-постмодерний журнал "Четвер", схоже, претендує на особливе місце в сучасному українському літпроцесі. Навколо нього зібралася своя іздрико-єшкєлівська (чи єшкілєвська?) "тусівка", яку добре характеризують книжки, випущені в "бібліотеці журналу "Четвер": "Воццек" Іздрика, "Культ" Дереша, "Пафос" Єшкілєва, "Замість крові" Поваляєвої (вона, здається, не цієї спільноти, але стилістику витримує) та трохи несподіваний тут "Лексикон" Прохаська. Слова "культ" та "пафос" в чомусь є знаковими для стилістики всього журналу – богемно-мистецького, епатажного, з претензією на постмодерність (адже його автори активно "граються штампами" та використовують прийом колажності). Чи дійсно це явище літератури, чи, швидше, репрезентація одного з богемних угруповань? А, може, це студенти, користуючись розхитаністю мистецьких канонів, представляють свої приколи "літературою", а самі підсміюються з тих, хто їм повірив?

Без жодних гарантій

Філософія дедалі більше втрачає претензії на наднауковість. Філософія прагне віднайти інші шляхи для розвитку. З одного боку – вони вже давно і відомі, і примітні, якщо не обмежувати розмаїтий "світ Софії" лише теоретичними трактатами (вкупі з трактуваннями). З іншого – навіть фаховій філософії варто розширювати не тільки коло проблем, але й засоби їх подачі. За влучним висловом нашого співвітчизника Сергія Кримського, сучасна філософія не тільки шукає нитку Аріадни у світі, її цікавить і сама Аріадна. Попри наявність немалої кількости перекладних філософських праць, вплив небагатьох із них обмежиться прочитанням-переповіданням. І ще менше таких текстів, котрі дійсно виходять за рамки звичайного "джерела у списку літератури" та зацікавлять не лише коло посвячених. Проте – маємо тексти, що виходять за межі фахових і можуть на світоглядному або методологічному рівні зацікавити не тільки любомудрів. Спільне для багатьох філософів кінця ХХ – початку ХХІ століття – відмежованість від будь-яких гарантій. Та й що можна гарантувати у світі видимости і пасток?

Книжковий дім – 1

Альтернатива

Секрети творчості Валерія Шевчука

Наша бесіда з відомим письменником Валерієм Олександровичем Шевчуком відбулася щойно після презентації наукового видання збірки поезій видатного українського поета та громадського діяча кінця 17-початку 18 ст. Данила Братковського "Світ, розглянутий по частинах", переклад якої на українську мову здійснив В. Шевчук.

На фестивалі поезії

Один з найбільших поетичних фестивалів світу відбувається у Голландії. Цьогоріч у місті Роттердамі вже в тридцять п'яте поети зі всього світу читали вірші своїми мовами. Свого часу на фестивалі такі авторські читання належали Бродському, Гіні, Нотебоом, Білоцерківець. Цього року фестиваль було відкрито гаслом: "Спочатку було..." й присвячено Святому Письму. Може й тому він показав, що, поезія шукає не формальних експериментів, а речей глибших... Про атмосферу й філософію фестивалю розмова з редактором української сторінки Poetry International Web Катериною Ботановою.

Обережно! Детективи-віруси!

Тема масової літератури, як карамель на зубах, загусла в дискусіях про напрямки розвитку української літератури. Існує легенда, що тільки якісна масова література українською мовою зможе примусити пересічного українця взяти до рук книгу й прилучитися до читання. Можливо, легенда і містить раціональне зерно, але тоді вкрай необхідно визначити, що саме має стояти за "якістю масової літератури". На пошук відповіді та популяризацію "легких жанрів" наразі націлені численні літературні конкурси. Як віднайти найкоротший шлях до читача, мільйонних тиражів й екранізацій сюжетів, багатьом українським видавцям ще доведеться розв'язувати, а от вигадувати велосипед – навряд чи.

"Я не феміністка, але..."

"Я авторка, яка пише на теми гендеру і фемінізму, і тут справді, той, хто на це зважується, мусить усвідомлювати ризики. Так, очевидне упереджене ставлення до феміністичних і гендерних досліджень, як до чогось такого..."

Про українську фантастику*

Живи і дай померти

...Зрозуміло, що будь-яка альтернатива в письменстві може існувати лише за умов тотального конфлікту з дійсністю. Але не онтологічно, бо тоді вийде Берроуз, Могутін і Дмитро Корчинський. А так, знаєте, більш продуктивно. Щоби на загал вийшла література. Зрозуміло, це важко. Але насамперед – небезпечно.

Одеські народні казки

Географічно Одеса належить до України. Довкола цього факту суперечок виникати не повинно. Для них немає такого благодатного грунту, як, скажімо, довкола вирішення так званого "кримського питання". Одещину, на відміну від Криму, Хрущов Україні не дарував. Тому курортний півострів перманентно ділять росіяни, українці та кримські татари.

Нам sex під текстом очі коле...

У червневому номері "КО" надруковано статтю Марини Муляр під назвою "Без претензій на об'єктивність" і підзаголовком "Жіночим уважним поглядом на чоловічу прозу", наприкінці якої було висловлене сподівання "на грамотну полеміку". Я вирішила підняти рукавичку, по-перше, тому, що, незважаючи на власну агресивну знудженість самовдоволеною примітивністю ярликів "м" і "ж", особливо в літературі, сама не так давно писала статтю про "жіночу прозу" під назвою "The room of one's own" (термін, українською перекладений як "власний простір" із однойменної книги Вірджинії Вульф, що означає замкнутий в собі світ специфічно жіночого досвіду і сприйняття, незнаний і закритий для чоловіків), а по-друге, вважаю, що як нашій критиці, так і нашій пресі, трагічно бракує повноцінної полеміки – тієї, що блискуче розродилась в українській літературі XVI століття й проіснувала аж до кінця XIX cтоліття, яке все ще зачитувалось полемікою письменників і суспільних діячів щодо ідеологічних, суспільно-політичних й мистецьких питань. "Полеміка" ж більшості сучасних авторів відгонить крайньою глухотою, егоцентризмом й відстороненістю від світу опонента, із надміром абстрактно-беззмістовних, але гучно-зверхніх ярликів та використанням цитат, що, вилучені з контексту, набувають викривленого змісту й, таким чином, по-дурному характеризують цитованого.

Троянди не хотіли воювати

Наркота порятує світ?

– Я давно уже не читаю толстых журналов, – усмехнулся Булганин. – Открываешь какой-нибудь "Новый мир", читаешь одну страницу,
другую, третью... а на двадцатой понимаешь,
что это никакой не новый мир. А очень, очень старый.
В.Сорокин. Голубое сало

...Як стає бачити, сьогоднішні зірки русліту продовжують активно використовувати у своїх творах реліґійну символіку та експлуатувати месіянські міти. У читацькі меґаполіси технократичної літератури тихою сапою закрадаються привиди нової постмодерної реліґійности. Чому це відбувається?

Два-три рядки на тему Осоки

...Ото, аби знали, шановні читачі та читачки, осінь вже. А поза тим, добридень вам. Адже осінь геть уся зіткана з добрих днів, якщо, звісно, ваш одяг відповідає вимогам сезону. А для поетів ця пора взагалі культова, подекуди – "культреваншева". Наш із вами вересень ознаменувався двома подіями. Погоджуся, що насправді їх було значно більше, але інші до уваги не беруться, бо самі розумієте... А оскільки розумієте, то веду далі...
Перша з подій – відкриття нового "культреваншівського" проекту "Мандрівний КТМ". Абревіатура у назві не має жодного стосунку до відомого телеканалу, а розшифровується – Клуб творчої молоді. Акція мала на меті відтворити атмосферу легендарного осередку, народження якого припадає на початок 60-х, друга інкарнація – на 80-ті. Імена митців, причетних до Клубу в різний час, знані всім. Юридично клуб існує у Львові й зараз, проте позбавлений приміщення. Що ж йому залишається, як не податися у мандри? Наступні акції відбудуться у різних полісах України, кінцева станція, закономірно, – Львів.
Другим сезонним артефактом є четвертий літературний фестиваль "Time AUTора". Саме на ньому (ви ж пам'ятаєте?) інавгуруються лауреати "Культреваншу", що стають героями рубрики, яку ви маєте щастя читати.
До "реєстру обраних" увійшло ще троє молодих літераторів: Ніна Кур'ята, Юля Косівчук та Олег Стріхар. Не зайве буде представити вам і перелік тих, кого нагорода знайшла на попередніх фестивалях, бодай аби ви мали нагоду впізнати з "чудової дев'ятки" п'ять імен, знайомих із наших публікацій. Отже: Олена Степаненко, Сергій Осока, Катерина Калитко, Галина Ткачук, Олеся Мамчич, Олег Романенко, Катерина Бабкіна, Софія Киричок та Анна Малігон.
На цьому дозвольте завершити мій як ніколи розлогий вступ і, відмовившись у компенсацію зайнятої ним інформаційної площі від теоретичної колонки "Вічне, тобто сьогоднішнє", перейти до безпосереднього культотворення...
Той, хто живе в телефонній буді,
поет в законі
Роман Скиба

Коди сніжинок і снів

Про "слова, що з'являться колись"...

ЩО ПОТРІБНО ЛЮДИНІ, АБИ УВІЙТИ В ЛІТЕРАТУРУ І ВТРИМАТИСЬ У НІЙ? Для успішного та більш-менш безпечного існування у літературі потрібно ІМ'Я. Про це я і хочу трохи порозпитувати дебютантів сучасної української літератури, тих, для кого ім'я = майбутній результат нелегких творчих і життєвих іспитів. От, наприклад, дуже вчасно повернувся з Польщі молодий поет Дмитро Лазуткін!

"Книжковий огляд" #10

Дещо про ЗМІєловство

ЗМІї заполонили світ. ЗМІї панують у світі. ЗМІї керують світом. Не маємо зараз на меті з’ясовувати, добре це чи погано. Вважаємо набагато цікавішим розповісти про лови-полювання на ЗМІїв із конкретною метою, а саме, як іміджево якнайвигідніше поінформувати суспільство про появу української книги (з огляду на географічну і реалійну приналежність).

Ситуація на книжковому ринку в Україні

Квінтесенції від науки

Перспективи та ретроспекції

Мабуть, така вже доля у вітчизняних гуманітаріїв – приділяти більше уваги переповіданню ідей інших мислителів, "знавству", історії, ніж брати на себе сміливість сказати щось своє, нехай і в якомусь контексті. Але нові видання вітчизняних філософів, культурологів, цікаві для ширшого кола гуманітаріїв, засвідчують, що ця тенденція зберігається. Коли щось і змінюється, то дуже повільно. Надто сильною виявляється спокуса вдатися до переосмислення написаного колись іншими достойниками.

Не їжте "ядерних" горіхів!
або
Сів метелик на травичку...

Український бойовик з іноземним акцентом

Андрій Валентинов: «Жити – зараз. Померти – в громадянську...»

Тарас Федюк:
"Інакше поет не може"

Кажуть, що нині, в перехідну добу виживання, коли загальнолюдські цінності загнані в тінь поруч зі сліпучим сяйвом золотої монети, багатьом не до поезії. Може, й так. А втім, якщо душа у людини чутлива, вразлива, неінертна, завжди знайдеться час для усамітнення й спілкування з хорошою поезією-співбесідником. Такою, скажімо, яку явив нам Тарас Федюк у двох останніх за виходом книжках "Золото інків" і "Таємна ложа", що були висунуті на здобуття найвищої премії нашої держави. Творчість цього самобутнього, багатого на образну стилістику й символіку поета могла б вільно конкурувати на світовому обширі культури. Але ж вихід митця у світ широкий без високоякісних перекладів, без творчих контактів навряд чи можливий. Про це, про функції поезії та деякі секрети творчості Тараса Федюка – в інтерв’ю з літератором.

У режимі реального часу

Всього потроху

Письменник і читач:
love story із мезальянсом?

Метро.
Нерухома мандрівка

Щоб не здохнуть,
Фройд сміявся

Книга "співачки-письменниці-журналістки" ("всього потроху, нічого досконало"), "…красивої жінки", від фоток якої вже розпирає журнал "Четвер" (не перевіряла їхню придатність для мастурбації, практику якої – в числі інших пафосних речей – наче Йорік із "Короля Літра" Подерв’янського, пропагує авторка, ніби без її підтримки ця справа занепала б у невідомості), Ірени Карпи "Фройд би плакав" за своїм стилем нагадує мені металево-дзвінкий дум-дум загальновідомої завдяки вуличним кіоскам і маршруткам пісні російської групи "Глюкоза":
Я буду вмєста-вмєста-вмєста нейо
Твоя нєвєста, чєсна, чєсна… яйо!

Діагноз для майбутнього

Книжковий дім – 2

У минулому числі "Книжкового огляду" ми розпочали огляд новинок, приурочених нашими видавництвами спеціально до цьогорічного Форуму видавців. Разом із цим, наприкінці року з’явилася низка видань, що побачили світ або напередодні Форуму, або ж на цю акцію трохи не встигли, тож про ці видання ми також ведемо мову. В першому "Книжковому домі" оглядали здебільшого наукові та науково-популярні видання, зараз же настав час мемуаристики, прози й дитячого письменства. Але почнемо все-таки з класики

Двигун одвічного регресу

Привіт, читачки! Привіт, читачі! Живі будемо – не вмремо. Вовк не з’їсть – перезимуємо. Попри усілякі виборчі хеловіни, жовтень – класний місяць, адже його двадцять шостого дня народився Той, хто живе в телефонній буді, поет в законі Роман Скиба – себто я. Як ви вже переконалися, я люблю себе піарити, хоча реклама, самі розумієте, ну ду-у-же двозначне поняття. Слово гостеві рубрики – Ігорю Долі.

Крупним планом

Ви вже звикли, що лауреатів "Культреваншу" ми презентуємо не послідовно, чи то пак не хронологічно, тож не здивуєтесь, що героїня цієї подачі є інаагуранткою щойно минулого фестивалю. Імовірно, вона ще й не знає про свою нагороду, оскільки зараз перебуває за кордоном. Ім’я її (і прізвище, звісно) – Юлія Косівчук.

Талантів ніхто не шукає!

Я вже розповідала в минулому числі про свій сон, де чаклун дав мені ім’я, а разом з ним величезну магічну силу. Прокинувшись, я згадала все, до найменших подробиць, окрім, звичайно, імені. Ото й лишаюся звичайною людиною, відповідно мушу працювати, продовжувати цю рубрику, наприклад.
Ім’я – магічне слово літературного процесу. "Я Василь Герасим’юк", – вимовляєш ти, і тобі, не те що б легше дихається, але, безперечно, легше друкується. І слава Богу, бо Василь Дмитрович того варті. Але як ведеться іншим, кому доля, дивний, непослідовний чаклун, дала талант і яскраву особистість, але поки що не наділила чарівною могутністю імені?
Цього разу на болюче запитання відповідає молода авторка яскравої, хоч і подекуди темними кольорами забарвленої прози Майя Степанова. "КРАЩЕ ПОСМЕРТНО, НІЖ НІКОЛИ?"

"Книжковий огляд" #12

Трохи "промо в холодній воді"

Один видавець у нещодавній розмові зазначив: "мої книжки лежать на складі, й, якщо їх швидко не продати, то вони наберуться вологи. Кому тоді вони будуть потрібні?" Інша пані-видавець, яка продукує науково-технічні посібники, виокремила: "в нашому видавництві все ґаразд, ми випускаємо чудові прикладні книги". На мою спробу підняти завісу "ґараздової таємничості" відповіла: "проте вони зовсім не розходяться, просто лежать стосами у видавництві".

Теорія просунення та PR-у книги.
Термінологічний лікбез

Загалом книга є доволі специфічним продуктом для продажу. Зокрема в Україні сьогодні. Для іноземців зрозуміти таку реалію дуже складно. Як би ви переклали для американця речення, сенсом якого було б: в демократичній Україні видавати книжки українською мовою на тринадцятому році незалежності – це або подвиг, або альтруїзм? Щоб американець вас остаточно зрозумів, вам би довелось використати приблизно двадцять речень замість одного. А потім ще ви змушені були б відповідати на н-цять питань "чому"? Проте, на щастя, за історію свого існування українська книга виробила стійкий імунітет до тиску будь-якого характеру. Так, у порівнянні з минулими століттями, сьогоднішня видавнича справа (з огляду на відносну свободу слова) просто квітне.

Практика просунення та PR-у книги

Відомо, що кожен матеріал, вміщений в будь-якому ЗМІ, має привертати до себе читацьку увагу. Що може спричинити виникнення зацікавленості у реципієнта до нього? Задля здолання риторичності озвученого питання написані вантажівки наукових праць мовознавцями, психолінгвістами, риториками, філософами. Якщо спресувати та резюмувати зміст тих вантажівок, то матеріал має бути: актуальним і поданий у такій мовній формі, яка б не дозволяла читачеві перерватися й ковзнути поглядом у бік, наприклад, еротикостилізованої реклами. Відповідь на це питання для книговидавців важить дуже багато, адже їм потрібно зацікавити ЗМІ у розміщенні матеріалу про книгу на своїх шпальтах. В свою чергу ЗМІ потрібно зацікавити стільки читачів, потенційних передплатників, аби та кількість здалася рекламодавцеві переконливою. І у кожного свої методи.

Поговоримо про покоління

У демократичних суспільствах
кожне наступне покоління –
це покоління людей нового типу.
Алексіс де Токвіль

Патогенні (ненормальні, неправильні, девіовані) тексти існували завжди і, мабуть, існуватимуть ще доволі довго, якщо їм все-таки дійсно судилось коли-небудь зникнути з лиця землі. Патогенним текстом може бути публікація в газеті, кадр фільму, сторінка книги або й сама книга, навіть дія. Патогенність тексту виявляється у негативному обов’язковому впливі на адресата. Цей вплив може бути керованим (замовленим), а може – випадковим. Патогенні тексти залюбки використовували диктаторські режими, тому що однією з властивостей патогенного тексту є ламання волі адресата і викривлення її в бік, потрібний владі. І "Гітлерюгенд" – прекрасний приклад найкращого використання патогенного тексту – молодь, яка стала під худенькою десницею Гітлера, була, як тепер кажуть, зазомбована. І системою освіти також. Український підручник сьогодні – це теж приклад мимовільного, себто випадкового, вже майже патогенного тексту.

Ігор Павлюк: "Живу завдяки поезії, а не заради неї"

Ми зустрілися з письменником Ігорем Павлюком у центрі столиці й вирішили разом відвідати найближчу книжкову крамницю, щоб ознайомитися з літературними новинками. На вітрині було виставлено переважно продукцію видавництв "Факт" і "Фоліо". Вбирало очі своєю поважністю, зокрема, багатотомне зібрання творів Павла Загребельного. Звідси й почалася наша розмова.

Легенди химерного краю

Олександр Євтушенко – мистецтвознавець, арт-критик, музичний оглядач, продюсер, радіо- і телеведучий. Редактор першої регулярної газети "Аудіо-толока", альманаху "Рок-око", музичного журналу "Галас", ведучий музичної телепрограми"Тинди-Ринди", що проіснувала 10 років, автор і ведучий радіопрограми "Рок української вдачі" (FM "Золоті ворота"). Співавтор книги "Зірки Червоної Рути", автор і виконавчий продюсер CD-компіляцій: "Легенди химернго краю" (2 CD); "Революція на граниті. Золоті рок-балади України", " В майбутнє без Чорнобиля. Золоті рок-балади України"; " Перлини Сезону. Нова українська хвиля"; "Рок-екзистенція" (2CD), глобальна серія " Українська колекція".

"Зовнішня історія української мови" очима фізика

Віктор Кубайчук – фізик, кандидат фізико-математичних наук, старший науковий працівник інституту теоретичної фізики ім. М. Боголюбова НАН України. Живе і працює в Києві. Пан Віктор – автор книжки "Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня історія української мови)", книжки, значення якої для сучасного сприйняття та аналізу мовних проблем важко переоцінити. Що ж спонукало фізика-теоретика так перейнятися мовним питанням?

Літературу – в маси!

Література, властиво, як усе в світі, має свій певний "поділ за якістю та призначенням". Тобто кожне видання, кожен представник роду літературного повинен відповідати вимогам, які є відповідями на питання: що я є? для кого я є? Власне, видавець, створюючи та розробляючи певний проект, має здавати собі звіт саме по цих пунктах, адже кожне слово повинне влучати в ціль. Отже, ціль слід досконало вивчити.

Видавництва і революція

Впродовж кількох останніх століть видавництва закономірно відігравали не останню роль у творенні революцій: по-перше, в сенсі друку книжок та агітаційних матеріалів (подумати лишень: ще якихось 20 років тому це був самвидав, за який садили у в'язниці й психлікарні), по-друге, саме навколо них гуртувалися письменники і творча інтелігенція, які знову ж таки донедавна були основним авангардом всіляких революційних віянь. В наш час письменники поступилися своєю революційною роллю політикам, естрадним зіркам і навіть спортсменам, а видавництва – засобам масової інформації. Але і зараз у видавництв є два варіанти участі в революціях: друк книжок та інших матеріалів на злободенні політичні/революційні теми (від скандальних біографій, пліток, викривань або панегіриків сучасним політикам і подіям – ой, скільки можна заробити! – до інтелектуальних есеїв і революційних щоденників) та заяви про свою громадянську позицію й участь в різноманітних акціях (що може бути однаковою мірою і щирою підтримкою, і піаром). Свій огляд я розпочну із передвиборчих подій у видавництвах, потім розглянемо книжки, присвячені сучасним політикам і політичним подіям, а тоді перейдемо до прямої участі видавництв в останніх подіях, що збурили нашу країну і світ.

Це – Андріяшик!

Ще будучи студентом першого курсу і читаючи романи "Люди зі страху" і "Додому нема вороття", я не міг тоді повірити, що українською можлива така потужна і видатна література. Я не міг повірити, що це написав письменник радянського періоду. Принаймні для мене знайомство з прозою Романа Андріяшика виявилося чимось межовим між сенсацією і шоком, який виникає, як правило, після прочитання великих текстів.

Пам'ять століть відтворена у слові

Така назва книги, яка присвячується 50-річчю факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Її упорядники – кандидат історичних наук Анатолій Денисенко, заслужений працівник культури України Володимир Прокопенко, заслужений діяч мистецтв України Василь Туркевич не випадково обрали висвітлення творчого доробку вихованців цього факультету. Якщо синтезувати зміст матеріалів, представлених в унікальному зібранні, то можна синтезувати в одну містку фразу "Серцем і розумом з Україною". Адже йдеться про тих, хто своїм пером щодня відтворює наше сьогодення, яке з часом стане історією держави і водночас сприяє формуванню політичної і суспільної думки. І ще одна суттєва особливість: у цій книзі читачів знайомлять з власною творчою лабораторією самі колеги-журналісти. Такий собі імпровізований погляд на свою громадську місію зі сторони. Глибинний. Часом прискіпливий аж до дрібниць. Часом іронічно-критичний, навіть саркастичний. Одним словом, журналістський підхід: чесний, відкритий, принциповий, правдивий. Бо йдеться не тільки про професію, але й про час, епоху.

"Зоряний міст-2004": три дні під сузір'ям фантастики

Отже, цього року в Харкові пройшов Шостий міжнародний фестиваль фантастики "Зоряний міст". Три дні місто на чолі з мером Володимиром Шумілкіним (який є співголовою оргкомітету "Зоряного Моста") жило під стягами Її Величності Фантастики. У книжкових магазинах міста можна було зустрітися з улюбленими письменниками, задати давно наболілі питання, підставити зачитану до обтріпаної обкладинки улюблену книгу під автограф... Можна було зустріти улюбленого письменника на вулиці і запросто випити з ним пива. Можна було... А втім, читайте і робіть висновки, чи варто їздити восени до Харкова.

Всесвіт Олеся Бердника

"Слово творить світи". Банальна і збита, як на перший погляд, фраза. А якщо вдуматися? Якщо проаналізувати? Дійсно, талановиті майстри Слова творять власні Світи, які й живуть потім за своїми власними законами. І ніхто не має влади над ними – ні цензура, ні ідеологія, ні зловмисник-критик, ні запопадливі читачі, ні... зрештою, сам автор, бо його творіння починають жити самостійно.

Книжковий дім – 3

Ми й незчулися, як раптово, на красивій революційній хвилі, добігає кінця 2004-й рік – хвилюючий, обнадійливий, яскравий, одначе, на жаль, далеко не найкращий для нашого книговидання. Утім, навіть він продемонстрував, що попри всі "старання" тих, хто направду "мєшаєт нам жіть", ми все одно перемагаємо. І хороші книжки також виходять, незважаючи ні на що.
Отож, наприкінці року – про декілька нових видань, які запам'ятаються чи, принаймні, будуть цікавими й корисними нашому читачеві.

Хамелеон між Сходом і Заходом

Восени цього року видавництво "Критика" випустило книгу Миколи Рябчука "Зона відчуження: українська олігархія між сходом і заходом". Це – збірник статей різних років, починаючи з 1994, які (на жаль!) не лише відтоді не втратили актуальності, але є сьогодні особливо на часі. Адже саме події так званої "помаранчевої революції", що відбулася еволюційним шляхом, показали, що за владу тримаються (зважте, не борються, бо вони її мають від 91-го і раніше) не представники партій чи ідеологій, а ті, кому ця ідеалістична дурня до фєні, аби цілком матеріальне корито було поруч, і бажано без конкурентів-претендентів. Тобто шановні пани олігархи.

Спільні ілюзії – особисті методи

Існує давня думка про те, що справжній стиль обов'язково проявляє особливе світорозуміння і світобачення. Якщо поєднати стиль із методом, письмо того чи іншого оригінального мислителя засвідчить ще один момент – воно є не просто набором термінів із розшифровками їх значень. Тут скоріше маємо справу із ситуацією, де між знаками і значеннями є певні прогалини. Вони – не свідчення прорахунків, а додатковий простір для подальшого виникнення нових ідей. Солідна частина виданих цього року перекладних праць західних науковців якраз і демонструють таке подвійне значення – з одного боку вони збагачують методологічний арсенал, з іншого – налаштовують на той спосіб мислення, за якого важливі не тільки розшифровки значень, але й надавання сенсу самим знакам.

Ідоли. Ідеали. Симулякри

"Фоліо" на межі фолу

По улицам рассеяно мы бродим,
На женщин смотрим и в кафе сидим,
Но настоящих слов мы не находим,
А приблизительных мы больше не хотим...
Г.Иванов

...Відоме харківське видавництво започаткувало, як стає бачити, цікавий експеримент. Спочатку він анонсувався як серія "Молодіжна проза", а згодом вийшов під просунутим лейблом "Ґрафіті". Свідомий урбанізм затії деклярується при тому авторами, по суті, одного – але вже культового! – тексту. Чи, може, не так. Але принаймні те, що всі ці автори виплескують на папір свої особисті комплекси періоду дорослішання – в надії, що це хоч раз, але спрацює – ну дуже характеризує їхню позицію! Ризик лише у тому, що всі подальші історії в стилі життя виглядатимуть у них дублетами і стереотипами.

Покажи пальця

Гумор, а особливо сатира якось самі собою перестали цікавити українських письменників. Хоча український гумор, як українські вареники, офіційно й досі вважається явищем унікальним та неповторним. Сатиричні романи, повісті та збірки оповідань хіба поет Іван Андрусяк не зарахує до жанрів масової літератури. Бо книга віршів про кохання, природу, Батьківщину чи просто римованих рефлексій має манюній тираж і не призначена для широкого читацького кола. Натомість ті самі вірші, написані у формі римованої гуморески про тещу, алкоголіка чи двох кумів, у радянські часи видавалася накладами, які сьогодні не снилися навіть Юрію Андруховичу.

Всього потроху

Париж

 
© агенство "Стандарт"