журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ПРЯМА МОВА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Рецензії

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

МАСКУЛЬТ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КРУПНИМ ПЛАНОМ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2004

МАСКУЛЬТ

Покажи пальця

або Про анекдот "народний" та "авторський"

Гумор, а особливо сатира якось самі собою перестали цікавити українських письменників. Хоча український гумор, як українські вареники, офіційно й досі вважається явищем унікальним та неповторним. Сатиричні романи, повісті та збірки оповідань хіба поет Іван Андрусяк не зарахує до жанрів масової літератури. Бо книга віршів про кохання, природу, Батьківщину чи просто римованих рефлексій має манюній тираж і не призначена для широкого читацького кола. Натомість ті самі вірші, написані у формі римованої гуморески про тещу, алкоголіка чи двох кумів, у радянські часи видавалася накладами, які сьогодні не снилися навіть Юрію Андруховичу.

Аж раптом "смішні" твори зникли. Тобто, зникли взагалі. Автор сатиричної дилогії про аристократа з Вапнярки, він же – колишній редактор "Перця" Олег Чорногуз давно нічого не пише, живе на дачі і займається громадською діяльністю. Правда, кілька років тому літературно опрацював спогади одного бізнесмена з діаспори. Так само затупив сатиричне перо Євген Дудар, чиї збірки били всі рекорди продажів аж до кінця 80-х років минулого століття. Ще один "патріарх" українського гумору Павло Глазовий нещодавно пішов із життя. Кому передали свою ліру сміхотворці? Бог його знає...

Почуття гумору в більшості сучасних письменників так само нема, як і відчуття смаку. Те, що вважається кращими поетичними та прозовими здобутками сучасності – зболене, вистраждане, гіперсерйозне, претензійно-геніальне і, звичайно ж, для еліти. Між тим, при бажанні можна знайти авторів та видавців, які намагаються принаймні не втратити ринок "смішного" читва.

Насамперед україномовному читачеві пропонується "народний гумор". Тобто, збірники анекдотів. Щось подібне регулярно видавалося в радянські часи і, як я вже казав, мало стабільний попит. Безперечно, і нині існує категорія споживачів "усмішок". Чому я все це даю в лапках, зрозумієте нижче. При побіжному огляді книжок, які, за задумом видавців, покликані нас із вами розвеселити.

Хочете, розповім вам анекдот про трактористів? Сидять, значить, двоє трактористів увечері біля багаття в лісосмузі, один другому каже: "Як у мене боліли ноги в чоботях 43-го розміру! А оце купив 45-й – як на світ народився!". Тут можете сміятися, коли хочете. А не хочете сміятися з трактористів – розкажу анекдот про письменників.

Випили, значить, двоє письменників, сидять увечері біля багаття в лісосмузі, один другому каже: "Як у мене боліли ноги в чоботях 43-го розміру! А купив 45-й – як на світ народився!". Я ще про політиків знаю: випили, значить, двоє політиків, сидять увечері біля багаття в лісосмузі... Далі – та сама розмова про чоботи.

Анекдот, як бачите, можна видати на будь-яку тему. Беріть лишень і змінюйте професію чи хобі його персонажів. Особливо, якщо вам не дають спокою лаври автора "Мисливських усмішок" Остапа Вишні і ви вважаєте, що справжній український народний гумор – в анекдотах про мисливців та рибалок.

"Ні пуху, ні луски!" – таку збірку впорядкував та видав при сприянні ПП "Фірма Гранмна" Олексій Кононенко. Свою майстерність у плані підгону поставленої задачки під задану відповідь упорядник продемонстрував уже при виборі назви. В оригіналі мисливська приказка звучить, хто пам`ятає, "Ні пуху, ні пера!", але треба ж від самого початку заявити – головні герої анекдотів мусять вочевидь показати не лише особливості національного полювання, а ще й риболовлі. Більше можливості для маневру. Наприклад, наведений вище анекдот про чоботи можна переповісти двічі: раз він буде стосуватися мисливців, раз – рибалок. Таких анекдотів у книжці сотні, просто про чоботи – один із найкоротших, його легко використовувати в якості посібника.

Далі мусите оцінити відданість упорядника справі пропаганди національного гумору: дочитавши до кінця, ви зрозумієте, яка посидючість потрібна, аби не просто уніфікувати всі старі "бородаті" анекдоти під "мисливсько-рибальський" формат, але й об`єднати їх одними наскрізними персонажами. Друзів-мисливців, що кочують із анекдоту в анекдот, як Чапаєв з Петькою, Голмс із Вотсоном, Штірліц із Мюллером та Паць із Вінні-Пухом, упорядник назвав Микитою та Опанасом. Але національного колориту відомим космополітичним анекдотам формальна українізація не надала. Навіть коли серед дійових осіб збірника з`являються епізодично Абрам із Сарою, складається враження, що пан Кононенко не прагнув показати різнобарвну етнічну палітру мисливсько-рибальського анекдоту, а просто забув перейменувати їх на Микиту з Опанасом.

Так само "нових русскіх" ніколи не перетворити на "нових українців", котрі теж часто фігурують серед кумедних українських мисливців та рибалок. Ніби і "мерседеси" є, і ланцюги золоті, і перстені на кожному пальці, і на Канарах відпочивають – а все одно виглядають ці "нові українці" не українським оригіналом, а лише перекладом з російською анекдоту про "нового русского". Тому скільки не пиши "гумор", смішніше від цього не стане. Дійсно смішних анекдотів у збірнику одиниці, але цим грішить будь-яка подібна підбірка. Інша річ, дбайливо зібраний тут гумор не автентичний. Укладач справді не полінувався зібрати, уніфікувати і перекласти анекдоти, які ми зазвичай чуємо і розповідаємо російською мовою. Якою вони, до речі, звучать набагато смішніше – бо придумані в загалі своєму не про українців. Але на захист цієї книжки слід сказати: не так вже багато виходить на українських теренах навіть таких книжок "про смішне".

Тому всяка, бодай квола та малотиражна спроба посмішити наш народ не з телеекранів і не перебираючись при цьому в жіноче вбрання з накладними грудьми, варта уваги. Ось, наприклад, такий собі Всеволод Ковтун написав і спромігся видати три власні фейлетони під загальною назвою "На три буквы или Книжный супермаркет" (Київ, "Савчина", 2004). Навряд чи треба пояснювати – назва зродилася в іронічній уяві автора після появи мережі книжкових супермаркетів "Буква". Але в "Букві" фейлетони Всеволода Ковтуна навряд чи продаються. Не тому, що автор висміює звичаї книжкових супермаркетів. Просто ця тоненька книжечка – суто авторський проект. Настільки авторський, що зміст фейлетонів зрозуміють далеко не всі шанувальники гострого дотепного слівця. Справді, автор демонструє неабияку спостережливість, підсмачену тіпа іронічними інтонаціями: "Книжки подмышки – и к кассе. А ищущий позитива взгляд так и не задержался на главном. Стайка консультантов в фирменно красном затаилась в красном интерьере... Как славно, тихо шепчут губы, что в этот век, шальной и грубый, не в реституцию подавшись, а в тесном зале затесавшись, библиофилов наставлять устроилась такая молодежь".

Але з тим же успіхом автор міг у тій самій манері розповісти про свої враження від роботи супермаркету, скажімо, авторові цих рядків. У мене для таких випадків завжди є в сумці записаний на диктофон японський сміх – щось на зразок віагри для таких, як я, людей. Без яскраво вираженого почуття гумору.

Коли вже визначати дійсно українські тенденції в гумористичних виданнях, то зверніть увану на "Месячник России". Його написав Михайло Стрельбицький, а видав цей збірник антиімперських памфлетів вінницький приватний видавець "О. Власюк". Автор не лише висміює "етноцидне культррегенство", але й співчуває в своїх сатиричних творах "конкретним російським людям та краєвидам": "Так воочию гениев русских / обокрали в раз очередной". Вінницький сатирик-громадянин співчуває росіянам, адже вони змушені жити в імперській державі: "Ты брат или сестра – определись, Россия?" Далі – все в такому дусі. Тексти, зібрані в "Місячнику Росії", належать до різновиду популярного у виданнях української діаспори 70-80-х років "антирадянського" (читай – антиросійського) памфлету. Можливо, автор розраховував саме на тамтешню публіку? Є такі підозри. Адже наклад невеликий, та якщо вічні борці за Україну без Росії заплатять за ці памфлети хоча б по $5, видання себе окупить. Це я до того, що кожна книжка, навіть антиросійські віршовані сатирески, при застосуванні належних технологій матимуть свою цільову аудиторію.

Отже, до традиційного "гумористично-сатиричного" пакету сучасних українських видань входить гумор "народний" (бородаті анекдоти), сатира політична (антиросійські памфлети) і гумор інтелектуальний (який забавляє лише його автора, але якщо вам не дотепно, значить ви – істота обмежена). Тільки чи варто дивуватися, коли після пропозиції справжнім шанувальникам сучасного гумору подібного пакету книжок почнуться розмови про кризу цього жанру в українській літературі. Принаймні підстава для подібних розмов у нас є досить вагома. І справжніх цінителів дотепу дійсно більше розмішить показаний палець – за аналогом відомої приказки.

Але існує ще один, доволі вдячний творчий метод. Автори, що вдаються до нього, не перекладають українською російських анекдотів, не вправляються у красномовстві, навіть не мають на меті насмішити до колоття в животі – і тим не менше з-під їхніх пер виходять абсолютно несерйозні тексти. Причому самі письменники визнають це, навіть декларують "анекдотичність" ситуацій, в яких опиняються герої. Щось подібне писав свого часу класик американської літератури О`Генрі. В англійській літературі, скажімо, таким письменником є Том Шарп. Наш сучасник, молодий автор із Дніпропетровська Дмитро Бондаренко цілком може репрезентувати цей напрямок.

Свою збірку оповідань тридцятирічний автор уже впорядкував і, отримавши за неї премію видавництва "Смолоскип", видав. Тому наступний крок – узятися за роман. Причому взявся за нього письменник у прямому розумінні цього слова. На маргінесі ХІ Форуму видавців у Львові він стояв, тримаючи компактні примірники роману в руках, і закликав купувати його. При цьому називав себе незалежним автором, бо представляв не видавничий дім чи видавництво, а себе самого.

До речі, дебютний роман Бондаренка "Риба на вечерю" налічує сто сторінок. Обсяг цілком сіменонівський – "батько" комісара Мегре так само не розганявся на товстелезні романюки. Правда, Жорж Сіменон справді творив романи, тоді як з-під пера молодого дніпропетровця попри всі його старання вийшла розгорнута новела. Або ж, коли хочете, черговий розтягнутий анекдот – саме так писали про оповідання з його збірки "Пацюк".

Письменник пропонує читачам низку комічних ситуацій. Герой роману Кирило з перших абзаців вимагає від дружини Аліни якщо не кохання, то принаймні виконання подружнього обов'язку, а у відповідь чує: "Ти як маленький, їй Богу!" Звісно, щось тут не так. Чому дружина охолола до нього, Кирило не знає. Зате коли раптом вона западає на японського гостя, котрий впав на молоду родину зненацька, починає шалено ревнувати. Японець пригощає свого незнайомого українського друга "за листуванням" рибою фугу. Ті, хто читав останній роман Бориса Акуніна з "фандорінського циклу", знають: ця риба отруйна. Склавши два і два, Кирило розуміє – японець та Аліна змовилися його вбити. Він вистежує парочку, демонструючи неабиякі здібності приватного детектива. А коли хоче з`ясувати чоловічі стосунки, японець несподівано падає в провалля і розбивається на смерть.

Ось тут Кирилові розкривають очі: дружина, котрій обридло одноманітне подружнє життя (ось звідки фригідність), вирішила розіграти чоловіка. Тому попросила знайомого казаха Нурмухамеда зіграти роль японського друга. А роль отруйної риби фугу виконав звичайнісінькій мінтай. Потім вони всі разом планували посміятися. Хто ж думав, що жарт зайде аж так далеко...

Справді, містифікація вдалася. Але автор, замиливши-таки очі читачеві, не впорався із визначенням жанру. Що це – трагедія, детектив, комедія, фарс? Безглузда загибель людини, хай він хоч японець, хоч казах, не має в тексті жодного визначення. Бондаренко своєю волею кинув людину на каменюччя, і тепер опинився в тій самій ситуації, що й герої фільму Хічкока "Неприємності з Гаррі". Хто не бачив – мешканці невеличкого містечка знаходять в лісі труп Гаррі і не шукають вбивцю, навіть не намагаються сховати тіло – вони розгублені і протягом ста хвилин екранного часу намагаються знайти оптимальну модель поведінки в даній ситуації. Тим часом труп Гаррі далі лежить у лісі, цим кадром завершується стрічка.

Але Дмитро Бондаренко не може зрозуміти сам і пояснити нам, читачам, шкода йому особисто нещасного казаха, хто винен у його смерті і як герої далі житимуть із цією таємницею. Цього в тексті нема, та застосуємо логіку: адже Нурмухамед не сирота, зникнення його на Дніпропетровщині рано чи пізно помітять, доведеться героям знову якось давати собі раду. Раз так – є всі причини писати щось на кшталт "Риби на вечерю – 2", де молодому подружжю знову доведеться починати перегони із законом...

Словом, автор приніс казаха у жертву заради самого процесу. З подібним рішенням можна було б ще погодитись, коли б письменник замінив пафос оповіді на відвертий цинізм. Практично він уже підійшов до цього. Труп казаха потрібен був у "кадрі" лише для того, аби змусити героя опинитися, як свідчить анотація, на самому дні Дніпра – так преважна більшість населення України скорочено називає Дніпропетровськ. І що ж там на дні? Черговий розтягнутий анекдот.

Тут і бомжі, котрі пропагують серед аутсайдерів українську національну культуру, і сам Кирило, який від безвиході починає вивчати "на дні" українську історію по старих книжках, і саморобні порошки "Тайд" та "Аріель", що фасуються по різних коробках із одного мішка, і шпроти, зроблені з тюльки. Звичайно, фальшива горілка ллється рікою. Серед усієї цієї бездуховності герой мусить переховуватися. Над ним – загроза бути викритим міліцією і заодно стати зґвалтованим базарними торговками. Правда, ця новела закінчується без сюрпризів у дусі О`Генрі: довівши дружині, що він таки не вбивав казаха, Кирило повертається в родину, отримує порцію шалених подружніх пестощів, а тут і справжній японець з`являється, як рояль із кущів...

Що ми маємо, перегорнувши соту сторінку роману? Молодого письменника, який може дати лад досить цікавим сюжетним поворотам, натомість не визначився з надзавданням. Не ясно, чого він хоче: розважити читача, ошукати його чи насмішити легендами про імпортний пральний порошок, котрий виготовляється десь у Одесі, на Малій Арнаутській?

Історія, яку нам пропонують, таки завелика для анекдоту, але поки не дотягує до "жанрового" роману. Бондаренко квапиться дописати її до фіналу – адже фінал уже давно придумав, і тепер треба заповнити чимось проміжок між зав'язкою та розв’язкою.

Одне лишається незмінним. Дніпропетровське "дно", за офіційною статистикою, таки справді славиться найбільшою в Україні кількістю бомжів на квадратний кілометр міста. І це вже не жарти. Отже, невеличкий роман Дмитра Бондаренка має у фундаменті певну реальну основу. А цього, погодьтеся, не вистачає сучасній українській літературі. Особливо популярних жанрів, до яких належать сатира з гумором.

Андрій Кокотюха

 
© агенство "Стандарт"