журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ПРЯМА МОВА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Рецензії

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

МАСКУЛЬТ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КРУПНИМ ПЛАНОМ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

"Фоліо" на межі фолу

Про експансію знаків на стіні і в літературі

По улицам рассеяно мы бродим,
На женщин смотрим и в кафе сидим,
Но настоящих слов мы не находим,
А приблизительных мы больше не хотим...
Г.Иванов

...Відоме харківське видавництво започаткувало, як стає бачити, цікавий експеримент. Спочатку він анонсувався як серія "Молодіжна проза", а згодом вийшов під просунутим лейблом "Ґрафіті". Свідомий урбанізм затії деклярується при тому авторами, по суті, одного – але вже культового! – тексту. Чи, може, не так. Але принаймні те, що всі ці автори виплескують на папір свої особисті комплекси періоду дорослішання – в надії, що це хоч раз, але спрацює – ну дуже характеризує їхню позицію! Ризик лише у тому, що всі подальші історії в стилі життя виглядатимуть у них дублетами і стереотипами.

Загалом же література має як історію, так і мітолоґію. Пересвідчитись у цьому можна, придивившись до практики називання сьогоднішніх книжкових серій в Україні. От, наприклад, нещодавно заснована Т.Федюком АУПівська "Зона Овідія", видрук поетичного продукту якої забезпечує видавництво "Факт". Ніби як метафора своєрідної резервації, куди сьогодні загнане поетичне слово, так? Втім, аж ніяк. Овідій, як знати, був засланий з Риму на південь нинішньої Молдови. У порівнянні з розкішною метрополією, звичайно, – вовчий закут і глуха провінція. Але за сьогоднішніми мірками – місця мало не курортні, принаймні кліматично. Але хто про це згадує, читаючи його "Скорбні елеґії" чи "Листи з Понту", де описується, як в люті зимові морози тамтешні аборигени кутаються в кошлаті хутра, вино продають замороженими шматками, а дощі, падаючи з неба, замерзають, не долетівши до землі, і стоять крижаними стовпами?... Словом, не дуже це асоціюється з життєствердною позицією "Зони Овідія", чий керівник основним своїм покликанням бачить видрук всіх членів АУП у цій самій "зимовій" серії.

Натомість – видавничий проект "Фоліо" з назвою "Ґрафіті". Здається, його засновники схопили суть "живого" життя в літературі, за якою будь-яке нове ім'я покликане збити з пантелику загальноприйняту систему спілчанських найменувань. Разом з тим ім'ям, як вважає Бодріяр, до храму літератури "вдирається лінґвістичне ґетто, щось таке як бунт знаків". Те саме можемо засвідчити про "Депеш Мод" С.Жадана, "50 хвилин трави (Коли помре твоя краса" і "Фройд би плакав" І.Карпи, а також "Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки" Н.Сняданко, які вийшли в серії "Ґрафіті". Зрозуміло, що всі вони не визначаються аж такою прозовою ориґінальністю, вийшовши на загал з нинішньої субкультури окраїн (слобідських чи галицьких), де їхнє побутування, як вважає згаданий Бодріяр, "обмежувалося рамками чистої фікції, але вони вихлюпуються за ці межі, проектуються в реальність як зойк, як вигук, як анти-дискурс, як відмова від будь-якого синтаксичного, поетичного оброблення, як найменший елемент, доглибно закритий для будь-якого орґанізованого дискурсу".

Ось спробували, скажімо, літературно обробити роман С.Жадана "Депеш Мод" в журналі "Березіль". І що? Після скорочення, яке полягало всього лише у викрапкуванні матюків, роман за своїм обсягом перетворився на повість, як його і назвали у тамтешній редакції. По-друге, істеричні ляментації з боку діяспорних передплатників "Березолю" нагадали скандальну кампанію з "Рекреаціями" Ю.Андруховича в "Сучасності" початку 1990-их, коли щирі закордонні українки годні були повіситися, аби не бачити більше такої чорнухи.

У серії "Ґрафіті" мовний бур'ян в романі Жадана не виполювали. Тамтешні видавці, здається, зрозуміли, що сей персонаж взагалі може існувати лише в умовах тотального конфлікту зі світом. Ну й запропонували і надалі друкуватися у своєму поважному "Фоліо" проросійської, як вважалося донедавна, орієнтації. Втім, саме у таких видавничих структурах з устійненими цінностями типу Ґесе, Кафки і Чичибабіна, де ліберальна авторська опозиція осідає в істеблішменті, народжується нова мода на протест і радикалізм. І виходять захоплюючі книжки типу "Как я была скандальной журналисткой" Л.Лузіної (не гіршої, до речі, за пізніші, видані в Москві "Байки кремлевского диггера" Є.Трегубової). І з'являються не менш резонансні "Українські сороміцькі пісні". І, нарешті, анонсується вихід друком ще трьох нових книжок С.Жадана.

Хоч, в принципі, "Депеш Мод" не надто й радикальна річ. Допіру в оповіданні В.Даниленка "Дзеньки-Бреньки" Жадан виколупував з назви на електробритві "Харьков" малопатріотичну літеру "о", тепер ось герой його власного роману стирає слово "Прага" зі шкали радіоприймача... Коротше, чому все це полюбили в "Фоліо"? Здається, так звану прозу двадцятилітніх, якою наповнена серія "Ґрафітті", тут захоплено толерують виключно через те, що її автори надто молоді. Те, що у зрілих літераторів прочитується як явна дурість, банальність чи фальш – у молодих сприймається за прийом. Звичайно, не хочеться бачити за такою зворушливою евфорією харківських видавців самий лише акулячий вишкір ринкового праґматизму. Можливо, у редакційних відділах "Фоліо" просто сидять собі стомлені тьоті з дядями, які щиро радіють гормональним викидам новачків типу Жадана чи Карпи? Навряд чи це так. Бо існує ж у них паралельна серія під назвою "Література" (мабуть, при тому йдеться про справжню літературу, а не про одноденні ґрафітті на стінах сумнівного укрсучліту) де вийшла "Текила" К.Варги і "Героин" Т.Пьонтека.

До того ж, з тими гормональними викидами у романі "Депеш Мод" С.Жадана, здається, не дуже. Тут домінує любов і дружба, пофіґізм і мудодзвонство. Словом, джентльменський набір миролюбно-лякливого пацифіста. Але є також цинізм, патос, вбивча іронія. Словом, те, що робить Пашковського – Пашковським, а самого Жадана – його кумиром Андруховичем, який ще від часу своєї ранньої "Московіяди" був готовий розчинитися у посполитому люді. Жадан прийняв цю установку застільної балаканини, коли сюжет роману можна переказати одним реченням, надто близько до серця. Розчинившись у своїх корешах, дворах і під'їздах, а також у ментах, електричках і вокзалах по-харківськи повно, віддано і ніжно. У самого Андруховича з його пізнішими феєричними "перверзіями" так не вийшло (про "живе" життя він пише в есеях), а ось Жадан довів неабияку плідність подібної установки.

Звідси у цій "ґрафітній" прозі, яку назвати б "флюроетнічним тріп-хопом", описове засилля необов'язкових елементів буденности. Або на усілякий штиб розваг, як у тексті І.Карпи "50 хвилин трави (Коли помре твоя краса)": "Він відкушує від гриба і дуже повільно жує, а вона в цей час пестить йому прутня", і непоганих "домашніх заготовок" на кшталт "збитої на старий матрац душі". Або вже зовсім яскравих сентенцій з-під пера "дупи і уродки, іншими словами, прибацаної тьолки", як любить позиціонувати себе Карпа. Наприклад, ось такої: "А жінки люблять політику. Це вже давно стало помітно. Для них то – один зі способів сексуального вдоволення. "А що буде, як почнеться війна?" – і кожна вже мислить себе у бункері, в лісі, у бомбосховищі, на горищі, під водою, під купами уламків чи людських тіл. І всюди тиск, тертя, постійні доторки і мимохідні злягання. Найчастіше – з ворогом. Так певніше виконується патріотичний обов'язок. Так бурхливіше кінчати. Ексгібіціонізм жінки невблаганно приміщує її в середину кола, що з усіх боків прослідковується тисячами хтиво-урочистих чоловічих (жіночих) очей. А її в тому колі тупо і брутально трахають. І чим довша черга тих ґвалтівників, тим ліпше".

По-друге, можемо зауважити своєрідний жанровий "провінціялізм", чи то пак "марґінальність" такої прози – як механізм, що зазвичай збільшує значимість різноманітних "зразків сучасности" в культурному полі укрліту. Що це означає? "Ніколи тут нічого не станеться! – казав герой підліткового фільму, житель американського провінційного містечка. А що робити, коли маєш провінційне єство?" – питається киянка Ірена Карпа. Можемо погодитись з таким переконанням столичної юні. Хоч скоріш усе пояснюється не "топоґрафією тексту", а його "етнопсихолоґією". Чому над усіма авторами, представленими в серії "Ґрафіті", тяжіє тавро вишуканої марґінальности? Може, тому, що їхні "перверзійні" попередники були невіддільні від філософії, науки і реліґії свого часу, навіть від його державности, політики і патріотичного духу? Натомість це "ґрафітне" покоління штучно, у вічних пошуках втраченого кайфу, створює свої власні філософські цінності? Не уміючи уникнути стилізації під буремних попередників – від Г.Міллера і Ч.Буковскі до Ю.Андруховича і О.Забужко – себто вторинного, паразитного використання ідей. Звідси дух "довільности" і "невибагливости", яка загрожує навіть кращим. Не кажучи вже про гірших.

Певно, усвідомлення усього вищесказаного призвело до того, що зокрема з передмови до "Фройд би плакав" І.Карпи ми довідуємося про існування у нас такої жанрової екзотики, як колоніяльний роман. Справді, попри зазначену ідеолоґічну вторинність, всі попередні адепти "туристичної" прози в укрсучліті їздили в цей жанр порожнем. Себто без особливих фрустрацій з катарсисами і зайвих сліз по залишених благах Ойчизни. Може, тому, що відвідували вони здебільшого чужерідний Захід, тоді як героїня Карпи описує близький нам за духом Схід? Краї ж все ті самі, убогі. Навіть назви до болю схожі між собою. Ось порівняйте, наприклад, маршрути в романі: Київ – Яремча – Київ, Джакарта – Бангкок – Джокджакарта. Не розрізнити ж, ні фіґа не розрізнити!

Якщо ж порівняти всю цю брахмапутру з метафізикою роману "Живите в Японии" несвідомо згаданого тут Д.Пріґова, або з пересуваннями на Схід у текстах І.Стогова "Мачо не плачут" і "Пять рек жизни" Вік.Єрофєєва, то виявиться, що "Фройд би плакав" І.Карпи – ніякий не колоніяльний роман, а середньостатична road-story, коли мелькання станцій за вікном нанизується на не дуже стійкий стрижень втраченого кохання. І зовсім не метафізичні "пустопорожні шматки нестерпної легкості буття", як називає героїня Карпи, припанкована дівчинка Марла Фріксен, власні рефлексії, навряд чи потішать читача. Можливо, через те, що авторка змальовує Азію, точніше – Індонезію, чиї заманливі краєвиди різняться для неї лише наявністю-відсутністю пива в барі й душу в готелі.

Щоби хоч якось урізноманітнити свої дорожні нотатки, Карпа додає у них "життя". Ну, себто кохання! Для цього її юній героїні треба "позбавитися всього лише сміття в голові – порожніх егоїстичних думок, дріб'язкових мрій і мізерних уявлень про найближче минуле" і продовжити взаємини одразу з трьома закордонними женихами. Але цього, мабуть, малувато не те що для "колоніяльного", але й для будь-якого іншого "роману". Можливо, потрібна посидючість, а не придорожнє натхнення? "Марла ніяк не могла сісти за статтю про Джакарту – все написане видавалося їй стовідсотковим лайном, до того ж стилістично неграмотним", – сумує Карпа. І, тим не менш, друкує свій роман. Стилістично далеко небезгрішний. Метляння героїні поміж країнами і коханцями приперчене то набридлими вже русизмами заради стьобу, то філоложним заумом заради красного слівця, то несподіваним абсурдом в стилі Бориса Віяна: "Тут ніколи не буває зими, а ключі завжди довші за дірку в замку". Мимохіть трапляється також недбалий Чарльз Буковскі, особливо коли "заглядаючи під нігті свого минулого, ви крім бруду нічого не знаходите", а також виключно авторські, себто сумнівні метафори типу "гори, залитої по вінця густим жовтим соком пристаркуватого сонця". Невиваженість такого безбашенного наративу авторка виправдовує теж доволі ориґінально: "В мене логіка пройобана багато років тому. А причинно-наслідкові зв'язки – штукенція давно не модна".

Мабуть, така вже карма цієї "сучасної молодіжної прози", якщо оповідачка Карпа цікава нам не "прозою", а "сучасністю". Вірніше, її "молодіжною" універсальністю щодо рецептури. Справді, чергова спроба потриндіти про все на світі виглядає тут соціолоґічно привабливою. Чого варта сама лише клясифікація нинішніх тусівкових персонажів, де мирно співіснують "мальчікі з квадратними посмішками "драстє, Барбі, і твій Кєн" з "дівчинами а-ля "Я – Матриця. Ви що, кіно не дивилися?", і де псевдопанківська зачіска в стилі "я живу на смітнику, але рента його п'ять штук баксів на місяць" поєднується з квазілітературною "коротесенькою спідничкою а-ля безсоння Гумберта Гумберта". З одного боку, подібний соціолоґічний жанр обумовлений побутовою моторикою літпроцесу, в якому "діставшись до порожньої квартири в Києві, Марла ввімкнула Sonic Youth і раптом вирішила помастурбувати", себто замислилась. З іншого, – яка, зрештою, різниця?

Здавалося б, чим відрізняється видана у межах "ґрафітної" серії "Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки" Н.Сняданко від призабутих "Польових досліджень українського сексу" О.Забужко? (Коректним виглядає таке "позаконтекстуальне" порівняння саме із Забужко, адже всі тексти Карпи з'явилися пізніше). Невже саме у відмінності між маскувально-маскулінізованим скепсисом першої і вагінально-рецепторними потребами другої полягає феномен успішности обох згадуваних авторок? Навряд чи це так. Адже, навіть прочитавши, сподіваюся, книгу Забужчиних закордонних мандрів, Сняданко все одно залишилася впевненою, що на Заході "самотні збоченці дрочать перед екранами своїх "філіпсів" (штамп незгірший за "в есесері сексу немає"). Хоч сама вона й мала досвід власних зарубіжних "досліджень". Тож what's wrong?

Справа тут в іншому. Такого достеменного, секунда за секундою психолоґізму у змалюванні підліткової пори сексуальної інфантильности і дозрівання – коли довкола тільки й розмов, що про тампакси, незайманість і неголені ноги з бюстґальтерами, а всі довколишні чоловіки виявляються голубими, кандидатами наук, або взагалі українцями – такого психолоґізму автор сих рядків не пригадує від часів Цвейгового "Нетерпіння серця" чи Таунсендового "Щоденника Адріяна Моула". "А всім, з чим я погоджувалася чи не погоджувалася, я могла поділитися із плюшевим ведмедиком Панасом, який в ті благословенні часи виконував роль мого домашнього психоаналітика". Наразі тим Панасом став читач.

Між тим, ситуативні та часові зсуви в оповіді Н.Сняданко, коли замість вітчизняного рок-гуру 1980-их С.Новгородцева, що розкладав радянську молодь на хвилях РС "BBS", її героїня користає з підліткового "Курсу виживання" рок-анархіста Ді Снайдера, вільно друкованому в 1990-их в журналі-біблії "Ровесник", також сприяють витворенню авторового іміджу "анти-Забужко". Адже у "Польових дослідженнях..." все "по-взрослому", "без дураков" – нецікаво. Натомість тут і тепер – "усе інакше". Також зрозуміло, що це актуальніше, поживніше і адекватніше для просунутої публіки нового тисячоліття – всі ті розділи на кшталт "Десять основних ознак дівочої цноти", "Теорія і практика" і т.д. Знову ж таки – постмодерні колізії, коли буржуазне західництво київського журналу "Наталі", згідно з яким "дівчина може вважати себе фізіолоґічно неповноцінною, якщо до 13 років їй все ще не вдасться позбутися невинності", протистоїть національному патріотизмові правдивих галичан, за яким "порядна панна сама знає, що до чого, і в життю не дасть позбавити себе цноти якомусь там жидові чи москалеві".

Отож львівська школярка-лоліта, а згодом і студентка-філоложка Пообідко, що принад у ній лише незайманість і довгоногість, мучиться вічним питанням: як відрізнити кохання від пристрасти? Довкола – Львів без води, музика без драйву, секс без контрацептивів. І кожен мужчина на тому шляху виглядає потенційною "відкривачкою" – засобом здобути райську насолоду real love – "швепс!", і холод, жар, свіжість, тайна у кожній бульбашці еротичного питва. Лів Тайлер у "Щезаючій цноті" Бертолуччі, та й годі! Таких не беруть у "смолоскипи", повірте.

Далі, як завжди, вже не так цікаво. Далі було домогосподарювання у добропорядній німецькій родині, а там – і омріяна "студентська" віза, яка дозволяє вільно пересуватися ероґенною Европою, де, згадаймо, "самотні збоченці" ну і т.ін. Але де, бляха-муха, також сонце – сонце non-stop, і чарівна Італія (хоч би й у вигляді підтоптаного фрайбурзького макаронника-домовласника), яка дарує тобі нектар бажання, і всі готові трахатися, а не розводитись про важливість метафори для пізнього Ґете, пити, курити травку на травці й вилежуючись...

І звідки, тим не менш, тягне наприкінці оповіді поїхати куди-небудь, де сіро-сіро, але у життя є темп, і немає святої наївності й віри у національну небезпеку контрацепції, і довгий плащ прикриває чиїсь довгі ноги, і де обговорення чиєїсь цноти – не саме цікаве заняття. І, головне, де колекціонують не "пристрасті", а "кохання". Навіть якщо це просто видряпані на стіні слова.

Ігор Бондар-Терещенко

 
© агенство "Стандарт"