журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ПРЯМА МОВА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Рецензії

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

МАСКУЛЬТ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КРУПНИМ ПЛАНОМ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Ідоли. Ідеали. Симулякри

а) Нещодавно я вичитала одну специфічну сентенцію від київського критика Ростислава Семківа, що, мовляв, минув час захмарних авторських медитацій про власну геніальність, краще вирощувати квіти на дачі. (Пане Ростиславе, ще треба мати цю дачу, нерухомість нині недешева, принаймні не по кишені нарцисичним квазігеніям). Далі добродій Семків із характерною для нього іронічною самовпевненістю переконує малочисельних читачів "нішових" спецвидань об тім, щоб генії і недогенії зливали воду, бо наступив час бренду. Себто, іншими словами, – до дупи ваша писанина, більшосте гравців укрсучлітпроцесу, все'дно зміст уже не має жодного значення. Важливі є каталоги видавництв, білозубі голлівудські усмішки брендових письменників із фотографій. Одним словом, хочете стати успішними літераторами, за вченням Семківа, багато фотографуйте власний фейс, притому у різних активних позиціях. Передумова літературного успіху – багато (забагато не буває, врахуйте!) якісних фотографій: в Інтернеті, газетах із великим накладом (скажімо, газети, що недотягують до десяти тисяч, до уваги не брати, як-от "Літературна Україна"), на стовпах і в офісах. Мазеленд повинен знати своїх героїв будь-якою ціною! Мета виправдовує засоби! Письменники, не варто писати якісних (а у п. Семківа власне уявлення про якість) повістей чи романів – фотографуйтеся. Ваші бородаті чи втомлені, вусаті чи післяперепійні личка повинні бути у кожній квартирі потенційного українофільського читача! Або – маршируйте на дачі, у резервації чи ще до якихось лісів і боліт, де люди не ходять. Ох, і молодець це й перспективний критик Ростислав Семків. Так прикольно і класно пожартувати нечасто випадає. Просто-таки у десятку влучив чоловік, розвінчуючи і засуджуючи архаїчних квазігеніїв, котрі не розуміють запитів і потреб нашої жвавої фейлетонної доби.

б) Згадується вислів одного американського видавця – дайте мені, типу, відоме ім'я, і я розкручу книжку цього автора навіть із чистими сторінками. Ну, може, нехай би у тій книжці, додамо від себе, було декілька високоякісних фотографій, що мали би заспокоювати читачів порожніх сторінок: "Дорогі читачі! Для чого вам зміст? Хіба ж ви не знаєте, що і як може написати ваш улюблений – ні, найулюбленіший! – автор? основне, що маєте щастя бачити його фотки – одну із складових потужного письменницького іміджу. На біса вам зміст, коли маєте бренди?"

в) Щось негаразд у нашому літературному "господарстві". Відбувається якась тотальна підміна понять. Іміджі замість змісту. Бренди замість творів. Симулякри замість любові. Порожнеча замість ідеалів.

Хоча чому "симулякри замість любові"? Нещодавно на львівський книжковий форум видавців приїхав Пауло Коельо. Письменник? Найбрендовіший бренд? Ідол масової літератури?

Читачам пропонувалася анкета під цікавою назвою: "Я люблю Пауло Коельо". Її треба було заповнити, а потім любителів бразильської знаменитості чекало жеребкування, котре мало би визначити щасливчиків, яким може дати автограф сам Коельо. Кажуть, що цей контроверсійний письменник дуже приємний і навіть милий щодо спілкування, його брендовими романами зачитуються і перечитують. Але, згодьтеся, у тій читацькій черзі за автографами, у тій селекції, щоб лицезріти літературну мегазірку, був елемент якогось приниження… А можливо, все нормально? А як інакше? Придумайте щось ліпше, можуть сказати ображені організатори, доморощений критикане. Повчати, мовляв, кожен мастак, а от самому запропонувати щось креативне… Принаймні, я би відмовилася від ідеї жеребкування. Але Бог із ним, тим льосом галицької випічки…

г) Іноді цікаво і повчально спостерігати за літературним бумом нав'язування так званої масової літератури. Бумом останніх років. Пригадую прислів'я "мишу вродила гора". Чи потрібна нам масова література? Хто ж би заперечував, панове, хіба що якась вчителька української літератури і похилого віку у Диканьці чи Пацикові, де, як відомо, козам роги кують? Але ж, перепрошую, масова література – не синонім масовій читацькій дебілізації. Мені іноді здається, що більшість лауреатів, скажімо, "Коронації слова" – не маю на увазі двох-трьох письменників, зокрема В.Шкляра – хтось переконав об тім, що вони є справді…письменниками. І бідолахи повірили із усім запалом власних лікарських чи журналістських душ… Це не кумедно. Це драматично. Але ж пані та панове масовісти! Пригадуєте скромну статтю скромного М.Хвильового – "Апологети писаризму" про навалу безграмотної (тепер грамотної) графоманії та безликої обезіндивідуалізованої сірятини, котра захлинула українські радянські літературні часописи двадцятих років минулого століття? Спитаєте, до чого я веду? Отож…

Активна життєва позиція та навкололітературна енергія – ще не (так, пане Семків?) критерій таланту. Бо цей самий талант або є, або немає. Він може бути масовим чи елітарним (як на мене, стосовно літератури ці обидва слова, делікатно кажучи, трошечки безглузді), київським чи бердичівським, але коли є, то цей талант видно. А коли замість письменницьких талантів нам підсувають бренди-імітації та іміджі-симулякри, стає сумно. І то зовсім не трішки.

д) Не йдеться, звісно про Ю.Андруховича чи О.Забужко, Т.Прохаська чи С.Жадана, інших потужних літераторів. Та й вони не потребують дріб'язкових і суєтливих адвокатур. Йдеться за багатьох, як казав М.Хвильовий, апологетів писаризму, яких вперто і залізобетонно силкуються "розкручувати". Зрештою, література – не ветеринарія, а белетристика – не арифметичні задачки. І неупереджений читач (я, до прикладу, не маю упереджень до жодного українського літератора), якому сьогодні не сподобалися повісті N., завтра може закохатися, безнадійно і міцно, у, скажімо, новий роман того ж N. Все тече і змінюється, в тім числі і літературні пріоритети.

е) У нас, правда, існує ще одна певна особливість. Коли письменник стає читаним і популярним, нехай навіть у колах страшенно далеких від народу (бо хіба що саркастичний літературний анекдот насмілився би комусь чіпляти ярлик народного письменника; соцреалізм таки канув у небуття), то автоматично посилюються його вітчизняні шанси на статус священної корови. Хоча наші веселі і не свіжі часи таки мають свою перевагу – і завжди знайдеться леді або джентльмен, що каменя на камені не залишить від доробку чергового вінценосного. Чи це погано? Напевно, добре, адже література – це така посудина, куди об'єктивність приходить лише ночувати, а не снідати, обідати чи – ще чого! – підвечіркувати.

є) Інша справа, що замовні статті (продажні рецензії, солодкі корисливі панегірики) можуть спотворювати. Заплутувати. Доводити літпроцес до того стану, де смешались в кучу кони, люди. Цей дискурс особливо помітний у списках номінантів на Шевченківську премію. Кого там тільки немає – і високообдарованих, справді відомих на українській Україні письменників, і регіонально-популярних літераторів, і навіть стовідсоткових графоманів із активною життєвою позицією. Що ж, номінуватися не заборониш, як і писати гидотну неправду у замовних, рекламно-оплачуваних статтях, вихвалюючи графоманію. Бо всє ми чєловєкі, і пішли на фіґ захмарні набурмосені генії, що не хочуть платити ані копійки за оди, вважаючи, що це для них принизливо. Низка наших літературних рецензентів воістину блискуче розуміє біблійну сентенцію: "Хай не відає ліва рука, що чинить права". Байдуже, що неправдивий зміст їхніх опусів нічим не відрізняється від колишніх радянських закритих, так званих чорних, рецензій…

ж) Їй Богу, письменник (особливо в національних умовах) – це лише внутрішня одержимість. Оплата письменницької праці (не враховуючи закордонних гонорарів жменьки літераторів) натомість… давайте промовчимо. Якби ті гроші, що розходяться на різноманітні фуршети, агітації і всілякі інші штучки, спрямовувалися на розвиток літератури, то із часом дивись би і позбулися власного горезвісного комплексу Нобеля…

з) Добре, облишмо фінансові справи сучасних літераторів. Нехай їдуть до сільських фермерів удобрювати гноєм осінні поля, може щось і підроблять. Ми, українці, любимо перейматися абстрактними турботами. А наші письменники… Але, якби хтось із них отримав якусь там Букерівську чи Гонкурівську премію, тоді би швидко появилися і друзі, і підтримка. Але тоді той щасливчик мав би десь таких запізнілих друзів, адже все у житті повинно приходити вчасно. Пам'ятаєте "Айстри" Олександра Олеся?

Наприклад, Франкові галичани незмірно вділили ювілейної патоки і кічухи. Але коли? Тоді соленізант уже був однією ногою у могилі і слухав усю фальшиву (чи нефальшиву, яка вже різниця?) патоку, як мумія. Бо це вже була тінь Франка. Якби ж така підтримка йому у 80-х роках ХІХ століття, може, не захворів би так важко, може би дружина не потрапила, підточувана жахливими побутовими негараздами, до Кульпарківської психіатрички? Але ми майже не вміємо шанувати за життя наших письменників. Заздрість чи байдужість, фальш і упередження – цього добра вистачає із лихвою. Зате потім звинно заводимо некрофільські танці на кістках великих покійників.

і) Коли би трішки "відстібнути" дядькам і тіткам із меценатським хобі на оплату праці над художніми біографіями класиків (уявляю, якою цікавою була би белетристика про Коцюбинського чи Стефаника, Кобилянську або Винниченка)… Ми рефлектуємо над "модною класикою", а для її популяризації потрібно зовсім небагато. Запропонувати кільком письменникам гонорари за роботу над такими книгами. Потім ті книги пристойно видати і трохи прорекламувати. Запевняю, що після ознайомлення із вдалими (це вже клопіт письменників) варіантами біографій тих же Стефаника і Коцюбинського, Кобилянської і Винниченка, наклади художніх творів класиків виростуть у декілька разів. Іноді гордіїв вузол варто, як відомо, банально пересікти мечем.

й) А можливо, і не треба нічого пересікати, вболівати, нервувати, якщо прийняти за підставову тезу про те, що іміджі і справжність, ідеали та бренди – тотально-суцільна гра. Література – це гра. Тільки чому тоді на цій грі незрідка проступає кров? Хоча знайдуться хлопці і дівчата, котрі звинуватять у невротичній патетиці, надриві як несмаку і т.д. Тобто, як кажуть одним із галицьких діалектів, я си тєжко вібачєю, але чому наші літературні хлопчики і дівчатка, котрі, за їхніми ж словами, не мають жодних табу, так лякаються навіть невинного натяку на патетичність? Схвильованість? Урочистість? Маски, майже суцільні маски і циркуляція симулякрів у книжковому кровообігу…

к) Втім, можливо, не так категорично? Напевне справа не у тотальному нав'язуванні літературних симулякрів (хоча є, є, нікуди від цього подітися…), а у нашому – чи вашому, панове письменники! – страхові бути немодним. Малоіміджовим. Чи із малопритомним брендом. Бо відсутність іміджевого ореолу тягне за собою…гм-гм, як це висловитися…повну фінансову непритомність, адже український читач хоче легкого читва і впізнаваних брендів. Я правильно формулюю думки, пане Р.Семківе?..

л) У такому разі, що робити І.Андрусяку із його романом-новелою "Вургун", нещодавно опублікованим у "Сучасності"? (підупав, підупав чомусь літературний авторитет часопису, добре, що зважилися надрукувати таку яскраво-контроверсійну прозу…). Колишній "дегенерат" зовсім не дбає про іміджі, не любить літературної попси і пише добру поезію, а тепер і прозу. Звісно, у "Вургуні" Івана Андрусяка не все влаштовує, зокрема надмірна поетичність прозостилю та певні ідеологічні світлотіні, бо у житті, здається, складніше. Але, даруйте, тут є матеріал для дискусії. Адже явище завжди неоднозначне.

Також прочитала новий роман Ірени Карпи "Фройд би плакав". Його "розкрутка", гадаю, піде за всіма шаблонами та правилами. Подорожі, нейролептики і наркотики – це, безперечно, вдячна тема, але іноді твір нагадує щоденникові записи. На, припустимо, с.10 майже те саме, що на с.45, а потім с.90. Стає нудно від одноманітності художніх прийомів, якщо дозволите таке консервативне словечко. А "50 хвилин трави (Коли помре твоя краса)" подарували мені чистий читацький кайф. Шкода буде, коли талановита молода письменниця, зрозумівши суть великого вчення про бренди і симулякри, буде "попсовішати" і "кічушничати"… Зрештою, у цьому випадку не беруся прогнозувати, бо останніх 30-40 стор. роману все ж зачепили мою ніжну читацьку душу.

А щоденників спосіб писання романів, до речі, далеко не найліпший. П.Вольвач ще дотепер лишається гарним поетом і енергетичним прозаїком. Але у своїй "Клясі" теж вдався до таких собі діаріушно-мемуарних піруетів. І пригоди його нечемного Пашка (незалежно від того, що він мешкав у Запоріжжі, а панна Марла – продукт творчих фантазій І.Карпи – об'їздила у "Фройді…", що мав би ридати, сливе на всю Європу та Азію) майже однаково (міняються лише імена героїнь та героїв і кількість випитого) описані Вольвачем на с.18 і с.52, с.68 і с.114. Спочатку це все цікаво і класно, а далі починає м'якими лапами непомітно підкрадатися читацька нудьга. І хто винен? І що робити?. Хоча згадую тут І.Карпу і П.Вольвача, тому що чекаю від них крутіших прозових з'яв, незважаючи на літ. моди і літ. погоду.

м) Натомість часто доводиться чути: "І хто би читав того Пашковського? Хіба п'ять-десять сторінок!" Звісно, що проза Є.Пашковського далека від ідеалів домогосподарок чи багатьох зрусифікованих офіцерів української армії. Звісно, що у ній присутній надмірний надрив. Хоча, можливо, письменницькі надриви є завжди надмірними, бо чомусь лякають більшість читачів із нахилом до спокою Будди. Звісно, що на сторінки у виконанні Пашковського заповзає переускладнений синтаксис чи – ще гірше! – жовчна, місцями невиправдана агресія. Але ж, згодьтеся все-таки, що коли би вам запропонували відібрати для "експорту" прозові твори п'ятьох-сімох сучасних укр. письменників, то у вашій літературоцентричній голові набагато би швидше зринуло прізвище Пашковського, ніж 90%-95% прози, приміром, коронованих словом. Будь ласка, спеціально проведіть такий експеримент з кимось із літературно стурбованих ваших знайомих і переконаєтеся, що я права. Ймовірність збігів: десять до одного…

н) Хоча може все бути з точністю до навпаки, про що засвідчують трохи химерні інтернетівські рейтинги популярності письменників після цьогорічного книжкового форуму. Все перевертається із ніг на голову. Наступає час тотальної літературної попси і кічу. Гадаю, що в недалекому майбутньому ця тенденція, насильно роздмухувана небагаточисельними, але все ж впливовими, масмедіа, буде міцніти. Себто, перефразовуючи Чехова, вишневий сад белетристики, далекої від кічушності, буде методично вирубуватися. Вже зараз добре чути стукіт цієї віртуальної сокири…

о) Ще хочеться згадати про бідолашну національну поезію. Проект "Зона Овідія" та деякі інші спорадичні видання дають підстави для (можливо, наївної) надії, що, незважаючи на засилля літературного кічу, інтерес до поезії може поволі відроджуватися. Як сказав би Ю.Андрухович, так відростають крила у покалічених ангелів…

До речі, одна із найцікавіших поетичних з'яв нинішнього року – книжка А.Дністрового "Покинуті міста". Скупий лапідарний стиль, стоїчні медитації ліричного суб'єкта, добротна метафорика і сюрреалістична фактографічність, відсутність як і поверхового іронічного сленгу чи балагану, так і кокетливого нарцисичного надриву – ось довільний перелік особливостей цієї непересічної збірки. Не втримаюся від хоча би однієї цитати:

вже майже забули про минуле

майже забули

голосів приглушених не чуємо

вони благають погрожують повернутися

а попереду напівпрозорі діти у світлих шатах

обличчя осяяні

сміх радісний чути

і бачимо як обережно ходить між нами хтось великий

…діти співають під босими велетенськими

ногами

збираються у хороводи

а ми лежимо неподалік на ложі із трав

і поволі старіємо

("Між дітьми ходить босий")

Хочеться перечитувати цю книжку, з чимось не погоджуватися. І цитувати. Майже забуте в останні роки, скупі на добру поезію, читацьке бажання.

п) Також раділа за Андруховича-поета, якому дісталося на горіхи від переважно нездарних критиків за роман "Дванадцять обручів". Але караван іде, навіть під улюлюкання чи гавкіт. І це захоплююче. Направду, письменник – це передовсім внутрішнє шаленство.

Як відомо, Юрій Андрухович не писав віршів близько десятка літ. І повернувся до поезії, звільнившись, як і А.Дністровий, від кайданів рими.

Його вірші посумнішали і "погерметичнішали". Появилися мотиви пронизливої екзистенційної покинутості людини, її приреченості на замороження і повільний розпад у власному "відстійнику". Зникла певна барокова надлишковість вислову, словам стало "тісно". Інший Андрухович постав із книги "Пісні для мертвого півня", ошатно виданої івано-франківською "Лілеєю-НВ". Із сторінок "Пісень" проглядає втомлене обличчя поета, котрий запрошує до неквапливої розмови за чашкою кави (швидше за все чогось міцнішого). Окремий дискурс цієї книжки – любовна лірика, якась драматична, беззахисно-інтимна і печальна…

Я заборонив би дням, щоб минали без тебе,

їх підсумок жалюгідний – ти не приходиш,

тебе немає вранці навіть у жодному дзеркалі,

ти не приходиш опівдні з косметичкою, піхвою,

підпахвою, шкірою, запахом, яблуком –

що маю робити поміж полуднем і вечором?

("Without You")

Андрухович? Неандрухович? Андру-не-хович? Андрухович-не?Так, неподібний до себе вчорашнього. Але ще витонченіший і пронизливіший як поет…

р) Літературна особистість все-таки (поки що) протистоїть попсовості та обезіндивідуалізації. Хоча всі поети і белетристи змушені здавати відлік у тому, що вони живуть у часі Кічу, де полікультури стають навдивовижу подібними. І, здається, немає жодного відомого письменника, котрий не склав би більше або менше пожертв на вівтар кічушних літературних технологій чи, як каже Р.Семків, нарощування бренду. Напевно, у недалекому майбутньому нас чекатиме ще більша (теперішнє видаватиметься квіточками…) комерціалізація літературного ринку. Мимоволі згадуються бородаті дискусії про "відмирання" літератури і смерть автора, уніфікацію стилю і мультистилізм... І як би не прагнулося пафосних слоганів типу "Література – померла, хай живе література!" чи "Смерть літераутри – початок її нового народження!", чомусь стає незатишно.

Адже тотальне засилля уніфікованих технологій повільно, але невідворотно точить неповторність письменника. Очевидно, не за горами той час, коли законодавцями літературної моди будуть просунуті видавці, які вловлюють усі рифи і підводні течії. Письменник може стати лише жалюгідно-зворушливим придатком до видавничо-масмедійного молоху, котрий живе не за принципами філософії серця, а радше ідеології долара. Долар замість серця, комп'ютерний розрахунок замість надриву творчого пошуку, літературні рикші замість краси індивідуального естетичного бунтарства! Бо чомусь це бунтарство, принаймні у багатьох українських прозо-книгах останніх років, стає навдивовижу подібне… Тільки прошу не чіпляти одразу ярликів, як-от: архаїчна романтизація чи форма ностальгійного новонародництва. Ці налички легкопередбачувані і нецікаві. Бо коли знаєш, що може сказати N., а що може написати Z., значить, щось негаразд у нашому національному літературному колгоспі.

с) Як зронив в одному із численних інтерв'ю А.Курков, страждання у літературних творах були модними у вісімнадцятому столітті. Не гарантую цитатної точності, але стовідсотковий факт, що А.Куркову у тому інтерв'ю не подобалися людські страждання як об'єкт літературного відтворення. Хоча, здається, на початку XXI віку людина страждає, делікатно кажучи, не менше, ніж у XVIII-ому. Бо звідки береться повзуча догори суїцидальна шкала, неймовірна популярність фаху психоаналітика, особливо на Заході, не кажучи вже про такі квіточки як депресії, відчуженість і байдужість? Залишається сподіватися, що Андрієві Куркову всі ці невеселі факти добре відомі…

т) Немає стовідсотково-гарантійних рецептів і, звісно, що література як апологетизація страждання (у кращому разі) займає лише вузьку декадентську нішу із наліпкою: "Для певної категорії читачів". Адже у житті не існують у чистому вигляді ні ліки, ні отрута, а все залежить лише від дозування.

Зрештою… Справа не у стражданнях чи фієстах, а тільки у тому, як напише письменник, власне: не що, а як.

Прикрим є те, що в сучасній українській прозі з'являються, на мій погляд, значні, навіть по-своєму епохальні твори, але їхньому адекватному осмисленню стають на заваді не лише торгаші народжуваного літературного бізнесу, але і банальна читацька непідготовленість. Чи лінь? Прагнення до розслабухи? Гуморесок? Легкого спокійного читва?

З іншого боку, коли письменник (я, на щастя, ним не є) докоряє власному гіпотетичному читачеві, мовляв, не оцінили, не зрозуміли і т.д., то щось негаразд не лише із цим його невідбулим читачем, але і з самим малозрозумілим письменником. Бо сьогодні, типу, всі ми грамотні.

Складні ці речі, котрі тут мимохіть зачіпаємо, варті окремих круглих столів і дискусій, але ж… Кічовізації наплювати на множинність істин, а літературна попса, що впевнено стає на рахітичні ноженята, підтримувана меценатами із специфічним смаком, добре засвоїла лише шаблони і стереотипи, вчення про іміджі та вступ до симулякризації…

у) Нині було би наївно сподіватися, що рукописи не горять, до письменницьких творів не доріс його читач-ровесник і т.ін. Всі ці атрибути залишились у минулих століттях – із їхнім пріоритетом книжки за відсутністю вибору. Сьогодні, як би не було від цього сумно, література стала попелюшкою на бенкеті інформаційних технологій. Звісно, що соціуму потрібні бренди кількох письменників, мовляв, ось і література є повноцінна, все розвивається і процвітає. І можна уявити таку фарсову картинку: стоїть шеренга зі ста письменників. І кінг-конг Соціум тикає пальцем на п'ятьох: "Ти, ти, так...ще ти і ти...фіг з ним – і ти будете брендами. Інші розходьтеся по домівках вирощувати квіти!"

Решта індивідуальних стилів фактично не запотребовувано – і причин є, як завжди, немало: від особистого невміння небрендових опинитися у слушний час у слушному місці до їхньої не прорахованої, а справжньої асоціальності (невміння красиво спілкуватися із потрібними людьми, нахил до депресивних станів чи алкоголізму; невміння плюнути на всі рутинні обов'язки, в тому числі і позаписьменницьку роботу і т.д.). Одним словом, у цих випадках спрацьовують розмаїті позалітературні чинники.

ф) Хоча брендові письменники ніколи не бувають нездарними, що би хто не говорив. Вони стикаються із додатковими психологічними колізіями: надмірною компліментарністю, навіть запобіганням частини навкололітературних – та й, чого гріха таїти – літературних кіл, а також ревними очікуваннями їхньої... невдачі чи провалу (переважно, такі бесіди ведуться поза їхньою присутністю), заздрощами та всілякою іншою ахінеєю. Направду, нелегка шапка Мономаха. На них спрямовано більше "різновекторних" енергетичних флюїдів, у них більша ймовірність небезпеки мегаломанії чи хоча би банальної вередливості літературної зірки. Щоправда, в українських умовах ці фактори спрацьовують скромно, бо наклади навіть найчитаніших прозових книг рідко перевищують (разом із перевиданнями) десятитисячні, але все ж... Бренд – це не лише гроші чи приємність упізнаваності, але і певний тягар. Існують такі психотипи літераторів (як людей), що, напевно, їм ліпше не носити на власних плечах ваги бренду, а направду вирощувати квіти на дачі, якщо така присутня. І це зовсім не жарт.

х) Із нашої чорнопіарівської доби якось непомітно вивітрився дух героїчного. "Де ідеали? Здевальвували," – як писав ще в кінці 80-их минулого століття учасник літгурту "Пропала грамота" Семен Либонь. Чомусь талановиті літератори цураються тематики донкіхотського ідеалізму національних героїв. А нездарні – пишуть про це так, що ліпше би вони мовчали, пам'ятаючи цікаву сентенцію: найкращий письменницький твір – це твір ненаписаний. Або написаний мовчанням…

Але зовсім не намагаючись нап'ялити на себе сумнівну тогу провидця, припускаю, що сучасний читач відчуває підсвідому тугу за героїчним.

Вочевидь, певній – і дуже вдячній – читацькій категорії набрид певний спектр тематики сучасної української прози. Визріває потреба зображення сильної української людини, навіть певного позитивного ідеалу героя (перепрошую за послуговування соцреалістичним літературознавчим інструментарієм). Причому це слід робити, враховуючи значні набутки (нехай що і поверхово осмислені) тієї ж таки національної прози за останні десять років. Не буду перелічувати талановиті письменницькі імена, але іноді важко утриматися без набридливих обойм. Зрештою, на цьому місці моїх читацьких рефлексій кожен може додумати власний, ближчий йому перелік.

ц) Звісно, що масова література поволі виконує свої функції. Біда лише у тому, що, як казав мій дід, коня кують, а жаба і собі ногу підставляє… І кожен має у чомусь рацію, навіть Р.Семків, незважаючи на елементи доброзичливого гумору щодо його брендової категоричності. Можна, звісно, віддавати сторінки глянцевих журналів під уривки із творів сестер (із Кіровоградщини, здається), це прикольно. Але коли жваві заклики творити масову літературу (себто літературу для народу, а не жменьки естетично звихнутих чи перегодованих) починають вагітніти нездоровими ознаками передозування, тоді стає якось, знаєте, незатишно. Навіть згадується знаменита футуристична російська поезоескапада:

Во имя грядущего завтра,

сожжем Рафаэля, разрушим музеи,

растопчем искусства цветы!

Масовій літературі – так! Але не графоманському масовізму, поміж завалами якого губиться непопсова чи малопопсова (майже всі літератори віддають оброк попсі…) література.

ч) Ми любимо поговорити про зайняті чи незайняті ніші у белетристичній тематиці. Насправді не існує жодних ніш, це видумка деяких хитро закроєних видавців чи книгобізнесменів, котрі однобоко розуміють і відчувають літературу. Бесіди про "ніші" є продуктом раціонального розуму, котрий хотів би розкласти на вузькі примітивні полички диво та містику справжнього письменницького таланту.

Кожен високоякісний твір (ловлю себе на тому, що теж оцінюю літературу як алкоголь чи шинку) містить всередині десятки ніш. Кілька варіантів різночитань. Внутрішню контроверсію. Але у нас, обмежених принизливою боротьбою за виживання, елементарно немає часу вникати у ці, сховані від приблизного і поверхового ока, премудрощі.

Проте, можливо, не за горами той час, коли успішний видавець роздаватиме вказівки, наприклад, Іван має писати про проституцію, а Марія – про наркотики – і жодних відхилень від обраного доленосного курсу! – Степан про алкоголіків і збоченців, а, скажімо, Кирилові віддамо нішу важкої долі українських заробітчан в Італії (може зачепити і Португалію, паралельно розкрутивши сентиментальну love story про кохання остарбайтера Петра зі Львівщини до остарбайтерки Галини із Херсонщини; це працюватиме на взаєморозуміння між українським Сходом і Заходом; ти все зрозумів, літераторе Кириле?). Повинні бути заповнені всі ніші, як і на кожному цивілізованому ринку. А ті, що не піддаються диктатові? На дачу, вирощувати квіти…

ш) Уже трохи вщух, на щастя, кумедний бухгалтерський розподіл права на бестселер. Але ж, за великим рахунком, жодного бестселеру (мовчу вже про мегабестселери) написано не було. Принаймні за останні 10-15 років. В чому справа? Письменники стали менш талановитими? Смішно. Потенційних бестселерів у нас є декілька десятків. Але ж художня книга, читана багатьма – це завжди позалітературні чинники. Автором бестселера можна зробити будь-кого із двадцяти-тридцяти продуктивних і небездарних авторів.

Але ж у нас немає фундаменту для появи бестселерів! І найперше слід почати цей нудний перелік (я не буду цього робити, бо це вже стає малоцікавим несмаком) із того, що українська мова є, принаймні, поки що, вбогою і нещасною покриткою у рідній державі. Відтак, які бестселери, шановні пані та панове?...

щ) загалом розвиток літератури – подобається це нам чи не дуже – безпосередньо залежить від соціально-політичної сфери. Коли відбудеться нарешті – а колись таки відбудеться! – істинна національна державність, тоді письменники – елітарні і масові, герметичні і популістські, соціальні та парапсихологічні – почнуть видавати на гора бестселер за бестселером. І настане просто-таки епоха україномовних бестселерів, експансія українського книжкового ринку у Зімбабве чи Буркіна-Фасо. Весь читацький світ тоді вимагатиме в українських видавців-мільйонерів – ах, лєнта за лєнтою, набої подавай! – нових, новіших і найновіших книжок найталановитіших на світі доморощених авторів. а вони, знай, чванитимуться і проситимуть – ні! вимагатимуть! – у видавців додаткових 5-10 тисяч умовних одиниць авторських гонорарів. І нікуди буде подітися розбагатілим від українських мегабестселерів видавцям...

І в літературній пресі вестиметься тоді мова не про спалені рукописи біля Кабміну чи параліч книговидання, а про те – світська хроніка у глянцевих журналах! – що письменник Іван повернувся із чергової презентації в Іспанії, а Марія прикупила собі дачу для вирощування квітів чомусь у холодній Норвегії, а не у сонячних африканських країнах. Степанові скандали і провокації на мексиканському книжковому ринку вже неможливо терпіти, а письменник Кирило спонсорує притулок для кількоха тисяч голодних і обділених долею дітей у США.

ю) А поки що – маємо те, що маємо. Убогість, роздратування, взаємокпини. Літературні сектори і довколалітературні секти. Спорадичні успіхи і в'язкі трясовини малочитабельності. Пауло Коельо на книжковому форумі і безліч відносно освічених людей, котрі навіть не чули прізвищ найвідоміших сучасних українських літераторів. Окремі розкішні видання і сміховинні гонорари багатьом брендовим белетристам. Життя вирує...

я) А можливо, насправді немає жодних ідолів, ідеалів чи симулякрів, бо одне перетікає у друге, а сьоме – у четверте?.. Все змінне і поліваріантне. Залишаються лише (за Кантом) зорі над головою. А щодо внутрішнього морального закону – це справа кожного окремішнього вибору.

P.S. Здається, таки допровадила ці необов'язкові рефлексії до останньої алфавітної літери. Хоча, наскільки знаю українську абетку, залишився бездіяльним м'який знак, що є, як вчили нас у школі, буквою, але не звуком.

Любов Процюк

 
© агенство "Стандарт"