журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ПРЯМА МОВА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Рецензії

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

МАСКУЛЬТ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КРУПНИМ ПЛАНОМ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Хамелеон між Сходом і Заходом

Восени цього року видавництво "Критика" випустило книгу Миколи Рябчука "Зона відчуження: українська олігархія між сходом і заходом". Це – збірник статей різних років, починаючи з 1994, які (на жаль!) не лише відтоді не втратили актуальності, але є сьогодні особливо на часі. Адже саме події так званої "помаранчевої революції", що відбулася еволюційним шляхом, показали, що за владу тримаються (зважте, не борються, бо вони її мають від 91-го і раніше) не представники партій чи ідеологій, а ті, кому ця ідеалістична дурня до фєні, аби цілком матеріальне корито було поруч, і бажано без конкурентів-претендентів. Тобто шановні пани олігархи.

Хто вони такі та чим відрізняються від мафії та бізнесу, докладно Микола Рябчук не досліджує, хоча з книги можна зробити висновок, що бізнесмени – це ті, хто грають за правилами (а не з правилами), платять податки й викручуються в нашій корумпованій системі як можуть; то олігархи – це ті, що ці правила встановлюють, тобто мають владу, мають можливість тиснути на бізнесменів, отримувати гроші в обмін на певну поблажливість. Мати власний, так би мовити, бізнес, для них також вигідно, адже тут все відбувається так, як і з автоінспекторами – чим "крутіша" машина порушує правила, тим менше вірогідності, що автоінспектор все це побачить, не кажучи вже про те, що відреагує. Мафія – це вже зрощення крупного бізнесу чи місцевої олігархії з криміналітетом. Кар'єрна драбина члена клану найчастіше починається з банального рекету, "розборок" із вбивствами чи тортурами конкурентів або неслухняних, а далі можна і власний бізнес відкрити (бар, казино чи бордель – хто на що вчився), чимось покерувати, якщо крім відсутності честі-совісті є менеджерські таланти, зв'язки чи більш розвинена, ніж у інших, кора головного мозку, а тоді можна і в депутати, якщо грошей і хитрості вистачить.

"Зрощення української влади з криміналітетом давно вже не є таємницею ні для експертів, ні для будь-кого, хто вміє аналітично оцінювати події. Досить згадати хоча б нахваляння індивіда, схожого на міністра Кравченка, на мельниченкових плівках, що він має, мовляв, "орлів без усякої совісті, без нічого", здатних порішити не те що Гонгадзе, а й рідну маму, – аби позбутися надмірних ілюзій щодо країни, в якій нам випало жити" – пише Рябчук.

На питання, звідки ж взялися ці люди, які багато в чому виглядають навіть менш привабливо, ніж "есесерівські" партійці-комуністи, Микола Рябчук відповідає, як на мене, досить несподівано. Він пише про те, що колишня номенклатура наприкінці 80-х відчула, що комуністична ідеологія більше не може бути провідною, люди їй не вірять й за нею "не підуть". Щоб втриматися на плаву, правляча олігархія скинула цей баласт, тобто "завбачливо позбулася в 1991 році неефективної комуністичної ідеології, а заразом і обтяжливої партійної дисципліни". Ця олігархія також "зовсім не зацікавлена у поверненні до комунізму, оскільки за комунізму ніколи не мала – й ніколи не матиме! – тієї свободи, в якій розкошує за сьогоднішньої "незалежності". Але так само не зацікавлена вона у переході до справжнього капіталізму, бо ж розуміє свою соціальну приреченість і неконкурентноспроможність в умовах вільного ринку і демократії". Тобто всі свої сили – а це, слава Богу, і гроші, й влада, і закони з силовими методами – влада "небагатьох" буде спрямовувати на те, щоб жити, нічого корисного для суспільства не роблячи, натомість радісно придушуючи податками тих, хто щось корисне робити наважиться. І це не від злого умислу, а тому, що ж треба на якісь побори утримувати по 300 осіб штату на кожній з власних та урядових дач, платити панельним журналістам та російським політтехнологам, купувати автомобілі та відпочивати серед нормальних людей, а не вітчизняного бидла, іменованого українцями.

Микола Рябчук не лякає нас "хижими олігархами", не викриває темні справи тої чи іншої публічної особи з нашого "олімпу", він із цікавістю дослідника-натураліста розповідає про особливості функціонування цього дивного "верхнього" світу, максимально відчуженого від нашого "нижнього":

"За більшістю своїх ознак постсовєтський режим в Україні є типовою (нео)колоніальною владою, яка паразитує на контрольованій нею раптово унезалежненій території. Усі вони (колоніальні режими – А.Б.) наживаються на експорті сировини і напівфабрикатів і всі намагаються залишити гроші у закордонних банках, замість інвестувати їх у себе в країні. Вони не облаштовують курортів в Криму чи в Карпатах, бо їздять відпочивати на Мальорку та в Канни. Вони не інвестують у школи й університети, бо їхні діти вже давно живуть і вчаться за кордоном. Вони не дбають про медицину, бо лікуються у Німеччині, Австрії чи, в найгіршому разі, у "цековській" лікарні при адміністрації президента. Вони не прагнуть виробляти якісні і дешеві авта, бо купують собі за кордоном найдорожчі. Вони навіть добрих доріг не потребують, бо літають, як правило, літаком, а тому й облаштовують лише Київ та дорогу до Борисполя".

Поганий той солдат, який не мріє стати генералом. На Україні кар'єрна вершина міститься десь якомога ближче до владного політикуму. Адже якщо у "капіталістів" держапарат і навіть президент є у першу чергу високопрофесійними, але держслужбовцями, чиновниками, які обслуговують державну машину і народ, людей тобто, то у нас фраза "слуга народу" має карикатурно-іронічне звучання. Тому всіх в нашій країні приваблює крісло глави держави (недарма останнього разу аж 26 чоловік подавали свої кандидатури!). Тож дуже цікаво, за якими критеріями здійснюється реальний відбір потенційних олігархів, що треба для здійснення цієї успішної кар'єри? Щоб відповісти на це питання, Рябчук посилається на цитату Джорджа Орвела, який "непогано знався на комунізмі": "Суть олігархічного правління не в передачі влади від батька до сина, а в стійкості певного світогляду й способу життя… Партія дбає не про те, щоб увічнити свою кров, а щоб увічнити себе… Член партії повинен мати не лише правильні погляди, але й правильні інстинкти". І саме тому, як пише Рябчук "навіть якщо визнати, що "партія влади" діє без будь-якої координації (хоча це не зовсім так), уже сам факт погодженості дій її представників вказує на їх приналежність до певного біологічного, чи пак соціального виду". Можна припустити, що в комплекс цих "правильних" якостей входить ідеологічна гнучкість, тобто вміння пристосувати до своїх потреб будь-яку ідеологію від соціально-комуністичної до національно-демократичної. Хоча справжня демократія, як і свідоме громадянське суспільство (побудоване найчастіше на національному ґрунті) не дає владі "робити що вона хоче".

Саме тому важливою передумовою існування олігархів є мовчазний, задурений, народ, позбавлений почуття власної гідності й загнаний у вибір між "поганим і ще гіршим", наляканий можливістю катаклізмів ("лишь бы не было войны"), в якого відібрали рідну мову, а в товариство любителів чужої приймають на третьосортних засадах, який не розбирається, що було в історії й не любить насильно вдягнену в шаровари й музейну смушеву шапку культури. За кордоном на такий народ дивляться і дивуються: "Чи ви є, чи вас нема? Чи ви перехідний період, що розтягнувся на 300 років, у бік старшого брата; чи гноблені свободолюбці-націоналісти, які свободу ніби хочуть, але не беруть?"

Минулого року Микола Рябчук видав книгу про "дві України". І хоча він і зараз не відмовляється від того, що на території нашої багатостраждальної батьківщини живуть як "гомо-совєтікуси" так і люди, які не відмовляються від власної національної ідентичності й мають європейський спосіб мислення, але він постійно підкреслює те, що демаркаційна лінія проходить не на карті, а в голові. Рябчук говорить про "фундаментальну, традиційно-феодальну залежність українського виборця від місцевої влади". Причому, якщо на "Донбасі (стаття писалася ще 2002 року – А.Б.) ця залежність виявилася майже тотальною", то в Галичині, навпаки проявилася "нормальна для демократій залежність місцевої влади від виборця" . "Раби коштують дешево, а особливо в злиденній країні" – пише автор книги і в цій же статті продовжує окреслення цього особливого соціального типу – "гомо-совєтікуса". Рябчук цитує журналістку "Граней" Тетяну Коробову, яка ще 2002-го року писала, що "дбайливо збережені у донецькому заповіднику "цінності", що мають там аж ніяк не музейне, а цілком прикладне значення як основа життєустрою регіону, цілком можуть виявитися нашою спільною перспективою. Якщо тільки всі інші сили, клани, персони не усвідомлять цієї загрози і не перестануть ховати голову в пісок". Тут же цитата з тексту політолога Володимира Полохало і також (наче змовилися, чи передчували? чи знали?) про Донбас: "Паразитична система влади відібрала в людини можливість вибору – окрім своєї шахти донбасівець не має де знайти роботу, й альтернативою його жебрацькому існуванню може бути хіба що еміграція (зазвичай нелегальна) в інші країни. Донецький край став своєрідним концтабором пострадянського типу". Не можна не процитувати і кардинально протилежні погляди, наприклад, з книги Зуєва та Кулаги, що вийшла в Донецьку в 2002 році, передмову до якої писав (принаймні так підписано) тодішній голова Донецької облдержадміністрації Віктор Янукович. Те, що цитує в своїй книзі з цього "труда" Микола Рябчук вражає, адже пани Зуєв та Кулага пишуть про "гарних" чекістів та "підступних" шестидесятників. І коли перші "лише в першому кварталі 1937 року (он які молодці!..) викрили і ліквідували 112 злочинних груп", то з-під пера шестидесятників, яких тут названо псевдописьменниками "народжувалися скороспілі мемуари "самвидаву", які відверто спекулювали на тенденційних трактуваннях драматичних процесів недавнього періоду нашої історії" (і це про сталінські часи!).

Прослідкувати логічний ланцюжок від брехливої ідеології (чому саме радянської? вона що, найкраще докладається для так званого "зомбування"?) до невільного, забитого, навіть скажемо жорсткіше – рабського менталітету людей, яких лякає сама можливість отримати свободу та відповідальність за власні вчинки, та до цинічних керівників, які роблять що хочуть й лейтмотивом дій яких є питання "а чего мы власть должны терять?" (вираз із плівок Мельниченка) прослідкувати легко. Тому Рябчук і пише з гіркотою: "По-перше, я завжди і скрізь кажу, що народ має ту владу, на яку заслуговує і яку сам собі вибрав. А по-друге, я не бачу принципової різниці між владою і народом: і стиль мислення, й стиль поведінки непомильно виказує братську спорідненість щонайбундючнішого олігарха і щонайупослідженішого люмпена".

А з цього випливає, що якщо для влади ідеологічні "дзеркальця і брязкальця" не мають жодної цінності, то для пересічного громадянина вони є не лише ознаками приналежності до тієї чи іншої соціальної групи, але й орієнтиром та навіть метою. На жаль, якщо у "гомо-совєтікуса" за брязкальце виступає "братская колиска", "слов'янська єдність", "православіє", а у декого і спина тужить за твердою сталінською рукою, то у націонал-патріотів такими нібито симулякрами виступає "мова і культура", "споконвічне прагнення українського народу". не виключено, що тут влада спеціально використала свій улюблений прийом "гей, малий, скажи малому, хай малий малому скаже…", тобто представила для "спарингу" націонал-патріотам і демократам відверто застарілого противника, вдягненого інколи у шати, що нагадують блазенські (пародія на блазня – що може бути принизливіше). А люди вже дивляться: якщо вони між собою чубляться, то, очевидно, однакові (дивись передвиборчі перегони 2004 року), а тому чим більше очорнювати одного, тим більше "ляпає" і на іншого. Так виявилося, що націонал-патріотів слухати не варто. Так жити, як в Європі (де держави побудовані за національною ознакою), хочеться, але чомусь не лише не можеться, але й Європа нас таких не надто хоче.

Окремою темою виявляється так звана "модерність" олігархічного мислення. Вони ні за що не тримаються (жодних тобі забобон – ні релігійних, ні національних, мораль пишуть вони, а совість купують), а тому начебто є людьми вільними, прагматичними та сміливими (а ти спробуй переступи через табу, як зміг, наприклад, колись Раскольніков). Але тут виникає вічне філософське "вільний від чого" та "вільний для чого"? Як розповів мені у довірливій бесіді один чоловік середнього віку, якого за якістю джипу я би кваліфікувала як олігарха, розваги "володарів цієї країни" не надто відрізняються від студентських – "побухати" з друзями, сходити в кіно, провідати дитину а заодно і колишню дружину, покататися на машині. Діти їхні, як співається в одній пісні, "сходят с ума от того, что им нечего больше хотеть", вживають наркотики, мотають батькам нерви. Спробувала я дізнатися, чи варто ризикувати і відмовлятися від якоїсь частки нематеріальної, але все ж шкода, душі (звісно, не цими словами), чи варто вилазити з шкіри заради цього статусу, грошей та відчуття, що тебе можуть підсидіти більш спритні й молодші. "Нє, ну все одно ми щасливіші, ніж прості люди", – так сказала мені людина, що вважає світло в кінці тунелю поїздом, що їде тобі назустріч.

Анастасія Богуславська

 
© агенство "Стандарт"