журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ПРЯМА МОВА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Рецензії

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

МАСКУЛЬТ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КРУПНИМ ПЛАНОМ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2004

ДИСКУРС

Книжковий дім – 3

Ми й незчулися, як раптово, на красивій революційній хвилі, добігає кінця 2004-й рік – хвилюючий, обнадійливий, яскравий, одначе, на жаль, далеко не найкращий для нашого книговидання. Утім, навіть він продемонстрував, що попри всі "старання" тих, хто направду "мєшаєт нам жіть", ми все одно перемагаємо. І хороші книжки також виходять, незважаючи ні на що.
Отож, наприкінці року – про декілька нових видань, які запам'ятаються чи, принаймні, будуть цікавими й корисними нашому читачеві.

Сковородіана

від професора Ушкалова

Семінарій – "жанр" у нашій науковій літературі останнього часу дещо призабутий, притому геть несправедливо, якщо зважити на чималу практичну цінність такого типу видань як у навчальному процесі, так і в роботі власне науковій. Тим не менше, за останнє десятиліття жодного помітного видання в цій сфері я пригадати не можу, – і тим ціннішою бачиться в цьому контексті з'ява в харківському видавництві "Майдан" майже дев'ятсотсторінкового фундаментального тому "Григорій Сковорода: семінарій".

Зрештою, в тому, що семінарії з'являються доволі таки рідко, немає нічого дивного, якщо зважити, що робота над такого типу виданнями вимагає справді енциклопедичних знань і неабиякої скрупульозності, а відтак провадиться зазвичай університетськими кафедрами або ж відділами наукових інституцій. Тим не менше, автором книжки, про яку йде мова, є не творчий колектив, а один учений, одначе цей учений – доктор філології й філософії, професор Харківського національного педуніверситету ім. Г. С. Сковороди Леонід Ушкалов, чиє реноме провідного вітчизняного сковородинознавця підтверджене цілою низкою новаторських праць, зокрема монографіями "Нариси з філософії Григорія Сковороди" (1993), "Григорій Сковорода і антична культура" (1997), "Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду" (2001), а також найповнішим наразі бібліографічним довідником "Два століття сковородіяни" (2002).

Слід завважити, що це вже другий семінарій, присвячений творчості найбільшого українського барокового письменника й мислителя. Першою була книга Федора Поліщука, що побачила світ іще 1972 року і складалася з 4 роздідів і 44 тем. Одначе відтоді з'явилася ціла низка першорядних студій у цій галузі, а до того ж, відкрилася можливість врахувати досвід світової сковородіани, під ту пору малоприступний українським дослідникам із позанаукових причин. Відтак у семінарії пана Ушкалова маємо 26 тематичних розділів і 309 статей, котрі якнайповніше відображають здобутки галузі: від біографії, літературної творчості, ба навіть педагогічних поглядів Сковороди до детального аналізу його філософських праць, богословських поглядів, емблематики та символіки в його творах тощо. Фактично кожна із запропонованих у книжці тем містить бібліографічні матеріали, достатні для підготовки як мінімум наукової статті чи курсової роботи, а як максимум – монографії чи дисертації!

Загалом, це видання має всі шанси прислужитися подальшій активізації студій над феноменом вітчизняного барокового письменства, останнім часом доволі популярних. Ці студій особливо важливі й через те, що Сковорода, за словами Дмитра Чижевського, "є останній представник українського духовного барока, з другого боку, він – український "передромантик": але бароко та романтика – саме ті періоди духовної історії, що наклали на український дух найсильніший відбиток. Отож, Сковорода стоїть у центрі української духовної історії".

Насамкінець не можу не завважити, що наклад книжки, приуроченої, до речі, до двохсотліття Харківського національного педуніверситету ім. Г. С. Сковороди, – усього лише дві сотні примірників! Я розумію, що семінарій – видання специфічне й на широкі читацькі кола не розраховане, проте мені чомусь здається, що в Україні навіть бібліотек, зацікавлених мати у своїх фондах цю книжку, на порядок більше…

Звідки береться

"примордіальність"

"Тепер я зрозумів, що націоналізм – це хвороба", – провіщав нещодавно з телеекрана на всю Вкраїну один "доходяжний" політик після вельми кумедного й доволі знакового інциденту. Втім, на те й політики, аби говорити, – тож і на цю фразу можна було би не звертати уваги, якби вона була поодинокою. Але парадокс полягає в тому, що подібного штибу фрази (незалежно від конотацій – "хвороба" чи "панацея") звучать у нас останнім часом аж підозріло часто, притому іноді навіть із вуст людей напозір значно грамотніших від незгадуваного політика. І це вже вказує на тотальне незнання навіть "провідниками", не кажучи вже про "маси", речей елементарних – основ суспільного співжиття, сиріч співуживання.

Зрештою, поступовому розумінню справжньої суті цього (як і цілої низки інших) явища мусять сприяти й "книжники". Але якщо зачатки фундаментальних напрацювань тут уже є (маю на увазі ґрунтовну антологію "Націоналізм" у серії "Політичні ідеології" видавництва "Смолоскип"), то у виданнях більш масових, доступних ширшому зацікавленому читацькому колу, досі є чимала потреба. Бодай почасти заповнити цю нішу взялося столичне видавництво "К. І. С.", за сприяння Міжнародного фонду "Відродження", запропонувавши переклад студії британського дослідника Ентоні Сміта "Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія". Невипадковість добору для перекладу з маси західних студій на цю тему саме Смітової праці обумовлена тим, що ця книжка, як зазначає сам автор у передмові, є власне "коротким вступом до поняття націоналізму". Але навіть у такому контексті автор розглядає націоналізм не лише як ідеологію, але і як суспільний рух та "символічну мову" (певно, перекладачеві варто було би пошукати адекватнішого українського терміну, оскільки під "мовою" тут радше розуміється, як на мене, специфічний символічний дискурс).

Міркування з приводу останнього бачаться найцікавішими, одначе у вищезгаданому "витлумачувальному" сенсі безперечно найважливішим є огляд ідеології та руху. Тут, до речі, читач знайде й чимало цікавої критики ключових постулатів націоналізму, а ще більше їх реалізації. Одначе навіть тим, хто поза "хворобою" світа не добачає, варто було би знати, скажімо, такий висновок Ентоні Сміта: "Націоналізм можна вважати не тільки системою вірувань, а й формою культури та різновидом релігії; саме це й робить його цілком відмінним від інших "панівних" політичних ідеологій, а тому значною мірою й несприйнятливим до ідеологічної критики".

А найкориснішим для зацікавленого українського читача видається запропонований автором пильний аналіз основних підходів до теорії нації та націоналізму – примордіалізму (не про "морди", й навіть не про "біґморди" йдеться; це всього лише приклад того, що не всі терміни можна запозичити з інших мов шляхом банального копіювання; по-моєму, значно краще користуватися "домашнім" – відпочатковість), переніалізму, модернізму та етносимволізму. Останній підхід, здається, найближчий до української націоналістичної традиції. Жаль тільки, що ті, кому ця книжка необхідна, як кажуть галичани, "вже зараз", – насправді ніколи її не прочитають…

Цікавою бачиться ще одна нова книжка київського видавництва "К. І. С." – "Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня історія української мови)". Мовне питання в Україні досі належить не стільки до питомо фахових, як до суспільно значимих, притому доволі таки "гарячих". Саме цей аспект мовної проблеми відстежує книжка, автором якої (завважте!) є не лінґвіст, а фізик Віктор Кубайчук; до того ж, ідея видання визріла на інтернет-форумі maidan.org.ua, відомому як мережевий осередок "свідомого українства".

Власне кажучи, основу цієї книжки становить таблиця (відгомін інтернет-технологій), котра включає скрупульозно дібрані дані з цілої низки авторитетних джерел дані про, по-перше, суспільне функціонування мови з IX по XXI століття, а по-друге, суспільні події, котрі хоч і пов'язані з мовою опосередковано, але справили на її розвиток (чи, навпаки, занепад) серйозний уплив. Одним словом, маємо свого роду довідник для учнів, студентів і всіх, кого переймає "зовнішня" історія мови; причому довідник напрочуд корисний, добре продуманий і старанно виконаний, хоч, ясна річ, як і будь-які подібного штибу довідники, доволі "поверховий" – у тому сенсі, що відомості про події в такому форматі можуть бути поданими лише в найзагальніших рисах. Через це мережевий варіант цієї книжки обіцяє бути значно цікавішим, оскільки мусить містити, крім власне сконденсованої інформації, сотні лінків із виходом на докладніші відомості про описувану подію (тут слід завважити, що в українському інтернеті вже є чимало матеріалу з цього приводу, в тім числі й текстів "першоджерел", хоча так само є й значна потреба в їх поповненні). Ясна річ, інтернет-варіантом довідника користуватися буде (сподіваюся) значно зручніше, але з книжкового його варіанту користі, певно, буде таки більше, якщо зважити на те, скільки навіть зацікавлених українців перманентного доступу до інтернету не мають.

Іще один напрочуд важливий розділ книжки пана Кубайчука – бібліографія українських словників видання 1917 – 1948 років, себто періоду активного розвитку "живої" української мовознавчої науки. Власне кажучи, саме тих словників, значна частина яких нині конче потребує як мінімум негайного перевидання. Тим паче, що нинішній правописний маразм "дістав" уже направду до самісінької глибини душі, – як і ситуація в країні, за якої правопис чомусь має затверджувати… кабінет безграмотних міністрів, а не академічне зібрання фахових лінґвістів.

Так чи інакше, вихід книжки пана Кубійчука можу лише привітати й з нетерпінням чекатиму її електронної мережевої версії.

Самотність і дещо інше

Що не кажіть, але для мистецтва заради мистецтва – того, що його Франко називав "штукою для штуки" – нарешті настали практично ідеальні часи. Суспільство, навіть неототалітарне, з усіма його зворотами, наворотами й переворотами, до всіх наших флексій і рефлексій остаточно збайдужіло, катарсисів більше не потребує, а спокійнісінько задовольняється собі попсою, якщо не попсятиною. Відтак жодних "праведних" вимог ніхто нікому більше не виставляє, через що злущуються нарости, накипи й інші "шрами на скалі", – і з твору залишається голий текст, самочинний і самодостатній. При тому неясно навіть, добре це чи погано, бо такими категоріями більше ніхто не мислить…

Яскравим підтвердженням цих міркувань може слугувати творчість Василя Махна – одного з чільних апологетів герметичного поетичного письма. Напередодні поет раптово змінив маленький, затишний, "домашній" Тернопіль на монструозний Нью-Йорк, і перед його текстами постала закономірна необхідність усвідомлення нової ідентичности. На творчих долях дуже багатьох поетів такі зміни відображалися фатально, але Махно до них очевидно не належить. Навпаки, він зумів змінитися дуже природно, ненав'язливо, органічно – гадаю, насамперед через своє відпочаткове тяжіння до полікультурних просочень. Це засвідчує нова Василева збірка "38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше", котра побачила світ у резонансній серії "Критичні тексти" київського видавництва "Критика".

Найперше впадає в око те, що його тексти, попророставши нью-йоркськими сюжетами, насправді дуже мало змінилися тематично. Поета продовжує хвилювати все та ж "самота у металі числа", що й у попередніх, "тернопільських" книгах, але посутньо змінився лише її ритм, причому прямо протилежно до того, що можна було очікувати. Рвучкий ритм меґаполісу, ясна річ, не міг не відобразитися навіть на герметичному тексті, одначе його присутність тут радше контрастна – він, як вітер, лише "обтікає" текст, не проникаючи всередину, але від цього безперервно змінного потоку сам текст не прискорюється, а навпаки – "видовжується", плавнішає, стає ще герметичнішим і самодостатнішим, навіть якщо на рівні споглядальному й сприймає окремі виривки побічного плину. І все глибшає просочений із попередніх Махнових таки ж книжок образ океану, а відтак і християнський архетип риби, який тут, на полікультурному протязі, сприймається очевидно інакше:

життя океаном пахне – рибою пахне поет що випробовує долю на дні корабля життя – разом зі скелетом риби причепленим на стіні…

сумна перспектива втечі – тому поет користає з угідь –

руйнує своєю присутністю пейзаж – забуває що кількість літ

помножена на кількість харчів доводить марноту

ловлення молі на кораблі

се набуває значення чину – а мовлення риби стає тягарем при столі…

Зрештою, полікультурні овиди, що відпочатку втримували в полі зору Василевої поезії, скажімо, архетипи Тичини й Аміхая, тут значно ширші – буквально суцільний протяг кодів і знаків, котрі апріорі неможливо впорядкувати (а Махно, все таки, дуже впорядкований поет), але в котрих напрочуд легко загубитися, якщо цілковито віддатися їм на поталу. Єдиний порятунок – у ненастанному плеканні, культивуванні все тієї ж самоти, котра, втім, на цьому протязі може набирати доволі несподіваних рис – іноді африканських ("зі слонової кости саксофону витікає туга спіричуелсу"), але частіше ближчих – скажімо, сербських ("пісні мов наповнені бутлі – жовтіють посеред столу"). Зрештою, найдосконалішою є все-таки самота рідна, домашня, яку тут відчуваєш особливо гостро, як у вірші "Фотографія 1969 року":

І мене зачісують – поправляють комір сорочки – дідо застебає ґудзика аж під шию

ціла родина радить де краще стати.

я випрямляю – як вояк – руки – стримую

дихання – готово: каже фотограф.

І чекає. Коли його закличуть до хати на могорич.

На кожній дитячій фотографії я був

підстрижений і від мене пахло одеколоном.

Власне кажучи, навіть у таких текстах, де вельми зримо проступає "тінь батьківщини на схилах і пагорбах найзеленіших", Василь Махно все одно залишається не обсерватором життя, а обсерватором культури – прочитуючи його крізь призму оприявнених на ретро-фотографії архетипів. Нині в нього значно менше "книжности", але зате більше філософічности – тієї, що приходить на розкриллі культур, але осідає все-таки не на папір, а в живу людську душу. А душа, що не кажіть – найгерметичніша в світі штука, справдешнє "мистецтво для мистецтва", що сприймається виключно в приватному досвіді й світовідчутті. Очевидно, в Махна, як і інших герметиків, ніколи не буде багато читачів – таким поетам розходиться не в кількості, а в дотичності самоти до самоти, в осмисленні одвічної людської самости як самодостатности. Бо поезія – взагалі самота. І лише іноді, можливо, дещо інше…

Юрко в собі

Читати Юрія Бедрика – насолода, а не кайф. Здавалося б, це одне і те ж, буквальні синоніми, і я навіть стверджував (причому не без підстав), що кайф сьогодні – звичайнісінький літературознавчий термін, такий самий як метафора чи катарсис, – а все одно читати Юрія Бедрика не кайф, а таки насолода. Справдешня. Питома. Якась аж… викопна. Археологічна – як розглядати призатерті часом, притрушені тріщинками стародавні амфори, до яких, здається, доторкнешся – і вони розсипляться на порох, і лише ледь уловима тінь силуетів та візерунків ще довго висітиме в повітрі, ще довго вгадуватиметься, ще довго переслідуватиме тебе з пам'яті, і ти говоритимеш про цю тінь друзям, знайомим, дітям, старанно розповідатимеш про її штрихи й пунктири, але все одно нічого не зможеш їм передати, крім враження про те, чого не існує, а може, ніколи й не існувало.

Така поезія Бедрика – вона існує бодай уже тому, що сьогодні не повинна була б існувати в принципі, бо так сьогодні не говорить ніхто, і отже – з погляду поза амфорою – така мова сьогодні й не потрібна нікому, крім дрібки якихось "архі-олухів", яких чомусь і досі переймає якась, бляха, естетика, яка чимось, бляха, відрізняється від антиестетики, от тільки всі вже давно забули, чим саме. Якщо вже були і класики, і неокласики, і від цього нічого не змінилося, то хіба ще якісь неонеокласики потрібні? Очевидно, саме тому Бедрик останнім часом і говорить так, як цього від нього нині "вимагається" – себто, говорить сам собі й сам у собі, а "на публіці" вже мало не забули про те, що був колись такий поет – Юрій Бедрик, що непогано, кажуть, дебютував наприкінці вісімдесятих, а тепер десь, кажуть, працює, щось, кажуть, редагує, з кимось, кажуть, спілкується, і навіть щось, кажуть, пише, ну там роман про зайців уже десять років як пише – і нічого…

Лишень тепер нарешті – "Цвіт геральдичний та інші вірші" (ага – "інші вірші" – дуже точно!) в аупівській серії "Зона Овідія" видавництва "Факт" – книжка, котра з'явилася нині з таким самим успіхом, як могла би з'явитися років за десять, двадцять, тридцять, – і це навряд би що-небудь у ній принципово змінило. Бо хоч під текстами й зазначені роки написання (нерідко через тире, бо те, що всерйоз, нечасто постає досконалим одразу), це не значить абсолютно нічого, крім авторської замітки на пам'ять, – від часу Бедрик лише "настоюється", але не змінюється. Бо така поезія твориться не для того, аби мінятись. Така поезія твориться для того, аби залишитись, – хай би й у формі "викопної" коштовної амфори, з котрої страшно буває навіть здмухнути пил.

І ще – печаль, і друга – та, яка

Була печаллю триста років тому.

Двоістина, що витривала вік…

Одним словом, маємо того рідкісного поета, котрого цілком могло би не бути, котрого, взагалі-то, й не повинно було би "бути", але котрий чомусь є, хоча й не ясно, що це нам дає і як із цим "боротися".

Ця чорна прірва – думає про нас.

Ми їй близькі. Близьке – що не збулося…

Рука Господня пестує колосся,

І вогники зринають раз у раз –

Ці світляки… Березові осмути…

Кажаненята… Зорі де-не-де…

Йдемо і ні. Не ми, а нас не йде…

Нас так нема, що аж не може бути!

Юрій Бедрик у сучасній українській поезії – "річ у собі". Щось дивовижно стале, цілковито незалежне від примх часу чи позачасся, щось таке, якому судилося говорити не так, як є, а так, як повинно бути, – якби було…

Зрештою, це ще не все… Протягом останніх місяців побачила світ ще низка цікавих видань. Одначе на них ми поговоримо вже в новому році, який, хочеться сподіватися, буде для української видавничої справи більш успішним.

Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"