журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ПРЯМА МОВА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Рецензії

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

МАСКУЛЬТ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КРУПНИМ ПЛАНОМ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2004

Рецензії

Це – Андріяшик!

Роман Андріяшик. Вибране / Бібліотека шевченківського комітету. – К.: Український письменник, 2004.

Ще будучи студентом першого курсу і читаючи романи "Люди зі страху" і "Додому нема вороття", я не міг тоді повірити, що українською можлива така потужна і видатна література. Я не міг повірити, що це написав письменник радянського періоду. Принаймні для мене знайомство з прозою Романа Андріяшика виявилося чимось межовим між сенсацією і шоком, який виникає, як правило, після прочитання великих текстів.

Ще в 70-х минулого століття Роман Андріяшик (разом із Григором Тютюнником) нажив собі слави кращого прозаїка України. Звісно, такі балачки не виповзали на трибуни, пленуми і шпальти газет, де тоді панували лакеї Гончара, Стельмаха та інші, а були такою собі "кухонною" чи "богемною" правдою в дешевих літературних забігайлівках столиці. Різка і водночас правдива вдача Андріяшика не зробила його "офіційним" обличчям української літератури, а тримала в тіні, і, як це інколи буває не моторошно, тримала аж до самої смерті. Попри те, що на схилі віку Роман Андріяшик удостоївся Національної премії ім. Т.Шевченка, його ім'я не стало широко відомим молодшим поколінням, а тим паче не стало і комерційним чи ринковим. Тому визнання його видатного доробку – припізнилося (особливо прикро, що і зараз припізнюється) на добрі десятиліття. Том "Вибраного" Романа Андріяшика (видавництво "Український письменник"), який побачив світ наприкінці 2004 року в "Бібліотеці шевченківського комітету", як не прикро, також не зрушить ситуацію з місця, адже ми добре знаємо, що книги за програмою випуску соціально значущих видань спрямовані на підтримку бібліотечних фондів, а тому не зможуть попасти до широких верств читачів, ну хіба що до бібліотечних мишей.

Роман Андріяшик у романістиці уникнув двох небезпечних вад, що переслідували українську літературу другої половини ХХ століття: нудного, соціально замовленого моралізаторства (яке рясно тхнуло з творів того ж таки Гончара), і стилістичного автоматизму і красивості, до якої невдовзі прийшла більшість прозаїків (Земляк, Стельмах, Дрозд, Валерій Шевчук). Тут навіть криється один парадокс: трішки вайлувата, інколи розхристана манера письма Романа Андріяшика несе значно більше енергетики і різноманітних смислових навантажень, аніж гарні, рівненькі, нудненькі складнопідрядні речення інших.

На моє переконання – це єдиний український романіст, якому було тісно у своєму совковому теперішньому і який дотягнув, а інколи й перевершив своїх письменників-ровесників із інших країн, відчув психологічну, смислову "сучасність" власного часу, передовсім – екзистенціалізм, незатишність повоєнної людини (у поезії таким відповідником можна назвати хіба творчість Василя Стуса та Василя Голобородька). А якщо твори Романа Андріяшика поставити в контекст, то картина виявиться просто симптоматичною: Меша Селімович, Генріх Бьоль, Гюнтер Грасс, Кендзабуро Ое, Едгард Докторроу, Жозе Сарамаго та інші. Тобто, він належав до покоління письменників, якому була чужа будь-яка бравада, а в концептуальному розумінні – належав до останнього модерністського покоління світових авторів (в Україні, звісно, це трохи затягнулося). Якщо творчість Бьоля, Ое є своєрідним екзистенціальним шоком від травм, полишених війною, які ще десятиліттями після цієї війни "ниють" (ці автори ж не описували такий собі "парад чеснот" на війні у дусі "Прапороносців"), то для Андріяшика таким шоком були ще наслідки першої світової та періоду міжвоєння.

Катастрофізм, незахищеність, безпорадність, страх у людині – ті смислові вузли, які відчуває Андріяшик в українській історії, і саме через це його творчість стає одним із виразників свого часу, тих ідей і настроїв, які поділялися багатьма письменниками світу. Його, як і американця Докторроу у "Регтаймі", цікавить не теперішнє (в радянському варіанті – з обов'язковим соціальним оптимізмом), а ретроспектива, в якій криється ще багато нерозгаданих таємниць, ретроспектива, де губляться витоки теперішнього.

Романістика Андріяшика – це то й же "Регтайм", тільки на українському ґрунті – значно драматичніший, зваживши на особливості національної історії. Зрештою, саме в ретро-ключі бачимо найбільші здобутки письма Андріяшика; письменник, говорячи про нещодавнє минуле, до "сучасності" якого ще причетні старші покоління, ніби перебуває на власній території, де почувається найбільш розкрито. У цьому навіть криється певний етичний момент: чому Андріяшик дещо прохолодно ставився до власної сучасності. Знаючи трохи про його бойову, безкомпромісну вдачу, гадаю, це мотивується, мабуть, його зневагою, як людини, до того холуйства і лакейства, якими була просякнута тогочасна "офіційна література".

Тут можна багато розповідати, як він ще в період застою дотепно втнув носа одному своєму землякові-міністрові (це трапилося у Скалі-Подільській на Тернопільщині), чи як товк пики деяким нашим "класикам". І та обставина, що вся ота навкололітературна шваль упродовж 80-х, 90-х проґавила його талант, роблячи свою хирляву кар'єру на "модних" і "правильних" авторах (бо що він, "пияк", міг дати цим гнидам: посаду, гранд, фонд, премію?), змушує ще раз говорити про докорінний перегляд українського літературного канону другої половини ХХ століття. На моє переконання, місце Романа Андріяшика в цьому каноні має бути чи не першим.

У листі Флобера до Ернеста Фейда є суворі і водночас прекрасні слова: "Коли пишеш біографію друга, ти повинен написати її так, ніби хочеш за нього відімстити". На жаль, я не був приятелем Андріяшика, хоча й мав з ним кілька приємним літературних розмов. Усі ми прекрасно знаємо, що сучасна "офіційна репрезентація" літератури мало чим відрізняється від 70-х, 80-х чи інших часів (хіба що такий жандарм як радянська Спілка змінився на іншого жандарма – масонські ложі "модних" гавриків). У мене як ніколи є потреба сказати дружнє слово про Андріяшика, бо навряд чи на нього звернуть увагу наші літературні офіціанти і лакеї, призначення яких – обслуговувати, а ім'я їхньому гавкоту – служба, фальсифікація та дешевий інформаційний обман. Андріяшик пережив їх у минулі часи, а його твори – бачить Бог – переживуть і в майбутньому.

Анатолій Дністровий

 
© агенство "Стандарт"