журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ПРЯМА МОВА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Рецензії

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

МАСКУЛЬТ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КРУПНИМ ПЛАНОМ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2004

ПРЯМА МОВА

Ігор Павлюк: "Живу завдяки поезії, а не заради неї"

Ми зустрілися з письменником Ігорем Павлюком у центрі столиці й вирішили разом відвідати найближчу книжкову крамницю, щоб ознайомитися з літературними новинками. На вітрині було виставлено переважно продукцію видавництв "Факт" і "Фоліо". Вбирало очі своєю поважністю, зокрема, багатотомне зібрання творів Павла Загребельного. Звідси й почалася наша розмова.

– Ігоре, я знаю, що ти літератор творчо активний, і твої книжки поезії, прози та інших жанрів регулярно виходять у світ широкий. Але чомусь жодної з них немає ось у цій "глобусівській" книгарні. Це, очевидно, свідчить про те, що твої книжки швидко розкуповуються?

– Так, я продажний поет… У тому сенсі, що мої книги продаються, їх купує мій читач, тому й не залежуються. Але я не хотів би бути продажним у сенсі торгівлі тим, що люди називають святим: душею, совістю, честю, пам'яттю… що немодне, ірраціональне. Література не є для мене "полем чудес", де закопані гроші. І живу я у цьому світі не заради Поезії (музики, написаної словами, бо, врешті, всі мистецтва прагнуть стати музикою), а завдяки Їй. Її Величність згармонізовує мій внутрішній та зовнішній світи, будучи медіумом між предками та нащадками, травами й зорями, Всевишнім і людьми, болем та ласкою. Завдяки Поезії зовнішній світ не задушив мене мертвою пластмасою цивілізації, а внутрішній не розірвав на міріади бунтівливих генів.

– Зате з-поміж видань у розділі сучасної української літератури бачимо на полиці книжки "Фройд би плакав" та "50 хвилин трави" Ірени Карпи, 23-річної зірки на небосхилі нашого письменства. Як ти ставишся до шоу-бізнесу в літературі, зокрема до випадку зі згаданою авторкою, яка й сама, напевно, ще не знає, що вона письменниця, а певні читацькі маси вже полюють на це ім'я?

– Знаєш, певні, як ти кажеш, маси, полюють і на макову соломку, і на солов'їні язички для збочених ресторанів, і на зброю масового знищення, на сестер наших, на братів... на дітей.

Тіло нашого світку протягом останніх тринадцяти років... а може, й тисячоліть (?) існує перевернутим навколо пупка з точністю до навпаки – отож на зміну комсомольським фанатам, "інженерам людських душ" 20-х років минулого століття прийшли закомплексовані, із фосфоричним блиском у підсліпуватих від інтернетівської залежності оченятах фанати "дискурсу" душевних і фізичних патологій, приколів, прибамбасів тощо. То, як каже одна поліська відьмочка, "пороблено й задавнено, і треба лічицця".

Врешті-решт річ не в тому, що робити, а в тому – як: талановито чи бездарно. Для Бога чи на продаж. Не треба плутати базарну урну для сміття з античною вазою, навіть якщо та урна золота, а ваза надщерблена. Кожного митця розумно оцінювати-судити за законами, ним самим над собою визнаними.

Коли мені пхають в очі китайсько-турецький ринковий промисловий чи продуктовий ширпотреб (непотріб), пухлий від ваку-умної порожнечі, блискучий, як геростратова слава, то мене, очевидно, мають за потенційного лоха. Але ж я, батько двох дітей, дядько, який об'їздив половину земної кулі, навчаючись і працюючи в Петербурзі, забайкальській тайзі, Нью-Йорку, Мексиці, Львові, Грузії, Польщі… заробляючи із шістнадцяти років на шматок насущного, збудувавши хату і насадивши цілий гай, можу відрізнити запах сіна, моря, пісню солов'я від того, вибачте, що не тоне… що хімічне, крикливо-агресивне, мутне… але часом не винне у тому, бо, як кажуть у нас, слабе. А слабе, тобто хворе, тобто закомплексоване, ми ще не розучилися жаліти, підтакуємо його скудоумності, як пацієнтам психушки. Хворе прикидається здоровим, здорове – хворим… Перехідний час. Нове середньовіччя. Щойно я й роман про це усе завершив – "Мезозой" називається. Буде наступного року друкуватися у журналі "Кур'єр Кривбасу".

Що ж до Ірени Карпи… та іже… то нічого конкретно проти них не маю. Хіба ж я суддя сестрі своїй? Відчуваю лише: література не спортивна дистанція, а доля, Шлях. І доки він не пройдений до кінця, присуди давати немудро. Молоді авторки прагнуть подобатися, демонструють на обкладинках свої тілесні природні принади у неприродних позах, епатують матюком у тексті та підлітково-підстаркуватим цинізмом. Нічого врешті-решт нового. Кого це вже дивує? Мене, наприклад, може здивувати лише людська доброта, чистота, шляхетність. Бо це рідкість. Як і цвіт папороті чи п'ятипелюсткова квітка бузку. Але це ще є... серед моїх колег... просто у метро чи на райцентрівському базарі... а найбільше – у поліських селах, у горах. Там – те, що людство звикло називати духовністю, там ще є мавки. Урбаністична ж "культура", яка силкується обслуговувати мегаполіс, стає повією.

Молоді автори мають час виправляти помилки, якщо зуміють відрізнити перемогу від поразки. Люблю, поважаю чи жалію усіх побратимів та посестер по перу… Хіба ж можна засудити до страти ту бабцю, що підкидала галузки у багаття, на якому горіла Жанна д'Арк, чи апостола, який тричі відрікся?… чи дуліба, який топив статую Перуна?… дітей, які люблять блискучі обгортки із солодко-хімічною цукеркою у них? До страти в усі часи "власть імущі" засуджують не їх. Вони, ідучи за модою-вітром, підкидають оці галузки у багаття або доливають води у водойми, в яких "топлять відьом" новочасно-перманентні свої чи закордонні торквемадики. Не відчувають, що чинять? Сміливі перед людьми, смішні перед Небом? Не всі. Є "тихо помішані", є буйно-агресивні. Оця "спортивна" агресія – теж один із симптомів хвороби Духу, як і нажиті комплекси-"ізми" (партократ-изм, фемін-ізм, пост-модерн-ізм, капітал-ізм тощо), що приходять на зміну Ритуалу, як на зміну великому суспільному Страхові прийшла велика пришелепувата Байдужість. Дві крайності. Хрін і редька. Мають прийти поняття честі, лицарства, твори, а не їхні криміналізовані рудименти – "понятія", "базари", тексти ("много тєкста"). Бо якщо не прийдуть, то в нас задушать іззовні те, що ми ще не встигли самі.

– Як же кваліфікувати такого штибу літературу?

Як духовну біжутерію-бутафорію, або душевний секондхенд. Справжнє мистецтво завжди має інтуїтивно вгадувані посвяченими (назвемо їх Волхвами) ознаки ретро. Решта – ширвжиток. Адже навіть вишита машиною українська сорочка – ширвжиток, бо лише червоно-чорні обережні узори, покладені на справжнє полотно люблячими жіночими руками, можуть оберегти того, хто ту вишиванку одягне, від різної нечисті, а то й від ворожої кулі, бо в них закодована енергія сили-доброти, а не сили-агресії. Так і література. Без відчуття національного кореня й космічних крил вона просто-напросто "комп'ютерний автореферат", який легко знищує той же комп'ютерний вірус.

Коли художній твір позбавляють останніх залишків красивої простоти і здорового глузду, той "текст" сам стає суспільним вірусом, який заражає людей, породжуючи душевнохворих і нікчемних духом (бо убогі Духом – це ті, що мають Бога в душі). А у нас і без того на кожного народженого троє померлих.

Хочеться вірити, що наші молоді письменники усе те добре знають і відчувають, а що популярними хочеться бути скрізь і одразу – то це вони естрадних "зірок"-одноденок мавпують... Рано постарілі душею діти... Справжні ж митці усе життя зберігають дитячу безпосередність та чистоту відчуття Універсуму.

– Я не впевнена, що всі молоді та не дуже молоді це розуміють. Ти, власне, Ігоре, вів мову про культуру й субкультуру. Та чи здатен, на твою думку, середньостатистичний (умовно кажучи) читач розрізнити ці два поняття?

– Середньостатистичний... відрізнити не здатен, бо середньостатистичного читача, як і середнього класу, у нас в Україні поки що нема. І взагалі в мистецтві поняття "середній" – нонсенс. Провінційною може бути лише політична влада. Культури провінційної нема. Іноді справжній алмаз від штучного не може відрізнити навіть столичний ювелір, то де вже середньостатистичному читачеві відрізнити на базарі духовне зерно від полови, бджолиний мед від хімічного сурогату, тим більше у ситуації, коли свого, вітчизняного високоякісного товару середньостатистичний покупець ще й не бачив. Південний полюс (умовно) – "нові українці"– тягнуться до "заморського", а північний (умовно) полюс – решта населення – вдовольняється тим же заморським секондхендом або китайсько-турецьким дешевим неякісним товаром. Похизуватися любить. Згадайте, як хизуються, ходять "павами" по наших халатно засмолених вулицях новоявлені Проні Прокопівни у всьому "хранцузькому"... тягнуть своїх чад у закордонні "общєпіти" – "макдональдси", щоби ж і вони були, "як люди"... Поза тим усі багаті й мудрі американці, яких я зустрічав від Нью-Йорка до Мексики, споживають просту й здорову їжу, чорний, простий, як Істина, хліб, саме такий, який вирощують на нашій землі наші "сиві ластівки" і який у них за безцінь забирають наші ж "нові", щоби обміняти на здобні "хранцузькі" булочки. У результаті вони дуже швидко жиріють, у них псуються зуби й шлунки, вони втрачають свої репродуктивні функції і, як тлусті одомашнені гуси, агресивно шиплять на тих, природних, котрі ще здатні літати за горизонт.

– У мене, та й не тільки в мене, складається враження, що нашу літературу ніби хтось перевернув з ніг на голову. Бо тепер незрідка уславлюються повії, бандюгани, нероби, ділки тощо. Ти кажеш: яке суспільство, така й література. Я не зовсім погоджуюся з цим. Література має йти трохи попереду, така в неї місія.

– Справжня література, тобто та, яка виконує в суспільстві функцію пісні-молитви, а не прокльону-матюка (хоча й лайка буває в устах митця художньою), як і справжня надія, віра, і йде попереду. У злих людей, як відомо, нема пісень. Нам волею Історії випало жити у перехідний час, час розпаду двох найбільших сучасних імперій. Хіба ж не так було за часів Калігули?.. Хоча справжня духовність завжди в опозиції до Суєти, вона чесна й самотня. За аналогією до релігії, де є чорне духівництво (ченці при монастирях), є біле – "батюшки" зі своїми матушками, челяддю... і є ченці-схимники, печерники. Печерників за життя люди не чують, не бачать. Вони маленькі. Вони виростуть. Для цього потрібен Час. Їхня стиснута до густини ядра атома урану енергія живитиме тисячоліття. "На людях" завжди велемовні патріархи, пухкенькі, як пасочки, омерседесені попики-міщани. Вони і парафійки здобненькі заслужили, і ручки їм цілують спрацьовані і згорьовані ті ж "сиві ластівки", просять благословення місцеві бандюгани... Такі з часом маліють. Такий Закон Буття, місія письменника в якому "бути самим болем, а не лікарем" (зауважив Антон Чехов). Утікаючи від Болю чи кидаючи виклик Йому, ми ростемо. Бо біль – це Бог.

– Ігоре, ти кілька років поспіль працюєш як науковець у галузі журналістики й літературознавства. Звичайно ж, тобі близьке таке поняття як теорія літератури. З 1991-го спочила в Бозі теорія соцреалізму. Що запропоновано натомість? З'явилися різні напрями, школи, зокрема феміністична, школа Г. Грабовича (умовно) тощо. Отже, запанував плюралізм, що ми й виборювали. А чи не розхитує фундамент науки отой плюралізм? Адже собору без фундаменту немає. Згадаймо, зокрема, роман Вільяма Голдінга "Шпиль".

– По-перше, ніякої нової школи у нас поки що нема. Групи за різними принципами формування були, є (?), це так: часовим (шістдесятники), територіальним (житомирська школа, київська школа, станіславівський феномен), договірним ("Бу Ба Бу", "Нова дегенерація", "Червона фіра"). Є ностальгуючі апологети соцрадянського минулого, є футуристи, є просто словоблудливі журналісти, які чомусь вважають себе літераторами. А усе те, що у нас видають за Нове – секондхендівське барахло, яке напливло у нашу Хату звідусіль. А це тому, що Хата не побілена, не провітрена, не покроплена вчасно. Ось і поналазило різної заразної нечисті, включно зі СНІДом та іншими продуктами статево-психічних збочень. Хату треба білити і через купальський вогонь скакати декому, а не "тексти" ліпити, мов кулі із лайна.

Живучи цілий рік у Сполучених Штатах і працюючи там у кращих бібліотеках, я за три дні знайшов 2500 книжок з теорії квазікомунікації. В Україні ж лише одинадцять, і то вісім із них – відверті компіляції-колажі із тих же заморських, "викачаних" з Інтернету та привезених ізвідтам. Тобто суцільна туманологія, претензійний безсовісний плагіат. Так і хочеться сказати – ось ти який, Постмодерн!... Крапка. Симптоматично, що на мою теоретичну книжку "Діагностика і прогностика брехні" з'явилися рецензії (в газеті "День", наприклад), в яких мовиться про неї як про перше вітчизняне дослідження у цій галузі. Вона ж увійшла і у рейтинг кращих книжок 2003 року в Україні. Імпорт комунізму, імпорт фемінізму, імпорт нігілізму... Яка там нова теорія! Усе вже сказано Аристотелем і Анатолієм Ткаченком... Ямб був і зостається ямбом, як дуб – дубом, гекзаметр гекзаметром – доки є на світі хоч одне море, адже він "копіює ритм морського прибою".

Не треба плутати теорію форми із теорією змісту. Ідеологію, психологію та філософію літературної творчості із власне теорією літератури. А головне ж – не перекладати із слабої голови на здорову. А головне розуміти, що "Критику", яку редагує україномовний професор, який живе в Америці, знаходимо в усіх книгарнях України не тому, що вона краща, скажімо, за редаговану Валерієм Іллею "Основу", а тому, що "Критика" агресивна, багата, вона знає, що для того, щоби загнати 48-мільйонний народ у резервацію (як індіанців-аборигенів), потрібно спочатку убити Міфи цього народу, щоби кожен український школяр із найвіддаленішого від столиці українського села усвідомив: Тарас Шевченко – голий п'яниця, Леся Українка – "спала з тьотками", "Слово о полку..." написали не ті і не тоді, Велесова Книга – компіляція таких же приколістів-компілянтів. Нічого їм було робити. І таки усвідомив. Мені доводиться виступати у сільських школах і чути такі твердження від "солі землі" – чистих, як вранішні роси, поліських та гуцульських дітей. У нас не було і не може бути нічого справжнього і давнього?!. Замість того, щоби пропагувати, перекладати нас для світу, гарвардський Професор кинувся догроблювати те, що й так ледь-ледь тримається після радянської опіки. Мова ж, яка, як Храм на фундаменті, на Міфах тримається, сама тоді відімре... І указів "чугунних" різних не треба. А ми, вітчизняні теоретики та практики, плескаємо в долоньки, як сліпенькі амурчики, й кажемо: "Да... Заграніца нам поможе...". О свята простота... Та якщо навіть те все про "наше святе" – правда, панове, але ж це для посвячених!.. Горе з розуму ж не в тому, щоби знати, що дітей приносить не лелека, а в тому, коли й кому це говорити. Та на те Ви, панове, і Учоні ("еліта"), щоби розуміти, коли і що казати "плебсу", якщо хотіти користі для нього, а отже, й для себе, бо що ж робитимуть "дикі поміщики" без "мужика", який і без того вже втратив віру і в Царя, і в Бога, і в Душу-мать!? Отож ніяк інакше, як продуману диверсію ворожих інститутів пропаганди на моїй землі, деміфологізацію наших міфів назвати не можу. "Бузинина" порівняно із цим – підлітково-невихований вибрик. Що цьому протиставити? Потужну і летючу ("крилатий корінь") поезію, прозу, на національних, глибоких, як артезіанські свердловини, легендах, звичаях, повір'ях... Як робили це Гоголь, Шевченко, Пушкін, Гарсіа Маркес (про своє)... Впевнений, що зараз таку вже пишуть і в нас. Просто велике побачать із великої відстані...

А дискутувати з авторами квазілітературних "текстів", як і квазітеорій, порнухи, чорнухи тощо – все одно, що розсипати бісер перед біснуватими поросятами, на яких "пахать можно", але які, як ті прохачі у підземних переходах, нахабно демонструють свої, штучно зроблені, каліцтва, або й нахабно пхають їх в очі перехожим, щоби "подали" ще й "ніжно" матюкаються їм у спини, якщо "мало"... Не згадувати їх – найкращий спосіб захисту. Білий колір має спектр: сім кольорів веселки. Тінь спектру не має, бо не має світла, має лише різні стадії гниття і хвороб, які так само переносяться нам із-за кордону, як той же СНІД, сифіліс, духовна проституція. Собор – це форма. Наповненість – віра, надія, любов. Шпиль – це готика. Здорове мистецтво завжди більшою чи меншою мірою готика: потяг – від кореня до зорі... Живи так, як собі хочеш, але не заважай жити іншому – ось основне правило свободи. Є у нашого часу ще один парадокс: поети, прозаїки, за творчістю яких захищають дисертації пузатенькі кандидати і голомозі доктори, не мають за що купити шматок хліба, бомжують...

– Звісно, що теорія існує не для письменників, а для літературознавців.

– Чим менше людей, здатних створити дискурс (по-нашому розмірковування), тим більше розмов про нього.

Як наголошував, аналізуючи стан філології в Америці, професор Іван Фізер на своїй лекції в нашому Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка, там давно вже критики обходяться без текстів письменників, письменники "десь мали" різні теоретичні "дискурси". Всі самодостатні. Як мовиться, в кожному жарті є доля жарту... Феміністки добилися свого, геї – у повазі... промисловість успішно справляється з виробництвом гумових бабів, які теж незабаром секондхендівськими гуманітарними партіями попливуть до нас – країни "третього світу". Кам'яних бабів у нас заберуть, як повикрадали найцінніші (однієї з найдавніших культур планети!) експонати з іракських музеїв...

– Може, теорія взагалі не потрібна?

– Як кому. Генію – не потрібна. Бо геній вчиться у Природи. Моцарт консерваторії не закінчував. Фігляреві, який не має слуху, теорія теж не допоможе, бо він її не спроможний засвоїти. Тут потрібен хіба що нейрохірург. Отож теорія як освіта потрібна лише доброму ремісникові, який грає, скажімо, на скрипочці на сільських чи районних весіллях чи похоронах, несе свій товар на базар чи на чорний ринок – залежно від того ж товару.

Живу в час пошуку Героя. Поки що тінейджери-текстотворці ідеалізують (чи романтизують?) бандюганів, як старі "гімнотворці" (творці радянських гімнів) ідеалізували "батьків народів". Може, добре, що хоч когось… ідеалізують. Бо найгірше – байдужість.

– Для мене Ігор Павлюк – передусім поет. І вже потім прозаїк, драматург, науковець… А як ти гадаєш, у якій галузі тобі вдалося реалізуватися найбільше?

– По-перше, у Вашому запитанні уже міститься відповідь… По-друге, мені б іще не хотілося говорити про себе як про реалізованого. Моєю драматургією лише ось-ось почали цікавитися театри. Моя проза лише починає друкуватися… Моя наука… Вона єдина поки що дає мені можливість годувати й одягати мою сім'ю. Тому я її найбільше поважаю, а поезію найміцніше люблю. Поважно люблю прозу… Хоча і в прозі, і навіть у науці (якийсь час займався теорією та історією комунікації, тепер переходжу на літературознавство) я поет. Наскільки хороший – розсудить Час.

А хто такий поет у XXI столітті? Це істота, яка від природи наділена камертонним музикально-словесним слухом. І не його в цьому вина, і не його заслуга. Як міцне дерево без кори, поет чутливий і сильний водночас. Бо коли з корою – це воїн... А коли без коріння – то ніхто. Суспільна місія поета – місія співочої пташки у природі: піснею мітити свою територію. Хоча "нащо співає, чудна, краще б шукала зерна?" – словами з вірша Лесі Українки запитує така собі Лукашева мати, яка любить практичну Килину, не люблячи пісню-Мавку. Поет-людина складається (умовно) із Біографії-Фотографії-Бібліографії. Гармонія цих трьох складових і породжує Міф поета, а міф, як відомо, буває казкою (із щасливим завершенням) і легендою (із трагічним завершенням). Усі великі поети світу, як свідчить історія, були "не естрадниками, а страдниками" (цитата із вірша Ліни Костенко). Як і творці світових релігій. Не люблю книжних поетів, поетів-філологів. Люблю романтиків, але не тих, що здатні сп'яну шибку у кав'ярні розбити чи пику фізично слабшому собратові по перу, а піти й зі зброєю в руках воювати за свободу свого чи навіть чужого (як Байрон, наприклад) народу. Або кинути виклик долі – і сказати Цареві в очі: ти – покидьок. Або... або... Мені також здається, що я зараз мав би бути у Чечні, в Іраці... з тими, хто слабший і обороняється від тих, що бісяться із жиру, отих, що мітять свою територію кров'ю, а не піснею, і хочуть загарбати ще й чужу. Поет завжди має бути на боці слабших. Це святе. Слава, "куплена кров'ю", і "розкручена" популярність – "у цьому завжди є якась полярність"...

– Що таке свобода для митця у твоєму розумінні?

– Насамперед – це сміливість не робити того, чого не хочеш, а вже робити те, що хочу, регламентоване тим, що людство втратило, відділивши себе від природи і прагне зрівноважити тим, що називають, релігією, мистецтвом, кодексом честі...

Я позую. Перед дзеркалом. Перед фото-, кінокамерами та стволами (доводилось), очима людей та "братів наших менших", як письменник – перед своїм читачем... свідомо чи підсвідомо. А поза – то вже залежність, як і слава, як і любов навіть. Отож абсолютної свободи у світі-світлі, тобто у Житті, нема. Можливо, вона є у спокої-тіні, тобто у Смерті.

Але людиною свободи назву все-таки того, хто у духовно-душевній сфері Буття може відрізнити Ритуал від комплексу і йде за Ритуалом, а не за комплексом. Бо комплекси – це хвороби духу, душі, а отже, й тіла, яке, як відомо, якщо без душі, – то вода і ще дещиця елементів таблиці Менделєєва. Тобто ціна йому кілька срібняків.

Отож присутність Ритуалу (тобто фізичного жесту віри в доцільність ірраціонального) у тій чи тій енергетичній системі, якою після Релігії є Література, робить її для мене справжньою, здоровою. Але оскільки "святе місце" (місце ритуалу) "порожнім не буває", то на його місце приходить комплекс – яко хвороба, яка розростається за принципом ракової пухлини.

Коли я, ще дитиною, поклав "догори ногами" круглу, щойно спечену хлібину, для моєї прабабусі, яка мене виховувала, перевернувся Всесвіт. "Ніколи так не клади хліб", – навчала вона мене, – Бо… Оце "Бо" без пояснень і є... Богом, якому Вона молилася тоді, коли вже всі спали, і тоді, коли ще всі спали, а не показово… Прабабуся змовляла людям вроки, до неї за порадами із хворими дітьми приїжджали і з навколишніх сіл. Вона знала безліч казок та житейських історій, пережила дві війни, на одній із яких під Берліном загинув Її син, але Світ не розчарував Її, дев'яностолітню. Тільки не треба було раціонально (випукла поверхня хліба менш дотична до поверхні, аніж плеската нижня) класти на стіл хліб… Дід же мене навчив, як правильно хліб різати: ні в якому разі не від себе… Хрест, який людина кладе на груди в моменти страху чи поважної любові, – теж Ритуал. Ті, хто готовий померти за Нього і на Ньому, гідні Великої свободи, вже вільні. Хоча для сучасників вони завжди божевільні.

Такий Ісус Христос... Джордано Бруно, Шевченко, Юліус Фучик, Стус... ті, які своє Слово підтвердили Ділом, помінявши Комфорт на хрест, вогонь, кулю, тюрму...

Поважно люблю літературу, підтверджену Вчинком або Вчинок підтриманий літературним твором, бо ж параноїчні містифікації, "тексти" вміє "робити" і мій, видресируваний комп'ютерними лінгвістами "лап топ".

А ще люблю, бо розумію і відчуваю "Старий і море...", "Марусю Чурай", нервово-пружну лірику Плужника і ніжно-тривожного Сосюру, люблю "Дванадцять стільців"... пісні на слова Малишка та Бориса Олійника... Люблю впертих і їжакуватих своїх сучасників, які ще не пройшли свій Шлях... тому прізвищ їх називати не буду, щоби когось не забути. Скажу кожному з них особисто: "Ти геній, старий!", або "Ти найкраща, дівчинко!" – і піду далі, за горизонт, завдяки Поезії, а не заради Неї. А заради ж чого?.. Світла.Сумного світла. Бо

Зима.

Горобина, мов краплі блискучої крові.

Прилетять снігурі. Склюють.

Прийде жінка містична.

Скрасить мою безтолковість.

З'явиться ціль і путь.

Зліпимо з нею у лісі бабу

Смішну снігову свою –

Таку, як в степах кам'яна.

Яка з них вірніша у нашім раю?

Та, що більше сумна.

(Цитата із вірша Ігоря Павлюка).

Розмову вела Олена Логвиненко

 
© агенство "Стандарт"