журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ПРЯМА МОВА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Рецензії

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

МАСКУЛЬТ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КРУПНИМ ПЛАНОМ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2004

КНИГА I РИНОК

Поговоримо про покоління

або ж:
Український підручник – антонім до поняття "альтернатива"?

У демократичних суспільствах
кожне наступне покоління –
це покоління людей нового типу.
Алексіс де Токвіль

Патогенні (ненормальні, неправильні, девіовані) тексти існували завжди і, мабуть, існуватимуть ще доволі довго, якщо їм все-таки дійсно судилось коли-небудь зникнути з лиця землі. Патогенним текстом може бути публікація в газеті, кадр фільму, сторінка книги або й сама книга, навіть дія. Патогенність тексту виявляється у негативному обов’язковому впливі на адресата. Цей вплив може бути керованим (замовленим), а може – випадковим. Патогенні тексти залюбки використовували диктаторські режими, тому що однією з властивостей патогенного тексту є ламання волі адресата і викривлення її в бік, потрібний владі. І "Гітлерюгенд" – прекрасний приклад найкращого використання патогенного тексту – молодь, яка стала під худенькою десницею Гітлера, була, як тепер кажуть, зазомбована. І системою освіти також. Український підручник сьогодні – це теж приклад мимовільного, себто випадкового, вже майже патогенного тексту.

Всоте повторювати, що підростаюче покоління – то наша надія на принаймні хоч якесь майбутнє – безглуздо й нудно. Проте, якщо ж наголосити на тому, що воно цілком можливо зародкова еліта нового українського суспільства, виток принаймні хоч якогось прогресу, то можна в принципі виправдати таку (сяку-таку) увагу (бо я дуже сумніваюся, що та увага, котру "виділяють" нашим "українським діткам" – це достойний різновид уваги як такої). Наскрізна ідея така: світ не стоїть на місці. Але щоб повністю відчути наслідки такого факту, потрібні насправді крихітка бажання і мінімум здібностей. А сьогоднішній учитель (не кожен, проте...) відмовляє мені (тобі або йому чи їй) у отриманні таких здібностей. Чому ж? Очевидно тому, що сам не має (бажання чи здібностей) або ж не вважає за потрібне (відповідно – вчити). І в першому, і у другому випадках він як учитель не має права на професійне життя.

Проте справа навіть не у вчителеві – справді, про що можна говорити, якщо його професійний інструментарій не має джерел поповнення? Якщо дітям досі видають підручники, які крім того, щоби наводити думку про вже близьке "світле майбутнє" і "територію щасливого пролетаріату", ніякої функції не виконують. Навіть якщо звернути увагу на роки видання тих підручників, котрими змушені користуватися сьогоднішні учні, то вимальовувана картинка мала би тішити: не знайдеш "доісторичних" видань з "підретушованими" кульковою ручкою портретами Леніна-Сталіна, в основному, роки випуску – 90-ті + невеличка кількість того, що мало за честь вийти вже у новому тисячолітті. Проте чомусь зміст отого всього, хоч і виданого вже за часів незалежної України, ніяких позитивних емоцій не викликає. Підручник має право на життя тільки будучи затвердженим (або принаймні допущеним) Міністерством освіти України, звідси слідує, що те, чим користуються учні – вивірений, перевірений, вибраний з-поміж енної кількості варіантів, відповідний до вимог шкільної програми продукт. Тільки тоді дивно: чому "волання" вчителів про неможливість вивчення того чи іншого предмету досі звучать?

Треба сказати, що не було, певно, жодного фахівця педагогічної справи, який би не користував власний додатковий інструментарій, щоби вкласти в голови "діткам" бодай щось. Але сьогодні маємо ситуацію, коли виникає потреба із цього "власного" і "додаткового" інструментарію ліпити "пулю", тобто підручник, позаяк вивчення предмету за тим, що хай і відповідає програмі, просто неможливе.

Звичайно, заявляти, що на сьогодні зовсім не має пристойних підручників – голослівно. Одразу ж мені можна закинути: ну, чого ти вже причепилася? Справді, чого? Пояснюю. Будучи людиною, приналежною до попередників покоління "Міленіум" (таке покоління дослідники вбачають у "вихідцях" з 1985-2000 років), я позиціоную себе як людина, котра ще недавно дотикалась до реалій шкільного навчання і у той самий час як особа на сьогоднішній день достатньо свідома, аби не тільки помічати певні факти, але й робити певні висновки. І як тверезомисляча людина, я помічаю, що справді маю право на те, щоби "чіплятися" до українських підручників, бо з них проростає тільки пофігістичне, вибачте, бидло. Хоча це, звичайно, не тільки "заслуга" підручників, проте системи освіти в цілому.

Народ, народжений у 1985-2000 роках, тільки тепер виходить на арену "дорослого" життя (я. звичайно, не говорю про тих, хто на сьогодні має чотири роки або навіть п'ять чи шість). Це люди, котрі народилися у часі перемін, у часі всілякої нестабільності, і тому від народження їхні мізки зазнали безповоротного впливу прогресу. Справді, якщо порівнювати навіть покоління 1979-1984 років і оце, "Міленіум", то неможливо не помітити, що представники другого (ще, по суті, "недорослі"), мислять вже глобальніше, спрямовані вже вертикальніше вгору, проте знову ж таки, політично пасивніші, національно невиразніші за своїми настроями-уподобаннями.

Якщо обернутися на події, що мали місце в Україні 21 листопада-13 грудня 2004 року, то немає жодної гарантії, що схожий прецедент мав би місце років через двадцять – студентство би мирно й аполітично спало на мирних й аполітичних лекціях. Адже ринкова економіка, на обрії якої спрямовані погляди цього люду (нагадаю: народжених у 1985-2000 роках), не передбачає ніяких ризиків, окрім економічних.

Я веду до того, що покоління бунту (ну, не могли вони не відчути смаку крові при всіляких там розвалах + ще деякій кількості війн, які "відбулися" на Близькому Сході), покоління знущання над світовим порядком (феномен "дітей індиго" це ж відверте знущання, це ж майже визнання того, що все, чим суспільство жило останні два тисячоліття – вчорашній день історії планети Земля), потребує особливого до себе ставлення, особливого з собою поводження. Від початкових етапів соціалізації (домашнє дошкільне виховання) і до остаточного їх уведення у курс справ (школи, ВУЗи). Що ж ми маємо на сьогодні?

Нічого нового. Англійську старшокласники так само вивчають за "дубовим" Плахотніком, історію України – за Турченко, фізику – за Гончаренко, хімію – за Буринською, алгебру і початки аналізу – за Шкілем і так далі і тому подібне… "Малявки" з першого класу все так само гугнявлять "мама мила раму". На уроках українознавства у середній школі панує той самий ідіотизм, а портрети різних "діячів" у підручниках з часом все підозріліше скидаються на покемонів…

Як писав Жадан, який прожив більшу частину свого свідомого життя в незалежній Україні: "Що змінилось за останні 15 років? Майже нічого. Навіть зовнішність цього…президента не надто змінилась, у всякому разі його портрети як ретушувались тоді, так і ретушуються досі, навіть я це помітив". Отакий от "Депеш Мод".

Я не закликаю брати букварі штурмом, я не вимагаюкардинальних змін ціннісних орієнтацій, я прошу: зверніть увагу, нова доба на вашому порозі, а ви говорите з нею мовою племені сіу. Треба ж якось порозумітися.

Хто у нас сьогодні видає навчальну літературу? Сказати б: всі, кому не лінь, – так майже ж правда. Звичайно, як у кожній сфері (навіть впливу) є серед них і "зубри" типу "Навчальної книги", "Освіти", "Генези", проте трапляються і " відносні новачки" на кшталт ірпінського "Перуна", львівського "Світу", "Абетки-НОВОЇ" з Кам'янця-Подільського, київської "Юридичної книги" (яка видала чудесну "Зарубіжну літературу"), проте суть від того не міняється. А суть така: дуже мало видають підручників, які не тільки привертають увагу, задовольняють природну цікавість, а й справді по-людськи вчать. З підручниками сталося приблизно те, що відбулося по приходові різного роду "шпор" на територію навчального процесу (як вірно помітила Інна Волосевич (див. "Книжковий огляд" за липень-серпень 2004): цей самий навчальний процес перетворився на халтурну відробітку халтурно заданих халтурних домашніх завдань. Справа у тому, що і навчальний процес тепер сприймається дітьми, їх батьками, та й деякими вчителями як "цукрозамінник" – як несправжній, формальний спосіб обов'язкового відбування життя у віці від 7 й до 16-17 років.

Насправді, якщо "старим" авторам і "зубрам" навчального книговидання можна закинути недостатність саме прогресу, недостатність розвитку, вперте топтання на місці, проте з іншого боку вони є носіями бодай сякої-такої якості. Але я впевнена, що не стачає зараз впливу гасла: "Молодим у нас вєздє дорога". Справді не вистачає молодості в тому, що "лежить" мертвим вантажем на сторінках шкільних підручників, а не говорить до тепер вже "потенційного" читача чи хоча б сіпається в його бік якоюсь ознакою життя. Чому так? Тому що (патріот…надійний…послідовний…)…тому що: ніхто останнім часом начеб і не збирається зацікавлювати учня – це ж тільки "звичайного" читача треба "купити", щоби він потім купив, а учень – змушений буде читати, ще й при тому всьому, що рекомендованих або допущених підручників з кожного предмету не так вже й багато, тобто змушений буде читати, особливо не вибираючи. Тобто конкуренції у справі залучення до лав "шанувальників" своєї продукції не відбувається. Натомість конкуренція сидить у кабінетах і, нервово почісуючи лисину, гадає, як би його вірніше отримати гриф Міносвіти і Держзамовлення (таке справді ще є). І тут знову-таки нонсенс: гриф Міносвіти має більше "прав" отримати або ж видавець, перевірений часом, або ж автор тієї самої категорії, і дуже рідко – який геніальний, фанатичний новатор, який справді своїм підручником підготує прорив у свідомості учнів. Звичайно, працювати з автором, який сам вже давно знає, що і як робиться, у якого зі старих п'ятнадцяти підручників можна "натесати" ще з чверть сотні, виявляти недовіру до якого – нікому не потрібна витрата часу, набагато легше ніж з тим, котрий буде час від часу пропонувати додати до вже готового оригінал-макету якісь нові (вкрай необхідні) реформістські доповнення. Проте я перебільшую. Насправді ж є небагато якісних молодих авторів. Повторюсь: навчальний процес повільно, але навіть із САМОвпевненістю, котиться до межі недопустимої саме в навчальному процесі – до халтури.

Основний мінус сьогоднішніх підручників – надзвичайна неоперативність, невідповідність (як це не смішно звучить) вимогам часу. Ну, по-перше, ні для кого не секрет, що ми живемо у світі інформаційних технологій, які зумовлюють виникнення нових засобів і способів донесення інформації до споживача у найапетитнішому, найлегшому для травлення (асиміляції) вигляді. Очевидно, що підручники не тільки не відповідають критеріям "гіпертекстової" реальності, проте і є нахабним плювком у її обличчя, адже скроєні не тільки за старими (читай: застарілими) зразками, проте, що ще гірше, ще й з інформації родом з минулого століття, з відомостей, які потребують щонайменше переоцінки. Ні, немає сумнівів у тому, що факти лишаються саме фактами, тобто реальність, якою би вона не була віддаленою в часі, не можна змінити. Проте співмірно з реаліями теперішнього дня є можливість і нагальна потреба сказати більше, влучніше з того чи інакшого приводу.

Навіть підручники з так званих наук, де немає місця для кореляції змісту відповідно до нових "віянь" часу, і ті потребують РЕорганізації. Так, та кількість народу, яка щорічно народжується, щоби бути саме фізиками, так само народиться (з незначним відхиленням, можливо) і наступного року, і через два роки, та й через три. Проте я, як незаперечний романтик, вважаю, що для того, щоби вони найлегше і найточніше усвідомили, де пролягає їхня дорога, по меншій мірі треба їм запропонувати найсимпатичнішу форму цього шляху.

Так от, тим штибом, яким сьогодні видають підручники українські видавці, можна тільки запрограмувати молодь на відразу до навчання зокрема і ненависть до знань як таких в цілому. І кожен, хто переборе патогенність тексту українського підручника (обманувши або обминувши його), буде вважатись воістину героєм. І все ж таки, те покоління, яке чекає перемін, яке може сказати так! або ні!, Матиме своїми наслідувачами лишень вільнодумний і свідомий народ.

Юлія Хижняк

 
© агенство "Стандарт"