журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КОНКУРСИ

ПАЛІТРА ФАНТАСТИКИ

ПРЯМА МОВА

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2004

ДИСКУРС

Книжковий дім – 2

У минулому числі "Книжкового огляду" ми розпочали огляд новинок, приурочених нашими видавництвами спеціально до цьогорічного Форуму видавців. Разом із цим, наприкінці року з’явилася низка видань, що побачили світ або напередодні Форуму, або ж на цю акцію трохи не встигли, тож про ці видання ми також ведемо мову. В першому "Книжковому домі" оглядали здебільшого наукові та науково-популярні видання, зараз же настав час мемуаристики, прози й дитячого письменства. Але почнемо все-таки з класики

Стіни: класика

Почнемо з видання, яке нас щиро й приємно подивувало, оскільки останнім чсом антична література не так часто, на превеликий жаль, стає об’єктом зацікавлень видавців. А тут раптом дрогобицьке видавництво "Коло" започаткувало серію "Бібліотека античної літератури", в якій анонсує вихід українських перекладів цілої низки першорядних давньогрецьких і латинських текстів, більшість із яких нашим читачам досі відомі в кращому разі в перекладах російських. Дебютною книжкою стало видання "Античний роман", котре вмістило під однією обкладинкою "Дафніса і Хлою" Лонга (переклад із давньогрецької Віталія Маслюка) та "Херея і Каллірою" Харітона (переклад Йосипа Кобіва та Юрія Цимбалюка).

Так склалося, що давньо-

грецька література найперше асоціюється із вишуканою поезією та драматургією класичної доби. Натомість епоха пізньої античності є менш знаною. Хоча в ті часи література не занепала, а продовжувала розвиватися. Навіть більше – під ту пору у ній постали нові жанри. Формування прози можна відстежити на прикладі роману "Херей і Калліроя". Цей текст іще рясно помережений поетичними цитатами з "Іліади" та "Одіссеї". Відтак, prosimetrum засвідчує процес поступового усвідомлення давніми греками того, що література може писатися прозою, адже до того в них існувала чітка ґрадація: поезія – мова мистецтва, проза – судочинства, діловодства, історіографії. З огляду на сказане, можемо припустити, що автор не випадково вводить до тексту рядки з "Іліади" та "Одіссеї", адже поезія Гомера слугувала за взір для всієї античної літератури. Вочевидь цей факт теж мусив "підтверджувати право" прози творити літературу.

Инший роман, "Дафніс і Хлоя" Лонга, створено пізніше. Тут уже не подибуємо поетичних вкраплень. Натомість текст писаний ритмізованою прозою, такі "межові явища" (Б.Томашевський) є неминучими за умови витіснення поетичних жанрів прозовими й навпаки. Тож "Дафніс і Хлоя" переконливо засвідчує подальший розвиток літературної прози.

Варто зазначити, що обидва романи структурно відображають принцип ясності, котрий Арістотель виокремлював як один із засадничих для літератури. Трохи перегодом візантійська (як, зрештою, вся тогочасна) літературна теорія теж вимагала ясності, одначе практика посутньо відбігала від окреслених норм. Відтак, ренесанс, повернувшись до античних ідеалів, відродив і аристотелівську концепцію літератури, визнавши її взірцевою.

Так, цю літературу не можна читати поспіхом: у громадському транспорі чи в обідню перерву. Їй треба приділяти час, аби насолодитися – кожним звуком, кожним жестом, кожним граційним порухом думки, добірними метафорами.

Бо ж тільки вслухайтесь: "На Лесбосі взагалі виноградні кущі низькі угору не ростуть і не пнуться по деревах, а спускають донизу гілки і в’ються, наче плющ; навіть дитина могла б дістати грона, якби її руки не були зв’язані пелюшками", – так просто, і водночас вишукано говорили автори пізньої античности. Переконатися в цьому ми можемо завдяки майстерності Віталія Маслюка, чий переклад "Дафніса і Хлої" є першим опублікованим в Україні, та Йосипа Кобіва і Юрія Цимбалюка, стараннями яких маємо переклад "Херея та Каллірої". І це тільки перша ластівка. У планах видавництва – публікація творів Катулла, Марціала,Таціта, Плавта й інших.

Відтак, можемо говорити про "третє відкриття" Україною античного світу. Вперше це відбулося за часів бароко (варто згадати тогочасні твори, пройняті християнським змістом і помережені античною символікою, й літературну теорію, що базувалася на Аристотелеві); вдруге – у двадцяті-тридцяті роки минулого століття (тоді київські неокласики висунули ідею "ad fontes", Микола Хвильовий говорив про греко-римське світовідчуття, й у назві ВАПЛІТЕ, як стрижневе виокремлював слово "академія"). Тож, як бачимо, кожне "навернення" до античності давало потужний поштовх до розвитку української культури. Будемо сподіватися, що ця "добра традиція" залишиться непорушною.

Стіни: мемуаристика

Мемуаристика – штука специфічна. Успіх чи невдача в цьому жанрі значною мірою залежить від того, наскільки авторові вдасться узгодити в тексті приватний досвід із суспільним інтересом, що зазвичай досягається або через унікальність досвіду – коли особистість сама є своєрідним "знаком" певних історичних подій, або ж через унікальність інтересу – коли через свою особисту причетність автор "розкриває" значущі події. Нещодавно побачили світ два напрочуд цікавих мемуарних видання, пов’язані з історією українського політичного опору, котрі можна вважати апотеотичними в контексті згаданих "типів" унікальності.

На перший погляд, книга Степана Дубницького (Андрія Кілка) "Україну захищали в чужині. Спогади про Закерзоння", що побачила світ у тернопільському видавництві "Джура", видається типовим діаспорним приватним проектом "на любителя" – на позір особливою якістю це видання, на жаль, не відзначається. Однак, насправді маємо книжку унікальну – бодай тим, що це скрупульозно зафіксовані спогади вояка-упівця, котрі дають змогу відчути зсередини саму атмосферу одного з найскладніших і – з погляду офі-

ційної історіографії – найсуперечливіших періодів нашої історії. Саме завдяки тому, що це скрупульозність рядового учасника подій, маємо тут доволі детальні відомості про речі, на котрі зазвичай учасник "нерядовий" звертає значно менше уваги, але в контексті "живої" історичної пам’яті вони мають надзвичайно важливе значення – побут упівського підрозділу, система забезпечення провіантом, організація лікування хворих і поранених, взаємини з мирним населенням, психологічна атмосфера всередині підрозділу на різних етапах бойових дій, військова дисципліна тощо. І ще один надзвичайно важливий момент, обумовлений тим, що підрозділ, у якому воював пан Дубницький-Кілко, дислокувався в Закерзонні, – міжнаціональні взаємини. Тут чимало матеріалу для роздумів.

Ясна річ, ми не маємо в цьому випадку жодного морального права вимагати від шановного автора (тим паче нині вже, на жаль, покійного) ще й белетристичного таланту – уже те, що він залишив нам цей украй важливий документ, варто вважати подвигом. Тому мусимо усвідомлювати, що текст здатний зацікавити передусім фахівців. Залишається сподіватися, що безцінні відомості звідси зможе почерпнути й белетрист для створення зорієнтованого на значно ширше читацьке коло якісного тексту – в цьому є надзвичайно велика потреба.

Інше надзвичайно цікаве в нашому контексті мемуаристичне видання так само акумулює в собі приватний досвід боротьби, одначе це досвід культових особистостей українського руху опору. Двотомник "Три повстання Січків", виданий Українською правозахисною групою, містить спогади, документи, інтерв’ю та листи родини, котра тричі повставала проти окупації України й тоталітарного режиму. "Стефанія Петраш (1925 – 1996) та Петро Січко (1926 р. н.) стали членами юнацької сітки ОУН ще за "перших більшовиків" та за німецької окупації. 1944 року пішли в підпілля, – пише в передмові до видання його упорядник, політв’язень окупаційних часів Василь Овсієнко. – Хоча вони разом зі своїм поколінням не виграли цю війну на два фронти, та зберегли честь – власну і свого народу".

Вражаючі сторінки спогадів і документів розкривають тонкощі й складнощі підпільної роботи ОУН, про звірства окупантів щодо повстанців та мирного населення, про совіцькі концтабори; відтак – про роботу Української Гельсинської Групи, провокативні методи перетворених на каральні органи спецслужб, політичні табори радянського часу; і, нарешті, про бурхливий і обнадійливий, але так само й значною мірою трагічний для цієї родини кінець 1980-х – початок 1990-х… Хоча насправді головне, про що ця книжка розповідає, – це висока людська честь, совість і мужність. Власне кажучи, про майже призабутий нині істинний смисл цих направду високих слів.

Щодо інших мемуарних видань, то тут особливої уваги заслуговує робота київського видавництва "Темпора", яке порадувало нас одразу двотомником щоденників і томом спогадів Євгена Чикаленка – знаменитого бізнесмена й мецената, чия непересічна особистість останнім часом викликає чималу зацікавленість. Львівська "Класика" видала "Роки сподівань і втрат" – щоденникові записи одного з чільних науковців української діаспори Юрія Луцького. Ця книжка безперечно стане подією в нашому культурному житті, як перед цим стали подією спогади шановного професора. Шкода лише, що львівські видавці дозволили собі купюрувати й цензурувати текст із метою вилучення "образливої або навіть шкідливої інформації" про певних "приватних осіб"…

Стіни: проза

А от щодо сучасної прози, то тут, на жаль, цьогорічний Форум видавців не представив жодної новинки, яка би по-справжньому вразила. Єдина книжка, котра здобулася ще перед форумом на певний резонанс – перший роман популярного поета Сергія Жадана. Одначе ця книжка схиляє до низки несподіваних і не завжди приємних міркувань.

Все, що є в Жадана-прозаїка, – це стиль Жадана-поета. Сюжет – штрихпунктирний. Образи, попри їхню позірну екзотичність, – однотипні. Мистецьке надзавдання, вочевидь, відсутнє. Мало того: виразно прочитується залежність від художньої практики російської альтернативної прози вісімдесятих, насамперед Сєрґєя Довлатова. І все це, як не крути, – "Депеш Мод". Перший роман модного харківського письменника, що побачив світ у новій серії "Графіті" видавництва "Фоліо".

Про що ж оповідає нам цей роман? Про компанію студентів, які на двохсот тридцяти сторінках безпробудно пиячать, конфліктують з міліцією, вчиняють дрібні й великі правопорушення, а іноді навіть злочини, вживають легкі наркотики (без цього, на жаль, останнім часом мало який текст Жадана обходиться), а в нечастих і нетривалих перервах між усім цим удають, ніби розшукують свого приятеля, аби повідомити йому про самогубство вітчима. Пошуки приводять цих дітлахів куди завгодно – на територію збанкрутілого заводу, в дім цигана-наркоторгівця, на квартиру до розбещеної малолітньої повійки, в міліцейський відділок, у гості до гомосексуаліста… Плюс до цього – перманентні п’яні балачки про комунізм і лівацтво взагалі. А "вершина вершин" – старанно вплетена в текст своєрідна "інструкція для юного терориста" з докладними відомостями про те, як виготовляти найрізноманітніші вибухові пристрої й речовини (точними чи містифікованими є ці відомості, судити не беруся, оскільки мої знання в цій сфері, м’яко кажучи, нульові).

Одне слово, автор зробив усе, що міг, аби читач не здогадувався, наскільки йому (читачеві) насправді нудно. Бо поза всіма цими пригодами на художню літературу, якої зазвичай чекаєш від Жадана, ні часу, ні бажання вже не залишається – маємо всього лише не вельми безпечне чтиво для малолітніх придурків.

І ключова його небезпека полягає в тому, що навіть найбільший скептик у годину найбільшого розпачу не назве Жаданове письмо. Як кажуть в Одесі, чого нема – того нема. Творчо запозиченим у згадуваного вже Довлатова й ефектно адаптованим Жаданом до українських мовних реалій стилем захопитися справді напрочуд легко. Ритмізовані текстові блоки, помежовані, наче "відбивками", ненормативними лексемами (тут, хоч як би ми до них назагал ставилися, вжитими здебільше доречно) створюють добротний ефект нагнітання і навіть своєрідну текстову атмосферу. Читати це легко й місцями навіть приємно (епізод із "альтернативною історією" групи "Депеш Мод", тонко психологічно вмотивований фінал тощо), от лише неодмінно зринає запитання: навіщо? І відповіді нема…

Ясна річ, знайдеться чимало критиків і читачів, які в усій цій метушні вбачатимуть своєрідний психологічний портрет "загубленого покоління", художнє відчитування специфіки марґінальних молодіжних середовищ і тому подібну "розумну дурню". Не перечу: за бажання це справді можна відчитувати й так. От лише проблема в тому, що автор, як бачимо з тексту, й сам надміру схильний захоплюватися тим, про що мовить, і схиляє до захоплення цим усім читача.

Проблема в моралі. Не в моралізаторстві, панове, а таки в самій моралі. Бо письменник закінчується там, де починається моралізаторство, – але там, де закінчується мораль, він також закінчується. Навіть дуже кайфовий письменник…

Стіни: дитяча література

Дорослі – страшенні еґоїсти. Усе, хоч би що робили, вони роблять насамперед для себе, – і дитячі книжки також. Причому, далеко не лише поганенькі, котрі хіба дорослим занудам і читати. Ні, аж ніяк! Я більше ніж певен, що найкращі дитячі книжки тут зовсім не виняток, а ще "правильніше правило". Адже нормальний дорослий, який ще не геть "зсунувся" на власній "дорослості", отримує від таких текстів кайфу не менше, ніж його син чи дочка, онук чи онучка.

І годі сумніватися в тому, що "кайф" – це літературознавчий термін!

Одне слово, коли в неділю не буде ніякого діла і сяятиме сонце; а понеділок буде після неділі; а у вівторок до вас завітає пан Вівторакус і принесе торбу раків; а середа випаде на середину тижня; а в четвер буде гроза і чотири рази прогримить грім; а в п’ятницю буде вільний день, і ви знайдете на дорозі п’ятака догори орлом, – тоді в суботу, вирушаючи куди-небудь у справах чи просто так, спробуйте узяти з собою в маршрутку чи метро не гидкий облізлий детектив, від якого вас нудить уже з четвертої сторінки, а що-небудь значно приємніше й цікавіше. Наприклад, повість Пауля Маара "Що не день, то субота"! У тому, що ви обовязково пропустите свою зупинку, можете не сумніватись. Як і в тому, що всі інші пасажири, "одетективлені" й "огазечені", страшенно заздритимуть вашій сяючій усмішці від вуха до вуха, а найдужче – періодичним приступам реготу. Головне в такій ситуції тримати книжку так, аби кожен бажаючий зміг розгледіти її обкладинку й прочитати назву та ім’я автора, інакше вас часто відволікатимуть від читання.

Жодних сумнівів у тому, що все буде саме так, я не маю з однієї простої причини – сам пробував. Утім, в одному я все таки сумніваюсь. У тому, що повернувшись додому й умостившись із книжкою на дивані, ви не здогадаєтеся нарешті, кого саме так блискуче вивів німецький письменник в образі дивовижного створіння Суботика, який поїдає коміри й камінці (але далеко не лише їх), носить водолазний костюм (бо ґумовий, а отже, розтягується навиріст), а також… виконує ваші найнеймовірніші бажання (наприклад, бути слухняним тощо).

Здогадаєтеся – бо ваші "домашні суботики" тут же вмостяться біля вас на дивані, щоби послухати. Адже діти страшенно еґоїстичні – вони дуже люблять слухати про себе найрізноманітніші правдиві історії.

Залишається додати, що ця чудова повість Пауля Маара побачила світ у вінницькому видавництві "Тезис", у пригодницькій серії, що видається спільно з журналом "Соняшник". Там анонсовано ще низку напрочуд цікавих видань, у тім числі й продовження цієї ж таки повісті.

Але про решту, у тім числі й про інші новинки дитячої літератури – у наступному числі…

Іван Андрусяк,
Катерина Борисенко

 
© агенство "Стандарт"