журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КОНКУРСИ

ПАЛІТРА ФАНТАСТИКИ

ПРЯМА МОВА

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Діагноз для майбутнього

На початку жовтня в Інтернеті промайнуло повідомлення: "Піаністка" отримала Нобелівську премію! Вперше від часів Гюнтера Граса найпочеснішу світову нагороду отримав автор, відомий не лише купці інтелектуалів, а той, чиє ім’я "прогриміло" в широких масах усього пострадянського простору. Не вся творчість Ельфриди Єлінек відома у нас – крім романів, вона автор віршів та числених п’єс. Та й те, що відомо нам, таки правда прогриміло великою мірою завдяки кінофільму "Піаністка" з зірковим складом, який здобув Пальмову гілку в Каннах, a також демонструвався в пострадянських кінотеатрах і широко обговорювався в пресі й у приватних колах. Саме кінофільм "Піаністка" змусив багатьох виокремити однойменний роман у безмежному океані перекладних російських книжок, а потім і другий з перекладених російською її романів "Коханки", написаний також люто, в’їдливо, відверто.

Присвоєння "Піаністці" Нобелівської премії було сприйнято, м’яко кажучи, неоднозначно. Починаючи від самої авторки, яка, судячи з повідомлення на західноєвропейських літературних сайтах, здивована цієї нагородою й не збирається їхати за нею до Стокгольма. Відділи культури українських газет переважно обмежились констатацією із цитуванням, як завжди, карколомного обгрунтування, за що саме присуджено цьогорічну премію: "за музику мови в її творах, яка з винятковою стилістичною виразністю описуює безглуздя суспільних стереотипів та силу їхнього поневолення".

Російська "Литературная газета" назвала рішення Нобелівського комітету дефолтом. Мовляв, це рішення катастрофічне вже тому, що премію присуджено жінці. І не просто жінці, а радикальній феміністці. І взагалі, з погляду почвінєчєской Росії, Захід аплодує загибелі свого духу. Із ЛГ солідарна щоденна ватиканська газета "Osservatore Romano", яка надрукувала великий матеріал, в якому розкритикувала присудження Нобелівської премії з літератури цього року, мовляв, рішення Нобелівського комітету – це "шлях до виродження" премії.

Моя мета – не вступати в полеміку ні з Ватиканом, ні з Москвою. Мені хочеться висловити власну думку і про "Піаністку", і про цьогорічну найвищу літературну премію світу.

Я бачу в "Піаністці" не оспівування падіння людського духу, а велику людську трагедію, про яку розказано цілком у кафкіанській традиції: спокійно, з неспішним переповіданням моторошних деталей. Це трагедія пекельної жіночої самоти. У чудовому Відні, столиці музики, жінка переживає таку глибинну внутрішню катастрофу, в якій не завжди опинялись люди, які втрапляли в катастрофи зовнішні. Та й, зрештою, в цій безодні разом з нею опиняється багато тисяч її співгромадян. Сцена в секс-шопі сприймається не як смакування задоволення нездорових статевих інстинктів, а як трагедія великої людської самоти й неприкаяності у світі, де нібито все створено для людської зручності й комфорту…

Зміст "Піаністки" відомий всім, він став мало не хрестоматійним, але все одно коротко нагадаємо основні моменти. Піаністка Еріка Когут усе життя служитьоб’єктом надмірної хворобливої турботи своєї матері, яка не дає ій спокою ні вдень, ні вночі. Тридцятирічна дочка навіть не має права посидіти після роботи в кав’ярні, куди мати негодмінно зателефонує й накаже Еріці швидко бігти додому; а вночі мати й дочка сплять в одному ліжку. Мати ріже ножицями улюблені сукні дочки, караючи її в такий спосіб за недостатню слухняність. У читача мимоволі весь час виникає запитання: чому Еріка терпить усе це, чому не втече від старої відьми? Адже й у нас, де значно гостріші матеріальні проблеми, де існують як не прописка, то реєстрація, молоді люди знаходять спосіб не жити з тиранічними батьками, йдуть з дому, живуть в найманих помешканнях… Ось якої духовної влади над дочкою досягла егоїстична мати! І, певне, найбільший її злочин полягає в тому, що вона нав’язала своїй Еріці музику, до якої в тої аж ніяк не лежала душа. То, значить, божественна музика може й не приносити щастя? Спричиняти тяжкі неврози? Поглиблювати статеві комплекси?.. А людина влаштована так, що статеві незгоди не тільки тяжко травмують особистість, а й можуть спричинити її повну деградацію. Статева самота має бути тільки результатом свідомого вибору людини, а не нав’язана їй суспільством – або батьками. І західне суспільство декларованої приватної свободи людини не зробило людину щасливою. Піаністка Еріка ходить чарівним Віднем з дому на роботу, то забігаючи в секс-шоп, то підглядаючи за інтимними парами в кущах у парках. А коли її почав спокушати її учень, молодий красень Вальтер Клемер, то їхній контакт призводить до дикої боротьби двох монстрів, де немає переможців.

До речі, кілька слів про Вальтера. У фільмі цей молодий хлопець покохав свою учительку за музику, нібито за те краще, що є в її натурі. А за книгою юний Вальтер – це монстр, який відверто прагне спокусити малопривабливу Еріку, аби подивитись, що з того вийде. Молодий спокусник мріє відсвяткувати перемогу, коли жніка, яка так важко йде в його руки, закохається й бігатиме за ним. І тоді він помститься їй за колишню зневагу.

Отже, між людьми немає людських стосунків. І про це варто говорити так, аби змусити людей здригнутися. Що й вдалося Ельфриді Єлінек. Це не оплески падінню, це безжальний діагноз. Але нема ніяких пропозицій щодо лікування. Кожен має сам знайти людський шлях свого життя. І тут я хочу сказати кілька слів від себе особисто, оскільки також є письменницею. Не маючи на меті дорівнятись до пані Єлінек за показником "музика слова", я скажу деякі загальні речі, відомі кожному, хто пише белетристику. Писати про негатив значно легше, ніж на тому ж естетичному рівні описати бодай якийсь позитив. І про упередження й стереотипи писати суттєво легше, ніж про паростки нового й про тих, хто ламає стереотипи. І навіть уміння побачити, тільки побачити, найменші позитивні зрушення в царині духу також нелегко. Я не відроджую соціалістичний реалізм із його нерідко штучним героїзмом і оптимізмом, я не люблю американських хепі-ендів. Але я пам’ятаю слова великого американця, Нобелівського лауреата Вільяма Фолкнера, який сказав приблизно таке – не маю під рукою точної цитати: література має стверджувати, що людина таки подолає усю цю мерзоту. У текстах Єлінек мерзота долає людину. Як, до речі, й у текстах її великого співвітчизника Франца Кафки. А хотілося б якщо не перемоги людського духу, то бодай готовності до боротьби. Я не засуджую рішення Нобелівського комітету. Цьогорічна лауреатка у листуванні зі своїми російськими перекладачами писала: "З погляду літератури мене завжди цікавило, як знайти естетичну форму для того, про що не можна сказати!" І вона таки знайшла такі слова, а отже, є правдивим майстром слова. А щодо перемоги над мерзенністю світу – це вже було, і, сподіваємось, іще буде з-поміж лауреатів найпрестижнішої світової премії.

І останнє. Існує якісний переклад "Піаністки" українською, який друкувався на сторінках часопису "Всесвіт" торік. Видавництво "Юніверс" готує книжкову версію прославленого твору сучасної літератури в серії "Нобелівські лауреати".

Євгенія Кононенко

 
© агенство "Стандарт"