журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КОНКУРСИ

ПАЛІТРА ФАНТАСТИКИ

ПРЯМА МОВА

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Метро.
Нерухома мандрівка

Образні позначки на берегах сучасної вітчизняної літератури. Без маркування імен. Навмисне

Ситуація "поза ..."

Людина мусить неодмінно визначати своє буття часовими і просторовими мірками: такий собі простий знак місця і часу. Проте в семантико-екзистенційному континуумі ми опиняємося саме в набутих крапках пульсування життя – о-присутнених їх аутентичністю, де реальність постійно відділяється від себе самої так, як у нашій свідомості невпинно мусить з’являтися Інший. Настає момент і від цієї пульсуючої крапки ведеться новий відлік – часу-простору і …ще чогось такого, чому наша мова не може дати назву. Але зведення світу до виднокола зовсім не відбирає в нього реальності, а лише локалізує його в потоці життя, бо світ можна бачити лише у перспективі. Отже – повертаймося до того, з чого починали. Неодмінно мусить бути перспектива. Нехай і така, що дорівнює присутности нашого існування. Суб’єкт-бо – селективний, він малює графіки за певними формулами функцій, йому треба дійти до крайньої межі власної самотності і, визирнувши з неї, видати потік рецепцій світу, структура яких існує лише в момент пульсування перспективи. І на диво – хоч би скільки говорили про мультиверсальність культури – кожен пульсуючий вогник існування має перспективу. Хоча б на короткий відтинок часу він тоталізований нею. Шалений темп розмазує пульсування, змішуючи на цьому мікро-мікро-рівні час і простір. Це може призвести до розпорошення суб’єкта, нездатності його до о-присутнення себе у світі , а значить – втрати світу взагалі як реальності, що виділяється та об’єднується певним смислом.

Потяг персони сучасної літератури – оприсутнитися. Предметний бік такої дії приховує екзистенційне прагнення, що йде набагато глибше за впадіння в контекст чи в кордони нової палітурки. Залізобетонну "точку зору" може заступити лише смислово орієнтована перспектива. Актуалізується потреба відкрити власний простір, перспективу, якщо хочете – "дім буття". Шукати опору у вигляді костура зовнішнього бридко, тому, знову і знову опиняючись на слизькій поверхні льоду, шукаємо опору (чи опір?) в самих собі. Щось же там мусило залишитися або краще – бути? Смисл "розтріскується" і постає як о-присутнення. Проте в такому "розтріскуванні" проглядають загрозливі лики: простору-сталості, місцевизначення, об’єктивації триваючого існування в конкретному тексті, а через нього – і закріпачення того, хто пише за місцеположенням, та творення нових бінарних опозицій із твердими ("колосськими") опорами. Людина так полюбляє крайнощі, тому погравшися в усякі "пост"-и, одного разу вирішила понудитися за цінностітворенням. Смисл же в тому, що ані перше, ані друге не давало опору внутрішню, а ставало лише костуром. Міцно тримали межі моделі опозиції "наші – не наші", і за цією схемою будувалася (навіть без дозволу будівельників-гравців) культура. Зазначимо, що без вічного Я – Інший нікуди не подінешся. Однак порівняйте самі смисл цих двох пар.

Попереставлявши "пост-"и, людина кидається до іншої межі. Біполярність закладена і в бажанні окремих літераторів дістатися вічних істин (Сократ глузливо посміхається ), або зробити з них смітник ( Ніцше дивиться на таке, примруживши одне око), або остаточно впасти у хитке болото суб’єктивізованої втрати власної самотності в самому собі ( Кастанеда єхидно відходить від цього крізь товсту стіну, залишаючи персоні лише шалені спроби досягнути подібного шляхом "довгої духовної праці"). Людина прагне зістрибнути з льоду мультиверсумного світу – від-межуватися. Однак межа буде все одно в нас самих, і о-просторіння окреслиться завдяки індивідуалізації часовості.

Маятник відштовхується від плюральності, він вже сповз із ковзанки-човника і нестримно летить униз, прискорюючи свій рух і постійно утримуючи потенціал нового падіння. Простір і час дедалі глибше йдуть у саму людину. Реалістична типізація і типажі з культурного текстуального посткарнавального без-глуздя, класична декораційність і декораційність главок-рядків пост-пост-якихось авторів ... Вир декору. Ксерокопія англомовного часопису, Воргол на перебивках… Конче необхідна здатність пропускати нехай і культдекор крізь себе. Не цитувати, а зустрічатися з Іншим і йти далі, структуруючи власну перспективу. Дедалі глибше поринаючи в роз-межування і подекуди отримуючи візи в герметичні кола, можна насправді проаналізувати тенденції, розташувати творіння за заздалегідь попідписуваними місцями на поличках. І раптом, угледівши позіхаючу порожнечу, гукнути: "Немає!" (чого саме – визначте самостійно). Потім зазвичай можна посперечатися щодо суті того, чого немає, тобто визначити всі терміни, різниці між ними.

Але наразі мова не про це. Або не зовсім про це. Самі творива – ніби луна від найменшого (найбільшого) поштовху. І хто знає, чи так вже й сильно зазнають аберації звуки у лункому коридорі. Навіть найбуденніша подія передбачає те, що буде по дії. І виявиться воно не інакше як через різні "уяви" знаків, та пізніше самі проблематики постануть як знаки, а через це – отримуємо о-присутнені крапки, так начебто під час змішування різних елементів вийшло щось на кшталт спільного елемента чи лише спільного його вигину. Саме на такому семантико-екзистенційному рівні виявився спільний онтологічний потяг у вітчизняних писаннях – потяг до становлення простору, своєрідного привласнення собі себе під час зустрічі зі світом. На цей раз – зі світом тоталізуючого хаосу та відповідальності.

Стан рухомої нерухомості

… щоб по світі не тинявся

Іван Малкович

Сучасна антропологічна рефлексія визнає "нерефлективну" очевидність людської проблематики в світі. Поєднання пізнавального та мистецького осягнення світу дає нам образи-концепти. Персона потрапляє у континуум, де паралельні прямі не перетинаються, і робить спробу піймати хоча б грань свого обличчя, прекрасно усвідомлюючи, що врешті-решт неодмінно вигукне, як та Аліса: "Сьогодні вранці, коли я піднялася, я це була чи не я? Здається, вже не зовсім я!" Тому народжений сучасною літературною антропорефлексією останніх п’яти років образ-концепт – "нерухомий мандрівник". Він органічно зринає не тільки у подорожніх нотатках "гран-

тованих персон", а й новітніх романах, новелетках, поезах. Закладений у "нерухомому мандрівникові" парадокс приховує в собі характерну взагалі для образів-концептів антиномічність. Можна, звичайно, прокладати алюзію до homo viatora, але ще глибше знаходиться прямо-таки відсилання до міфологеми із притаманними їй знаками місця і часу, життєвою відчутістю і творимістю. Мотив мандрівництва в онтологічному плані розгортає почуття приреченості людини та світу, коли космос мусить балансувати на межі хаотичної безодні. Ще в давній міфології космогонічне значення шляху полягало в тому, що він пов’язував і просторово з’єднував периферійні об’єкти світобудови з найвищими сакральними цінностями. Останні мали бути в центрі, тим самим продовжувалося космізування простору. Шлях – розгортання світу. Найбільше звучання, кульмінація тяглості – місце, куди веде шлях. Але вітчизняна сучасна література не шукає тої крапки у зовнішньому.

Уявіть собі картину – голий виднокіл. "Куди" поступово замінюється "навіщо". Даний момент призводить до парадоксального забарвлення "мотиву мандрівництва" – парадоксалізації його як певного стану, почасти вже більше внутрішнього, ніж зовнішнього. Реакцією на таке стає майже безсвідома зупинка суб’єкта, проте інтра-путь триває, виправдовуючи зміст символу "шляху" як зовнішнього накопичення предметного поля буття. У результаті маємо подвійний процес: заселення "inner space" та о-присутнення себе в світі – хаосі (мультиверсумі?). Таким чином, суб’єкт структурує "відкрите поле" через структурування самого себе. Але разом із тим – неуникне усвідомлення відчаю від "мандрівки в нікуди". Сам ландшафт текстів – суцільний шлях, низка маршрутів, координати, схожі на звіти про відрядження. Однак опредмечування місця-простору викликає глибшу порожнечу, власну розпорошеність. Через це мандрівка обертається спочатку нерухомістю, а потім структурування її переходить у сферу темпоральну. Ландшафт перетворюється у систему координат модусів часу. Наявність прозорого стану "нерухомого мандрівника", своєрідного зависання "між ..." демонструють самі кільця в існуванні текстів. Мітка парадоксального мандрівництва: опір щодо "видимого обрію" (світу буденної предметності) й одночасна вкоріненість у ній, гра з власним маршрутом навіть до забуття себе і руху за течією, потяг до путі без слідів як своєрідне заперечення єдності та зміни модусів часів (певним чином пов’язане з суб’єктивізацією всього просторового виміру, а отже – зникненням механічної часовості). Проте якась, майже агонійна, оптимістичність виводить нашого "нерухомого мандрівника" на інший бік терезів образу-концепту. Літак-в-нікуди та "черевики носаками вперед" (нехай навіть і у вікно) маркували на початку 90-х років означений нами вище подвійний процес набуття шляху. Проте і зараз персона у текстах сучасних літератів часто опиняється реально "між ..." (точніше "над ...") ландшафтом, і заново відкриває простір. Сенс цього о-присутнення полягає у комунікативному наближенні до нього (у текстах первинно персона помічає Інших довкола, а потім – маркує їх своїми власними висловлюваннями) та відкритті можливості мандрівки у визначено-невизначеному світі. Крім того, момент рівноваги збігається остаточно зі злиттям модусів часу й простору у зовнішньому та внутрішньому. Персона мусить пройти крізь зникнення з видимих обріїв, але тим самим вона потрапляє в іншу перспективу через гру з власним образом.

Крапка зникнення

Я легко пізнаю себе,

коли зникаю

Патриція Килина

Якщо спробувати осягнути екзистенційну проблематику простору-часу в писаннях українських літератів останніх трьох-п’яти років за допомогою "мікроскопічної методи" і продовжувати наближатись до одиничної конкретики, то остаточне намагання осмислити крапку відліку призведе до її зникання. Онтологічна ситуація "нерухомого мандрівника" народжує стан крапкоподібної визначеності через неї – до самозникнення. Проте це скоріше – спроба самовитирання із якоїсь пам’яті загального-єдиного дуже своєрідним способом, бо для цього персона мусить зламати зв’язок модусів часу, намагаючись тим самим зруйнувати останній, а отже – стерти себе. Затишок обмеженого простору і Всесвіт з широким обрієм (точніше – майже без його конкретики у тотальному роз-порошенні) – опозиція, де приховано наслідок – самотність. Персони намагаються обставитися предметністю, створити обмежені місцини вітчизняного містечка, столиці чи європейського новозабудованого сити-тауна, щоб не роз-чинятися у собі самому, щоб тільки чути на собі доторк простору, нехай і самостійно структурованого. Завдяки розширенню "крапки" наш "нерухомий мандрівник" опиняється у стані затуляння краєвиду, тим самим – створивши неможливість покладання шляху. Він втрапив у дивне положення, коли власна тінь охопила колом самість і стіною оточила його. Парадокс полягав у тому, що це було, мабуть, найдосконаліше визначення місця-часу, найближча предметність, проте довкілля перетворилося на повну безобрійність, невпинно розкручувалося і знищувало сам смисл простору-часу. І таке здійснення глибокого мрійливого сподівання бути поза всім унеможливлювало подальше існування із його початком і закінченням. Коли вичерпано сльози, був сміх.

Настала мить, коли було ви-чер-па-но сміх. У текстах доволі частіше довгі періоди починають дробитися, що водночас не ламає актуального відношення знаків. Твориться нова синтагматика – синтагматика висловлювань. "Колажовий" та "нанизувальний" принципи у сучасній українській літературі натрапляють у самій антропологічній ситуації на момент, у якому замкненість простору-часу (у текстах – кімнати, літака, готелю, євроавтобуса) виявляється передумовою виходу. У символічному плані "шлях" маркував розімкнення, свободу, а "ключ" – завершення космізуючого дійства-захисту від прориву хаосу.

Аутовирок

Як же можна лізти за Стіну Світу,

коли це – Стіна Світу?

Але ж у самій назві ...

За нею ж немає нічого ...

Віктор Пєлєвін

Переступити межу важко. Ще важче переступити за межі намальованого кола. Майже неможливо, якщо коло міститься в твоїй голові. Персона, "нерухомий мандрівник" мусила це зробити перед загрозою власному існуванню. У результаті опинитися там, де центром тяжіння є доля. Тепер ми вступаємо у сферу іншої конкретності – появу багатовимірних координат. І стихійна форма рефлексії укупі з мистецьким імпульсом підсовує персоні міфологему долі – часової покладеності, індивідуальної покладеності, смислової покладеності. Вона мусить знайти у ній спонтанність. Рефлексія тепер не хизується сама перед собою: вичерпано вже і сміх, і сльози, і сльози, і сміх etc. Це дається в знаки у спокійному сприйнятті персоною обридлих колись координат місця та культурної традиції або в самому вживанні у традицію як вживанні в себе поза соціо-обумовленостями. У результаті після запитання "Де я?", що заступило колишнє "Хто я?", вона мусила боронити хитку фанерку під ногами – власну долю, яка видавалася раніше об’єктивуючим ладом, а насправді – найживучішим деконструюючим елементом об’єктивного. Потенціал, закладений у "спробах" розпорошуючим смисл "майже", народив невизначиму визначальність буття. Не так вже й потрібно встановлювати межі між справжнім і несправжнім, коли пробіли між словами потребують самих слів, сприйнятих через найорганічнішу гру – колеса, що котиться по власній, екзистенційно визначеній території, де світ можна бачити лише в певній перспективі. Через прийняття цього приходить момент пере-ступити осі координат і зробити кожну з них, помножену на саму себе, окремим простором, а потім запустити там мізерну крапку.

Але небезпека не відступає. Просторовість приросла до нашої культури. Разом із нею, як шило в мішку, проявляється опозиція "свого-чужого", де групи переростають у пантеон, а "нерухомий мандрівник" зупиняється в кабінеті або зостається статуєю у "парку культури". З огляду на це проглядає нова лінія нашого образу-концепту – модель підземного переходу. Ідемо, блукаємо, орієнтирами визнаємо таблички. Схоже на відчуття, коли, потрапивши під землю, зберігаєш лише потьмарене уявлення про те, куди маєш виходити, і де нині перебуваєш. Вихід – хіба що – метро. Особливість проїзду в ньому теж "нерухома мандрівка". Якщо ніколи не ходив містом, під яким ти їдеш фактично – у стані "поза". Повзеш простором, заміненим часом – від пункту до пункту, де все вимірюється хвилинами-секундами. І відстаней немає. "Тіпа", немає.

Юлія Ємець-Доброносова

 
© агенство "Стандарт"