журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КОНКУРСИ

ПАЛІТРА ФАНТАСТИКИ

ПРЯМА МОВА

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Письменник і читач:
love story із мезальянсом?

І

За великим рахунком, до літератури не можна мати жодних претензій. В тому числі – і до національної. Було б смішно нині по-хлоп’ячому зводити бухгалтерські баланси із класикою – іншої уже не буде (дякувати Богові, що маємо ще таку, завдяки пасіонарності двох-трьох десятків людей). Так само, хоч би скільки ламалося паперових списів над сучасною українською літературою, насправді… Марна затія, шановні. Адже кожна література – це завжди часовий випадковий збіг тих же кількох десятків (не повертається язик сказати: сотень…) особистих доль, характерів, таланів і талантів, вдатніше чи невдатніше переломлених через збільшуване (або зменшуване) скло як слово.

Камерність і герметичність літератури – розплата за надмірний індивідуалізм її творців. Більше індивідуалізму – менше шансів на всенародну любов. Попри іронію, я не уявляю, скажімо, як би міг читацький загал вечорами, при світлі настільних ламп, схилятися, скажімо, над книжкою С. Вишенського "Метастази". Ця рафінована есеїстика, що шматками переходить у прозу, є вільною від вимог ринку і кон’юнктури. Вільною настільки, що починаєш по-доброму заздрити шаленій есеїстичній свободі Станіслава (Олександровича).

P.S. Не люблю, коли письменників називають по-батькові. У цій пошані є щось чиновницьке і бухгалтерське. Або підколювально-іронічне. Або вагітне вчительсько-школярським синдромом. Митець повинен бути готовим навіть до – так робили японські майстри – відречення від власного імені та прізвища, коли воно починає розбухати ознаками відчуження від людини. Тоді доречними стають псевдоніми та інкогніто. Така, начебто дитяча, гра дає більше шансів на консервацію (якщо вже не розвиток) самоідентичності…

ІІ

Так-от, чи може читач мати якісь застереження до тих же "Метастаз"? Любити цю книжку чи ненавидіти? Залишатися байдужим, механічно гортаючи сторінки? Зрештою, бути на пів- (на три чверті, на чверть) закоханим, а напівбайдужим? Жартую. Звісно, що може. Але ж кожна книжка кожного письменника у читацькому сприйнятті відбувається теж украй індивідуально! Настільки бувають безнадійно-ексцентричними індивідуалістами багато літераторів, такими ж, згідно із законом сполучених посудин, є переважна більшість читачів. Адже "Метастази" С.Вишенського – це не кримінальне фентезі чи "авантюрно-любовні" романи, виконані переважно на рівні найпримітивніших лексичних можливостей солов’їно-калинової. І заледве чи есеїстику київського симфориста братиме до рук не лише якийсь його земляк-механізатор із Переяслава-Хмельницького, й, наприклад, учителька української мови та літератури першої категорії -енної львівської середньої школи…

Взаємолюбов письменника і читача – це завжди психологічна близькість. Спільні енергетичні поля. Взаємоперетин якихось дуже важливих нейронних структур. Паралельні прямі письменницького і читацького серця, що мають шанси на перетин, згідно із появою некласичних, себто неевклідівських, геометрій. Любити чи залишатися байдужим до письменницької творчості – це завжди питання віри. Не маємо тут на увазі "брендових" літературних імен, котрі свідомо чи несвідомо тиснуть на читача. І він (за винятком істинних індивідуалістів) не знає: любить їх чи ні. Бо це модний, популярний книжковий продукт… Небезпека надутих літературних ідолів полягає навіть не в тому, що їхній продукт часто посередній. Літературний шоу-бізнес навколо власного, проголошеного ним же літературного істеблішменту, як правило, нав’язливо-агресивний. Гроші, знаєте. І ця літературна експансія, колонізаторська боротьба за читацькі гаманці (уми відходять на другий чи й на третій план) буває настільки далекою від якісної літератури, як книжки Мао Цзе-Дуна від книжок Василя Стуса.

В такому разі "Метастази" Станіслава Вишенського не мають шансів стати одним із суб’єктів книжкового бізнесу. Надто ця книжка далеко забрела в джунглі мистецько-фройдівської психіатрії, у хащі контроверсійної символіки, у пащеку внутрішніх демонів спротиву і ствердження…

ІІІ

Нещодавно до рук потрапила товстелезна книжка Ігоря Маленького – роман "Дідоніана", виданий тернопільською "Навчальною книгою – Богдан". Не знаю, наскільки ця книжка може слугувати підручником, але щось та в ній зачепило (не?) ніжні струни моєї читацької душі. Залишмо на совісті автора анотації сентенцію про те, що, мовляв, "роман є чимось середнім поміж "Дон Кіхотом" та "Декамероном" (сподіваюсь, що це не ви писали анотацію, пане Ігоре?..), а на совісті видавців папір низької якості. Здається, на теренах укрліту я ще не зустрічала такого вільного поєднання шматків прози із авторськими віршами, шматками перекладу "Енеїди" Вергілія Василя Івашка, як правило, розлогими, навколорелігійної публіцистики із авторськими…рецензіями (рецензії називаються тут численними "додатками") про сучасну поезію та рецензіями стосовно поезії – ну і ну! – скромної персони Ігоря Маленького. Не беруся судити, якою буде – і чи буде взагалі… – читацька рецепція цієї "Книги першої". Залишаю при боці окремі неприйнятні для мене авторські навколополітичні рефлексії, а також рідкісне літературне сектантство Ігоря Маленького (окремі "жерці" на тлі армії псевдожерців; себе автор, звісно, скромно зараховує до перших).

Але у цій трохи інфантильній і – зовсім не трохи – сумбурній книжці присутнє рідкісне екзистенційне відчуття полишеності людини. А за численними і не завжди обов’язковими описами донжуанських походеньок двох друзів, що машиною подорожують Україною-"Троянією", присутня шалена туга за святощами і справжністю, котру не закриєш жодними масками.

І ще один нюанс. За всіма літературними законами такий шоколад із салом, такі жанрові несполучності мали би розкладати цю "Дідоніану" на окремі, розрізнені фрагменти. Проте вона якимось дивним чином тримається, постійно похитуючись під тягарем розхристаної авторської розщепленості. Мені хотілося дочитати до кінця цей фактично 550-ти- сторінковий цитатник, складений із художніх фрагментів, кавалків суфійської мудрості та ісламських симпатій, рецензій, автоцитат і чистого дитинного пошуку екзистенційної свободи. Тобто нехай і надто контроверсійно, але "Дідоніана" Ігоря Маленького у моїй читацькій свідомості таки відбулася.

ІV

Стосунки читача і автора – це метафізика. Байдуже, зимова, весняна, чи, за Ю. Бедриком – "метафізика восени". Їхня амплітуда може коливатися від симптоматики крайньої, на межі із платонічною, любові до також крайньої, на межі із обридженням від тексту, ненависті. Бо це – метафізика, це, як писав недооцінений ієрархами історії української літератури М. Яцків, "душі кланяються". Кланяються, зачудовані авторським хистом, позіхають, залишаючись байдужими до авторського менталітету, ненавидять, заполонені небайдужою відразою.

Проте найчастіше читач не дозріває до таких романтичних крайнощів. Адже якщо читач ненавидить письменницьку книжку – це, гадаю, великий авторський успіх, адже ненависть – це лише мінусове тепло любові… І, напевне, для письменника найстрашнішою має бути не читацька ненависть, напівлюбов і начвертьнеприязнь, а холодок байдужості, який не містить ні плюсового тепла любові, ані мінусового тепла ненависті…

V

Нещодавно я стала свідком майже дистильованого екстракту читацької небайдужості. Загалом, в Івано-Франківську за останніх півтора року (що це за місто таке, провінція як провінція, а літературне життя тут чи не найяскравіше в Україні, не враховуючи, звісно, столиці) відбулося три яскравих літературних дебюти, бо попереднього дебютанта Олега Криштопу вже можна вважати "класиком" (дуже ми полюбляємо це слівце, вкладаючи у нього найрізноманітніші відтінки значень – від туги за маєстатом до недоброго, чорного глуму). До речі, я люблю прозу Олега і бажаю йому не розгубити власних літературних візій у горнилі журналістської телевізійної поденщини, хоча й дуже потрібної.

Отже, про небайдужість до дебютантів. Торік, практично одночасно, у "Березолі" і "Кур’єрі Кривбасу" були надруковані оповідання Ольги Деркачової. Молода письменниця у тих творах намагалася осягнути шматок свободи чи принаймні її ілюзії, котру дає довільний молекулярний рух від "інь" до "янь" і навпаки. Ті, направду талановиті, розповіді із нав’язливим еротичним присмаком, огорнені плащем злегка декадентського відчаю, були читабельними й помітними. Проте я декілька разів чула, навіть від дипломованих фахівців, що це, мовляв, "порнографія" і "генітальна" проза. Що ж, навіть така реакція була успіхом яскравої дебютантки, котра не відповідає за провінційну читацьку сліпоглухоту…

Також контроверсійною виявилася книга із назвою "К." ("Лілея – НВ") Андрія Жураківського. Хтось убачав у ній лише наркотичний розпад свідомості на фрагменти, навіть…сатанізм (здається, ще Бодлера деякі ортодокси звинувачували у цьому – але яке ж століття тоді було надворі?..), хтось – блискучі можливості незашореного догмами слова. Передмову до цієї книжки без назви писав "батько духовної отрути" (як колись називали його окремі "високодуховні" і малоосвічені критики) Юрій Іздрик.

І наостанок за третій, майже приголомшливий, літературний дебют. Торік у "Березолі", з легкої руки Євгена Барана, який, до речі, писав передмови до публікацій у харківському часописі О.Деркачової та О.Криштопи, було (майже жартую) випущено у світ із закоркованої маргінальної пляшки українського літературного джина – прозу Тетяни Малярчук. Потім майже одночасні осанни, номінація на Шевченківську премію за журнальну публікацію (кажуть, наполіг Павло Загребельний). Книжки в Тетяни, як і в О.Деркачової, втім, поки що немає. Я теж люблю Танині розкомплектовані паралельні світи із нальотом екстравагантної деміургійності. Коли думаєш про цих трьох обдарованих літераторів (не хочеться їм традиційно давати якісь нудні лекторські напучування, бо вже те, що вони зробили тут і сьогодні, заслуговує пильної уваги), то, їй Богу, всує згадуєш рядки національного гімну "Ще не вмерла Україна". Принаймні, Україна літературна.

VI

Кожен письменник тією чи тією мірою прагне читацької любові. Проте часто виходять мезальянси, не кажучи вже за безнадійне розлучення…Ідеальна літературна екзистенція виключає думки про гіпотетичного читача, самоцензуру чи намагання деяких добропорядних батьків сімейства вичавлювати із напівзабуття якісь давні батярські походеньки, алкогольні запливи чи ореол містицизму. Як казав Станіславський: "Не вірю!" Читач не вірить так само, адже річ навіть не у відсутності чи наявності добротного багажу життєвого досвіду, а в тім, що у таких прозомемуарах чи вимучених письменницьких фантазіях (обов’язково: кожного року – новий роман! І так з року в рік, з десятиліття попереднього до наступного, із печаттю малоцікавого плодючого самоплагіату…) відсутня та особлива енергія, котра здатна запалити читальника. А дебелої малоенергетичної прози, туберкульозних недокрівних поем та віршенят у сучасному літературному процесі хоч греблю гати.

Ну чому перевтомлені літературою автори так затято чіпляються за писання? Адже коли література заміщає письменнику все інше, то...

Проте буває і навпаки. Окремі письменники роблять міф із власного, справді цікавого, життя, наповненого напругою пошуку – ідеальної жінки, ідеальної країни, ідеальної літератури. Міф виходить блискучий, однак на такі ж блискучі твори не залишається, делікатно висловлюючись, сили...

Найприкрішою ж українською ознакою стосунків письменника і читача є те, що вони – направду дві паралельні прямі, котрі, за Евклідом, не можуть перетнутися у просторовому континуумі – переважно…незнайомі або, у кращому разі, малознайомі у цих рольових іграх, котрі називаємо: "Письменник і читач".

А на неймовірно звуженому літературному просторі триває прихована боротьба амбіцій, герметичні тусовки не визнають одна одну, перехвалюючи чи даючи індульгенцію на геніальність лише своїм людям. І триває ця пародійна жабомишодраківка, а непосвячений певний читач лише здвигне плечима, чуючи ті чи ті, "культові" у певних літературних товариствах письменницькі прізвища: "Не чув. Не читав. Не знаю…"

VII

Але письменницька провина щодо такого мезальянсу полягає хіба що у невмінні чи небажанні піднятися над вузькою і однобокою "тусівочною" правдою. Бо не буває, шановні наші літератори, так, аби лише ваша чи їхня каста володіла акціями на талант і монополією на книжковий ринок! Як писав, але уже в поетичних рядках, згадуваний тут С.Вишенсьикй: "Вхід і вихід – любити обох, як тіла, що існують в природі…"

Решта витоків цього дисгармонійного мезальянсу стікають у соціальне русло… У нас нині практично немає передумов ні для появи справжнього бестселера, ні для появи великого понадчасового письменника. Звичайно, я можу помилятися, у літературі також володарює пані Випадковість, харизматичні пальці якої довільно гуляють тілами і душами написаних книг, щоб, можливо, колись опустити вказівний перст на маловідомі українські сторінки…

Але, коли не враховувати літературного містицизму, то навіч справжній смур, осінній передвиборний декаданс (коли читатимете цю статтю, вже буде: післявиборний декаданс або шанс на відродження) і повзуча, якась базарно-купецька, русифікація…Отже, кому, за великим рахунком, у цій "креольській", за М.Рябчуком, країні потрібна сучасна національна література? Адже є телебачення! Іноді письменник змушений стикатися із такою моторошною стіною байдужості (вже краще би скепсису чи ненависті…), що можна махнути на все це рукою навіть найбільшому літературному оптимісту…

VIII

Даруйте, але муляє ще одне питаннячко. Як писав Грибоєдов у знаменитому монолозі Чацького: "А судьи кто?" Які ж потенційні читачі сучасної української літератури? Хто вони? Гіпотетично їх майже 50 мільйонів. Але замислювати хоча би одномільйонний наклад якоїсь книжки нині може хіба особа, хвора на мегаломанію чи збочення до гігантизму…

"Тут якби дві тисячі продати," – справедливо клопочеться видавець, котрий вклав гроші в черговий варіант національної белетристики. "Якби написати таку річ, перше видання котрої розійшлося би десяти- або і п’ятнадцятитисячним накладом", – починає у найпотаємніших фантазіях збочувати до гігантизму белетрист в українській свитині. "Якби ж у нас були письменники… А ці циніки та порнографи… ці пристосуванці та пияки… От колись були письменники!.." – медитує одна із найреальніших категорій у кандидати на споживання сучасного українського літературного продукту. "Та це переважно нецікаво читати…На фіг нам будь-якої дидактики, трагедій і переускладнень… Треба простіше і сюжетніше, розкомплексованіше і сміливіше," – посміхається читацька категорія №2. "Єслі би єто било на руском, тогда может бить…" – переконана – найчисленніша! – третя категорія. "Ми би читали, але у наших містах і містечках цих книжок не знайти вдень зі свічкою", – скаржиться найсимпатичніша для літератора категорія №4. "Нам байдуже, нецікаво і марнотратно купувати книжки! Найкраще кіно – це вино", – горланить ще численніша від третьої п’ята категорія…

Отож є, братове письменники, певні межі, за які ви, навіть за умови, що станете негром преклонних годов, ніколи не зможете перейти. Не шкодить зайвий раз нагадати блискучий конфуціанський афоризм: "Дуже важко шукати у темній кімнаті чорного кота, особливо, якщо його там немає…"

ІХ

Здається, вже починає потихеньку всихати антологійний бум дев’яностих. Очевидно, надлишок різноманітних антологій (жаль, що не було антологій на алкогольну тематику чи, наприклад: "Письменники дев’яностих: за мир у всьому світі!") був покликаний до життя підлітковістю нового літературного ренесансу. Але поволі укрліт вилізла із прищуватої отроцької шкаралупи – і розпочалася її молодість. А молодим перспективним літературам (трошки потішимося, адже непристойно постійно нарікати) не личать пубертатні забаганки.

Нинішні ж антології набувають ознак крайнього суб’єктивізму. Найперше спадає на гадку "Приватна колекція" Василя Габора. Подейкують, що людина з тяжкими труднощами знайшла кошти на це видання (чи вклала власні, того не знаю). Отже – має право включати туди все, що йому заманеться, навіть наймарґінальніші вияви літературного процесу (тут це не периферія процесу, а Габорові приятелі). Все правильно, хто платить, той замовляє музику. І, можливо, за десять років матимемо історію української літератури цього невтомного антологійного укладача. Біда тільки, що ця історія буде мати колір Габорових очей. Але така вже доля всіх антологій на світі, а ентузіаст завжди знайдеться…

Антології появлялися і появлятимуться. Лише би без перехнябів нерозумного суб’єктивізму і дріб’язку літературних симпатій та антипатій. Але наша література поволі дорослішає, упорядникам теж, на жаль, не зменшується літ, отже, будемо (наївно?) гадати, що час від часу зринатимуть антології та хрестоматії, вільні від симпатики і наповнені симптоматикою справжньої, а не викривленої, картини літературного процесу.

Невдячна справа бути укладачем антологій. Завжди знайдуться невдоволені. Врятувати ситуацію може лише почуття гумору. І здорового глузду.

P.S. № 2. Є читачі, котрі не сприймають антологій, вважаючи їх усіченим вівісекційним непотребом. Є читачі, котрі із "набутками" знайомляться лише з антологій, не маючи ні часу, ні сил на переочування монокниг.

Одне слово, чекаємо нових антологій. Навіть від Василя Габора.

Х

До речі, щодо почуття гумору. Перечитала найсвіжіший (і перший) роман С.Жадана "Депеш мод", котрий благословило на світ харківське "Фоліо". Авторське почуття (трохи смурного) гумору пронизує цей жвавий пофігістсько-пацифістський твір, герої якого, що є рупорами авторської ідеологічної нехіті, не вірять майже нічому й нікому. Хіба алкоголю та легким наркотикам. Але ці інфантильні та асоціальні юні пофігісти, у котрих було важке дитинство, на зміну котрому прийшла безгрошова юність, є – нічого не можу вдіяти… – чомусь на рідкість симпатичними моїй огрубілій читацькій душі. Здається, за останніх кілька років мені не траплялося такого, попри яскравий жаданівський стиль, людяного – саме так! – прозового твору. А якими ще бути – у "Депеш мод" йдеться про початок 90-х -цим нормальним хлопцям, як не заспиртовано-асоціальними? Це ж для них остання форма протесту і супроти своїх нещасних, озлоблених батьків, якщо вони навіть є, і супроти здичавілих "стражів" законності, і супроти примітивної ерзац-культури (про "хор монгольських міліціонерів" геніально!), і супроти квазірелігійної фальші… Ще помітила, незважаючи на традиційну авторську іронію, якусь підсвідому симпатію чи принаймні інтерес кількох героїв-"депешмодівців" до лівих ідей, незважаючи на карикатурність та гротесковість Чапая чи брошурок на взірець: "Товаришу! Приготуй у домашніх умовах бомбу, якщо залишишся живий"…

Одне слово, трохи сумне почуття гумору не покидає Жадана. Пронизливі, щемливі епілоги подорожі героїв майже дегенеративними слобожанськими просторами. І цей читабельний "анархічний" твір (повість чи роман, нехай визначають жанрові диференціологи) є незаперечною авторською удачею.

Долучаємося до привітань із успіхом

ХІ

Мої рефлексії починалися із твердження, що до літератури не слід мати жодних претензій. Думаючи про навалу графоманії на наших солов’їно-співучих і калиново-писарських теренах, іноді дивуєшся, звідки, мовляв, у багатьох співвітчизників така нестримна, майже патологічна, потреба "реалізуватися у слові"? І віднаходжу лише одну причину.

Якщо навколо нас переважно соціальна клініка, то людина рятується від соціального насилля автопсихотерапевтичними виплесками. Хто тоді, за великим рахунком, має право накладати вето на її недолугі пересічні словоплетива?

Ніхто. Якби ж лише ця людина не починала щиро вірити у те, що вона письменник, час якого, мовляв, ще не прийшов, і не нав’язувала різними способами власні зливки примітивних емоцій пресі чи видавцям. Останнім байдуже – платиш гроші, видавай що завгодно.

Але, позбавляючись максималізму юності, іноді метикуєш, що даремно так нападають на бідолашну графоманію. Адже кожного письменника можна назвати графоманом. Можна випадково настрочити одну книжку, нехай дві, але не більше. Кожен літератор – незалежно від того, пишуть про нього чи ні – сперечаються чи ні, знають чи ні, котрий написав більше двох книжок, повинен гордо носити горде ім’я Графоман або Графоманка! Написав десять – отже, Графоман-магістр, а якщо настрочив більше п’ятнадцяти (двадцяти і т.д.) книг – тоді йому мають присвоїти звання Графомана-патріарха, Графомана-метра. Його графоманського сіятельства (пропоную вам самостійно продовжити перелік ва-

ріантів титулів сих достойників).

Більшість наших читачів (за винятком якихось двох-трьох тисяч) все одно не відрізняє графоманію від геніальності (а можливо, це слова-синоніми?), а талант від його імітацій (може, нехай ці слова стануть побратимами, як ставали сестрами колишні радянські республіки?). Залишається повністю і остаточно реабілітувати графоманію: приймати до АУП чи НСПУ всіх, хто захоче (нині в цьому ми вже досягнули великих успіхів), за певну оплату віддавати сторінки часописів усім, хто би цього прагнув (і на цій царині вже є вагомі здобутки), запроваджувати у загальноосвітніх школах не лише уроки футболу, а й уроки графоманії (на жаль, поки що ця прогресивна ідея ще не втілена у жваве школярсько-вчительське життя).

А що ж тоді бідолашний читач, резонно запитаєте ви. Не страшно. Бо ті, котрі мають смак, зможуть відрізнити Овідія від Гітлера, а решта… Пам’ятаєте Шевченкове: "Німець скаже: "Ви моголи!" – "Моголи, моголи". Майже за С. Жаданом, хор монгольських міліціонерів…

ХІІ

Але неможливо двічі вступити у ту саму ріку. Ситуація на книжковому ринку хоч там якось, але змінюється постійно, адже ринок – це ріка.

Тут не спрацьовує ні іронія, ні лементи, ні підсолоджені нещирі підлабузнювання. Самодостатній монстрик книжкового ринку вільний від етики і естетики. Його цікавить лише сакраментальна формула: товар > гроші > товар. І так до нескінченності.

Мабуть, і через це деякі письменники іронізують над своїми колегами, що ті, мовляв, пишуть про власну літературну "кухню", яка нікому не цікава. Напевне, сакраментальна формула значно цікавіша, бо чиїсь літературно-кухарські вправляння грошей не додадуть. Лише без дратівливості, панове, о’кей?

Завтра самодостатній монстрик – себто ринок фіксації розумного, доброго і вічного – може стати цілком іншим. Хіба мало що може трапитися: зміниться український президент, поклянуться у дружбі до гробової дошки Джордж Буш і Усама Бен Ладен; Саддам Хусейн стане британським міністром, потаємно впливаючи із берегів туманного (чому завжди туманного?) Альбіону на зміцнення українського книжкового ринку, Владімір Путін почне ночами читати сучасну прозу, переважно українську і без перекладу, читатиме, читатиме і раптом подумає, чому б це всі свої наступні плани не присвятити розквіту книжкового ринку братньої нам держави, адже ми так любимо Україну… Вже не кажучи про те, що всі національні високопосадовці, наприклад, Азаров, покаються за якісь – хто б то пам’ятав? – минулі упередження і нерозуміння, і будуть ногами і зубами, вночі й на світанку обстоювати інтереси української книги…

А наразі – майже тотальна відсутність більш-менш пристойних гонорарів за книжкові рукописи (без жартів, гадаю, що тут слід виявити більшу непоступливість і принциповість самим письменникам), хаос і клановість.

Нудно. Можливо, завтра стане весело? Тільки коли прийде це омріяне завтра?..

ХІІІ

А поки що доволі важливу роль на куцому ринку обігу української бестселеріади відіграють часописи. Сьогодні не будемо розмірковувати про "Сучасність" чи "Кур’єр Кривбасу" як визнаних лідерів (як на мене, першість все-таки за "Кур’єром Кривбасу") серед україномовних літературних журналів. Лідери є лідерами, критикуй їх чи лай, вони стоять на своїх лідерських монументах, котрі, на щастя, ще не вкриваються іржею забронзовілості.

Перечитувала цими днями "Четвер" (ч.19.), котрий "без Дереша". Маю, маю (куди ж подітися?), потаємні "четвергівські" симпатії, котрі не може похитнути навіть добрий відсоток неографоманії у майже кожному числі. А може, це не графоманія, а нова пост-постмодерна іздриківська концептуальність?

Хітом номера, як видається, є повість Ірени Карпи "Полювання в Гельсінкі (андрогінний інтерактив)". Панна Ірена вже має свій індивідуальний стиль – ні з ким не сплутаєш. Це найважливіше, а решта (гадаю, що решта їй "до дупи", принаймні, хитренька п.Ірена намагається всіх у цьому переконати; хоча кому справді все "до дупи", той не мережить прозових рядків).

Але андрогінне полювання полишає враження. Талановита все-таки ця Карпа, а я, знаєте (та й чи лише я? ще є такі релікти) люблю талановитих літераторів, хоч би про що вони писали: трансвеститів чи гомосекс, самотнє пердіння чи гостре відчуття душевної порожнечі переважної більшості homo sapiens. Проза І.Карпи має особливу енергетику позірно байдужого надриву. Авторка вільна від табуйованих словесних забобонів. Правда, багато літературних почерків, навіть very яскравих, зрештою, доповзають до проблеми самоповторів і самоплагіату, зачарованого герметичного кола, із лабет якого прозотворцю буває ой як нелегко звільнитися. Проте читачі будуть сподіватися, що екстравагантний талант І.Карпи спокійно подолає рифи і підводні камені всіляких небезпек. (P.S. № 3. Хоча найсвіжіший за часом продукт літературної випічки від панни Ірени дещо покрився сором’язливим попсовим рум’янцем. З ким не буває?..)

Також цікавою є повість згадуваної вже тут Т. Малярчук "Комплекс Шахразади" із її паралельною реальністю, часто драматичною, навіть похмурою. Як колись писав І.Римарук (скільки вже літ минуло відтоді – п’ятнадцять? двадцять?): "У класиків інфаркт: гряде якесь нове, могутнє покоління". Справді?

Часопис відкривають поезії Тараса Григорчука, в яких автор чи то гумористично, чи то саркастично використовує особливості і можливості гуцульського (і буковинського?) діалекту. Чула від деяких просунутих людей із літературних кіл, що це, моляв, майже геніальна поезія. Ми любимо це підозріливе слово, особливо після кількох чарок. Я також пробувала (щоправда, тверезою головою) відшукати у поезіях Т.Григорчука якщо не важку пурпурову мантію геніальності, то, принаймні, її легкий моцартіанський хітон. Вірші незлецькі (особливо на тлі багатьох інших у цьому числі часопису), але, може, моя читацька голова, перечитуючи декілька разів Григорчукові поезії, не з тієї ноги встала...

Певною мірою цікавим є "розділ" критики, якщо прикольному "Четвергові" пасують такі прісно-чиновницькі означники. Здається, все.

Категорія "четвергівського" читача – як правило, люди самодостатні та розкомплексовані, себто про кожен надрукований текст мають власну незалежну думку. А ви якої хотіли?

XIV

Проте, не применшуючи ролі часописів та їхнього читача, було б кумедним цю роль перебільшувати. Адже коли україномовна белетристика перебуває у стані маргіналізації, то часописи – й поготів. Навіть "Четвер" із андрогінною повістю І.Карпи.

Проте (як писав колись у дискусійній статті І.Франко – "говоримо за вовка, скажім і про вовка") у фактичному мезальянсі "письменник і читач" є певна провина і наших бідолашних нарцисичних (даруйте, хто немає цієї типової письменницької риси) літераторів. Напевне, даремно сподіватися манни із неба чи сповідувати, приміром, такий принцип медитативної китайської філософії: "Коли довго вдивлятися у ріку, то обов’язково дочекаєтеся, що нею пропливе труп вашого ворога".

Очевидно, літератори не використовують повністю такий старомодний, але дієвий спосіб "завоювання" читача, як літературні зустрічі (а тоді, як відомо, і книжки ліпше продаються). Напевно, можна активніше співпрацювати із засобами масової і немасової інформації, але не лжеінформації (вбережи Господь!). Письменницька есеїстика (колонки, шкіци, рефлексії) – один із різновидів популярного читацького чтива. Принаймні, того читача, котрий потенційно готовий споживати ваші оповідання і романи. Навіть якщо вони – суть графоманія. Але хто б нині зважав на всілякі забаганки збочених читачів-естетів? Образи ідола маскультури стають зримими. І не легшає від того, що це (не)марево поволеньки одягається у шати тієї мови, котра має надмір пестливих суфіксів і синонімічних рядів...

XV

А що ж поробляє посередник між письменником та читачем – критика? Майже за п’єсою Квітки-Основ’яненка – "А він же їй що?", "А вона ж йому що?" Я ніколи не поділяла ображених письменницьких ламентацій, мовляв, у нас немає талановитої критики, котра б адекватно відобразила...

Насправді все надто просто й надто банально. Критикам (принаймні, після тридцятилітнього віку, коли з’являється здатність до цього самого осмислення) теж хочеться їсти. Тут, бачите, іноді навіть автори доволі популярної (у вузьких колах, звісно) прози часто змушені підшукувати позалітературних заробітків та підробітків. А критики...потенційні критики...критики із блискучими очима і не менш блискучим аналітичним талантом...

Можна згадати десяток прізвищ, котрі – переконана – могли би стати цікавими критиками, але... Один ІБТ не витягне весь опис укрліту. О.Бойченко, напевне, не переступить вузькокастових меж. Невтомний (як часто нічтоже сумяшеся його називають) Є.Баран таки, здається, вже добряче втомлений, а трохи молодші паничівни і паничики... Ну... Поживемо-побачимо?

Вибачте певну вульгаризацію, але коли література стане заможною леді, а не засмоктаною жебрачкою із розпачливими зіницями, тоді, запевняю вас, з’явиться ціла омріяна когорта талановитих критиків. Певна річ, що їхня літературна аналітика, прогнози погоди і т.ін. будуть складатися не лише із молекул патріотичного або естетичного ентузіазму. Адже критики – це такі особи, що можуть і не писати, коли переконаються лише у моральному задоволенні від власних осмислень, недоосмислень чи переосмислень. Це вам не вар’яти-письменники із гарячими головами, блискучими очима та засмученими гаманцями.

Знову щось не так?..

XVI

А проте твори пишуться. Вибірковий читач їх вибірково почитує. Решта – досить кокетувати причинно і безпричинно! – перебувають у блаженному невіданні, що, мовляв, десь існує і процвітає така різностильова і різновекторна сучасна українська література, котра уже щасливо усміхається опісля пологів нового, кінцестолітнього ренесансу...

Ще Петро Карманський, цей "єдиний правдивий декадент в українській літературі", у блискучій для того часу есеїстичній "Українській богемі" зауважив, що тодішній галицький чиновник, навіть коли він патріот, не знав не те що книг, але і прізвищ тодішніх письменників. Пригадуєте описаний "молодомузівцем" Карманським прикметний епізод, коли відомий посадовець не хоче ні купувати, ні навіть слухати про книжки двох Михайлів – Яцківа і Коцюбинського?..

П’ятдесят років без змін, сто років без змін... Ті ж високопосадовці (зміни, щоправда, є, бо деякі нинішні особи із чиновницького істеблішменту навіть невдатні вивчити українську), та ж абсолютна байдужість і нехіть до української книжки чи книжки взагалі. Риба від голови гниє, то що ж ми тоді хочемо від пересічного законослухняного читача? Сказав М.Азаров, що сучасна українська белетристика – це, мовляв, переважно порнографія. А тисячі провінційних чиновників в унісон повторять: "Так-так, порнографія, так-так, порнографія…" Майже як у російському шлягері: "Зачем тебе мои порывы и объятья?.."

Але – без ілюзій! – із зденаціоналізованою чиновницькою армією не вийде навіть мезальянсу. Навіть пародії на нього. Хоч би не заважали, бо їхню ненависть до української книжки уже не ліквідуєш розмаїтими просвітянськими дифузіями, як-от символічним спалюванням рукописів біля Кабміну. Ви собі спалюйте, хоч божеволійте, а ми будемо вас потихеньку нищити економічним шкідництвом.

Знову доводиться згадувати про марнотність пошуку конфуціанського чорного кота у темній кімнаті…

P.S. №4. До літератури таки не можна мати жодних претензій. Її самодостатнє тіло уже давно відокремилось від своїх багаточисленнихх батьків та матерів. І самостійно пливе на якомусь екзотичному та аварійному, але богобереженому, кораблі до обітованих читацьких земель…

Любов Процюк

 
© агенство "Стандарт"