журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КОНКУРСИ

ПАЛІТРА ФАНТАСТИКИ

ПРЯМА МОВА

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2004

ПРЯМА МОВА

У режимі реального часу

Ексклюзиви від Андрія Куркова

– Що є українська література сьогодні?

– Ще декілька років тому я відверто заявляв про відсутність молодого покоління українських письменників. Ситуація змінилася, – на літературній ниві сьогодні працює достатньо талановитих авторів: Сергій Жадан, Ірена Карпа, Олександр Ірванець та інші. Вони майже на порожньому місці створюють нову українську літературу. Достатньо трохи амбіцій, щоб зрозуміти, що тобою починається нове українське слово. Я навіть трохи заздрю. За цей рік у Польщі перекладено 7 книг з української, що є справжнім проривом. В Польщі виник феномен української літератури, – це означає, що він є і в нас. Наприклад, книжка Наталки Сняданко "Колекція пристрастей", що спочатку була видана в Польщі накладом 5 тисяч примірником, розійшлася за п’ять місяців. Для України це просто неймовірно!

– Наскільки мені відомо, багато хто з українських авторів погоджуються на видання книжок без авторських гонорарів.

Чи це нормально?

– Якби я зараз починав, то не очікував на гонорари, принаймні, за перших 2-3 книги, хіба що відсотків від продажу. Тому що я розумію, на який ризик йде видавець, коли вкладає гроші в "розкрутку" молодого автора.

Є ще інша практика, – це коли видавці підписують ексклюзивний договір на 5 років, видають тираж, а потім без попередження додруковують стільки, скільки завгодно. Такі історії були в моїх українських і російських колег. Мабуть, це від бідності наших видавництв, а, з другого боку, європейська культура у нас тільки починається. Стосовно мене, то на 100% впевнений, що видавництво "Фоліо" поводиться зі мною коректно. Комусь іншому я б не довірився.

– Пане Андрію, як Ви гадаєте, якби ви писали не російською, а українською мовою, чи склалася б ваша кар’єра настільки успішно?

– Коли я пробивався на Захід, то власноруч перекладав свої книги та анотації до них. Тобто, коли видавці зацікавилися моїми творами, вони не знали, чи пишу я українською, чи російською. Можливо б і писав українською, та народився я в Ленінграді, тому саме російська є для мене рідною. До речі, мої батьки до цієї пори майже не розмовляють українською. Я вивчив її, коли мені було 17 років. В авторів, що пишуть українською, більше складностей, але справа не тільки в мові. Скоріше, в персоналіях, тобто, наскільки людина готова прокладати собі шлях. Проблема, яка справді існує, це те, що на Заході не вистачає перекладачів з української. Взагалі, хочу наголосити на тому, що, як на мене, мовного питання в нас не існує. В східній Україні уявляють собі західну як край "бендерівців" і тих, хто ненавидить російську мову, та насправді то не так. Все це створюється штучно нашими не дуже розумними політиками для розділення і маніпулювання голосами виборців.

– А чи Ви зараз також займаєтеся перекладами власних творів?

– Перекладами може займатися людина, для якої ця мова є рідною. Я пишу англійською есеїстику та статті для іноземної преси, але створювати чи перекладати художні тексти не став би. Я не зможу писати українською так, як Ю. Андрухович, О. Забужко чи Т. Прохасько, тому що немає відчуття мови, лексики, відчуття інтонаційних тонкощів, які додають текстам отой особливий шарм.

– Ваші найвдаліші книги та декілька слів про співпрацю в кіно.

– Півроку тому я закінчив роман "Последняя любовь президента" – це складна трагічна історія про долю президента України, яким я став, за сюжетом, в 2011 році. Написання твору за системою Станіславського, тобто від першої особи, несе за собою наслідки, – моральне і фізичне виснаження, тому що ти віддаєш герою дещо зі своєї біографії, також наділяєш його рисами власного характеру. Із інших романів це "Сады господина Мичурина", "Бигфордов мост", "Любимая песня космополита ", "География одиночного выстрела". Цим творам я віддав більше половини свого життя. Вони не є комерційними, але досконаліші за мою белетристику. Її я свідомо писав прозоро і доступно, щоб можна було швидко відтворити кіносценарій. До речі, в кіно мені частіше доводилося працювати "на замовлення", та останнього разу Міністерство культури України обмануло мене на велику суму. Майже 2 роки я працював над кіносценарієм, який було затверджено; авансу не отримав, дали якісь гроші, і, врешті-решт, виробництво заморозили. Куди пішли кошти, не знаю, але фільму не буде. До суду я не звертався, та співпрацювати ми також більше не будемо. В Англії зараз готуються до зйомок фільму за моєю книгою " Пикник на льду". Я відмовився від написання сценарію, тому що це підконтрольний процес, у якому кожен хоче додати щось своє, – актори, режисер, продюсер. Може, взагалі з кіно зав’яжу.

– В яких країнах видаються Ваші книги?

– Мої книжки перекладено на 22 мови світу. Вони продаються на Заході і на Сході: в Росії, Польщі, Німеччині, Франції, Швейцарії, Англії, Норвегії, Туреччині, Китаї, Японії та в багатьох інших країнах, де є книговидавництво. Загальний тираж сягає 3 мільйонів екземплярів.

– Ваше ставлення до "розкрутки" Пауло Коельо в нашій країні?

– Справа в тому, що Коельо скрізь розкручують. Багато хто, сприймає його, як гуру, але, насправді, це лялька з воску, – людину підняли на той рівень, якому вона не відповідає. Твори Коельо не можна назвати бездарними, – це нормальна, наївна, релігійно занепокоєна проза, яка повертає людей до читання. Немає в тім шкоди, та є прибутки.

– Чи доводилося Вам займатися продюсерською діяльністю?

– Протягом року я цим і займаюсь: організовую акції для себе ті інших письменників. Залучаю братів Капранових, Олександра Ірванця, Василя Шкляра, Дмитра Стуса, Юрія Покальчука, Сергія Жадана та інш.

Ми вже виступили майже в двадцяти містах і містечках, селах. Планується продовжувати ці акції, – я навіть скоротив відрядження закордон, тому що, на сьогоднішній день, тільки фізичною присутністю можна привернути до себе увагу читачів. Також, якщо хтось напише книгу, котра буде цікава для західного ринку, я сприятиму у виданні.

– Через скільки років від початку Вашої письменницької діяльності, до Вас прийшов успіх?

– Якщо казати про реальний час, моя перша книжка " Не приведи меня в Кенгоракс" була надрукована в 1991 році, тобто через 12 років від моменту початку роботи. Справжній успіх прийшов за кордоном в 1999 році, коли книжка "Пикник на льду" потрапила до ряду бестселерів Швейцарії, Німеччини, Франції, Австрії. Через двадцять років невпинної праці я відчув смак успіху та всі його наслідки. Вважаю, це нормальний процес, тому що коли слава приходить одразу, з першою книгою, то можна швидко перегоріти, або психологічно не витримати нелегкого навантаження "зіркового" статусу. Я сподіваюсь, що цього не станеться з нашим зовсім молодим письменником Любком Дерешом, котрий написав роман "Культ", і одразу в нього закохалися тисячі студенток. В принципі, якщо взяти за приклад більш зрілі приклади, то це той же Пєлєвін, котрий, на мою думку, вже спікся. Ні, його не вбила слава, скоріше, не вистачило міцної психіки, щоб встояти і реально оцінити своє місце в літературному контексті. Все скінчилося тим, що він захворів "зірковою хворобою", і те, що він пише зараз, не відповідає його славі, хоча і слава вже не та. Акунін, наприклад, переключив увагу на себе навіть з боку інтелектуалів своєю продуктивністю, також вважаю, що зараз читач не шукає закодованих текстів, скоріше, нового Умберто Еко – інтелектуального та магічного читання!

– Чи доводилося Вам коли-небудь виконувати місію дипломата?

– Як людину відому в світі, мене запрошують на різноманітні міжнародні форуми, конференції, навіть ті, що не пов’язані з літературою. Торік запросили в Італію на конференцію, що влаштовували уряди Німеччини та Італії, про перспективи Євросоюзу та проблеми нових членів Союзу. В цьому році я відмовився відвідати подібну конференцію, тому що зараз Україна взяла курс на Росію. В такому разі, як представник України, я не можу бути корисним для своєї держави, а представляти себе самого – недоречно.

– Ваші найближчі творчі плани.

– Продовжує своє формування обойма найяскравіших й найактивніших українських письменників нової генерації. Основною метою є розбудити нашого читача, який хоче читати. Розраховую, що середній тираж кожного автора збільшиться до 10 тисяч примірників. Література має зайняти власну достойну нішу в соціально-культурному контексті української держави.

Біографічна довідка

Андрій Юрійович Курков народився в 1961 році в Ленінграді. В 1963 році батьки переїхали до Києва. Навчався в Київському Інституті Іноземених мов. Закінчив Курси перекладачів японскої мови. Московський Університет Культури заочно, двічі радіошколу ДОСААФ, міські курси дезинфекторів (спеціаліст по дезинфекції парофармалінових камер).

В армії служив у Одесі (в одеській в’язниці). 1988-го року вінчався в Лондоні з англійкою, в тому ж році був прийнятий в англійський Pen Club за рекомендацією провідних англійских письменників: Френсіса Кінга, леді Антонії Фрейзер, Гарольда Пінтера і Поля Бейлі.

В 1991 році у видавництві "Радянський письменник" вийшла перша книжка "Не приведи меня в Кенгоракс" завдяки письменникові і редакторові Валентину Тарнавському.

В 1994 році в Німеччині отримав премію фонду Генріха Бьоля за повість "Любимая песня космополита".

В 1997 підписав перший сер’йозний контракт із Швейцарією на видання роману "Пикник на льду".

1999 року книга "Пикник на льду" потрапила в десятку бестселерів (Швейцарія, Німеччина, Австрія, Франція).

2001-го "Пикник на льду" у Франції став книгою №1 для французських журналістів.

В 2002 році в Англії отримав премію газети "Independent" за кращий іноземний роман.

В 2004-му в Англії потрапив до короткого глосарію премій Б. Джеймса.

З 2004 року Французське Міиністерство освіти ввело твори Куркова в програму вищої освіти із зарубіжної літератури.

Бесіду провела
Тетяна Комарова

 
© агенство "Стандарт"