журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КОНКУРСИ

ПАЛІТРА ФАНТАСТИКИ

ПРЯМА МОВА

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2004

ПРЯМА МОВА

Тарас Федюк:
"Інакше поет не може"

Кажуть, що нині, в перехідну добу виживання, коли загальнолюдські цінності загнані в тінь поруч зі сліпучим сяйвом золотої монети, багатьом не до поезії. Може, й так. А втім, якщо душа у людини чутлива, вразлива, неінертна, завжди знайдеться час для усамітнення й спілкування з хорошою поезією-співбесідником. Такою, скажімо, яку явив нам Тарас Федюк у двох останніх за виходом книжках "Золото інків" і "Таємна ложа", що були висунуті на здобуття найвищої премії нашої держави. Творчість цього самобутнього, багатого на образну стилістику й символіку поета могла б вільно конкурувати на світовому обширі культури. Але ж вихід митця у світ широкий без високоякісних перекладів, без творчих контактів навряд чи можливий. Про це, про функції поезії та деякі секрети творчості Тараса Федюка – в інтерв’ю з літератором.

– Пане Тарасе, що таке поезія у Вашому розумінні? Чи змінюється впродовж століть у суспільній свідомості поняття про поезію?

– Поезія – це такий каталізатор, який здатен зберегти мову, стимулювати її розвиток і здатен на якихось підсвідомих рівнях зробити людину, котра читає поезію, не просто спостерігачем, звиклим до прозових реалій життя, а людиною творчою. Мабуть, комплекс таких функцій і визначає те, що поезія (в сенсі її впливу на читача) протягом століть, тисячоліть навряд чи змінила свою глибинну сутність. Техніка може змінюватися, може змінюватися лексика, якісь життєві реалії, що більшою чи меншою мірою присутні в поезії, але сама її сутність, повторюю, незмінна. Поезія – річ дуже важлива у цивілізаційному розвитку, розвитку людського духу, тому що за всіма іншими ознаками взагалі поезії мало б і не бути, оскільки певного практичного застосування вона не має, навпаки, намагання зробити з поезії річ утилітарну завжди її руйнує. І ми були свідками цього, коли на поезію намагалися накинути якісь інші, не властиві їй функції. Що цікаво, – й читачів справжньої поезії ніколи не було дуже багато.

Якщо говорити про наше недалеке тоталітарне минуле, то стотисячні стадіони, які збирали митці, свідчили, що поезія як дозволене вікно, віддушина перебирала на себе функції певної опозиції до влади, функції істинної, неприслужницької публіцистики, зрештою функції виховання честі, гідності людської, непокори. Ось що приваблювало. Я пригадую ті вірші, у яких був опозиційний дух спротиву. Та коли настала відносна поетична свобода для митців, ті функції відпали й знову звузилося коло читачів. Але все одно це коло є і буде існувати, тому якихось прогнозів щодо вмирання поезії я не поділяю.

– Коли Ви відчули першопоштовх-сигнал у власному серці, щоб сповна віддатися поезії? Чи була вже тоді певність, що станете професійним поетом?

– У мене, може, на відміну від інших поетів, є досить чіткі терміни й причини того, коли це почалося. Я знаю, що таким першопоштовхом для мене була рання смерть батька. Як український філолог, він дуже любив поезію, зібрав багатющу бібліотеку, на якій я, власне, й виховувався. Мене захоплювали перші збірки І. Драча, В. Коротича, Ліни Костенко, прижиттєві видання М. Рильського, А. Малишка, одне слово, чимало книжок найталановитіших, найцікавіших на той час поетів (а йдеться про 60-ті роки) були у нас вдома. Свій перший вірш я написав 1 жовтня 1970 року і відтоді й почалися методичні вправи у цій малоперспективній царині. І вже тоді вирішив для себе дуже серйозно (як усе, що робиться замолоду) – буду поетом, це мій шлях. Звичайно, судячи з отих віршів, підстав для такого твердження було мало, якщо і взагалі були.

– І тепер можна щороку відзначати цю подію – день народження Тараса Федюка як поета...

– Так, є конкретна дата. Відтоді вже безперервно писалися вірші, і, маю Вам сказати, практично ніколи не намагався писати прозу, за винятком двох дитячих новелок на півтори друковані сторінки. З часом я кинув писати навіть рецензії на книжки своїх друзів. Чому тоді займався цим? Бо критика не могла осягнути всі потоки й недооцінювала, як мені здавалося, книжки, які мали б бути належно поціновані. Звичайно, з мого боку це була дилетантська праця, а точніше, це були відгуки з рубрики "Поет про поета" (чи "Друг про друга").

– І Ви скинули із себе цей вантаж.

– Саме так. Я зрозумів, що писати рецензії так, як я писав, не зовсім серйозно, а серйозніше віддаватися цій справі не вважав за потрібне, адже є критики, котрі мають це робити й зроблять професійніше за мене. Так само свого часу зрікся написання передмов до збірок своїх молодших друзів, хоча, здається, дві чи три передмови ще 1 5 років тому я написав.

– Скажіть, будь ласка, пане Тарасе, чи були і є у Вас літературні взірці, на які б Ви рівнялися? А може, Ви сам по собі?

– Звичайно, ми всі вчилися. Єдине, що можу сказати: стовідсоткове з написаного певним поетом ніколи мною не приймалося, але були поети, у котрих дуже багато віршів мені подобалися, й вони не могли не вплинути на мене й на моє розуміння істинної поезії. У шкільному ще віці (досі не розумію, чому) мене приваблював В. Коротич. Потім М. Вінграновський, Ф. Гарсіа Лорка, Ф. Війон, Ліна Костенко, О. Блок. Маю ще згадати мого старшого друга Б.Нечерду, чиї вірші в сенсі розкутості та незакомлексованості залишили в мені глибокий слід.

– З історії літератури відомо, що класики незрідка преписували свої твори з метою їх удосконалення. Лев Толстой, приміром, переписував 14 разів "Війну і мир". Чи схильні Ви до такої практики?

– Оскільки я не класик, то в мене немає практики переписування власних творів. Єдине, що я колись зробив, це було 1995 року, коли готував книжку "Хрещаті південні сніги", котра складалася частково з вибраного, – повернув до віршів викинуті редакторами рядки і строфи. Мені пропонували видати вибране. Але я відмовився. Мені не хочеться поки що його робити. Але, може, варто було б заходитися й відкласти для себе в якусь течку те, що я хотів бачити сам у вибраному, інакше, за відсутності волі автора, можуть накидати все, що завгодно. Проте, прагнучи це зробити, я наштовхнувся просто-таки на катастрофічну річ: мені практично не вдалося назбирати до вибраного більше півтора десятка віршів із попередніх дев’яти книжок. І, до речі, дуже хотілося щось змінити, оновити, проте я цього не зробив. Можливо, коли все ж таки коли-небудь готуватиму таке вибране, щось поправлю (неточну риму, неточний образ, технічні огріхи). А якісь фундаментальні зміни вносити у вірші я не хочу, бо доцільніше той чи той вірш зняти, аніж його переписувати.

– На який мінімальний і максимальний ефект Ви розраховуєте, видаючи свої збірки?

– У ранній юності, коли почав писати вірші, я був твердо переконаний: все, що пишеться, – то для великої маси людей, для народу, для вічності, та з часом таке переконання поволеньки зникало, і, врешті, дійшов до того, з чого слід було починати. Вірші пишуться для себе, можливо, для пояснення певних речей самому собі, можливо, для озвучення, виявлення того, що як шум, якась напруга неоформлена є в тобі, таким чином вірші є способом пізнання свого внутрішнього світу й навколишнього світу та стосунків між ними. Тепер уже я не думаю ні про великі маси людей, ні про народ, мені дуже важливо, щоб мої вірші були зрозумілі тим, хто відчуває і сприймає поезію. Важливим також є те, що, здається, маю свого читача. Його не так багато, але він є. Про це свідчить те, що мої книжки (накладом 1 тисяча примірників) протягом року-півтора розкуповуються. Отже, якісь люди мою поезію читають. Напевно, це і є той максимум, про який Ви запитували. Бо великий натовп прихильників – це річ поверхова, трохи штучна й дуже зрадлива. Сьогодні маси тебе люблять, завтра не люблять. І вже, як правило, не розуміють. Хотілося б розуміння передовсім, хотілося, щоб те, що ти пояснив собі, стало важливим для інших.

– Пане Тарасе, я щирий прихильник Вашої поезії, особливо мені припала до душі "Таємна ложа", яку разом із "Золотом інків" було висунуто на здобуття Шевченківської премії. На жаль, Комітет з Національної премії не віддав Вам пальми першості Як Ви це пережили?

– Як бачите, не вмер.

– А нинішнього року Ви дасте згоду на повторне висунення Ваших книжок на здобуття згаданої премії?

– Ні.

– Зрозуміло. Є у Вас, пане Тарасе, такий цікавий образ: "ламати власний ключ у власних дверях". Чи означає це, що Ви мінливий у поглядах?

– Мабуть, не мінливий, але завжди високо цінував у людях таку річ, як потреба внутрішнього розвитку, еволюції поглядів. Можливо, комусь прийнятні константні позиції: яким я був, таким і залишився, таким і помру. В мене й естетичні, і меншою мірою політичні переконання надаються до певної еволюції, і коли такий розвиток є, це для мене дуже важливо. Я ніколи не смикав себе туди-сюди, назад-уперед, не шукав, де вигідніше, де краще, де грошовитіше, але права на духовну еволюцію ніхто в нас ще не відбирав.Тому мені дуже гірко та смішно, коли починають нашим старшим поетам нагадувати про ті вірші, що звались колись "паровозами" й писалися під тиском різних обставин. Гадаю, в доробку кожного поета слід шукати краще, а не гірше.

– Чому поет почувається таким незахищеним у своєму суспільстві? Згадаймо, зокрема, "поета у повітрі" Василя Герасим’юка.

– Поет незахищений з однієї простої причини, саме тому, що він поет, ширше – митець. Бо щоб вижити в цьому суспільстві – вчорашньому чи позавчорашньому – людина має бути закритою, має часто жити за подвійними чи потрійними стандартами. Такі люди легше пристосовуються й краще виживають у будь-яких умовах. Митець – тільки тоді справжній митець, коли він гранично відвертий і відкритий. Оця відкритість і призводить до незахищеності. Коли ти прагнеш внутрішньо бути максимально правдивим, відкритим, щирим, то ця відкритість – як неперев’язана, незабинтована рана. Туди може втрапити будь-яка інфекція й спричинити тяжку хворобу й навіть загибель. Це ми бачили не раз. Парадокс у тому, що інакше поет жити не може. Тоді він уже не поет, а звичайнісінький графоман.

– Як Ви розумієте роль творчої спілки, зокрема Асоціації українських письменників, де ви нині – віце-президент? Наскільки активно поповнюється Ваша спілка творчою молоддю?

– Асоціація українських письменників мала кілька функціональних завдань. Найперше, найкороткотерміновіше – доведення, демонстрація певною мірою того, що письменником може бути людина, котра не має квитка члена НСПУ. Відбулося таке собі, за словами Миколи Рябчука, роздержавлення літератури. Це, як на мене, дуже важлива річ для існування літературного процесу. Як виявилося, з виникненням АУП письменник (не член НСПУ) видає так само книжки, його твори читають і рецензують, декому навіть присуджують найвищі літературні премії. Отже, нічого страшного не трапилося. Наголошую: йдеться передусім про тексти – довершені чи недовершені. Якщо текст справді довершений, то немає ніякого значення, чи ти член АУП, чи член НСПУ або взагалі не приналежний до творчої спілки.

Щодо поповнення Асоціації. Ми приймаємо дуже мало літераторів до АУП, протягом року – це може бути сім-вісім письменників, прагнемо приймати найталановитіших, ніколи не женемося за масовістю членства. Коли я ще був членом НСПУ, вже тоді казав про помилковість курсу керівництва на різке збільшення кількості членів Спілки письменників.

Ще одна функція нашої Асоціації – допомога письменникам у їхній творчій реалізації. Не секрет, що видати книжку дуже непросто, авторові потрібна підтримка. За сім років існування АУП зусиллями лише організації, як такої, було видано понад 100 книжок наших письменників. Крім того, є ще численні презентації, активізація певних медійних можливостей, що можуть посприяти реалізації письменників, тощо. Хоча якщо говорити про перспективу, то, мабуть, у майбутньому такі великі творчі спілки будуть непотрібні.

– Маєте на оці НСПУ?

– Й Асоціацію також. Якщо ми повернемося у тоталітарний режим, тоді якраз творчі спілки будуть дуже потрібні, а якщо йтимемо шляхом демократії, то виникне, як у всьому світі, такий коротенький ланцюжок: письменник-літературний агент-видавництво, тоді навіщо взагалі творчі спілки? Наразі, у прехідний період, вони потрібні. Хотілося б, аби ці організації більше виконували естетичні функції, але в часи загострення кризи беруть на себе й політичні.

– Не так давно у видавництві "Факт" Ви започаткували серію "Зона Овідія". Якими якостями має володіти поет, щоб стати, умовно кажучи, змістовим донором серії?

– Коли я думав про цю серію (а виникла вона з рядків мого вірша: "тут на зоні жив Овідій зек на прізвисько назон"), хотів, щоб до читача прийшов широкий масив сучасних українських поетів, котрі мають, так би мовити, часову перспективу, але є незреалізованими. Я чітко усвідомлював, що на 50 задуманих книжок (а до літа наступного року вийде вже ЗО) геніїв назбирати буде важко, але людей талановитих, хороших письменників, котрих читач не знає чи нового доробку яких не знає, маємо відкрити. Хочу згадати, наприклад, мого друга Павла Гірника. Що він написав останнім часом, читач не знав. Чому? Тому що у нього вийшло кілька книжок у Хмельницькому самвидавом, і цей мізерний тираж на прилавках магазинів ніхто не бачив. Сьогодні книжку П.Гірника можна придбати в крамницях Києва, Харкова, Одеси, Львова, Вінниці, багатьох інших містах. Оце було важливо, крім усього іншого. Тому наш проект досить серйозно регіональне спрямований. Тобто якщо говорити про кількість киян, задіяних у проекті, то вони становлять менше 10 відсотків. Хоча загальновідомо, що в столиці проживає більше поетів, ніж у всій Україні, разом узятих. Поступово "Зона Овідія" почала набувати міжнародних ознак. У цій серії ми видамо цілком експериментально білоруською мовою твори Андрея Хадановича. Вийде також книжка прекрасного російського поета Дмітрія Бикова. У наших планах і перекладні книжки. Поки що ведуться перемовини щодо цього. Хотілося б увести в "Зону Овідія" цікавих поетів, котрі мають вікову та літературну переспективи, з країн Європи. Це було б добре, бо ми мали б певні порівняльні критерії, тобто могли побачити нашу українську поезію на тлі європейської. І я переконаний, що це буде на користь українській.

Звичайно ж, "Зона Овідія" як проект не могла б зреалізуватись без підтримки людей, небайдужих до літератури. Перша частина проекту з 15 книжок вийшла за підтримки народного депутата України, підприємця та мецената Олексія Козаченка. Нині видання наступних 15 збірок підтримав Одеський обласний голова Сергій Гриневецький. Ми щиро вдячні їм за сприяння.

– До речі, пане Тарасе, Ви якось обмовилися, що в Україні є принаймні 20 поетів, яким немає рівних у світовій поезії. Яким чином можна це довести світові?

– Може, трохи пребільшив. Але ненабагато. Я цілком переконаний у тому, що поки Україна не буде інтегрована всіма сферами свого життя в життя європейське, доти жодні зусилля окремих митців з промоції своїх творів на Заході, жодні зусилля окремих організацій чи груп не дадуть серйозних результатів. Українські прозаїки й поети повинні вільно пересуватися принаймні Європою, зустрічатися з колегами-літераторами, дружити одне з одним, відчувати себе не екзотичною, а питомою часткою європейського культурного простору. Ви погляньте на балканських чи латиноамериканських письменників – вони вільно інтегровані у світовий мистецький процес. А нашому братові-українцю ой як важко отримати візу, скажімо, до Сполучених Штатів Америки для участі у творчій конференції...

– А поки що добре, що є зусилля бодай кількох окремих наших письменників, які успішно творять своє літературне реноме за кордоном. Варто згадати передовсім Андрія Куркова.

– Я зараз кажу, абстрагуючись від певних імен, щоб ніхто не ображався. Результати зусиль окремих письменників можуть давати певні локальні просування, певні перемоги, але якщо це будуть одиниці, а не інтегрований літературний процес, в якому можна буде видавцям західних країн пропонувати книжки для друку, жити в цьому просторі, тоді, напевно, буде трохи інший результат. Тут ідеться не про масову літературу, а про елітну.

Але щодо поезії, то на Заході вона взагалі мало цікавить видавців. Шлях поета до популярності лежить через інші схеми – через виступи в університетах, через журнальні публікації тощо.

– Чи є слово "щастя" у Вашому життєвому лексиконі?

– Щастя – це дуже коротке відчуття, що може тривати умовно від 1 до 10 хвилин. Коли людина почувається щасливою, може бути для цього причина, а може й не бути. Раптом відчуваєш піднесення, тобі добре на душі, та й годі. Я не вірю тим людям, котрі кажуть, що прожили довге щасливе життя. Бувають лише певні стани, які можна охарактеризувати як щасливі. Часом вихід книжки, написання вірша, стан морального задоволення, коли тобі вдалося щось доброго зробити, оце і є краплинки щастя. А взагалі, щаслива людина не цікава сама собі. Навіщо ж їй рухатись до самовдосконалення? Нами рухає шлях до щастя, а не саме щастя.

– Згодна з Вами і бажаю Вам успішно долати цей шлях.


Розмову вела
Олена ЛОГВИНЕНКО

 
© агенство "Стандарт"