журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КОНКУРСИ

ПАЛІТРА ФАНТАСТИКИ

ПРЯМА МОВА

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2004

ПАЛІТРА ФАНТАСТИКИ

Андрій Валентинов: «Жити – зараз. Померти – в громадянську...»

Про таємничі племена, міфологію
в історії та про сучасну фантастику

І от ми сидимо за чашкою кави на затишній терасі готелю "Харків". Навколо – сонячний осінній день. Довкола – фестиваль фантастики "Зоряний Міст". І Андрій Валентинов неквапом роздумує вголос – про сучасну фантастику, про фантастичне в історії та про власні літературні уподобання.

Біографічна довідка

Письменник Андрій Валентинов народився весною 1992 року, коли доцент Харківського національного університету, історик-античник, археолог Андрій Валентинович Шмалько підписався цим іменем під першою частиною з фантастичного циклу "Око Сили". (Цикл включає три частини, кожна з яких складається з трьох романів, і описувані події охоплюють історію держави, відомої під іменем Радянського Союзу, з 1919 по 1991 рр.) І тоді ж народився жанр, у якому постійно, ось вже 12 років працює герой нашої розмови, – "криптоісторія", тобто "таємна історія", або ж "альтернативна історія". Ніде правди діти, Андрій Валентинов – не її безпосередній родоначальник, – чимало авторів у світовій літературі використовували історичні події для обігрування своїх фантастичних ідей, але на теренах пострадянської фантастики саме Валентинов став найяскравішим представником і виразником цього жанру. Сам же він відносить себе "до історичних белетристів, які іноді працюють у жанрі Велса чи Хайнлайна". Може, й так. Тим більше, що Валентинівські "альтернативні романи" завжди історично обґрунтовані. А що стосується фантастичних деталей, як, скажімо, народ із магічно-потойбічними здібностями, червоноармійці-упирі або небесні воїни під проводом Гесер-хана, котрі в тяжку хвилину допомагають героям, – то на те й щука в морі... Тобто читач романів Валентинова неодмінно замислиться: а може, наше життя не таке просте й пряме, як здається? І може, фантастика – не така вже й фантастична, як про це кажуть... самі ж фантасти?..

– Андрію Валентиновичу, почну із запитання, котре мучить мене вже не один рік, відколи я прочитала перший роман із циклу "Око Сили". У Ваших книгах постійно зустрічаються так звані дерги, або ж дхари, – таємниче плем’я із особливими, паранормальними, як зараз кажуть, здібностями. Що це – вигадка фантаста чи гіпотеза історика?

– Мої улюблені дхари (у європейській транскрипції дерги) – це виключно моя вигадка. В усякому разі, так це починалося, коли я писав перший роман із трилогії "Око Сили" в 1991 році. Тоді мені знадобився малочисельний вигаданий народ Радянського Союзу, котрий підлягав репресіям і перебував на грані вимирання. От я й вигадав, придумавши слово для їх найменування ("дхари"), котре б мало східний відтінок звучання. Але народ потребує "історії". Я використав легенду з Книги Буття про те, що ангели "спускалися на землю і входили до дочок людських, і від них пішли велетні, гіганти, здавна славні люди".

Тому мої дхари вважали себе спадкоємцями таких змішаних ангельсько-людських шлюбів, нащадками синів Божих. Потім, коли для задуму книги знадобилося "створити" західноєвропейських родичів для дхарів, я покрутив це слово і так, і сяк, і вийшли "дерги".

Пізніше з’ясувалося, що вигадувати небезпечно, тому що… Мої дхари, котрі, за їхнім власним уявленням, напівлюди-напівангели, виявляється, мають цілком реальну аналогію в… Індії, де здавна існує легенда про дхарів, напівбогів-напівлюдей, котрі, як і мої дхари, живуть у лісах, володіють древнім знанням, мають незвичайні здібності й не дуже люблять людей.

В Ірландії є перекази про дергів, з тими ж характеристиками. Чесно признаюся: у 1991 році я не знав цих легенд…

Можу додати: в Індії колись існувала держава Дхар; це слово також – одне з ключових в іудейській кабалістиці; у Палестині є місто Дхар. Що вдієш, я ступив на достатньо засіяне поле. Таке буває з фантастами…

– Отже, можна дійти висновку, що фантасти володіють даром передбачення? Що це: прямий "коннект" з єдиним інформаційним потоком, котрий можна назвати Книгами Акаші, чи ноосферним полем? А може, це загострена інтуїція?

– Думаю, це можна назвати підключенням до ноосфери, хоча поки що до пуття ніхто не знає, що це таке. Але таке бувало – й не один раз. Я вже боюся вигадувати. Особливо боюся вигадувати щось погане. Тому що – на жаль! – збувається. Щодо інтуїції, то це теж можливо. Коли тобі треба щось створити, ти просто йдеш тим самим шляхом, яким ішло саме життя.

– Часто доводиться чути від фантастів, що вони не вірять у те, що пишуть. Ви, як фантаст-криптоісторик, часто працюєте з легендами та міфами. Як особисто Ви ставитеся до ірраціонального в нашому житті? Можливо, міфи – це символічне відображення реальних подій та явищ?..

– І не обов’язково символічне. Та й узагалі, я вважаю, що кордони пізнання існують, і ми вже наблизилися до них упритул. А те, що називаємо ірраціональним, так і залишиться непізнанним. Ми можемо тільки сприймати це на рівні "вірю – не вірю". Просто це трохи за межами наших можливостей. Як, скажімо, жаба може бачити лише рухомі предмети, як ми не сприймаємо деяких кольорів, так і в цілому наші можливості обмежені. Отже, без сумніву, міфи – це відображення в людській свідомості цілком реальних речей, які, проте, людина не могла до кінця усвідомити раціональним розумом і пояснити для себе.

Я не надто вірю в так звану "міфологічну школу", котра пояснює стародавні перекази абстрактно. Нагадаю трохи, це школа, яка розглядає історичні події та постаті у міфологічному ключі, скажімо, Христос – це обожнена зірка Сиріус, Наполеон і 12 його маршалів – Сонце і 12 знаків Зодіаку і т.ін. Я вважаю, що все значно простіше. Ще філософи Олександрійської школи пробували пояснити міфологію так, що Зевс, Аполлон та інші боги – це обожнені древні царі. Значною мірою вони виявилися праві, дехто з реальних історичних персонажів справді ставав богом. Приміром, Гільгамеш у Месопотамії. Імхотеп – великий єгипетський зодчий і лікар – теж у пізніший період шанувався як бог…

– Можна згадати ще Одіна, верховного бога скандинавського пантеону, котрий, за легендою, був реальною особою, вождем одного з племен. У цьому випадку сплелися божество й історична особа…

– Так. Свого часу вдало пожартував Майкл Муркок. В одному із своїх романів він описав світ майбутнього – через 2000 років, коли земля пережила катаклізм і настало нове Середньовіччя, люди вшановували великого і страшного бога війни Черчілля. Ось так приблизно, напевно, створювалася вся міфологія…

– Ви один із творців такого фантастичного стилю, як "альтернативна історія", або "криптоісторія". Крім того, ви вчений-історик. Хотілось би зачепити зв’язок історії та фантастики. Можливо, уся відома історія – це фантастика, вигадка літописців, а вся фантастика – це історія якихось світів, які – як ми вже згадували, – за межею нашого сприйняття?

– Щодо другого важко сказати. Все можливо. Але – ми вже про це говорили – письменник, щось вигадуючи, насправді нічого не вигадує. Утім, якщо світ раптом безконечний, то…

А якщо серйозно, то я, вчений-історик, ставлюся до подібних речей досить тривіально. Наука дає певні факти. Я їх осмислюю. Якщо факти достовірні, ми, історики, їх визнаємо. Література, спираючись на відомості науки, творить власні світи, часто-густо зовсім не схожі на свої наукові прототипи.

Тому, хоч фантастика зв’язана з історією, але якщо подумати, то ми описуємо не вигаданий світ, а світ цілком реальний. Все наше життя так чи інакше – Історія. Світ, який існував зо дві години тому – це теж уже історія… А щодо принципів творчості, то в даному разі я згоден з Олександром Дюма-батьком, який історію називав цвяхом, на котрий він вішав свою картину. Але фантасту-криптоісторику важче. Треба

добре знати історичні реалії…

– Але ж історія пишеться людьми, і кожен літописець додає і свій погляд, і своє суб’єктивне сприйняття, і свої судження…

– Більше того. Літописці часто бували безграмотними. На замовлення пишуть усі історики. (Сміється.) А от безграмотні літописці повторювали всі дурощі історичні.

Скажімо, й досі ми повторюємо фразу "Київ – мати городів руських". А насправді той, хто писав цю частину "Повісті минулих літ", погано знав грецьку мову. Насправді Олег сказав, що Київ буде столицею Русі. Столиця грецькою звучить як "метрополія" і дослівно перекладається як "мати городів". Але ж реально це означає "столиця"…

Але продовжу тему. Історик ніколи не повірить одному Нестору чи Сильвестру, чи ще комусь одному. Будь-який факт, перш ніж бути прийнятим наукою, має перевірятися. Одна справа – офіційна ідеологія, котра створює факти, а інша справа – наука історія, котра перевірить, переперевірить, 100 років матиме сумнів, і тільки потім винесе вердикт.

– Від історії перейдімо до "третього слона", на який опирається інтелект Андрія Валентинова. У середовищі фендому Ви заслужили прізвисько "злий Валентинов", як критик, що нещадно витравляє виразки на тілі сучасної фантастики. Жодна конференція любителів фантастики не обходиться без саркастичної доповіді "від Шмалька". Запитання ж поставлю так: яке значення для фантастики нині має критика?

– Я вважаю, що критика сама по собі має дуже вузьке значення, тому що критика, як раніше, так і сьогодні, цікавить тільки професіоналів. Я не надаю особливого значення ні критиці загалом, ні тому, що роблю я зокрема. Попереджу Ваше запитання. Чому пишу ці доповіді і з ними виступаю? А тому, що, як кажуть, не можу змовчати.

Особливого ефекту жодна критика не має. Поговорять, обговорять, повторять якісь вдалі фрази, осудять, вирішать, що в чомусь має рацію, в чомусь – ні, і на цьому все скінчиться. Можна згадати тих самих собак і каравани – верблюди йдуть собі… І нічого не відбувається. Трохи більше користі приносить те, що я пробую обґрунтувати деякі визначення, в тому числі й теоретичні, вводжу деякі терміни, котрі можуть бути використані в сучасній фантастиці іншими. Тобто критики зводять підмостки, на яких усі ми, фантасти, топчемося.

До речі, моя критика в порівнянні з тим, що можна прочитати в Інтернеті і не тільки, – м’яка, доброзичлива…

– Біла і пухнаста… Давайте поговоримо про ще одну проблему сучасної літератури взагалі і фантастики зокрема. Про молодих авторів і про дебюти. Навіть цього року на "Зоряному Мосту" в списку "Дебютів" було 84 імені. І так щороку. Тобто щороку "народжується" близько сотні нових фантастів. Про рівень новизни ідей та сюжетів говорити не будемо. Коментувати цю ситуацію я не прошу, і зізнаюся, що прочитала я не більше двох-трьох книг…

– Як було сказано в "Майстрі і Маргариті" – невже хтось читає?..

– … Що, по-Вашому, може змінити дану ситуацію на краще?

– Її неможливо покращити. І думаю, ситуація буде погіршуватися. Те, що Ви м’яко назвали "ситуацією", буде погіршуватися з однієї простої причини: фантасти пишуть ту фантастику, яку читачі хочуть читати. Причому це не соціальне замовлення – це внутрішнє відчуття. Людина пише або талановито, або ні. Є письменники, а є графомани. Але письменник завжди (майже завжди) пише те, що хочуть читати. Це відбувається на підсвідомому рівні, щось інше він писати просто не буде. Адже автор теж живе в цьому суспільстві, дихає цим повітрям, ходить по цих вулицях, він дитя цього покоління.

Візьмімо так званий "золотий вік" фантастики 30-40-х років. Чому це явище відбулося? Відповідь проста. Тоді цим цікавилися усі. Навіть лаючи радянську фантастику "ближнього прицілу", ми визнаємо – це було цікаво! Не слід забувати, що головний контингент читачів фантастики – міська освічена молодь. У 40-і роки усіх цікавив поступ технологій – був сплеск НФ. У 90-і роки усіх цікавили соціальні проблеми – з’явилося багато цікавих творів "фантастики прогнозів". Зараз ситуація змінилася. По-перше, як мені здається, різко впав освітній рівень нинішніх 17-25-літніх. Наша середня школа випускає навіть не напівзнайок, а скалічених людей, котрі не просто нічого не знають, але не знають, де можна знання дістати самостійно.

Тому їм потрібна фантастика проста і невигадлива. Якщо там буде, не дай Боже, філософія, то вона мусить бути прямою й нехитрою. Простими словами висловлена. З простим сюжетом, із зрозумілим героєм.

Крім того, у фантастиці, як ніде, необхідна сублімація. І автора, і читача…

– Поясніть свою думку.

– Читач має бачити в герої самого себе, – яким би він хотів бути. Тому герой нинішніх книг, як правило, смачно їсть, смачно п’є, кохає блондинок з ногами від кутніх зубів. У нього багато грошей, розкішна вілла, найсучасніший автомобіль і т.ін. Якщо трапляється бійка чи битва, то безпечна. Якщо пригода – то без напруги. Читач знає з першої сторінки: героя не вб’ють. Ще можна згадати про серіали. Читачеві важко в’їжджати в новий сюжет і в нову ситуацію, тому він із задоволенням візьме до рук книгу, герой та антураж якої вже відомі…

– А як же ваші книги? Їх не можна назвати ані серіальними, ані простими й невигадливими…

– Свої книжки я пишу насамперед для себе самого та для таких, як я. Справа не у віці, а в бажанні дізнатися про щось нове, – а краще якщо це нове буде незвичним, несподіваним, неймовірним, – та в критичному ставленні до загальних істин. "Не так усе було, зовсім не так", – ці слова відомого історичного персонажа є певною мірою лейтмотивом моєї роботи. Тим, хто бажає комфортно відпочити разом з героями чергового фантастичного серіалу, мої книжки читати важко. І це не "елітарність" – упевнений, що таких, як я (і значно кращих) не так вже й мало. Незважаючи ні на що.

– Тобто, доки не зміниться тип читача, тип письменника теж залишиться тим самим?

– Саме так. Тільки він не скоро зміниться. Це покоління (Віктор Пелевін влучно назвав його "Generation Р", тобто, "Покоління "Пепсі". – Г.Б.) буде ще кілька років. І я не думаю, що потім прийдуть люди майбутнього…

– А може, має бути навпаки? Зміниться письменник – зміниться читач?

– Не думаю. Читача виховати неможливо. Єдине, що може зробити письменник, – це краще писати. Бо якщо його виховувати на графоманії, то можна відбити смак й до хорошої літератури. Навіть якщо письменник пише про те, як "їде барон – бачить дракон", хай це буде майстерно написано. Ось тут доречно пригадати таких вимерлих динозаврів, як редактори. У тому числі не тільки літературних, а й наукових. Якщо, припустимо, мова йде про НФ, то він просто необхідний. Та й не тільки науковий… Тоді не доведеться читати такі сороміцькі перли, як помідори в Багдаді ХІI століття. А доводиться ж! І читач приймає таку фантастику…

Щодо мене особисто, то я сумую тільки з одного приводу, – коли ті, що років 10 назад писали речі, котрі змушували думати, переживати, співчувати і ледь не плакати, тепер пишуть зовсім інші книги – ті "зайчиками" скачуть, ті вирішили, що настав час літати…

– Можливо, у такому разі, це якась хвороба, вірус, що вразив нашу фантастичну літературу?

– Ні. Просто настав новий час. Мені він здається не дуже приємним і не дуже комфортним. А для когось він навіть дуже приємний…

– А що робити таким, як Ви, я, ще якісь викопні динозаври? Читати ту, стару фантастику?..

– Що я із задоволенням і роблю...

– Або писати власну...

– …Що я теж роблю. І теж – із задоволенням. (Сміється.)

– Хто із світових фантастів найближчий Вам за духом?

– Років 20 назад назвав би Кліффорда Саймака, Єфремова і нашого Володимира Савченка. Зараз люблю перечитувати мого колегу, фантаста-історика Василя Звягінцева. Що стосується сучасних західних фантастів, то в мене з ними – різні світи. Я можу оцінити сюжет чи ідею. Але це не моє…

– З ким із історичних постатей Ви хотіли би поспілкуватися, якби була така можливість?

– Дивлячись як поспілкуватися. Якщо через мушку прицілу, то згодиться і Гітлер, і Сталін, і ще осіб так двісті. (Сміється). В особистому плані – дякую, спілкувався з Горбачовим та Єльциним. Задоволення не отримав. А якщо серйозно – то краще про історичних осіб писати, аніж з ними спілкуватися. І вивчати здалеку…

– Якби у Вас з’явилася можливість жити в будь-яку епоху, то який би час Ви вибрали?

– Жити – зараз. Померти – в громадянську війну. Я вважаю, що там не вистачило кількох тисяч людей, котрі б не пошкодували себе і свого життя, аби зупинити "червону чуму". Тому якби запропонували, я б серйозно замислився. А жити – тільки зараз. Епохи не вибирають. У них живуть.

– І на завершення. Про що б Ви не змогли писати навіть під страхом розстрілу?

– Я б не зміг писати космічну фантастику. Кільканадцять разів пробував написати слово "зореліт" – пальці зводить і дихання перехоплює!

– Серйозно?

– Цілком. Хоч як дивно. Кілька разів виникала шалена думка: от візьму – й напишу, щоб здивувати свого читача і самого себе. А от і ні!.. Напевно, кожному своє…

Нині на робочому столі в Андрія Валентинова роман, одна із сюжетних ліній якого розповідає про найближче майбутнє "альтернативної України". Цікаво, чи передбачить відомий фантаст долю рідної держави?..


Розмову підтримувала
Громовиця Бердник.
Харків, 2004

 
© агенство "Стандарт"