журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КОНКУРСИ

ПАЛІТРА ФАНТАСТИКИ

ПРЯМА МОВА

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2004

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Український бойовик з іноземним акцентом

Виловити в нехай благенькому, але все ж таки морі українських новодруків таку рідкісну рибу, як пригодницький роман-бойовик, дуже складно навіть під час такого "нересту", який щороку спостерігаємо у Львові на Форумі видавців. Не те, щоб українські читачі не цікавилися кістколамною літературою чи стрілялками, написаними на вітчизняному матеріалі національним виробником чтива. Просто українському читачеві слабо пропонується "вал" такої продукції. Тобто видавці слабо заохочують авторів до написання текстів у жанрі українського бойовика. І доводиться окремим літераторам продукувати їх самотужки. Не тому, що за це платять, а тому, що їм самим це цікаво. Таких послідовних письменників на українських теренах не так уже й багато.

Через те, знаючи одних на прізвище, а інших – особисто, я насамперед вишукував знайомі імена на видавничих стендах, блукаючи між книжковим розмаїттям по території львівського Палацу мистецтв. Насамперед переконався: "хрещений батько" українського радикального бойовика Леонід Кононович від справ відійшов. Може – тимчасово, але, швидше за все, назавжди. Це ж його герої, кремезні детективи з приватного агентства "Тартар", у період з 1991 по 2002 включно давали наводили в Україні порядки, даючи просратися всім її ворогам: колишнім комуністам, агентам КДБ, ФСБ, релігійним фанатикам, олігархам, рядовим бандюкам і агресивним феміністкам. Тепер Кононович покинув цю невдячну справу і займається перекладами так званих "серйозних" текстів, а заодно й сам пропонує читачам "іншого себе", тобто – свою екзистенційну прозу.

Зате на стенді "Зеленого пса" зустрічаю нові книги одразу двох авторів, які вперто, не боячись звинувачення у художньому несмакові, пишуть бойовики з українцями в головних ролях. Насамперед – такий собі Євген Є, котрий торік дебютував у серії "Золотий Бабай" одразу двома гостросюжетними романами. Чому "такий собі"? Бо і він, і видавництво суворо дотримуються правил гри, оберігаючи право письменника на інкогніто. Мені, читачеві, відомо лише, який він на вигляд – фото вміщене на четвертій сторінці обкладинки. І то, розуміючи правила гри, я не певен, що там зображений справді Євген Є. Решта відомостей про автора зберігається за сімома печатками: де народився, де живе, чим займається у вільний від написання пригодницьких романів час, як його, зрештою, справжнє прізвище...

Найсмішніше – окрім мене, безкорисливого шанувальника кримінального чтива, подібні питання не переймають, здається, нікого. Хоча технології використовуються справді західні: запропонувати читачеві такого собі загадкового письменника, котрий знає сотні способів пограбування банків і ділиться з нами на сторінках своїх книжок. Але український книголюб або далекий від технологій "розкрутки" того чи того автора, або вперто не хоче визнавати їхнє існування саме на українському книжковому просторі. Тому сенсації не сталося – Євген Є зостався лише одним із авторів "Золотого Бабая". Хоча, до його честі, сюжети, які він пропонує, далекі від політики. Чого не може собі дозволити переважна більшість авторів цієї серії, продюсованої братами Капрановими.

Другий автор нам уже знайомий. У черговому випуску "Роман-газети" від того ж таки "Зеленого Пса" надрукувався Сергій Бортніков, письменник із Луцька, котрий ще жодного разу в Луцьку не видавався. Натомість його книги виходили в Москві, Тернополі, і ось, нарешті, в Києві. Далі вирішив не шукати, заплатив за новинки від двох знайомих авторів 5 (п’ять) гривень (еквівалент $ 1 US) і заходився читати.

Дуже скоро почав уловлювати знайомі мотиви, інтонації, акценти. Які вкотре спонукали до сумних роздумів. Так, на жаль, Україна – не батьківщина такого популярного жанру, як бойовик. І автори навряд чи самі встрявали у бійки та опинялися під перехресним автоматним чи кулеметним вогнем. Але мало хто з колишніх реальних вояків бандитського фронту з часом, відійшовши від справ, брався за перо, аби описати власні бойові пригоди. Звісно, без бійок, погонь та стрілянини в бойовиках, навіть українських, не обійтися. Закидати їм надлишок таких епізодів – це все одно, що не їсти кавун через наявність у ньому кісточок. Одне слово, як казав професор Преображенський: "Горілка мусить мати сорок градусів!" А у бойовику герої мають стріляти один у одного. Краще нехай письменник вигадає сотню смертей, аніж десь станеться чергове реальне вбивство. Та мова, зрештою, не про це. Хоча так і кортить зацитувати деякі пасажі:

"Раптом один із тих, хто воював на нашому боці, підхопився і кинувся геть. У нього почали стріляти відразу двоє бойовиків, улучивши в спину та в стегно. Він упав, поповз і завмер. Денис випустив пів обійми у стрільця. Який ховався за кам’яним ангелом, а чоловік, який причаївся у могилі поруч від мене, взяв на себе другого. Виграв Денис, котрий лишив від ангела тільки дві цементні ноги, пробивши стрільцеві горло. А той чоловік промахнувся, за що дістав кулю в голову". (Євген Є. "Шість мертвих грабіжників", 2004 р.).

"Перепало мені солідно, слиною і кров’ю наповнився весь рот, але справу було зроблено. Кістка потрапила в пастку. Мої зуби зімкнулися на його гомілці з тиском бозна-скільки атмосфер – і розчепити їх не могли навіть усі "вертухаї світу". (Сергій Бортніков. "В овечій шкурі", 2004 р.).

Аби тільки таких коників сідлали колеги, обираючи засоби для втілення своїх письменницьких надзавдань, на цьому можна було поставити крапку. Бо, окрім переважно кострубатих бойових епізодів, закинути Євгенові Є та Сергію Бортнікову не було б чого. Їхні романи – не шедеври, але разом з тим не найгірші зразки національної масової літератури. Вкотре нагадаю: майстерність відточується в умовах існування читацького попиту, книжкового ринку та здорової конкуренції між кількома десятками таких авторів. А так... Наклад від 2 до 3 тисяч. Кого чим можна здивувати або роздратувати?

Але є одна обставина, яка мене як поціновувача масової культури справді непокоїть. Тут варто взяти за приклад кіно. Я не бачу нічого поганого в тому, що американці беруть у французів найбільш виграшні сюжети і роблять так звані рімейки. При цьому адаптують сюжети на свій лад. Зауважте – відповідно до того, що називають "ментальністю". Скажімо, у французькому фільмі "Тотальне стеження" ловлять звичайних шпигунів, а коли вдалий сюжет переробляють у Голівуді, то шпигуни перетворюються на ісламських терористів. Або знову ж таки у французькому фільмі "Таксі" за кермом "божевільної машини" сидить симпатичний хлопець, а в американській версії – не менш симпатична і водночас м’язиста дівчина, данина фемінізмові.

До чого це я? Дивіться самі. Герой романів Євгена Є "Гра на роздягання" і "Гра на роздягання – 2" зухвалий та вправний грабіжник. Супроводжує його глухоніма подруга Ляля. Письменник прямо відсилає нас до культового фільму француза Яна Куунена "Доберман" – там так само діють спритний невловимий грабіжник і глухоніма... Лола. І не думайте, що на цьому асоціативний ряд закінчується. Бо є ще не менш культові польські фільми про грабіжників "Ва-банк" та "Ва-банк – 2". Герої згаданих вище книжок Євгена Є займаються своїм грабіжницьким ремеслом... на території Польщі. Мало? Сюжет третього роману Євгена Є "Шість мертвих грабіжників" – це не що інше як міцний коктейль із романів американського письменника Дональда Вестлейка. Під своїм прізвищем, а також під псевдонімами Ричард Старк та Олівер Блік написав серію романів про грабіжників, найбільш популярний серед яких – "Паркер". У американському фільмі "Помста" його зіграв Мел Гібсон. Іншого популярного грабіжника із "серіалів" Вестлейка свого часу втілив та екрані Пол Ньюмен.

Як бачите, і письменник, і сама "грабіжницька" тема в світі дуже популярна. Тому не дивує спроба прищепити її на українському грунті. Аби не одна прикра обставина: якщо за радянських часів рецидивісти у тілогрійках та шапках-вушанках час від часу справді грабували ощадкаси, а міліція їх на цьому ловила, то в нинішній Україні грабують магазини, квартири, комерційні кіоски – та аж ніяк не величезні комерційні банки. До того ж – за допомогою найсучаснішої комп’ютерної техніки. Крім усього, українські грабіжники мають у наявності стільки мікрофонів для прослуховування помешкань, що завиграшки фарширують ними цілі поверхи у готельних номерах. Читач з огляду на це швидше повірить, що лідер організованого злочинного наркосиндикату оточив себе сотнями бойовиків-наркоманів, які готові на все не за гроші, а лиш за дозу. Тому й падають під кулями, наче актори масовки: "Седан" загальмував, із нього вискочив Денис, на ходу стріляючи в наркоманів, які наганяли його... Я припав на одне коліно, прицілився і вистрілив у одного з наркоманів. Аж тут крізь гратчасту огорожу на них обрушився шквал вогню".

Навряд чи Євген Є прочитає ці рядки. Але до його відома, а також до відома тих письменників, хто далі захоче обирати дійовими особами своїх романів хлопців, що грабують банки за американською методологією: в Україні банки можуть пограбувати хіба що самі власники цих банків. Аби, посипавши голову попелом і засвітившись у ролі згорьованого потерпілого, виїхати тишком за кордон із грошима вкладників. Ось який розвиток подій більш ймовірний в українських реаліях. А так Євген Є лише переказує українською мовою відомі сюжети іноземних бойовиків.

Сергій Бортніков відсилає нас у своєму останньому романі "В овечій шкурі" до історії радянських спецслужб. Які, само собою, після 1991 року відійшли в спадок Російській імперії разом із "людським матеріалом". Один із колишніх (звичайно, найкращих) бо-

йовиків підрозділу ГРУ Кирило Семенюк вийшов у відставку, оселився в Києві й одного разу втрачає дружину й доньку. Виявляється, на нього полює жорстокий кримінальний авторитет. Аби вийти на нього, спецназівець добровільно потрапляє в тюремну камеру. Де його, звичайно, пресує українська міліція. Мета Семенюка – нацькувати на вбивцю своєї родини відомого кримінального авторитета, а для цього треба організувати йому втечу з в’язниці.

Нехай би собі вони харапудилися, читачам все це цікаво. Але потроху з’ясовується: наш Семенюк виконує завдання російського міліцейського спецпідрозділу "Біла стріла". Так вони наводять порядки не лише на території СНД, а й намагаються прищучити бандитів за кордоном. У "Білої стріли", як кажуть, далекий політ. Про те, що пересічний український герой, навіть у бойовику, зазвичай лишиться собі на умі, триматиме дулі в кишенях, і до того ж його неодмінно мусять хоча б один раз кинути напризволяще, Бортніков чомусь забуває. Поясню, чому: герої російських бойовиків за всієї своєї непересічності дуже рідко беруться за збою, аби захищати свої приватні інтереси. Ветерани КДБ, ГРУ, афганської та чеченської воєн усе одно грудьми захищають державні інтереси. Отже, в той час, коли Євген Є. пропонує нам американську модель українського героя, Сергій Бортніков обстоює російську.

Яка з них приживеться – не знаю. Зате знаю: наступні твори цих авторів я так само уважно прочитаю. Можливо, я десь помиляюся і вони доведуть мені це. Чому вони повинні мені щось доводити? Бо я – читач, і пошуки саме сучасного українського персонажа в масовій літературі не лишають мене байдужим.

Андрій Кокотюха

 
© агенство "Стандарт"