журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КОНКУРСИ

ПАЛІТРА ФАНТАСТИКИ

ПРЯМА МОВА

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2004

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Перспективи та ретроспекції

Мабуть, така вже доля у вітчизняних гуманітаріїв – приділяти більше уваги переповіданню ідей інших мислителів, "знавству", історії, ніж брати на себе сміливість сказати щось своє, нехай і в якомусь контексті. Але нові видання вітчизняних філософів, культурологів, цікаві для ширшого кола гуманітаріїв, засвідчують, що ця тенденція зберігається. Коли щось і змінюється, то дуже повільно. Надто сильною виявляється спокуса вдатися до переосмислення написаного колись іншими достойниками.

Ефект

змішування перспектив

У збірнику "Гендерна перспектива" (Упорядник В. Агеєва. – К.: Факт, 2004. – 256 с.) зібрано статті та есеї авторів як вітчизняних, так і закордонних. Причому йдеться не тільки про гендерну перспективу прочитування художніх текстів (як це роблять Оксана Забужко або Тамара Гундорова), а й про представленість (вписаність) жіночого в культурі, соціальних стосунках.

До жіночого товариства потрапили Віталій Чернецький та Максим Тарнавський. Перший осмислює гендерно та національно марковану тілесність в українському письменстві. Власне, ця стаття містить і спробу огляду справ феміністичних в Україні кінця ХХ- початку ХХІ століть. Виокремлено, зокрема, харківську та київську школи фемінізму. Причому перша – активно критикується, її надбання детально оглядаються, другій приділяється менше уваги, зате її позиція всіляко схвалюється як перспективна. Максим Тарнавський розмірковує над питанням "Фемінізм, модернізм і українське жіноцтво", але звертається переважно до справ сторічної давності.

Варто було б вирізнити есей Світлани Шліпченко "Урбаністичні візії", бо в ньому заявлено доволі цікаве поєднання урбанізму, архітектури та проблеми розкріпачення жінки. Згадується одразу Вірджинія Вульф із її думками про "власну кімнату" для жінки, зв’язок із соціальними змінами у міському житті та гендерними стереотипами etc, проте це тільки крапки на початку. Лінії розмірковувань залишаються тільки наміченими авторкою, причому не береться до уваги ані те, що наразі ми живемо у суспільстві, де принцип реальності замінено принципом симуляції, ані особливості трансформації сучасного міста загалом. Вихід за межі літературної та культурницької заангажованості дає стаття Світлани Оксамитної – вона розмірковує про гендерні відносини крізь призму громадської думки.

Що вражає, то це надто різні рівні статей у "Гендерній перспективі" – як методологічний, так і термінологічний. Причому інколи можна знайти справжні зразки грунтовного аналізу матеріалу. Тут у виграшній ситуації опиняються тексти Тамари Гундорової та Оксани Забужко – різні за стилем, контекстом викладу, та обидва – із чіткою методологічною та світо-

глядною (за мінімумом) позицією. Але поруч – натрапляємо і на статті інших авторів – відверту ретроспекцію або й просте переповідання сюжетів окремих художніх творів, коли тільки за тематикою фіксується приналежність до "гендерної перспективи". Якщо судити за подібними текстами, то виходить, що не лише змішуються гендерна та феміністична перспективи, а й саме поняття про гендер стає неосяжно розмитим.

З одного боку, знайомишся із розмислом Гундорової і розумієш, що авторка чітко розрізняє обидві перспективи, відокремлює зміни, котрі сталися у їх розумінні за останнє десятиліття. Читаєш есей Забужко – і бачиш, як у конкретному аналізі проектується політична спрямованість феміністської теорії. А з другого – натрапляєш у інших статтях тої самої "Гендерної перспективи" на загальні розмірковування доволі поважних осіб, що засвідчують тотальне нерозуміння таких понять, як гендерно маркована суб’єктивність.

На сторінках книги справді присутній плюралізм думок ( а про нього говорить упорядниця у передмові). Проте панує тут і ефект змішування – фемінізму як способу репрезентації, методу та ще чогось такого, що тільки за зовнішнім обрамленням можна зарахувати до гендерних студій. Хоча, можливо, це закономірно. Збірка є збіркою. Але справа у нечіткості її концепції та структури викладу. Видання схоже більше на матеріали обговорень, серіальний збірник. Проте якщо і плануватимуться наступні "серії", то хотілося б сподіватися на появу більшої виразності.

Музика – філософія –

паралельні розмисли

Книга Германа Макаренка "Музика і філософія: Шопенгауер, Вагнер, Ніцше" (К.: Факт, 2004. – 152 с.) схожа водночас і на наукове, і на популярне видання – на кшталт тих, які ще років двадцять тому випускали серіями нарисів про відомих людей від мистецтва або від науки. Автор книги – диригент та філософ ув одній особі. Однак його історико-філософський аналіз не засвідчує упередженості людини із музичною освітою. Про методологію аналізу не йдеться взагалі. Хоча з тексту можна зрозуміти, що вона-таки у автора існує. Ідеї Шопенгауера, Вагнера, Ніцше Макаренко вкладає у контекст розвитку філософії та зміни парадигм тодішнього західноєвропейського мислення. Але часом трапляються елементи соціологізму (дивись, наприклад, статтю про Вагнера), що мусиш мимоволі здивуватися висновкам автора. Та й основне завдання книги – вказати на спільність між музикою та філософією – часто відходить на другий план, поступаючись опису ідей, пов’язуванню їх із біографією Ніцше, Вагнера, Шопенгауера.

У главі, присвяченій Артуру Шопенгауеру, виявивляється найширшим контекст осмислення філософських ідей, пов’язаних із музикою. Тут ідеться і про попередників ірраціоналізму та песимізму, і про засади волюнтаризму, і про його відмінність від просвітництва. Сам песимізм німецького філософа виявляється у трактуванні автора продуктивним. Закінчується все надто побіжним оглядом тих мистецьких напрямів, на які ідеї Шопенгауера так чи інакше вплинули. (Найцікавіше, що далі визначень або енциклопедичних довідок справа не йде). У такому масиві розгляд зв’язку між музикою та філософією губиться. Затерто навіть очевидний, але потрібний акцент – про виключність музики, котра є знімком самої волі. У роздумах про Вагнера контекст помітно звужується. А розгляд позначений банальними твердженнями на кшталт того, що світогляд художника формується під впливом суб’єктивних та об’єктивних факторів.

В ознайомлювальному плані ретроспекція ідей всіх трьох персон могла б прислужитися тим, хто тільки вирішив зануритись у їхню спадщину, написати реферат тощо. Тільки от сам зв’язок музики і філософії наче постійно тікає від автора книги. Хоча не можна не відзначити, що третя частина книги (присвячена Ніцше) – непоганий зразок розділу до посібника із нагадуванням відомих фактів. Його можна було б кваліфікувати як науково-популярний нарис.

Цінним додатком до нарисів Макаренка мали б стати статті самих мислителів, вміщені у книзі (добірка хороша). Вони займають ледь не півкниги. Проте не зазначено, за якими джерелами здійснено переклад текстів, відсутні коментарі. (Ці супровідні, але надто істотні для подібного видання, елементи не враховано зовсім). Напрошується аналогія із "Текст+контекстним" проектом того-таки видавництва "Факт", але цього разу – із мінімумом контексту як методологічного, так і культурологічного. Як ознайомлювальне науково-популярне видання із хрестоматійними додатками "Музика і філософія" значно б виграло, якби до його структури підійшли серйозніше. А так – схоже на сув’язь паралельних ліній, що часом перетворюються на паралельний пунктир.

Пафос та аналіз

Праця "Давньоруські любомудри" (К.: Вид. Дім "КМ Академія", 2004. – 304 с.) підготовлена колективом авторів у традиціях колективної монографії, які зазвичай представляють для звіту про виконання планової теми або чогось подібного. В. Горський, О. Вдовина, Ю. Завгородній, О. Киричок спробували подати не тільки інтерпретацію найдавніших початків українського філософування, а й надати можливість читачеві спробувати самому створити альтернативне прочитання. Якщо він, звісно, подужає вміщені у виданні додатки – давньоруські тексти. (Причому на відміну від попередньо згадуваного видання автори "Давньоруських любомудрів" підійшли до додатків відповідальніше – зазначено джерела передруку, інколи навіть із потрібними коментарями). Слід відзначити також добру якість вміщених у книзі покажчиків – предметного та іменного. Але з другого боку – немає відомостей про авторів праці. Мабуть, розраховано на те, що своїх достойників всі мусять знати.

Дослідження можна розглядати як історико-філософське, проте цим її значення не вичерпується. Маємо справу із продуктивною міждисциплінарністю, де філософські та філологічні науки вступають у діалог, але не хизуються своєю окремішністю та вищістю. У вступі до основного масиву матеріалу можна відзначити прагнення авторів намітити передусім зв’язки між культурою та філософією. Власне, ця стаття могла б слугувати зразком розуміння історії філософії і філософської культури взагалі та розведення цих понять. Таке загальне спрямування дослідження суголосне попереднім працям Вілена Горського, відомого насамперед своїми дослідженнями історії української філософії і часом дублює їх.

Вибір персональної, а не проблемної презентації ідей києворуської філософії зумовлений установкою авторів на особистісність картини світу в складі культури. Тому їх цікавлять не результати розмірковувань любомудрів, а більш суттєвий процес. Самі "любомудри" у їхньому трактуванні – "представники інтелектуальної еліти Київської Русі, які своїм життям і творчістю формували зміст філософської думки тієї доби".

Персони, котрим присвячено короткі історико-філософські статті, гуманітаріям відомі – Нестор Літописець, Іларіон Київський, Климент Смолятич, Володимир Мономах, Кирило Туровський. Проте їхню спадщину характеризують з погляду представленості філософських та світоглядних ідей. Власне, кожну із статей характеризує широкий огляд наявних досліджень, присвячених тому чи тому мислителю. Так, наприклад, у розділі "Нестор-літописець – автор вступу до сакральної географії Київської Русі" (а за смисловою насиченістю він найпотужніший) знаходимо не тільки історико-філософську інтерпретацію ідей мислителя, а й гарний аналіз окремих понять, зокрема сакрального центру. Однак такої легкості, яка притаманна південнослов’янським дослідженням літератури або філософії середньовіччя, у наших філософів немає.

У їхньому аналізі виняткове значення має те, що вказівки на ідеї, імена, концепти інших дослідників культури або релігійної свідомості спричиняють бажання передивитися праці Еліаде або Кримського, спробувати самому залучити їх до свого власного аналізу. Такий вплив книги набагато вартісніший, ніж запам’ятовування окремих положень, тез, висновків, у ній зроблених. Хоча книгу можна рекомендувати і як посібник. Окремо варто виділити розділ, присвячений Кирилові Туровському. Його спадщину розглянуто під кутом зору антропологічної проблематики. Тут виявляється суголосність висновків авторів ідеям київського філософа Сергія Кримського або розмірковуванням про Софію-премудрість Сергія Аверинцева.

Структура "Давньоруських любомудрів" вибудована таким чином, що вилучити один окремий розділ не надто просто – вони наче чіпляються один за один. Правда, вся книга вражена затятим пафосом, на який тільки й здатне таке гуманітарне дослідження. Часом публіцистичний тон, ідеологічні закрути і суперпатетичні фрази діють не на користь викладу. Такі моменти, абзаци різко контрастують зі шматками насправді хорошого тексту. Висловлювання на кшталт того, що філософське знання "увійшло в плоть і кров суспільного буття", трапляються у книзі частіше, ніж хотілося б. Проте це вже ширша проблема, яка однією книгою не вичерпується.

Пафосні висловлювання на користь української культури – вже майже традиція. Їх спектр – від "передової думки" (сказано щодо любомудрів) до "великого почуття гідності українського селянина-воїна" – у монографії Н. П. Чечель "Повертаючи стиль: філософсько-антропологічний дискурс української видовищної і драматичної культури від початків до ХVІІI ст." (К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. – 240 с.), де здійснено спробу поєднати власні концептуальні та методологічні пропозиції зі справою переосмислення здобутків вітчизняної культури. Відповідно до предмета розгляду автор вибудовує структуру книги, називаючи розділи діями – оглядаючи видовищну культуру Давньої Русі, Старої та Козацької України. Проте найпродуктивнішими виявляються пролог і дія перша, присвячені обгрунтуванню методологічних засад дослідження, уточненню термінології та розумінню стилю. Автор виходить із того, що стиль – матеріалізоване світовідчування, отже, проблема стилю розглядається як позбавлена теоретичної абстрактності. Пропонується зробити акцент на видовищному аспекті театру. А сам театр розглядати як мистецтво особистості.

Огляд трансформацій уявлень про людину, світоглядні трансформації західноєвропейської культури та парадигму стилю у змістовному плані переважає подальший матеріал дослідження. Хоча інколи окреслення перспективи бачення стилю та філософії театру скидаються на побіжний огляд. Це засвідчують, приміром, суперкороткі згадки про Курбаса та його філософію театру. Проте своєрідний горизонт розуміння стилю автору вдається-таки намітити. Причому "дія перша" справді працює на підтвердження тези про те, що концепція органічності і тяглості розвитку сценічного мистецтва не зависає в повітрі. Чого не скажеш про подальші "дії" – тут переважає ретроспекція. Хоча приємно вирізняється розгляд стильових домінант у дохристиянські часи, ігрового наративу у Польсько-Литовські часи або осмислення феномену маски. Однак окремі аспекти видовищної культури надто швидко "пролітають" перед читачем. За такої ситуації раз по раз почуваєш себе розчарованим, тому що концептуальні підходи, засвідчені на початку дослідження, не розгортаються вповні. Більше того – часто методологічні засновки зустрічаються із предметом розгляду лише на мить.

Назву книги Н. Чечель пов’язує із латинським висловом "Stilum vertere", котрий має також інше трактування – "перевертаючи стиль або виправляючи написане". Висловлене у "дії першій" відповідає цій багатозначності. Але добігши до висновків, автор зменшує оберти заявок. Врешті-решт все завершується твердженням про те, що стильоцентристський метод аналізу "дозволяє органічно пов’язати стиль маски і метод імпровізації, що виникає в історії світового театру в часи злетів соціальних рухів, з періодом болісного виборювання української самости в часи становлення великих європейських монархій і держав". А все дослідження виявляється підкореним завданню довести європейськість вітчизняної видовищної культури.

Загалом тематики та проблематики вітчизняним дослідникам не бракує, як і загального масиву теоретичних знань чи джерельної бази. Проте часом ретроспекція починає підкорювати собі навіть сміливі заявки, пригнічувати ідеї, а пафос – вдаряє по обгрунтованій на початку досліджень методології. У результаті окремі висновки виявляються для читача моментом розчарування. Адже перспектива не обовязково мусить зближуватися із ретроспекцією.

Юлія Ємець-Доброносова

 
© агенство "Стандарт"