журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КОНКУРСИ

ПАЛІТРА ФАНТАСТИКИ

ПРЯМА МОВА

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2004

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Квінтесенції від науки

Огляд сучасних університетських підручників з гуманітарних та суспільних наук

З античних часів до епохи Відродження включно вчені мужі вивчали науки про природу разом із "науками про дух", при- чому навіть не існувало їхнього розділення – тобто математика, астрономія, фізика, хімія тощо були складовими частинами філософії. Дух панував над матерією і був інструментом її пізнання... І тільки у XVII-XVIII століттях із розвитком так званої "позитивної науки" та ви-

окремленням трьох засад власне наукового пізнання розпочались дискусії про розділення і різницю між природничими (або точними) та гуманітарними науками. В ХІХ столітті (епоха модерну та індустріалізації) десятки гуманітарних та суспільних наук виділилися в самостійні галузі знань, але в них здебільшого відчувався дуже сильний потяг до сліпого запозичення методів точних наук, або ж вони перетворювались на ідеологічне оформлення наукового та індустріального прогресу. В ХХ столітті, усвідомивши-таки необхідність вивчення "світу ідей" не як надбудови матеріального виробництва, дійшли до принципової різниці між точними та гуманітарними науками – між детермінованими законами і формулами та нескінченно множинними рівнями інтерпретації – й побіжно повинаходили десятки суміжних дисциплін (наприклад, прикладна лінгвістика). Однак викладання гуманітарних та суспільних наук в школах і університетах дотепер лишається невдалою калькою точних наук. Тобто навчання спрямоване не на можливості мислення і творчого аналізу, а на спрощену схематизацію штампованих фактів, придатних хіба для розгадування кросвордів.

У нас гуманітарна вища освіта (крім права і менеджменту) зазвичай вважається "жіночою", "халявною" чи "освітою заради диплома" і супроводжується здивованими запитаннями "І що ви там вчите?" та "І де ти збираєшся працювати?", на які новоспечені філологи, філософи, літературознавці, історики чи навіть соціологи зазвичай не мають впевненої відповіді. Якщо у вивченні точних наук є жорсткі критерії знання і незнання та правильного і неправильного, то в гуманітарних формально не доведеш ні знань, ні правоти, ні сенсу, ні безглуздості – тому й маємо "халявне" навчання разом із "халявним" викладанням і наукою. Тобто якщо у точних науках є певна тема і визначений обсяг знань з цієї теми, то в гуманітарних зазвичай існує безліч варіантів тем та їхнього викладу, і спробуй доведи, що якийсь заслужений науковець сам не знає, що він говорить... (нижче я все ж таки зроблю таку спробу).

Щодо університетських підручників з гуманітарних та суспільних наук, то найбільше їх видається, звичайно ж, з тих-таки галузей права та менеджменту, по-перше, тому що це дуже популярні освітні спеціальності, по-друге, тому що в їх професійній практиці багато чого змінюється з року в рік. Щодо "жіночих" спеціальностей, то маємо дуже багато здебільшого надзвичайно нудних та безглуздих підручників із так званих загальнодержавних предметів на кшталт "Культура", "Філософія", "Соціологія", "Політологія", "Психологія та педагогіка", "Історія України" тощо. Наукові праці та дослідження з цих галузей друкуються завдяки тому, що науковцям, щоб здобути науковий ступінь, необхідно видавати монографії та завдяки наявності ґрантів (і знову ж таки під це діло можна видавати будь-яке "наукове" безглуздя, однаково ніхто нічого не помітить... Фізикам і математикам в цьому плані пощастило менше, бо помітять і засміють). Взагалі науковці – ідеальні клієнти для видавців, тому що це чи не єдина категорія авторів, які самі дбають про пошук коштів, вибивання грифів та розповсюдження своїх видань.

Яка структура 90% підручників з гуманітарних та суспільних дисциплін? Спочатку, на 20-60-ти сторінках відбувається смакування предмета, мети, завдань, об’єкту, функцій та суміжних наук дисциплін, із яких частка реальної інформації складає не більше 5%. Далі йде історія дисципліни, яка зазвичай починається із одних і тих самих античних імен і, пропустивши добрих п’ять-десять століть, переходить до класиків ХІХ століття та нашого часу, не забуваючи про відповідну "думку України" (знову ж таки одні й ті самі імена), яка в таких викладах виглядає вельми зародковою. Інший варіант: перелік історичних періодів чи назв концепцій. Але в будь-якому разі система не страждає на оригінальність: монотонні залпи дат, імен і кількох загальних фраз про відповідний "підхід", "погляди" чи "концепцію" (Платон казав те-то, а Аристотель з ним не погоджувався. Або, скажімо, розділ "Культура Сходу" (30 сторінок), що складається із "Культури Індії", "Культури Китаю", "Культури Японії" – кожній культурі по 10 сторінок). Бездумне запам’ятовування цих залпів і називається навчанням. Мені заперечать, що має ж бути якесь загальне ознайомлення із дисципліною. Проблема в тому, що на цих "ознайомленнях" – більш чи менш "поглиблених" – офіційна освіта, власне, і закінчується, щось справді дізнатися, якщо є таке бажання, можливо тільки самотужки, читаючи оригінальні джерела (здебільшого їх російські переклади). Наприклад, за 6 років навчання студенти-соціологи одного відомого навчального закладу мають три "вступи" до "історії соціології" і одну "історію соціології" із абсолютно ідентичними програмами. Вважається, що з кожним разом одне й те саме вивчається дедалі поглибленіше й поглибленіше... замість того, щоби щось вивчити один раз, але справді вивчити. Якщо на одну тему відводиться надцять теорій і науковців, добре, якщо ти нормально знатимеш хоча б одну з них. В таких випадках підготовка до іспитів відбувається навіть не за підручниками, а за словниками. В точних науках підручники для початківців сприймаються лише як простіший рівень пізнання, в гуманітарних – як повний абсурд і тотальне викривлення.

Звичайно, зрідка трапляються і справжні "ознайомлення", які можуть зацікавити і надихнути, – не безглуздий переказ, а вдумливе осмислення розвитку, суті, концептуальних засад певної науки (порівняйте, наприклад, лекції Мераба Мамардашвілі "Що таке філософія?" із підручником "Вступ до філософії"). Прикладами сучасних якісних "вступних" українських посібників можна назвати "Міфологічний горизонт українського модернізму" Романа Поліщука та "Психоаналіз і літературознавство" Ніли Зборовської. Автори цих посібників не просто схематично переказують психоаналітичні, лінгвістичні, філософські і літературознавчі теорії та дослідження, а й аналізують, творчо інтерпретують і демонструють власні приклади їх застосування, зокрема в українському літературознавстві. Проста форма викладу поєднана із глибоким оригінальним рівнем аналізу.

Для прикладу найгіршого і разом з тим типового (для мого студентського досвіду) підручника я наведу "Соціологію політики" Миколи Федоровича Головатого, який, крім того, що є ректором МАУПу, ще й: "кандидат історичних наук, доктор політологічних наук, дійсний член (академік), професор філософії і політології Міжнародної кадрової Академії". Якось в одному з "фахово-книжкових" часописів мені трапилось інтерв’ю із паном Головатим, в котрому журналіст допитувався про причини такого "надзвичайно високого рівня маупівських видань". Пан ректор вважають, що: "головне завдання викладача – розповісти студентові, як правильно навчатися". Розповівши про таку важливу річ, я так розумію, викладач "умиває руки"... "Студент хоче схопити канву певної наукової дисципліни: суть, історію розвитку, складові тощо. Наприклад, філософських і політологічних дисциплін дуже багато. Політологія має: філософію політики, соціологію політики, психологію політики, політичну прогностику, політичну анатомію, піарівські технології тощо. Важливо, щоб у навчальному посібнику розкривалося, як наука виходить на інші дисципліни й чим вона відрізняється від них. Тому навчальні посібники повинні готувати люди, які розуміють ці вимоги і пам’ятають, на кого зорієнтований посібник. Адже студентові потрібен виклад дисципліни й перспектива у її вивченні. Якщо він цього не отримує – навчальний посібник йому ні до чого. Чим хибують сучасні навчальні посібники? Загальністю викладу матеріалу". Саме те, про що ми говорили на початку: якщо підручник не дуже марудиться з тим, які бувають суміжні дисципліни і які вони всі мають предмети, об’єкти, завдання та функції (надцять блискучих класифікацій типу "теоретична", "інформативна", "описова", "пізнавальна" і "практична"), то він, отже, "хибує загальністю викладу матеріалу". Деякі автори підручників дотепно наводять у вступних розділах десятки суперечливих визначень дисципліни, виявляючи, що вчені ніяк не можуть погодитися щодо того, що ж вони все-таки вивчають... і, як ми переконаємось із нижче цитованого підручника, це стає їхньою основною проблемою!

Продовження рекомендацій ректора Головатого: "Якщо ми в підручнику чи в навчальному посібнику даємо квінтесенцію, що таке ця наукова дисципліна, рекомендовану літературу для поглибленого вивчення; викладаємо рекомендації до семінарських і практичних занять, контрольні запитання, пропонуємо орієнтовні теми магістерських та курсових робіт, – такий навчальний посібник, безумовно, більш корисний для студента, ніж якась монографія". Та певно, куди там якійсь нещасній монографії до "квінтесенції"...

Отже, захоплено спостерігаємо, як професор Головатий добуває квінтесенцію соціології політики в однойменному підручнику: "Оскільки питання співвідношення соціології і політики складне й неоднозначне, то таким самим складним є і співвідношення політології – як основної політичної науки, і соціології політики. Практично це питання єдності і суперечностей, розбіжностей між соціальною теорією і практикою, між пізнанням та інтересом. У сучасній політичній науці ці проблеми досліджені ще недостатньо". Вочевидь, для вивчення складного і неоднозначного співвідношення соціології і політики, а також політології і соціології політики знадобиться іще не одне століття напруженої наукової думки.

Щирий захват викликає бездоганна логіка визначень: "Соціологію політики можна визначити у широкому розумінні як наукову галузь, яка вивчає соціальні аспекти політики". Зверніть увагу на тонку різницю: політологія вивчає політичні аспекти соціуму, а соціологія політики – соціальні аспекти політики... Політологію в такому разі логічно було б назвати політикою соціології – в гуманітарних науках від перестановки доданків чи слів змінюється вся глибинна суть.

"Масло масляне" так званих визначень розмазується на багато-багато сторінок: "Відмінність між теоретичною і практичною політологією полягає у меті, яка стоїть перед кожною з них: перша вирішує суто теоретичні, а друга – практичні завдання. Теоретична і практична політологія різняться також суб’єктами". Суб’єкти, наскільки я розумію, – це, певне, теоретики і практики.

Доходимо до улюбленої теми – функцій. Функцій у п. Головатого, хоч як дивно, лише чотири (тоді як деякі фанати доходять до тридцяти): теоретична ("концентрація, пояснення, збагачення і розширення існуючого знання про соціологію політики як складне, багатоаспектне і комплексне явище..."), описова ("опис, систематизація, нагромадження різноманітного характеру і змісту матеріалу..."), інформаційна ("насамперед задоволення потреби в інформації, що стосується соціології політики як загального суспільного, наукового явища..."), прогностична. Гадаю, що для розрізнення "концентрації-пояснення-збагачення-розширення", "опису-систематизації-нагромадження" і "задоволення потреби в інформації" необхідний суто "науковий" досвід словоблудства. Зрозуміло тільки, що нас цікавить не знання соціології політики, а знання про соціологію політики як дуже видатне ("складне, багатоаспектне, комплексне, загальне, суспільне, наукове") явище.

Визначення суспільних змін: "це складний, суперечливий процес, в якому вирізняють об’єктивне і суб’єктивне, оскільки суспільні перетворення, трансформації відбуваються внаслідок існування багатьох суб’єктів суспільного, політичного життя".

"Соціальна система... це цілісне соціальне утворення (особистість, соціальна група, соціальна спільність, суспільство), основним елементом якого є люди, їхні зв’язки та взаємовідносини". Цікаво, чи чув хтось із науковців, соціологів і політологів, що особистість – це соціальна система?! (Особистість не є навіть елементом соціальної системи). І що то за біда – "соціальна спільність"?

"Політична система – це механізм реалізації спільної волі і спільного інтересу всіх основних елементів с-ми". Це визначення явно не політичної системи, а ідеалу демократії...

Суспільство ж – це "...взаємодія людей, які є продуктом соціальних дій, тобто орієнтованих на інших людей (Вебер)". Дуже гарно: написати повну бздуру і звалити все на покійного Макса Вебера. Правильно було б написати "взаємодія людей, суб’єктів соціальних дій, тобто дій, орієнтованих на інших людей". Але для несоціолога, для студента, не знайомого із концепціями Макса Вебера або знайомого на рівні трьох речень із словника (а достатньо обізнані соціологи явно не потребують подібних підручників), це висловлювання є не більш інформативним, аніж попереднє – типово підручникова фраза.

Ті, хто хоч би побіжно знайомий із концепцією "закритого суспільства" Карла Поппера, насолоджуйтесь: "Закрите суспільство – це, як правило, тоталітаристське суспільство (К.Поппер), в якому домінують різноманітні заборони, табу, обмеження. Таке суспільство набуває особливо загрозливих характеристик, коли монопольно прибирає до своїх рук власність на засоби виробництва (влада і власність фактично зливаються)". Невже це таку дурню мають "виганяти" студенти на іспитах?! Виходить, що тоталітаризм – це влада "суспільства", яке монопольно володіє засобами виробництва?! Я не буду розводитись про справжню концепцію "закритого суспільства", скажу лише, що пан Головатий під видом "закритого суспільства" фактично описав первіснообщинний лад, в якому домінували обмеження і табу, за якого "власність на засоби виробництва" була общинною. І взагалі, хто при здоровому ненауковому розумі може уявити, як суспільство "прибирає до рук власність на засоби виробництва" й при цьому "набуває особливо загрозливих рис"? Якийсь кошмар Лєніна... Насправді замість "суспільства" мала б бути "держава" – але це однаково мало що змінило б у такому жахливому викладі.

Ідемо далі: "Відкрите суспільство – це суспільство демократичне, в якому громадяни не просто можуть, вони зобов’язані приймати особисті свідомі рішення. Інакше кажучи, вони по суті та об’єктивно є вільними особистостями. У такому разі вони і являють собою громадянське суспільство". ..."Якщо пояснити спрощено, то це суспільство, яке існує як противага практиці ізоляціонізму; в ньому громадяни критично ставляться до різних заборон, пересторог. Особистість, людина в такому суспільстві усвідомлюється і визнається найвищою цінністю, а держава фактично не втручається у незначні проблеми громадян". Громадяни зобов’язані приймати особисті свідомі рішення і критично ставляться до різних пересторог, суспільство існує як противага ізоляціонізму, держава не втручається у незначні проблеми громадян, а втручається, вочевидь, тільки у значні – чим не сон рябої кобили? В іншому місці також сказано, що перевагою відкритого суспільства є "примат людини".

Знову "вичерпний" виклад популярних теорій: "Побутує таке визначення, як суспільство споживання. У такому суспільстві діяльність, усе життя людини зорієнтовані на такі ідеали і цінності, як егоїстичний індивідуалізм, гроші (як найвища цінність), максимальні прибутки, тощо. Тривалий час соціалістична комуністична ідеологія до таких суспільств (країн) необґрунтовано зараховувала усі країни так званого капіталістичного табору, особливо високорозвинені, однак це мало відповідало реаліям". Повна вульгаризація і перекручення терміну "суспільство споживання": за даною теорією на рекламних стандартах споживання якраз і базується високий економічний розвиток вищезгаданих країн.

У розділі, де йдеться про "глобальну кризу, яка охопила всі сфери життя людства", окреслюються рятувальні острівці: "У цьому контексті гостро постає проблема цінностей, основними і найпомітнішими серед яких є Справедливість, Добро, Краса, Істина ... Від Платона до Гумільова основними цінностями людства були і залишаються Істина (Віра), Добро (Благо), Краса (Доля), Справедливість (Достаток). Вони не є надуманими, бо у своїх загальних рисах відповідають основним психічним функціям людини – її інституції (Дух), емоціям (Душа), інтелекту (Розум) і відчуттям (Тіло)". Цікаво, що "цінність Справедливості якраз притаманна незаможним, пролетаризованим верствам населення, які зорієнтовані на життя в авторитарному тоталітарному суспільстві".

Із тексту підручника важко второпати, яким чином має відбутися "повернення" до вищезгаданих цінностей і як воно може запобігти глобальній кризі, – але мені стало цікаво, звідки ці цінності взагалі вигулькнули, до чого вони тут. За відповіддю далеко ходити не довелося – це пасаж із концепції соціального розвитку Г. Щокіна, який, за випадковим збігом, є Президентом МАУПу. Слід визнати, що концепція пана Щокіна є оригінальною, її можна приймати або не приймати, але, на відміну від Головатого, він пише як розважлива й освічена людина, в нього, принаймні, завжди присутні логіка і сенс. Тому цікаво, як реагує президент МАУПу на те, що ректор у нього списує, далеко не завжди посилаючись на джерело і безбожно перебріхуючи чи, принаймні, позбавляючи сенсу окремі угоди?

Наприкінці кожного розділу підручника розміщено суспільно-політичні есе пана Головатого, близько третини тексту яких є дослівним повторенням окремих абзаців відповідних розділів. Ось "перли" з есе: "Перш ніж інтегруватися в Європу, інші регіони світу, треба навчитись демократично співпрацювати з усіма, чужого навчаючись і свого не цураючись, як казав геніальний син українського народу Тарас Шевченко"; проте, якщо автори відомих цитат не є геніальними синами українського народу, наш завзятий Головатий без докорів сумління присвоює собі їх висловлювання: "З часом, природно, може виникнути ситуація, коли той, хто володітиме інформацією, володітиме і світом". В глибокодумних роздумах знайшлося місце і для "забезпечення безпеки": "важко заперечувати необхідність забезпечення насамперед безпеки життя людини...", і для духовності: "Духовність, особливо в політиці, має винятково важливе значення, оскільки саме від неї походить усе те краще і гірше, що можуть мати люди у своєму повсякденному житті. Духовність насамперед стосується внутрішнього світу людини, за її рівнем можна судити, наскільки людина є по-справжньому людиною як найпрекраснішим витвором природи", і для національної ідеї: "Національне буття в розглянутому стосовно певної країни значенні так пронизане загальнолюдським, що етнонаціональне знайти в ньому дуже непросто". А ось порівняння вітчизняної та західної систем освіти: "Наш професор – і це об’єктивно – знає куди більше, ніж професор зарубіжного престижного університету. Але він практично не вміє вчитися і працювати, використати отримані знання. Професор, проте, не винуватий..." – "...Західна система освіти очікує, коли віддзеркалить, зрезонує людина, і тоді намагається задовольнити її потребу, а ми ще впроваджуємо освіту зверху і вважаємо, що так повинно бути".

Одним із найвагоміших внесків професора Головатого в науку є розмноження кількості різноманітних "соціологій", яких і без того існує багацько. Я познаходила і соціологію соціальної системи, і соціологію суспільства (!!!), держави та суспільного розвитку, соціологію демократії, соціологію політичної боротьби, соціологію нації і національної ідеї.

Не дивно, що у професора Головатого "основні наукові інтереси – проблеми молоді, студентства". Певне, маються на увазі проблеми студентської молоді, яка вимушена читати його підручники. Звичайно, я описала гірший випадок підручника, що являє собою повне безглуздя. Але навіть якби "факти", наведені у цьому підручнику, були викладені логічно і грамотно, – безглуздя би від того суттєво не поменшало. На мою думку, у такій формі не можна ні вчитися, ні викладати – а саме її додержуються дуже багато "науковців" із вченими ступенями, які, будучи "гуманітаріями", можуть собі комфортно нічого не тямити, окрім кількох визубрених штампів.

Наостанок зазначу, що "гуманітарне безглуздя" притаманне не лише підручникам, що стосуються абстрактних, в нашій країні майже нікому не потрібних теорій гуманітарних та суспільних наук, а й цілком практичним підручникам типу "Організаційна поведінка" видавництва КНЕУ, який майже цілком складається із практичних і прогресивних американо-маркетингових схем. Здається, автори підручника настільки захопилися "простотою і доступністю" цих схем, що часто не вважали за потрібне обтяжити їх мінімальним змістом. В одній із схем мене прикольнули максими "двох однакових людей не буває", "повної тотожності між менеджером і рядовим працівником не буває". А ось приклад однієї з них:

1. Поведінка лідера впливає на виконання завдання підлеглими:

поведінка лідер виконання завдання підлеглими

2. Виконання підлеглими впливає на поведінку лідера:

поведінка лідера виконання завдання підлеглими

3. Поведінка лідера і виконання завдань підлеглими

поведінка лідера виконання завдання підлеглими

4. Інші причини, що впливають на стосунки підлеглого і керівника:

поведінка лідера інші відмінності виконання завдання підлеглими

Здається, автори підручника не дуже високої думки про розумові здібності майбутніх організаторів.

Інна Волосевич, inana@ua.fm

 
© агенство "Стандарт"