журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

МАСКУЛЬТ

ПРЯМА МОВА

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2004

АВАНСИ

Про "слова, що з'являться колись"...

ЩО ПОТРІБНО ЛЮДИНІ, АБИ УВІЙТИ В ЛІТЕРАТУРУ І ВТРИМАТИСЬ У НІЙ? Для успішного та більш-менш безпечного існування у літературі потрібно ІМ'Я. Про це я і хочу трохи порозпитувати дебютантів сучасної української літератури, тих, для кого ім'я = майбутній результат нелегких творчих і життєвих іспитів. От, наприклад, дуже вчасно повернувся з Польщі молодий поет Дмитро Лазуткін!

Тільки так – розгойдується море

Тільки так – до інших берегів.

З присмаком зневіри і покори

Треба позбавлятися боргів.

Лаври Одіссея, маски тиші,

Все твоє, пливи і не барись.

Б'ються хвилі, б'ються найсильніші,

У слова, що з'являться колись".

Дмитро Лазуткін

– Коли ти вперше замислився над тим, що література потребує твоєї присутності?

– Перший вірш я написав у дитсадку. З тих пір тяжка, волохата лапа винятковості лежить на моєму черепі і тримає кігті на моєму пульсі.

– Тобто, просто з дитсадівських часів ти певен, що для тебе заброньовано місце в літературі?

– Так, зрозумів саме тоді, але писав з перервами. Були якісь конкретні поштовхи у вигляді першого кохання, другого кохання, вісімнадцятого кохання, тобто, так чи інакше, емоційний сплеск.

– Отже, з дитсадка ти мріяв про те, щоб твоє ім'я було занесено у бібліографічні довідники, у телефонну книгу Спілки письменників?

– Ні, мені байдуже до бібліографічних довідників, а до Спілки письменників тим більше. Не відчуваю жодного пієтету перед різними там анналами.

– Разом з тим, коли у тебе ще не було книжки, а було це зовсім недавно, ти ходив і постійно скаржився: "Ось, мені вже двадцять чотири, а в мене немає жодної збірки! А в людей вже у шістнадцять є!" "Обидно, да"?

– Ні, зовсім не образливо. Зараз мені двадцять п'ять, але я реально був готовий видати книжку у двадцять, двадцять один. Для першої збірки у мене були достатньо високого рівня тексти. Хоча зараз я радий, що все склалося, як склалося. Та й взагалі, не сподобалось мені твоє питання. Я ходив, плакався? Я не ходжу і не плачуся. Може інші, я – ні.

– У радянській літературі ім'я напрацьовувалось певними шляхами, через писання "паровозів", через вступ до партії. Зараз прихід у літературу і процес укріплення в ній пов'язаний не лише з талантом, вмінням добре писати. Він пов'язаний ще й з якимись неприємними моментами, з умінням опинятися в потрібний час у потрібному місці, комусь посміхнутися, когось улестити, десь заховати свою думку, м'яко кажучи, до кишені. Чим ти здатен пожертвувати і на що здатен піти, аби здобути ім'я в літературі?

– Для мене ім'я не має такого вже великого значення. Лишаються тексти, в першу чергу, а по-друге, я не згоден із формулюванням запитання. Так, дійсно, творчість не має чіткої схеми. Або "дихає Бог між ударами серця", або нема про що говорити. Неможливо закінчити інститут, піти, за розподілом, на підприємство і стати інженером від літератури. Тут не настільки упорядкована система, і це нормально. І те, що зараз література не приносить тих високих накладів і матеріальних благ, що за радянського періоду, це, можливо, навіть добре, бо літературою займаються лише люди, які насправді відчувають у цьому потребу. А входження в літературу, напрацювання імені – це лише моменти.

– Погодься, набагато приємніше було б приходити у будь-яке видавництво, відчиняти двері з ноги, можна не з ноги, можна дуже чемно, і казати: "Я Дмитро Лазуткін". І щоб люди вже розуміли, про що мова і страшенно раділи, що зможуть випустити твою книгу, бо ти володієш магією імені.

– Ну, якщо відчиняти двері з ноги, то люди вже зрозуміють, про що мова.

– Не скажи! Право дверей з ноги теж треба заробити. Для того, щоб тобі нічого за це не було, треба, щоб за тобою щось було.

– У мене нормально поставлений удар ногою. Будемо вважати, що право це я вже заробив. А якщо говорити серйозно, то всім відомо, яка зараз ситуація із книговиданням у нас в країні. Та й стан періодики якщо не катастрофічний, то вже точно гнітючий. Немає видання, яке хоча б приблизно віддзеркалювало б молоду літературу, її цілісну картину. Є, звичайно, прекрасний журнал "Четвер", але його робить одна людина. Це концептуальний проект Юрка Іздрика. При всій моїй повазі до Іздрика охопити весь простір він не може, бо він один. До того ж, він все ж таки представник дещо старшого покоління, хоча й непогано орієнтується у тенденціях сучасної літератури, на мою думку. Можна ще згадати "Кур'єр Кривбасу". Але однаково це все – не зовсім те. А якщо говорити про Київ, тут краще не говорити, а плакати кривавими сльозами і втирати їх брудним рукавом. У нас періодика лишилася або відверто неякісна, або така, що досі живе за якимись радянськими схемами, які вже давно мали б відмерти. Там актуальною літературою і не пахне.

– Чекай, давай прояснимо. Ти говориш про поезію, чи про літературу в цілому?

– У даний момент швидше про поезію. Тут я певен своїх слів на сто відсотків. Львів у цьому сенсі виглядає симпатичнішим. І АУП там більш діяльний, і постійно відбуваються якісь вечори, заходи творчі, зустрічі зі студентами. А в Києві немає навіть так званої кампусової літератури. Інше питання: добре це чи погано? Так, з'являються якісь спільні образи, спільна стилістика, тенденції. Плюс кампусової літератури в тому, що з часом з цього середовища дійсно проявляються вартісні особистості, автори з перспективою. У нас настільки повільний процес, що, ну, процесу, власне, немає.

– З того, як ти розмірковуєш про літературу, видно, що ти насправді володієш інформацією. А тепер ти взагалі можеш сміливо порівнювати два творчих процеси, в Україні і в Польщі, де ти, як це сказати, стажуєшся?

– Так, у Польщі я на державній стипендії. І, до речі, я так само можу говорити про якщо не російську, то принаймні московську поезію, бо часто їжджу на фестивалі до Москви.

– То ось, використавши увесь цей вантаж знань, скажи мені, хто, на твою думку, заробив ім'я в літературі, байдуже в якій, українській, російській, польській, світовій, не переступивши через себе?

– Я гадаю, що таких багато. А про яке покоління ми говоримо?

– Однаково. Ми говоримо про тих, кого ти поважаєш.

– Коли говорити про Польщу, то перший, хто спадає мені на думку, то Адам Відеманн, тридцятишестилітній прозаїк і поет, або російський поет і перекладач Кірілл Мєдвєдєв. Я не думаю, що вони переступали через себе. В Україні… ну, теж багато можна назвати імен.

– Гаразд, от, скаржишся ти на повільний літературний процес у Києві…

– Я не скаржуся, я констатую.

– Добре. То, по-твоєму, що треба зробити, і чи можна хоч щось зробити, аби цей процес з одного боку стабілізувався, а з іншого зробився більш динамічним, спрямованим у майбутнє?

– Гадаю, в першу чергу потрібно одне, а краще кілька видань, навколо яких могло б формуватися певне середовище, бажано літераторів не ретроградних, а молодих, прогресуючих, прогресивних, орієнтованих на актуальні тенденції. Може, це має відбуватися за принципом покоління, може, навпаки, симбіоз концепта і скоріше ментальних, ніж вікових критеріїв. Зрештою, річ не у віці, а у світовідчутті. Має бути показник рівня, зріз, який дозволив би комусь на нього рівнятися, а комусь просто відчувати середовище.

– Ти весь час говориш – актуальні тенденції, а які ж тенденції актуальні для тебе?

– Це те, що перебуває у контексті сучасної світової літератури. А в ньому, в усі часи була актуальною присутність духу щирості, незалежно від шаблонів та форматів. А якщо прив'язуватись до наших традицій, то це… То це не так вже й весело.

– Чому? У нас що, геть відсутній дух щирості?

– Ні, дух упокореної щирості, вміщений у обмежувальні рамки, у нас завжди був присутній. Рефлексії сентиментального серця і т. ін. Цього у нас багато!

– Та де ти взагалі у сучасній світовій літературі, наскрізь метафоризованій, ускладненій, вкрай сюрреалістичній, вгледів дух щирості? У Павича? У Кундери? У Коельо? Звідки у тебе взялося це формулювання?

– Може, це моє особисте сприйняття.

– На закінчення – таке супервеселе запитання. Як гадаєш, тобі вдалося чогось досягти, імені, визнання, хоч невеличкого місця в літературі? І якби тобі це не вдалося, у якому віці ти припинив би намагання на це місце видертись? Де, зрештою, віковий ценз боротьби за ім'я?

– Я не борюсь за ім'я. Людина якось іде, просувається. З переміщенням по життю змінюється і його місце в літературі.

Провела бесіду
Марина Муляр

 
© агенство "Стандарт"