журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

МАСКУЛЬТ

ПРЯМА МОВА

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Наркота порятує світ?

Про секс В.Сорокіна, суть Є.Радова і спорт С.Жадана

– Я давно уже не читаю толстых журналов, – усмехнулся Булганин. – Открываешь какой-нибудь "Новый мир", читаешь одну страницу,
другую, третью... а на двадцатой понимаешь,
что это никакой не новый мир. А очень, очень старый.
В.Сорокин. Голубое сало

...Як стає бачити, сьогоднішні зірки русліту продовжують активно використовувати у своїх творах реліґійну символіку та експлуатувати месіянські міти. У читацькі меґаполіси технократичної літератури тихою сапою закрадаються привиди нової постмодерної реліґійности. Чому це відбувається?

Справді, у таких бестселерах російської словесности останнього часу, як "Голубое сало" і "Лід" В.Сорокіна, а також у новому романі "Суть" Єгора Радова, зустрічаємо конструктивні концепти порятунку нинішньої цивілізації, замішані, як правило на месіянській ідеї Третього Риму і не лише. Адже ментальна домінанта сучасного читацького світу – емансипована від ірраціонального, окультного начала і безумовно раціональна. Словом, треба додати дещицю підсвідомого, квасного і суконного. І це для справжніх майстрів на кшталт вищеперерахованих не важко. Вони чудово відають, що музику нині роблять продюсери, мистецтво – куратори, а літературу – продавці книжок. Треба лише правильно обгорнути замовлений ринком продукт, ніби як змінюючи його сутність. "Лише те, що піддається перемінам, – безкінечне", – значив Т.Адорно у "Неґативній діялектиці". Ну, наче як радянська Система, чи що. Головне при цьому розпізнати бажаний продукт посеред ринкового розмаїття. "Несвідома діяльність сучасної людини, – значив з цього приводу М.Еліаде, – без кінця подає їй незчисленну кількість символів, і кожен з них несе їй якесь послання, повідомляє про якусь місію, яку їй слід здійснити".

Звичайно, сьогоднішньому письменникові все ще важко буває усвідомити, що він вже не "передовий загін творчої інтеліґенції". Це стосується як російського постсовкізму, так і українського. На передній край виходять учені з інженерами від літератури, а також вдумливі читачі. Справа в тому, що просунутому споживачеві наразі все одно, звідки отримувати інформацію: з книжки, ґазети, Інтернету, телевізора чи радіо. І тому навіть заціпеніле у творчій задумі літературознавство сьогодні намагається зачепитися за інші дисципліни, в яких воно сподівається отримати більш надійну опору, ніж та, що може надати їй власний базис: за психоаналіз, фемінізм чи культурологію. І ще наші номенклятурні розумники в Інституті літератури ім. Т.Шевченка не хочуть зрозуміти, що все воно – ігрове і несерйозне, оскільки запозичене. Як і саме життя в літературі малоросійського совка. Ось, скажімо, сумує на шпальтах "Слова і Час" Н.Зборовська: "Закономірно те, що один із талановитих поетів сучасного літературного порубіжжя Сергій Жадан стверджує, що література не становить щось більше за спорт чи прогноз погоди, не вважаючи це ознакою хворобливості духу". Хоч насправді – це ознака примітивної непоінформованости самої Н.Зборовської як представниці офіційного літературознавства – щодо справжніх джерел Жаданової "хворобливости". Річ у тому, що задовго до нашого "талановитого поета" про це саме значив московський гуру від постмодернізму В.Сорокін. "Литература для меня одно из естественных отправлений, как еда, сон, секс, – відказував він. – Я описываю секс и молитвы, паровую стерлядь и дерьмо с одинаковым удовольствием".

І ось думаєш при тому, повертаючись до теми швидкої панацеї і месіянства: а чому в наших письменників, запалених вірою у свою правду, така вперта пристрасть до метафор? "Деінде, тільки не тут" М.Рябчука, "Зліва, де серце" Ю.Андруховича, "Те, що на споді" Ю.Покальчука... Може, тому, що інакше не догукаєшся до людей, в яких банани у вухах? І, може, саме тому дослухаються нині на всьому постсовковому просторі до таких альтернативних крикунів-відчайдухів, як випущений політзек Е.Лімонов, засуджений за порноґрафію В.Сорокін чи колишній наркоман в законі Є.Радов? "В сучасному суспільстві люди, покликані, щоби ними захоплювались, є ким завгодно, тільки не носіями високих духовних чеснот, – писав Е.Фромм у "Мистецтві любові", – публічної уваги удостоюються здебільшого ті, хто надає обивателеві відчуття компенсаційного задоволення". Хоч зокрема щодо багатолітнього наркомана і випускника Літературного інституту Є.Радова, про життя з яким нещодавно розповіла його мати, московська поетка Р.Казакова, цього не скажеш. "Папа Римский пригляделся к нам и ласково сказал: – підсумовує В.Єрофєєв у своєму "Учении ЕПС", – Мировая литература всегда делается жадными подонками, маньяками, слизью, полупадалью, извращенцами".

Не дивно, що той самий Є.Радов – цілком в дусі русофільської традиції імені Є.Замятіна – завжди прагнув у власній творчості змінити "існуючу реальність": у світі й літературі. Герой одного з його перших романів "Змеесос" був заарештований якраз за подібну спробу, а вже збірка творів самого Є.Радова – під закільцьованою назвою "Я / Или ад" (від назви першого до титулу останнього в часі роману) – довела, що це неможливо. Можна хіба що спробувати свій власний варіянт прискореної панацеї для усього людства, що й спостерігаємо у теперішньому дискурсі російського постмодерну. От хіба що засоби усіх реаніматорів з ліквідаторами включно – до болю схожі між собою.

Порятувати світ підрядними чи то пак знайомими засобами спершу спробував був В.Сорокін, запропонувавши читачеві такий продукт, як "голубе сало" в одноіменному романі. "Голубое сало, – пригадуємо ми це феноменальне читво 1990-их, – вещество, энтропия которого всегда равна нулю, температура всегда постоянна, и получено оно было случайно при пробной реконструкции скрипторов, то есть тех, кто записывал свои фантазии на бумаге". При тому ходило про звичайнісіньке письменницьке ерзац-натхнення в дискурсі радянської інженерії людських душ, видобуте вже за постапокаліпсичної доби з-під пера клонованих у романі письмаків: Л.Толстого, Ф.Достоєвського, А.Ахматової, Б.Пастернака і А.Платонова. Натомість у наступному своєму романі "Лед" В.Сорокін удався до терапії за рахунок вже цілком потойбічного продукту на кшталт Тунгуського метеориту: "Лед – это идеальное космическое вещество, – пояснював він свій винахід, – порожденное Изначальным Светом. Внешне оно похоже на земной лед. На самом деле структура его другая. Если его сотрясать, в нем поет Музыка Света. Ударяясь о нашу грудную кость, лед вибрирует. От этой вибрации пробуждаются наши сердца". Чи варто казати при тому, що подібні "удари молота і серця" покликані були відроджувати патріотичні "серця чотирьох" (до речі, також однойменного роману В.Сорокіна) з відповідними есхатологічними цінностями тоталітаризму. Те саме з рятівними засобами у найновішому романі Є.Радова "Суть", які потрапили до нас, ясний клен, із того ж самого (прорадянського) космосу, чи пак з Сибіру: "Вот вроде есть сияющий кристалл... если можно так сказать, сущностное вещество, как бы цемент фундамента мировой основы, который вдруг выступил из стен и потолка мироздания".

Прикметно, що і В.Сорокін, і Є.Радов подають в тілі своїх романів до смішного подібний конспект власного рятівного концепту. Він підозріло скидається на ревізіоністські проєкти реваншистсько-путчистського штибу з євтушенківською ностальґією "по настоящему". Мовляв, вчергове красота спасет мир. "Как только все мы будем знать язык сердца, – мріє автор "Льда", – мы встанем в кольцо и в его центре возникнет Свет Изначальный, тот, что творил миры. И ошибка будет исправлена: мир Земли исчезнет, растворится в Свете. И наши земные тела растворятся вместе с миром Земли. И мы снова станем лучами Света Изначального. И вернемся в вечность". Чи не правда, все це нагадує відому книжку І.Дзюби "Ґрані кристалу", де кристалом була, відповідно, зореносна Москва, а ґранями – п'ятнадцять братніх республік? Такою вже виглядала невтішна "дисидентська" реальність... Натомість сьогодні, і зокрема в "Суті" Є.Радова, евфемізми куди недоречніші, і Політбюро в його романі роз'яснює новозавітну версію розвалу СРСР через діялектику втручання божественного промислу: "Мир был создан как суть, – пояснюють нам, – но случилась вселенская катастрофа и плевелы случайности и переходящности возобладали над вечным и изначальным... Теперь их нужно загнать в родное стойло – на место! Ничтожество не имеет права доминировать; часть не может руководить целым; случайное не может победить основу! Назад в рай, в точку греховной ошибки, в первостостояние, в истинную, а не мнимую реальность! Долой множественность, долой оригинальность, долой различие!"

Як бачимо, геополітичне незадоволення метрів постмодерного русліту спонукає їх до альтернативної історії напівфантастичного штибу: з непередбачуваними факторами розвитку суспільства і ще менш передбачуваними наслідками такої шовіністичної терапії. Майже в усіх перерахованих вище авторів закінчення романної, а також світової історії відбувається завдяки втручанню якогось по-пацифістськи малопереконливого одинака на кшталт пересічного наркомана з "Суті" Є.Радова, який і порятував світ – лише тому, що віддавав перевагу вічним цінностям типу радянської ідеолоґії, круто замішаної на героїні, і не піддався новітнім анальґетикам номенклятурної мафії. Втім, авторська позиція (попри суто "автобіоґрафічну" симпатію до згаданого героя) полягає в іншому, більш викривальному градусі о-позиційного наративу, коли він по-свій інтерпретує загальновідомі події радянської історії. "Для того, чтобы суть переходила от личности к личности, из страны в страну, – ідеться в оперативній доповіді на закритому пленумі романного Політбюро, – нам требуется полный беспредел, абсолютный общественный... дурдом. Но для этого нужно ликвидировать СССР! Наша страна должна распасться... на мелкие республики, чем мельче – тем лучше... Пусть будут локальные войны, конфликты, пускай все эти нации и народности передерутся... А этого нам и надо... Остальной мир будет думать, что у нас происходит нормальный демократический процесс, откроется нам... А мы его заполним нашими гражданами... Бандитами и распиздяями... Ну, а они разнесут суть по всему свету!"

Поки що суть новітнього імперського шовінізму в літературі рознеслася теренами зазвичай братніх республік. Все частіше тутешній народець озирається на недалеке майбутнє, шукаючи його слідів по "альтернативних" писаннях своїх кумирів. Проґресивна молодь Росії тулиться до Націонал-большевистської партії Е.Лимонова, яка має безліч симпатиків у відповідного віку творчих колах. Все частіше новомодний "постінтелектуалізм" тамтешнього Л.Пірогова зводиться всього лише до сумування за добрими книжками радянської доби, які ми втратили. "Литература – это просто то, без чего люди пока не могут обойтись, – роз'яснює ці сумування хитренький В.Сорокин. – А лекарство это или наркотик – непонятно, зависит от дозы". Словом, аби вияснити, слід пройти ще не одну тоталітарну ломку – щоби вкотре "націоналістична зараза" порятувала цей безумний, безумний... читацький світ.

Ігор Бондар-Терещенко

 
© агенство "Стандарт"