журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

МАСКУЛЬТ

ПРЯМА МОВА

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Нам sex під текстом очі коле...

У суб'єктивних штанях, об'єктивних спідницях і бабиних панталонах

У червневому номері "КО" надруковано статтю Марини Муляр під назвою "Без претензій на об'єктивність" і підзаголовком "Жіночим уважним поглядом на чоловічу прозу", наприкінці якої було висловлене сподівання "на грамотну полеміку". Я вирішила підняти рукавичку, по-перше, тому, що, незважаючи на власну агресивну знудженість самовдоволеною примітивністю ярликів "м" і "ж", особливо в літературі, сама не так давно писала статтю про "жіночу прозу" під назвою "The room of one's own" (термін, українською перекладений як "власний простір" із однойменної книги Вірджинії Вульф, що означає замкнутий в собі світ специфічно жіночого досвіду і сприйняття, незнаний і закритий для чоловіків), а по-друге, вважаю, що як нашій критиці, так і нашій пресі, трагічно бракує повноцінної полеміки – тієї, що блискуче розродилась в українській літературі XVI століття й проіснувала аж до кінця XIX cтоліття, яке все ще зачитувалось полемікою письменників і суспільних діячів щодо ідеологічних, суспільно-політичних й мистецьких питань. "Полеміка" ж більшості сучасних авторів відгонить крайньою глухотою, егоцентризмом й відстороненістю від світу опонента, із надміром абстрактно-беззмістовних, але гучно-зверхніх ярликів та використанням цитат, що, вилучені з контексту, набувають викривленого змісту й, таким чином, по-дурному характеризують цитованого.

Нещодавно я вже мала невдалу спробу "полеміки" із Ігорем-Бондарем-Терещенком на сторінках "КО", яка булькнула пшиком "статевого питання". Шановний Бондар-Терещенко, тільки-но прочитавши жіноче ім'я автора, розродився довгим асоціативним рядом: "кінчати-зґвалтувати-вигравати-трахнути-вибір позиції-гумова лялька-вібромасажер-вагітність" (видно, пан надто довго мав справу з самими лише "фігурами дискурсу", а не з фігурами із плоті-крові, й через те страждає на письмові виверження сексуальних конотацій). Хоч потому він одразу ж замість дівчини чомусь уявив собі "лисого дядька з бородою типу Івана Андрусяка", що, наче вовк, ховається під овечою шкурою жіночого імені (в цьому місці Зигмунд Фройд вказав би на латентну гомосексуальність, приховані фантазії щодо згаданого письменника і ін). При цьому, йому, принаймні, робить честь те, що він хоча би має сміливість зізнатись, що досліджує тексти зазвичай не головою, а головкою... Може, ми, авторки, не мріючи навіть про уславлений ІБТом і йому подібними інструмент дослідження, спробуємо зробити це "грамотно", така собі грамотна спроба без претензій...

Відразу зазначу, що стаття "Без претензій на об'єктивність" якісно написана і виражає небанальні думки – японський поклін і обмін засвідченнями поваги перед майбутньою дискусією. Але насиченість тексту мудрого автора порожніми ("гендерними?") стереотипами й індивідуально-безпідставними узагальненнями для мене, наче червона шмата для бугая. "Жіночий погляд"... що це має означати: – просто належність до жіночої статі чи відповідність "погляду" культурному стереотипу жінки? Може, я щось ідеалізую, але все ж наївно вважаю, що чоловік і жінка, коли вони займаються якоюсь справою, виконують якесь завдання, скажімо, керують машиною або пишуть статтю, – втрачають у своїй діяльності біологічні ознаки статі, тому що вони ніяк не співвідносяться з їхньою метою, дана сфера просто не має відношення до статі як такої. (Звісно, при цьому проявляються певні аспекти індивідуальності, які ми завжди можемо штучно маркувати відповідністю або невідповідністю нашим дорогоцінним еталонами Барбі і Кена, що сидять у нашій голові). "Жіночий погляд" за кермом (замріяність, емоційність і знервованість, прискіпливе розглядання манікюру на пальчиках, що лежать на кермі, налаштованість дзеркала заднього виду на власне відображення, що, безсумнівно, миліше від "заднього виду") призведе до аварії, відповідно до стереотипу "обєзяни з гранатой". Те саме стосується кожної предметної справи і діяльності; ознака статі (як і віку, раси, національності, доходу, різних соціальних статусів) насправді активізується тільки в окремих "природних" випадках; людей, які поширюють свої "статеві" стереотипи на всіх оточуючих й на всі випадки життя і висловлюються реченнями, що починаються із "всі жінки..." або "кожний чоловік...", я вважаю зацикленими недоумками. І це інколи дуже заважає в спілкуванні: деколи нібито нормально спілкуєшся з чоловіком, стосунки із ним нібито мають характер дружби і взаємоповаги, і раптом щойно зайде мова про жінок – мамцю рідна! – наче підміняють людину. Мимоволі стаєш "затятою феміністкою", коли доводиш йому, що "немає чоловіка чи жінки, є неповторна лю-ди-на"... Але тут ніякі слова не доходять, наче горохом об стінку: "Женщіна должна бить женствєнной" – і хоч ти лусни – "Ніхто нікому нічого не "должен", людина вільна вибирати" – "Природа створила жінку слабкою, а чоловіка сильного, кожен має свою роль, і що ти доведеш проти природи?" – "Я сама обираю свою роль... і хто сказав, що я слабша від тебе?" – "А ти можеш підтягтися дванадцять разів?" – "А ти можеш видертися он на ту скелю?.." і тому подібне. Це те саме, наприклад, якби білий заприятелював з чорношкірим і раптом почав йому доводити, що всі негри тупоголові і лайна варті... Так що я б щиро порадила: хлопчики-дівчатка, лишіть всі свої "жіночі" і "чоловічі" погляди для флірту і всього, що логічно з нього випливає – ваші справи від того тільки виграють, а ваше життя збагатиться.

Я досить давно вже належу до "пишучої братії" й інколи замислювалася над тим, щоби взяти чоловічий псевдонім за прикладом Марко Вовчок, аби не вгрузати у всі ці "жіночі питання", в опуси ІБТа чи статеві класифікації, в одвічно-проникливі коментарі типу "зла на весь світ, бо мужика в неї нема" чи "стерва – мабуть, фригідна" (доводити-звітувати, що "єсть мужик"? – й отримувати на це "що ж це мужик, що він тобі все дозволяє? він що, тебе не задовільняє?" Досі пам'ятаю елегантно-насмішкуватий вираз Соломії Павличко, яким вона коментувала закиди, хоч би й вбрані в інтелігентно-інтелектуальну форму, але зміст яких загалом зводився до вищезазначеного, – "ми з вами не на тому рівні дискурсу, щоб я могла вам щось відповісти"...). Просто якщо взяти чоловічий псевдонім, доведеться відповідати на ще настирливіші розпитування "чому?"... Але поки що усе це було тільки ліричним відступом, який мав чітко прояснити мою "ідеологічну" позицію, щоб більше не відволікатися на це.

Суб'єктивні штани і об'єктивні спідниці

"Без претензій на об'єктивність" – як це по-жіночому, адже об'єктивність – це чоловіча царина, не для нашого розуму, "від природи" нездатного мислити широко, по-державному, загальними й системними категоріями, спроможного іно на суб'єктивне бачення... Але ж ні, в попередній статті Марини Муляр про "жіночу прозу", яка називалась "Кольорові миші", був протилежний підзаголовок "Жіночі книги. Спроба об'єктивності". Тобто виходить, що в "жіночих книгах" авторка почувається впевнено й затишно, як удома, і тому наважується на "спробу об'єктивності", а в "чоловічій прозі" раптом стає розгубленою дівчинкою, що забрела в незнайомий ліс, і несміливо відхрещується від будь-яких претензій... заворожена авторитетом чоловічого імені. Мовляв, жінок я можу розуміти та оцінювати впевнено й "об'єктивно" просто тому, що сама є жінкою, і це дає мені право про "них" говорити; а от чоловіків – зась, боюся, вони такі незбагненні, наче з іншої планети. Насправді це дзеркальне відображення "чоловічого погляду" – в чоловічих творах жінки, якщо мислити типами і схемами, зазвичай, постають або як безтілесна чоловіка мрія, ангел-Беатріче, Мадонна, або в образі фатальної Єлени із диявольською вродою, підступністю і злодійством, або пласкими однозначними статистками-об'єктами в бурхливому чоловічому житті, або оригінальними розкутими натурами, що зухвало кидають виклик "жіночій долі", але врешті-решт таки зазнають покарання й упокорення життям, суспільством, чоловіком, а ля "Приборкання непокірної"... Проте в цих типажах майже завжди бринить якась слизькість, непевність, за жіночими персонажами залишається якась таїна, загадка, вічна незбагненність інакшості... ("...Он гордо шел вперед, постигший все на свете. То есть все, кроме Сары"). Тобто, все, як у Муляр: є багато якихось схем щодо іншої статі і водночас є невпевненість в них, відчуття чогось поза. Й у її роздільностатевій дилогії "чоловічої" і "жіночої" прози, запланованій, очевидно, як "діалектична єдність", усе сталося саме так, як гадалося: на мою суб'єктивну думку, стаття "Кольорові миші" значно проникливіша, обґрунтованіша, органічніша, ніж її невпевнено-натягнута посестра "Без претензії на об'єктивність".

Що зробила Марина Муляр? Те саме, що і тисячі теоретиків-чоловіків впродовж всієї історії людства і сотні теоретиків-жінок впродовж останніх двох століть: вони брали кілька рис – біологічних, міфологічних, історичних, символічних, психологічних, соціологічних, а скоріше, ілюзорних узагальнень власного життєвого досвіду – і на основі їх конструювали двовимірні чоловічо-жіночі конструкції; Марина Муляр бере кілька книжок (4 "жіночих" і 6 "чоловічих": хоч для репрезентації "чоловічості" задіяно більше прикладів, але вони не створюють більшої переконливості, а навпаки, розпорошують її) і об'єднує їх під одним дахом знаковості щодо представництва літературної статі і щодо її, Марини Муляр, вражень та образів з їх приводу. Але вона з похвальною (жіночою?) скромністю не наполягає на беззаперечній правильності власних "сумнівних теорій". Більше того, вона навіть сама вказує найкоротший шлях деконструювання власних визначень і висновків: "...поговоримо про "чоловічу літературу" як таку. Спробуємо для початку визначити критерії цього різновиду творчості. Розкута? Хє-хє! Читайте Вірджинію Вулф. Відверта? Хє-хє-хє. Читайте Сандру Браун. Скупа на метафори, не кокетлива? Читайте Франсуазу Саган. Жорстка, навіть жорстока? Читайте Татьяну Толстую, коли хочете. Щось у нас із визначенням не складається". По-перше, перелічені асоціації є індивідуальними асоціаціями Марини Муляр щодо чогось "чоловічого", але вони аж ніяк не є свідченнями реальності і поширеності того "чоловічого"; по-друге, щоб заперечити усі її розумування, мені достатньо лише навести альтернативні літературні приклади мулярських sexually-marked-writings, що при мінімальній начитаності і досвіді конструювання типологій та їх інтерпретацій зробити зовсім неважко. Можливо, Марина Муляр зможе заперечити обґрунтованість моїх протилежностатевих альтернатив, якщо захоче. (Цікаво, що із визначенням "жіночих книжок" у неї все складалось – "жіночої, у сенсі твореною жінками, а не в якомусь іншому сенсі" – а от "по-справжньому чоловічі прояви" якось викликають сумніви і вагання, здрібніли, може, сучасні чоловіки, чи що... Чому б не продовжити епопею літератури, у сенсі твореної "Гетьманами, Ченцями, Панками, Клошарами, Цьохлями, Трубадурами, Різниками, Юристами, Хапугами, Пияками, Лікарями, Ледарями, Арабами, Кацапами, Опришками, Отцями Домініканами в білому, Шльондрами, Героями, Пиворізами, Мочимордами, Салоїдами, Голодранцями, Дуболомами, Сажотрусами, Козолупами, Недоріками, Менестрелями, Проститутками... Горилами, Генералами, Гавіалами, Павіанами, Павликіанами, Данайцями, Нанайцями, Німфами, Нівхами, Ассирійцями, Арнаутами, Торбохватами, Лірниками, Сирниками, Шинкарями, Македонцями, Броварями, Анахоретами, Пупорізками, Українцями, Лесбіянками, Гномами, Мавками, Мавпами, Лиликами, Чорними Котами, Грудними Жабами, Алхіміками, Шльохами, Профурами, Татарами, Бубабістами..." Чому нам видається, ніби в чоловічо-жіночих узагальненнях більше логіки і смислу, ніж в андруховичівському стовпотворінні соціальних категорій, ролей, масок, типажів? Тому тільки, що чоловіча й жіноча категорії найчисленніші, найзагальніші, найвпізнаваніші, найневідчепніші, і тому найпридатніші фактично до будь-яких класифікацій і спекуляцій?). Ну, все, переходимо конкретно до "розбору польотів".

1. Інтелектуальна проза як теоретична модель суспільства versus казка як випадково-правдиве

відображення або метафора суспільства

Це, наскільки я зрозуміла, основна опозиція двох статей, вибудувана Мариною Муляр: чоловіки (Голдінг, Підмогильний) конструюють "аналітично стрункі" моделі чи системи суспільства, людських стосунків та людського "я", але оті структури є прихованими, письменники не називають своїх ідей та не дають їм ніякої оцінки, надто ж емоційної; жінки ж вигадують химерні казки (Мері Стюарт, Джоан Роулінг, від себе додам "Казку про калинову сопілку" Забужко і Софію Андрухович) або описують маленькі суб'єктивні світи (Харпер Лі, Теодозія Зарівна), в яких нібито несподівано, несвідомо, ненавмисне проглядають справжня правда життя, історії та людської натури (яку, вочевидь, чоловіки вхоплюють "холодним" розумом, часто пристосовуючи цю правду під свої концепти, а жінки як жінки – ну, чим же ж іще – "серцем").

Що тут скажеш – те, що Муляр позначила як "чоловіче", в літературознавстві називається "інтелектуальна проза", тобто художні твори, в основі яких можна чітко визначити певну схему-ідею чи дилему як інтелектуальний каркас, споріднені із соціально-філософськими ідеями та концепціями, і дуже часто навіть попереджують ці ідеї – і тоді теоретики суспільних та гуманітарних наук використовують саме такі твори як матеріал для аналізу. (Є й зворотне явище: мислителі і науковці викладають свої ідеї в художньому або навіть поетичному стилі, починаючи від Ніцше, це, в основному, притаманне екстремальним критикам і бунтарям, наприклад, Хелен Сіксу ("Регіт Медузи" – дуже красивий напівфанатичний феміністичний маніфест) і Жану Бодріяру, в якого складні терміни виступають мало не персонажами і зв'язані більше не логікою, а метафорою). Мається на увазі не просто "основна ідея чи проблема", яку можна по-підручниковому визначити для кожного твору, а побудова сюжету і характерів на штучно сконструйованій інтелектуальній основі, від чого вони видаються водночас і дуже сильними, і дуже однозначними – цей жанр, включно із вищезгаданим Голдінгом, дуже добре охарактеризувала Соломія Павличко в "Зарубіжній літературі" і "Дискурсі модернізму в українській літературі". Крім Голдінга можна назвати Камю, Сартра, Гессе, Орвела, Берджеса, Бекета, Еко, Кізі, Віана, з натяжкою навіть Бегбедера та Палагнюка... та що там перелічувати, таких авторів дуже багато, тому що це дотепер дуже модна течія – є у цьому якесь алхімічне диво творення, коли штучно-абстрактна інтелектуальна модель обростає "живим життям". Крім Підмогильного можна назвати майже все "розстріляне відродження" – Багряний, Хвильовий, Домонтович...

А тепер шерше ля хом: казки, які розповідають чоловіки, "кольорові миші", маленькі і великі зачаровані світи, химерні, поетичні, філософські. Культурним побратимом Джоан Роулінг є, звичайно, Джон Рональд Толкієн "Володар кілець", також відразу згадуються "Непрості" Тараса Прохаська, але його і так вже давно затаврували "фемінним" саме за тією ж логікою, що й у Муляр (Людмилу Таран якось осінило, як науково означити його прозу: "Екофемінізм!"), Оскар Валд, Габріель Гарсіа Маркес, Михайло Коцюбинський, "Тіні далеких предків", Михайло Булгаков, "Майстер і Маргарита" (по-науковому її називають "меніппея", вільна суміш пародії і філософії, реальності і фантастики – але ж казка, але ж правдива, але ж чарівна) і, звичайно, незрівнянно казковий і поетичний Бруно Шульц. На розважальному рівні – брати Капранови.

Не знаю, чи відомо про це Марині Муляр, але її опозиція, яку я так наполегливо намагалась зруйнувати, давно існує в науці. Наприклад, соціологи Г. Зіммель і Е. Тофлер пишуть, що коли індустріалізація і зростання міст почали руйнувати повсюдні феодальні сільські господарства, тобто чоловіки пішли на заводи, фабрики, підприємства, а жінки полишались на домогосподарствах (тоді як в селі обидві статі працюють на домогосподарство), відбувся глобальний розкол в мисленні статей: чоловіче мислення повсюдно стало об'єктивним і системним (тоді як раніше таке мислення було притаманне тільки невеликій групі правителів, аристократів, суспільних діячів), чоловіки сприймають себе як гвинтик величезного механізму (а не маленької общини, як раніше), як елемент суспільної системи, тому й думають передусім про Левіафана, а не про себе в ньому; у жінок же залишилось сприйняття цілісності і повноти свого маленького суб'єктивного світу. Але це просто одне з багатьох соціокультурних узагальнень і стосується воно 19-того й початку 20-того століття.

2. Стриманість, сухість, скупість, цинізм versus емоційність, співчуття,

виправдання, "добровільне адвокатство" своїм героям

"Чоловіча вдача Голдінга змусила його до стриманості та аналітичної стрункості оповіді", "Базен аналітик, бо ж чоловік, але хто докорить йому за недостатність емоцій. О, як їх достатньо! От тільки автор по-чоловічому їх не демонструє". Жіноча вдача Марини Муляр вочевидь змушує її співати дифірамби якомусь уявному ідеалу чоловічої вдачі, замість того, щоби аналізувати твори – бо ж жінка.

"Чоловіча література – стримана, скупа на метафори, гранично відверта у змалюванні суспільно-політичних явищ (почитайте Кобилянську, Марко Вовчок і Марію Матіос – І.В.), сором'язлива у питаннях статі (??? – отже, ні Мопассан, ні Генрі Міллер не чоловіча література? – І.В.), невблаганна у розв'язуванні психологічних гордієвих вузлів, мовчазна стосовно високих тем, як то "душа", "духовність", "щасливе майбутнє". По-моєму, такі "високі" теми, що є чистим моралізаторством, окрім релігійних брошурок, піднімались хіба в романтизмі або сентименталізмі, а в межах цих напрямків письменників-чоловіків було зна-ачно більше, ніж жінок (просто тому, що в цей історичний період письменників-жінок взагалі було дуже мало).

Приклади стриманості і скупості жіночої прози я вже наводила в попередньому пункті, сюди як граничний випадок можна додати іще "Кісь" Тетяни Толстої. А от "добровільне адвокатство своїм героям" – це вираз Марії Матіос із "Бульварного роману", материнсько-християнське співчуття і виправдання найбільших людських вад, підлот, злочинів і звірств у творах. Ця риса, наприклад, притаманна якісним детективам Інгрід Нолль: її героїні – абсолютно безсовісні аморальні злодійки, а їй якось вдається показувати їх біднесенькими нещасними жертвами, які просто ображено борються проти несправедливої долі... Але кому ця риса притаманна, можливо, найсильніше – це, без сумніву, Федору Достоєвському: жахливий та огидний в своїй безмежній ницості Свидригайлов раптом стає жертвою, героєм і просто нещасною людиною. А "Мовчання ягнят" і "Ганнібал" – в першій книзі переважає прихований цинічний захват, а в другій таки близькість, розуміння, співчуття... О, справжні митці вміють як зображувати маленьких огидних гадин або пекельних чудовиськ, так і глибоко розуміти і співчувати їм, і "жіночість" тут ні до чого.

А он іще пасаж про "дівочі сльози": "...чотири романи про короля Шефа – це книги для молодих людей, я б навіть уточнила, що для молодих хлопців, адже далеко не кожна дівчина витримає таку кількість страт і реально виписаних катувань на квадратний сантиметр тексту". Ну, це вже святенництво, шановна пані, в якому часі і місці ви живете – в католицькому монастирі чи пансіонаті для благородних дівиць? по-вашому, сучасні ніжні тріпотливі дівчата не бачили реальної повсякденної, шкільної чи вуличної жорстокості чи хоча би не переситились ріками крові на телеекранах, і штабелями непритомніють в кінозалах, не витримуючи, скажімо "Страстей Христових" Мела Гібсона?

3. Жорсткість

versus жорстокість

"Жорсткість, що невимушено перетікає у жорстокість, ото наше, бабське. Чоловіча жорстокість має той самий, дорогоцінний відтінок стриманості, що й усі, по-спражньому чоловічі прояви". Прикладів жіночої жорстокості – вашої-"бабської", не "нашої" – в літературі Марина Муляр чомусь не дає: розмиті терміни вже навіть не мають конкретних прикладів, покликаних їх прояснити. Але першою моєю асоціацією з жіночою жорстокістю чомусь були "Польові дослідження українського сексу". Це таки не жорсткий, а жорстокий твір, ляпас навідліг, жорстокість загнаної в кут зацькованої, оскаженілої самиці. Але найдорогоцінніший відтінок цієї риси в тому, що насамперед це жорстокість до себе (до "цієї блядської залежності" в собі), а потім вже до "нього" і до всього світу.

Приклад чоловічої жорстокості: Микола Гоголь – огидно-жорстокий в творах про Росію, лагідно-химерний – про Малоросію, ця риса перегукується із "Московіадою" Юрія Андруховича, там також передана фантастично-вульгарна жорстокість московського світу в сприйнятті українця (ця тема дещо м'якше звучить і в "Боярині" Лесі Українки). Логічно згадати Генрі Міллера і Нормана Мейлера: тут вже жорстокість постає як ідеал, як чоловіча краса, мало не як спасіння світу в ілюзорному поверненні первісної чоловічої мужності. Може, ще Маркіза де Сада вам додати?

Приклад жіночої жорсткості: "Солодка Даруся" Марії Матіос. кришталева моторошна жорсткість і правдивість, збагачена досконалою поетикою.

4. Суворий реалізм?

Мабуть-таки, найсумнівніша риса в чоловічо-жіночих опозиціях Муляр: а в жінок, в тій же "Солодкій Дарусі" що, "м'який і лагідний" реалізм?

Як суворий приклад "суворого реалізму" подано "І вогонь поглинає вогонь" Ерве Базена. На жаль, не читала, але опис Марини Муляр майже точнісінько відповідає роману Ізабель Альєнде "Будинок привидів" (хто не читав, може, фільм бачив): "історія кохання і фотографічне відображення чилійського заколоту", "головний герой, немолодий уже чоловік, достатньо відомий політик", "переховування у порожньому домі, підпільне щастя кількох місяців" та ж фатальна безглуздість кровожерливої історії. Тільки у Альєнде кінець хороший, казковий: могло бути "два життя, марно втрачені одне заради одного", як у Базена, але ні, патріархальний фанатичний політик і батько, над яким дійсність пекельно посміялася й розбила його ідеали, із жорстокого недоумка стає мудрим безсилим старим, і дає таємний притулок тим двом, любов яких раніше люто ненавидів і нищив, але які вижили-таки для свого щастя... – жахливу реалістичність принесено в жертву добрій мрії, а вони теж інколи збуваються.

5. Страх? Те, що на споді

того, що на споді...

"...Ні, центральна дійова особа книги Сахна – людський страх. Страх висоти, який вдається подолати у собі Богдану (першому), не зникає, він, наче, витісняється назовні, густою субстанцією концентрується навколо героя, рухається разом з ним, вбиваючи оточуючих, випадкових і невипадкових людей. Відзначимо для себе: страх, первісне, темне, звір, що живе всередині людини – повелитель мух. Нероздільність найсильніших людських поривів, вижити і вбити, що задля чого? Безглуздо, з переляку, розстріляне весілля у Базена, фатальне переродження героїв у Гаррісона Холма. Темне, не проявлене жахіття на дні побутових замальовок Підмогильного... Страх – частий персонаж чоловічої прози. Це природно, адже боротьба і єдність протилежностей неминучі. На споді мужності завжди існує страх. Все пізнається у порівнянні, і сила страху, і сила мужності". Ну, це вже стало "загальним місцем" в психології: від чоловіків суспільство постійно вимагає (демонстрацію) мужності (більше того, вічного доведення її як наслідку невпевненості в ній) і придушення страху в собі, і від того постійного придушення таємний страх чоловіка значно сильніший і скоріше може зламати його, ніж жінку, від якої в принципі не вимагається бути безстрашною, а радше навпаки, своєю тендітною настрашеністю відтіняти чоловічу відвагу. У психоаналітика Карен Горні є цікава теорія чоловічого ірраціонального страху перед жінкою, який вона чудово ілюструє саме літературними прикладами (зокрема, поема Шіллера "Кубок" і поема Гейне про прекрасну Лорелею, де через прекрасних жінок-сирен чоловіки кидаються в страхітливу, смертельно згубну морську безодню), від якого вони, за Горні, рятуються двома культурними позиціями: позиція "любов і преклоніння" перед жінкою означає "мені нема чого боятися такого прекрасного, чистого, доброго, такого святого створіння", а позиція "зневага" – "смішно боятися такої жалюгідної, недолугої, упослідженої істоти".

Знаєте, тут я зраджу своєму принципу із холодною зверхньою посмішкою ілюструвати все "типово-жіноче" чоловічими прикладами, і навпаки. Тут я зачну наслідувати свою опонентку і побудую двовимірну культурну концепцію страху: страх перед чоловіком і порядком – страх перед жінкою і хаосом.

Страх перед чоловіком і порядком (чи, іншими словами, невблаганною владою системи, закону, Батька) втілюється і в антитоталітарних творах та антиутопіях, як-от класичний орвелівський "1984", так і в "жіночих" творах Ольги Кобилянської "Людина", Лесі Українки "Кам'яний господар", Анні Ерно "Застигла жінка", де порядок системи руйнує живу волю людини, і в "Замку Броуді" Арчибальда Кроніна, де прямо описаний страх перед патріархальним чудовиськом-батьком.

Якщо страх перед чоловіком і порядком – це страх зовнішньої стихії, влади, насильства, то страх перед жінкою і хаосом – це страх внутрішнього, власної натури, того, що на споді свідомої, "цивілізованої", раціональної врівноваженості – глибинних почуттів і темних страхіть, нестримних некерованих пристрастей, шалу, залежності, власного страху врешті-решт. Це твори про те, як людину руйнує щось зсередини, щось вороже їй самій: кохання, спогади, травми, злочинні пристрасті, божевілля, – це і "Польові дослідження українського сексу", і весь Достоєвський, і "Нестерпна легкість буття" Кундери, і "Амок" Цвейга, і "Лоліта" Набокова, "Калігула" Камю, і "Бремя страстей человеческих" Моема тощо.

Ераст Фандорін

у бабиних панталонах

"То ж попливли від буйків назад, до першопочаткового твердження. Чоловіча проза стримана, часом аж до мовчазності, динамічна, струнка, внутрішньо трагічна, навіть фатальна. Тьфу ти, якийсь портрет Ераста Фандоріна виходить" – засмучена Марина Муляр абсурдним результатом своїх "тяжких роздумів". Мабуть, ви просто потрапили у пастку класифікації і типології – узагальнити і розкласти на типи можна що завгодно і як завгодно, але ж фігня із того виходить... Схематизує і стереотипізує життя, вибачте, кожен дурень, інакше ми не змогли би жити, тому що ми всі мислимо типами, саме слово є типом... а мудрість полягає у вмінні бачити щось поза типом. Можу сказати вам, як соціолог історикові (хоч ви й самі це знаєте із філософії історії), що класифікація в "науках про дух" існує зовсім не для абстрактного узагальнення, уподібнення і штучного спрощення якихось тенденцій і явищ, а для винайдення нового або, принаймні, побудови якихось координат, в яких оте нове може народитися – тобто для збагачення життя, а не для збіднення. Стаття "Кольорові миші" справді була винайденням нового – вдалою метафорою жанру певних книжок, написаних жінками, без всяких універсальних теорій; але її логічне "чоловіче" продовження, що кинуло тінь і на "жіноче", явно зіпсувало враження. Така моя думка, про яку ви спитали, хоч і не в мене особисто, а взагалі, і яку я намагалась довести "без претензій" на будь-що. Визначати стать тексту як похідну або первісну щодо статі автора – в цьому є щось збочене – ризикуєте своїм "жіночим поглядом" не побачити на Фандорині нічого, окрім власних "бабиних панталон".

І все-таки, про що ми говоримо, розводячись про "чоловічу" і "жіночу" літературу? Про біологічно-тілесно-сексуальні особливості? про якісь статистичні закономірності – стільки-то відсотків жінок пишуть те-то й так-то, а стільки-то чоловіків – так-то? про соціальний статус і роль жінок та чоловіків в суспільстві, що накладають відбиток на їхні роздуми, сприйняття і коло зацікавлень? На мою думку, різниця може існувати не на рівні тіла, і не на рівні культури-гендеру, як свідчать непримиренні теоретичні школи, а лише на рівні життєвого досвіду, якого не можна уникнути або позбутись, таких, здавалося б, примітивних життєвих речей іще підліткового віку, які можуть стати основою світоглядної філософії. Хлопці не знають, що таке коротка спідниця, підбори, косметика й чоловічі погляди та залицяння на вулиці, примат зовнішності, болюче підступне суперництво інших дівчат, розрив між бажанням бути собою і сподобатись чоловічому оку, пристосуватись до нього, брутальне ставлення як до тупої ляльки-обслуги, вміння балансувати між соціальною вимогою та бажанням мати хлопця/чоловіка, страхом і болючою невпевненістю зробити перший крок, та загрозою матюкових епітетів доступної хвойди. Дівчата не знають, що таке хлопчачі зграї, бійки, жахлива сліпа напруга суперництва самців, армія, що таке тягар вимоги мужності, маскулінності, успішності, яким постійно треба відповідати і доводити... Жіноче приниження дуже відрізняється від чоловічого. І ті, і ті знають про це суто теоретично, розумом, але щоб самим відчути та ще й бути спроможним описати, по-справжньому, а не схематично... Раніше чоловічий досвід справді був загальнокультурним, а жіночий – terra incognita, прихованою, незнаною the room of her own; тепер, напевне, обидва світи можна вважати загальнокультурними, хоч це знову ж таки може призводити лише до їх насильної стереотипізації. І все одно, потрібно бути дуже складною, суперечливою, чутливою і багатогранною особистістю із широкого розплющеними очима – аж до геніальності! – щоб для жінки реально, із кров'ю влізти в чоловічу, а для чоловіка – в жіночу шкуру (інколи цьому сприяють якісь травми, каліцтва і збочення: Оскар Валд, Тулуз Лотрек, Жан Жене, Жорж Санд...). Але в літературі це зовсім не є винятком. Великому письменникові незалежно від статі варто зробити жінку або чоловіка головним персонажем, а його світ – центром світу, щоби Марина Муляр могла назвати його/її прозу відповідно "жіночою" або "чоловічою". Бо ж письменники на те й письменники, щоб бути чимось незмірно більшим від свого життєвого досвіду.

А що каже наука?

Якщо я вже гордо назвала те, що ви читаєте, "грамотною полемікою", то наостанку можу ще коротко окреслити теоретичну історію питання. Окрім традиційного виділення жіночого і чоловічого як вічних дуальних протилежностей "інь" і "янь", як у Марини Муляр, є ще, принаймні, три підходи. Перший (Джудіт Батлер, Кейт Мілет), до якого належу і я, вважає, що концепти "жіночого" і "чоловічого" можна розглядати тільки щодо окремих конкретних випадків: історичного періоду, соціокультурного середовища, контексту стилю і жанру, особистості окремої людини, автора або читача, – в яких вони справді існують або руйнуються. Універсальності тут нема і бути не може.

Другий (Георг Зіммель, Симона де Бовуар, Лус Ірігаре, Хелен Сіксу) вважає, що уся мова і культура (патріархальна, "фалогоцентрична", сучасна, західна?) запрограмована на нищення справжньої "природної" жіночості, натомість створюючи штучний конструкт-замінник жінки як Інакшості і як культурного об'єкта, від якої відштовхується позитивна чоловіча ідентичність. Тобто чоловіче дорівнює загальнокультурному, а жінка апріорі не може повноцінно репрезентувати свою істинну сутність в цьому чоловічому дискурсі, зокрема, і в літературі – вона може тільки вдало мавпувати чоловіків, пригноблюючи своє власне глибинне єство або лише химерно натякати на нього ("кольорові миші"?). Ця школа виходить із тези Жака Лакана, який вважає, що письмо – це репрезентація тіла, і якому належить відома фраза "жінки не існує". "Жінки кажуть, що мова, якою ви розмовляєте, отруює ваш язик і губи. Вони кажуть, що мова, якою ви розмовляєте, складається зі слів, які вбивають вас. Вони кажуть, що мова, якою ви говорите, складається зі знаків, які, якщо їх правильно вимовляти, означають те, що чоловіки собі привласнили" (Монік Вітіг). От тобі і маєш "Мово, моя ти єдиная зброя/я тебе видобуть з піхов готова"! Тут лишається тільки взяти і повіситись, хоча вищезгадані феміністки вже винаходять собі "жіночу" символіку і "жіночу" мову ("Регіт Медузи").

Третій же (Монік Вітіг) виводить концепт "жіночого" із жіночої сексуальної ролі (закони патріархальної сім'ї, моногамії, цнотливості тощо) і пропонує альтернативні сексуальні політики, зокрема, вільну дозволену гомосексуальність, як розв'язок цієї проблеми.

Епілог

Марина Муляр навела класне формулювання щодо сучасної людини: "фарширована риба не має національності", – і із цієї аксіоми вивела свою теорему "хороша література не має національності". Чи не просунемося ми ще трошки далі і не визнаємо, що "хороша література не має і статі"? Пані Марино, мислителі-чоловіки століттями конструювали якісь міфи, теорії, заповіді, в які намагались втиснути живу неповторну жінку, ніколи не питаючи її думки, і накидали свої примітивні схеми усьому жіночому роду – "Не можна перебивати, коли чоловіки розповідають, що ми відчуваємо з ними в ліжку". І навіщо тепер жінкам і собі мавпувати отакі розумування – може, ми перші повинні відмовитись від цього безглуздого заняття?

А епіграф до статті Марини Муляр:

Не відають сліз свинцеві

Їх черепи похмурі.

Крешуть бруківку душі

У лакованій шкурі, –

я продовжу із того ж таки Лорки (поезія – як ворожильна книга: навмання відкрила томик Лорки й відразу знайшла відповідь, що її, для "чистоты слога", сама ж переклала з російської), це та відповідь, яку нескінченно різні в своєму багатстві життя і мистецтво, а також незбагненні, неповторні світи людини-творця дають "свинцево-камінній" важкості наших схем, концепцій, типів літератури і статі:

А море сміється

В обіймах лагуни

Пінні зуби

Лазурні губи.

Чоловіки за Мариною Муляр "крешуть бруківку душі", а жінки "роблять кольорові миші" – віддаючи належне вишуканому смаку, з яким підібрано поетичні образи, у зіставленні вони звучать класичним "татки працюють, себто займаються серйозною справою, а донечки бавляться іграшками".

Але ж жінки народжуються з моря, Марино...

Ходімо, дон Гонзаго! я полину,

як біла хвиля, у хибкий танець,

а ви спокійно станете, мов камінь.

Бо знає камінь, що танок свавільний

скінчить навіки хвиля – коло нього".

Кам'яна скеля, скільки її не (ко)лупати, не вродить кольорову мишу, а море може кресати камінь... але досить вже, від символів уже паморочиться в голові, я хотіла лише засвідчити морську свободу людини поза нав'язаними їй формами і схемами.

Інна Волосевич
inana@ua.fm

 
© агенство "Стандарт"