журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

МАСКУЛЬТ

ПРЯМА МОВА

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Одеські народні казки

Географічно Одеса належить до України. Довкола цього факту суперечок виникати не повинно. Для них немає такого благодатного грунту, як, скажімо, довкола вирішення так званого "кримського питання". Одещину, на відміну від Криму, Хрущов Україні не дарував. Тому курортний півострів перманентно ділять росіяни, українці та кримські татари.

Чому розмову про масову культуру, що твориться в Одесі, треба починати на такій ось політичній ноті? Через те, що кожен одесит, а зокрема – одеський письменник, вважає: вказуючи в анкеті місце (чи місто) народження, він одночасно визначає власну національність. Це впливає не лише на спосіб мислення, а й на творчий метод кожного мешканця Одеси, який починає займатися творчістю. Зокрема – літературною.

Колись харківський поет Сергій Жадан пояснив мені своє скептичне ставлення до професійних гравців у КВК – так званих "кавеенщиків". Згодом я переконався: його спостереження та висновки таки мають раціональне зерно. Опинившись десь у компанії, "кавеенщик" вважає за потрібне сипати жартами, на ходу вигадувати скетчі, словом – виконувати певну роль. Всі люди – глядачі та члени журі, весь світ – сцена, а він грає (чи грається) в КВК. Спочатку це забавляє, але згодом така затятість починає дратувати. Адже "кавеенщик" своєю манерою спілкування відразу розділяє присутніх на тих, в кого почуття гумору є, і тих, у кого воно хронічно відсутнє. Перша категорія – це він сам. Друга – решта населення земної кулі. Окрім, звісно, "кавеенщиків". За визначенням, розповідати кумедну історію з життя, анекдот чи просто хохмити в їхній присутності вважається правилом поганого тону.

З одеситами – приблизно така ж сама історія. Коли читаєш написане ними чи слухаєш їх, здається, що в Одесі зупинився час. Причому зупинив його Ісаак Бабель своїм невеличким циклом "Одеські оповідання". А манеру та стиль викладання думок у Одесі раз і назавжди запатентував сатирик Жванецький. Словом, у Одесі існує власна і, погодимося, оригінальна субкультура. Яка, безперечно, тяжіє більше до масової, але не має чітко визначених національних ознак. Вона не українська, але так само не російська. За визначенням критика Віри Каталкіної, Одеса важко переживає свій "золотий вік", який уже поринув у минуле, і вона зациклилась на тому, чого вже не повернеш. "Ми одесити!" – і цим усе сказано.

Тому, на мою думку, не слід вишукувати в зразках одеського популярного читва чогось оригінальнішого за цей вислів, у основі якого – нарцисизм, котрий не має нічого спільного з любов’ю до рідного краю, малої Батьківщини. Принаймні, те з прочитаного мною, що пишуть нині одеські колеги, справляє враження однієї великої легенди "за Одєсу-маму", яку створили ще на початку минулого століття, і яка популяризується та відтворюється здебільшого за допомогою блатного фольклору. Хоча про кримінальну Одесу сторічної давнини справді ходять легенди, що мають під собою документальну основу. Їхні Мішка-Япончік та Сонька Золота Ручка цілком реальні персонажі, на відміну від Бєні Кріка. Але їх уже так само канонізували в літературі, як і вигаданого Бабелем славного нальотчика.

Кримінальний світ Одеси може дати багато тем та сюжетів, насамперед – для авантюрних історій. Адже одесити, коли вірити їхнім симпатикам, славні насамперед не вмінням влучно стріляти, а бажанням красиво нажухати свого партнера по спільному бізнесу. Одеські казкарі захоплюються місцевими шахраями. До речі, саме українські народні казки представляють розбійників позитивними персонажами. Тоді як у російському фольклорі людина з кистенем чи шахрай завжди поза законом і їй протистоїть який-небудь добрий молодець, бажано – царевич. Враховуючи цю обставину, історії, вигадані та написані одеситами, слід віднести таки до української літератури. Правда, з "одеським акцентом". Їхні автори, мабуть, будуть проти такого національного визначення, адже одеські вуркагани, якщо вірити письменнику Валерію Смирнову, колись заправляли не лише містом біля моря, але й світовою політикою. Заразом – економікою та культурою.

Валерій Смирнов, як пояснили мені знаючі люди, на сьогоднішній день вважається чи не найбільш популярним одеським автором. Спочатку писав праці пізнавального характеру, потім переключився на художню літературу, став своєрідним "одесознавцем", фахівцем з одеської народної культури, знавцем специфічного місцевого сленгу. Назви деяких його книг красномовно говорять самі за себе: "Такі-да!", "Ілі!", "Шоб я так жив!" Загалом у арсеналі Смирнова більше двох десятків книжок, з яких добрий десяток – авантюрні романи та повісті з одеського життя. В основному, як я вже казав, він тужить за втраченою Одесою часів благородних гопників з Молдаванки.

Якщо абстрагуватися від "одесизму", тексти досить читабельні, сюжети справді оригінальні, але характери героїв уже виписані свого часу Бабелем. Тому на сторінках, скажімо, роману "Труна з Одеси" читачі, обізнані з творчістю згаданого класика, зустрінуть лише клонів Бені Кріка. Коли вдалих, коли – не дуже. Але хто каже, що це аж так погано? Клонів Шерлока Холмса та його літописця доктора Вотсона набагато більше, причому цим грішить популярна література багатьох країн уже протягом щонайменше сотні років. Експлуатувати образ та манеру поведінки, вдало вигадані один раз, справа вдячна настільки, наскільки автор вдало повторився і витримав почуття міри та стилю.

Місцями почуття доброго смаку Валерію Смирнову зовсім не зраджує. Але так само виникають моменти, коли автор "пускає півня". Наприклад, є в романі "Труна з Одеси" епізод, коли петлюрівська армія збирається йти наводити порядки на славнозвісній Молдаванці. А гопники поставили проти них барикади і, заручившись підтримкою тієї самої Соньки Золотої Ручки, не просто вигнали супротивника зі своєї території, але й не допустили при цьому жодного кровопролиття.

За основною сюжетною лінією повісті, такому собі одеському кримінальному авторитету Михайлові Винницькому, як переконаний Смирнов, підкорялися царський уряд, уряд Керенського, інтервенти, білогвардійці і петлюрівські війська. Вуркагани почали навіть муштрувати більшовиків, але ті виявилися найменш інтелігентною з усіх форм влади, тому частину гопників знищили фізично, частину загнали в глибоке підпілля. Відтоді Одеса почала занепадати. На сьогодні, знову ж таки за Смирновим, від тих часів лишилися хіба що Привоз і одеські анекдоти "за ту жізнь". Тим не менше, одеський регіональний патріотизм Валерія Смирнова викликає певну повагу. Але часто перетягує на себе основну увагу читача, котрий починає аж надто захоплюватися сюжетними перипетіями, забуваючи – йому розповідають не просто не нудну історію, а "кажуть за Одєсу".

Ще одна величина одеської популярної літератури – Валентин Константинов. Починаючи з краєзнавчих нарисів, він із середини 90-х років минулого століття перекваліфікувався на художню літературу. Спробувавши себе по черзі як у фантастичному, так і пригодницькому жанрах, він зосередився на останньому, написав та видав кілька повістей, а нинішнього року нарешті перевидав свої "Кримінальні історії старої Одеси", започаткувавши серію "Одеський детектив" у місцевому видавництві "Друк". Книга Константинова "Смерть букініста" потішить не лише одеситів, а насамперед тих читачів, кому за п’ятдесят і хто прагне відпочити від новомодних бойовиків із купами трупів, морем крові і сексом у перервах між стріляниною, читаючи невеличкі оповідання, стилізовані під старовину. Манера викладу відповідає описаній епосі: друга половина ХІХ століття. Персонажі, від "одеського Шерлока Холмса" такого собі Гурія Руніна і закінчуючи дрібним шахраєм, ніби вийшли з музею воскових фігур. Причому якщо свої "воскові фігури" Валерій Смирнов ще смикає за ручки-ніжки і змушує промовляти стандартний набір одеських слоганів, фразочок та бородатих анекдотів, то персонажі Валентина Константинова навіть не рухаються. Коли починають говорити, то здається, що автор десь за лаштунками вдається до черевовіщання.

Якщо Смирнов переймається життям Одеси часів Мишка-Япончика, то Константинов тужить за Одесою часів розквіту Російської імперії, коли Одеса, як і вся Україна, вважалася її південної околицею. До честі автора, цей шлях він почав торувати набагато раніше від російського перекладача Григорія Чхартішвілі, більше відомого як Борис Акунін, автора казок про життя та звичаї царської Росії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Поливши бальзам на рани росіян, які давно хотіли знову відчути себе великою державою, Акунін написав свої казки у формі справді захоплюючих детективних романів. Аби не тема втраченої імперії, що лейтмотивом проходить крізь усі десять романів про пригоди сищика Ераста Фандоріна, книги Акуніна справді можна було б вважати повноцінним прикладом для наслідування.

Але зрозуміло, коли громадянин Росії, чітко прорахувавши всі ходи, що принесуть його текстам комерційний успіх, розбавляє детектив про пошуки кілера чи маніяка тезами так званої "російської ідеї". Особисто мені не зрозуміло, що втратив сучасний одеський письменник (і письменник, як на мене – безкорисного шанувальника популярної літератури, дуже цікавий) – від того, що Одеса вже не складова частина Російської імперії.

До речі, років шість тому львів’яни так само отримали свого персонального Шерлока Холмса. З подачі літературної агенції "Піраміда" світ побачила книжка "Львівський Шерлок Голмс", негайно розкритикована столичними критиками. Не за зміст та якість оповідань, чи, Боже збав, не за якість самої книжки. Була зачеплена дуже слизька та невдячна тема – події відбувалися у часи, коли Львів був складовою частиною Польщі. Відповідно, згаданий період вважався "золотим віком" Львова. Отже, одеський та галицький "Голмси" не мають жодного відношення до становлення та розвитку героя, потрібного чи хоча б логічного для українського популярного чтива. Один працює на російський уряд, другий – на польський.

Поза всяким сумнівом, автори в глибині душі прагнули створити власного, ексклюзивного сищика. Каюся – коли починаю новий роман, теж хочеться вигадати і запустити в світ нового українського героя. Він не конче мусить кричати на кожному кроці "Слава Україні!", носити національне вбрання і мочити ворогів нації. Але виходить цікава картина: "автентичний" Шерлок Холмс – герой англійської масової літератури, комісар Мегре – француз, комісар Катані – італієць, Бетмен і Людина-павук – американці, Фандорін та Каменська – росіяни, хоча жоден із цих знакових персонажів національних маскультур (ну, окрім хіба що Фандоріна) нічим спеціально не окреслює власну національну належність. Просто згаданим героям насамперед притаманні окремі характерні риси, що демонструють певні особливості національного характеру кожного з них.

Одеський сищик Рунін та його львівський колега, такий собі Ціхоша, діючи в українських містах, зовсім не є типово українськими персонажами. Кожному з них, як, очевидно, і їхнім авторам, притаманний насамперед містечковий патріотизм. Який, повторюся, не має нічого спільного зі справжньою любов’ю до рідного міста. Нехай все, що твориться в царині популярної літератури, визначається як "міська казка". Але тут виходить, як у старому анекдоті про чукчу, який бачив у Москві на параді гасла: "Все для людини, все в ім’я людини", а на трибуні – цю саму людину. Найпопулярніші автори Одеси Валерій Смирнов і Валентин Константинов, як мені видається, свідомо відсікають усіх не-одеситів із кола своїх постійних читачів та потенційних шанувальників, створюючи казки про те, як незле жилося в давній і навіть дуже давній Одесі-мамі. Тож хто, окрім одесита, здатен усе це зрозуміти.

І, відповідно, з цікавістю прочитати.

Андрій Кокотюха

 
© агенство "Стандарт"