журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

МАСКУЛЬТ

ПРЯМА МОВА

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2004

ПРЯМА МОВА

"Я не феміністка, але..."

Віра Агеєва розмірковує про портрет сучасної жінки

"Я авторка, яка пише на теми гендеру і фемінізму, і тут справді, той, хто на це зважується, мусить усвідомлювати ризики. Так, очевидне упереджене ставлення до феміністичних і гендерних досліджень, як до чогось такого..."

– Як Ви бачите сучасну гендерну ситуацію в Україні?

– Є думка, що найбільша революція, яка відбулася в ХХ столітті, це зміна становища жінки. І можливо, ця точка зору не така вже й максималістська і не є перебільшенням. Справді, починаючи з 20-х років ХХ століття, влада порушувала питання прав жінки. Порівняйте становище наших бабусь та прабабусь і те, що у суспільстві є зараз. Ми бачимо, що жінка прийшла в ті сфери, де вона раніше не була присутня, і цілком комфортно там себе почуває. Можливо, в суспільстві змінилося щось так глобально внаслідок цієї присутності, та це ще не узагальнено як слід ні соціологією, ні культурологією. Є така дивна статистика в українській літературі першої чверті ХХ століття: навколо Івана Франка, навколо франківського літературно-наукового вісника було дуже багато жінок-письменниць. У літературі соціалістичного реалізму їх було мало. Я можу пояснити це тим, що соцреалізм і радянська ідеологія менше цікавилися індивідуальним, приватним, особистим, і тому жінка-авторка, власне, не могла вповні висловити те, що їй було більш цікаве. До речі, зверніть увагу на те, що в сучасній літературі в нас велика кількість жінок-письменниць.

Сьогодні для багатьох вважається чимось незбагненним, дивною західною провокацією те, що раптом в Україні так активно розвинулися гендерні студії, з'явилася велика кількість феміністок. Їх насправді не є багато, але сприйняття таке існує. Для мене важливо те, що нічого не буває випадково, і коли в 90-і роки і тепер так активно розвиваються гендерні студії, яскраво заявили про себе жінки в літературі, культурі, то, очевидно, це тому, що існує закоріненість у щось, існує традиція, втілена в іменах Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Мілени Рудницької. Традиція не лише літературна, але і, у випадку Мілени Рудницької, політична.

– В Україні в гуманітарних сферах дійсно багато жінок. А як Ви вважаєте, чому їх мало в політиці?

– Не випадково, що фемінне начало так активно виявлене в сучасній українській культурі. Можна поставити питання, чому цього немає в політиці? Мені на нього важко відповісти. Та те, що в парламенті 23 жінки – це свідчить про стан суспільства, а не стан жіночої свідомості. Для мене майже емблематичною була зорова картинка, коли ми святкували 10-річчя незалежності України. Тоді по телебаченню показували урядову трибуну на Хрещатику. Там було багато людей, які приймали колони, серед них була одна жінка. Якщо вважати цю трибуну репрезентативною, тоді жінки в Україні складають 2%, і вони відповідно представлені в урядових структурах. На жаль, там вони, очевидно, представлені саме так.

– Як би Ви могли змалювати портрет сучасної жінки?

– Я думаю, що портрет сучасної жінки не змалює ніхто. І знаєте, не треба ілюзій, що це інтелектуальна, інтелігентна, талановита жінка, яка робить успішну кар'єру. Такі, на щастя, є, і в молодшому поколінні їх більше. Я, до речі, з інтересом спостерігаю на своїх студентах, що ті гендерні стереотипи, які тяжко долають чоловіки мого покоління, для покоління 20-літніх хлопців вже просто не існують. Для них нормально сприймати рівність дівчат в освіті, в науці тощо. Але повернімося до портрету жінки. Портрет сучасної українки – це і та особа, в якої часто тяжко визначити стать, це жінка в оранжевій робі, яка виконує найтяжчі дорожні роботи. Я чомусь багато разів спостерігала таку ситуацію: коли виникає якась комунальна проблема, щось ремонтують на вулиці, саджають дерева чи викорчовують, дуже часто якраз жінка в оцій принизливій, емблематичній для мене оранжевій робі реально виконує якісь фізичні дії, і завжди над цією роботою стоїть наглядач, як правило, чоловік. Очевидно, він начальник чи керівник, який здійснює наглядово-керівну функцію. Не треба забувати, що це теж портрет сучасної жінки.

Портретувати нашу сучасницю можна, маючи на увазі, наприклад, образ вчительки. Таких фемінізованих професій у нас багато, а так не повинно бути. Те, що в педагогічних колективах просто немає чоловіків – це, очевидно, загроза, яку усвідомлюють лише психологи і, можливо, ті матері, які з цим стикаються.

Я думаю, що жінка сьогодні дуже мало захищена. Коли сучасні теоретики говорять про гендерну рівність, вони всіляко наголошують: рівність при наявності відмінностей. Так ось, якою мірою забезпечене материнство, якою мірою підтримується молода сім'я. Ці проблеми теж є гендерними. Сьогодні, на жаль, дуже актуальною, і це теж часточка нашого життя, є проблема насильства в суспільстві. І не треба закривати очі на те, що воно більшою мірою спрямоване проти жінки. Насильство в родині в нас просто не фіксується поки що належним чином. Такої ситуації, як в західних демократичних країнах, де це може бути покаране законом, у нас майже немає. Так само і з проблемою зґвалтувань та іншими, на які владні механізми впливають досить неадекватно.

– Зараз багато жінок-керівників, бізнес-леді. Ви вважаєте, що жінка готова боротися та перемагати?

– Очевидно, так. І давайте на цій оптимістичній ноті цей портрет домалюємо. Я думаю, що сьогодні можна говорити про те, що жінка успішно знайшла себе у бізнесі. Між іншим, вражаючою для мене була інформація, що на початку кризового періоду, на початку 90-х років, соціологи та журналісти активно обговорювали те, що безробіття має жіноче обличчя. Справді ніби так було перші рік-два, коли з державних структур скорочували насамперед жінок. Адже відома логіка: вона піде у декрет, у неї дитина, вона чимось обтяжена. Але потім, соціологи свідчать, що жінки швидше знайшли себе в недержавних структурах, у малому бізнесі, у способах виживати і заробляти гроші. Уже наприкінці 90-х років жіноче обличчя українського безробіття – це швидше стереотип, який склався. Мені важко говорити про всі сфери діяльності, але, я думаю, від політики до мистецтва у нас є дуже успішні жінки. Це обнадіює, я певна того, що ці процеси вже просто незворотні. На початку ХХІ століття поставити жінку на її традиційне патріархальне місце, яке вона повинна знати десь там між кухнею і церквою, вже, на щастя, цілковито неможливо.

– Як почувається жінка в науці? Яке ставлення чоловіків до жінок саме в наукових питаннях?

– Я думаю, що ця проблема вже не існує. А щодо гуманітарних наук, то я б швидше говорила про гендерні квоти чоловікам, адже тут жінок більше і досягнення жінки тут досить велике. Таке не лише в гуманітарних науках. Бачите, коли робиш наукову кар'єру, ти залежиш від голосування вченої ради, від того, як сприймають твої книжки тощо. Я не думаю, що тут є якась специфічна дискримінація жінок, є інше. Я авторка, яка пише на теми гендеру і фемінізму, і тут справді той, хто на це зважується, мусить усвідомлювати ризики. Так, очевидне упереджене ставлення до феміністичних і гендерних досліджень як до чогось такого... Знаєте, мало хто розуміє, що таке фемінізм: щось таке жіноче, щось дурне, ну що вони можуть там сказати? Навіть в інтерв'ю кар'єрно-успішних жінок звучать фрази: "Я не феміністка, але..." Далі за цим "але" іде цілком феміністична програма: треба дати можливість рівності, можливість жіночої самореалізації. І, в принципі, нічого аж такого кардинально нового, радикального, порівняно зі знаменитою фразою героїні Ольги Кобилянської про те, що жінка має право бути сама собі ціллю, винаходити не треба. Коли говорити про феміністичні і гендерні студії в сучасній українській гуманітаристиці, то вони розвиваються досить динамічно і для багатьох несподівано. Це вже гендерна школа в культурології, в літературознавстві, вона очевидна і досить успішна. Усталення і досягнення її пов'язані насамперед з іменем Соломії Павличко, яка започатковувала семінари, видання і те, що ми сьогодні маємо. До речі, у найновішій книзі з екстравагантною обкладинкою (картина Рене Магрітте "Закохані") "Гендерна перспектива" зібрані культурологічні і соціологічні статті українських і західних (польських, англійських, канадських) авторів. Кілька років тому також видавництвом "Факт" була видана книга "Гендер і культура". Є гарний том праць Соломії Павличко "Фемінізм". Ми можемо говорити про те, що в українській гуманітаристиці жінка виповідає себе.

Існує Київський інститут гендерних досліджень, є багато дослідниць, як Марія Зубрицька, Тамара Гундорова, які займаються цією проблемою. Гендерні студії вже присутні в університетському дискурсі. В університеті "Києво-Могилянська академія" вже читаються декілька курсів. Зокрема, я читала торік "Гендерний дискурс українського модернізму". Є курс доктора Романа Веретельника "Феміністична інтерпретація тексту", лекції соціологів, зокрема Світлани Оксамитної, тобто це вже така авторитетна частина університетського дискурсу освітньої стратегії. Торік вийшла моя книжка "Жіночий простір" з підзаголовком "Феміністичний дискурс українського модернізму", де я спробувала проаналізувати творчість жінок письменниць упродовж усього 20 століття. Книжка, як на мене, має певні успішні рецензії, хоча я весь час чекаю на розгромні. Мабуть, їх просто лінь писати тим, хто не сприймає фемінізм.

Записала
Вікторія Падалко

 
© агенство "Стандарт"