журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

МАСКУЛЬТ

ПРЯМА МОВА

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2004

ПРЯМА МОВА

Обережно! Детективи-віруси!

Тема масової літератури, як карамель на зубах, загусла в дискусіях про напрямки розвитку української літератури. Існує легенда, що тільки якісна масова література українською мовою зможе примусити пересічного українця взяти до рук книгу й прилучитися до читання. Можливо, легенда і містить раціональне зерно, але тоді вкрай необхідно визначити, що саме має стояти за "якістю масової літератури". На пошук відповіді та популяризацію "легких жанрів" наразі націлені численні літературні конкурси. Як віднайти найкоротший шлях до читача, мільйонних тиражів й екранізацій сюжетів, багатьом українським видавцям ще доведеться розв'язувати, а от вигадувати велосипед – навряд чи.

Технологію створення літератури, призначеної для відпочинку і розрахованої на масштабні цільові аудиторії, відпрацювали в деталях видавці північного сусіда. Читач такої літератури стає учасником неймовірних та веселих подій, маючи весь набір пригод для релаксації. Жіночі романи, іронічні детективи, детективи-шоу може й звучать як лайка для декого, хто порівнює читання таких творів із лузанням насіння, але вони є справжнім Клондайком для видавців. Ця література є предметом чистої комерції – вона найтиражніша і є лідером продажів, її колекціонують та екранізують.

Цікавими стають і самі автори літератури, яка "поставлена на конвеєр". Тетяна Устінова (поряд із прізвищами Донцова та Кулікова) є яскравою представницею успішного ремісника російського детективного роману. "Мій особистий ворог", "Велике зло й маленькі капості", "Персональний янгол", "Міф про ідеального чоловіка", "Сьоме небо" – далеко не весь перелік її творів. Чи вбачає вона свої твори класикою і до чого прагне – розповідає особисто для "Кижкового огляду".

– Пані Тетяно, як Ви почали писати свої твори?

– Почала писати ручкою на папері. Я не можу сказати, що то була ініціатива видавництва. Першу історію, яка називалась "Кульбаба", написала у віці 7-ми років. Оповідання, чи навіть така філософська притча, була про те, як на узліссі росла кульбаба, а після подиху вітру всі її пелюстки розлетілися, й кульбаба залишилась сирітські голою. В той час мої батьки поїхали до Пітера, аби відпочити від дітей, мене і моєї сестри. І як я не хотіла, аби матір першою побачила оповідання, але бабуся, яка була поруч, її випередила. Як глибоко освічена особа, вона сказала: "Людина, яка пише, має володіти, по-перше, життєвим досвідом, а по-друге, бездоганним знанням про певний предмет". Запропонувавши те оповідання не показувати мамі, вона його викинула. Навіть через тридцять років я відчуваю той же жах, який торкнувся мене тоді.

Через те можу стверджувати, що я – стопроцентний графоман. Страждаю цією недугою в тяжкій формі, бо не можу не писати на папері слова. І якщо не маю комп'ютера, то пишу ручкою. Якщо кудись приїжджаю, то обов'язково беру з собою комп'ютер. І наскільки б я не була завантажена посеред дня, обов'язково щось запишу ввечері.

– А як Ви відчули, що саме в жанрі іронічного детективу необхідно самовисловлюватись? Це було продиктовано його затребуваністю в суспільстві чи подіяли інші мотиви?

– Гадаю, абсолютно природно, що я обожнюю детективи, по-перше, читати. Як дуже вимогливий читач, я все життя читаю книжки, в тому числі і детективи. Взагалі-то мені фізично добре, коли навколо багато книжок. Від цього відчуваю справжнє задоволення. І коли мало видавалось детективів російською мовою (в основному то були лише брати Вайнери, Ліліан Семенов, "Щит і меч" Миколи Кожевнікова), то читала Діка Френсіса, Агату Кристі, Конан Дойля. А коли прочитала все, що було у продажу в російських перекладах, взялася за англійські тексти, продираючись крізь лексичні нетрі. Моє уявлення про Англію сформовано виключно детективними романами Діка Френсіса, але ніяк не "Сагою про Форсайтів" Ґолсуорсі. Як жанр, детектив мені дуже подобається. Я не хочу переходити в інший й не маю наміру створювати нетлінні епохальні полотна. І все через те, що принаймні зараз маю повний комфорт в рамках детективу.

– Чи штовхає Вас комфортність у цьому жанрі до певних нововведень? Можливо, Ви маєте думки, що можна додати до канону жанру, в якому Ви удосконалюєтесь? Власне, до якого рівня досконалості можна дійти?

– Абсолютно ні до якого. Його просто не існує. Тим більш, що детектив, з моєї точки зору, неможливо удосконалити, його можна лише урізноманітнити. Цей жанр являє собою абсолютно жорстку схему: на перших тридцяти сторінках жахливе вбивство, на наступних 250 – заплутане розслідування, і на останніх тридцяти – феєричний фінал. Усе. Нічого нового до схеми додати не можна, бо то вже стане не детектив, а щось інше – трілер, бойовик, історія жахів – це різні жанри, вони від детективу дуже відрізняються. Особисто я намагаюся урізноманітнити цей жанр будь-якими цікавими деталями: пристрасне кохання до смерті, собака, яка вміє розмовляти, привид, який літає. Це допустимо, з моєї точки зору. Саму канонічну ж схему ніяк змінити не можна, адже тоді моментально опиняємось за межами жанру.

– Різнобарвність типажів, палітра героїв Ваших детективів. Звідки Вам вдається черпати таку колосальну кількість описаних людей?

– Я приїду додому, сяду писати наступний детектив і обов'язково напишу про когось, кого я зустріла в Києві. Я нічого не вигадую. Я можу тільки підглянути, бо дуже гарний спостерігач. Наприклад, коли приїжджаю додому, то чітко можу визначити кількість людей, які обідали сьогодні в домі, бо це елементарно видно за кількістю тарілок, виделок, за їхнім розміщенням. Я знайома з усіма своїми героями, вони всі реально існують.

– Тетяно, у процесі відшліфовування майстерності у Вас не виникає бажання рухатись ще в якомусь напрямку?

– Ні, поки такого бажання не виникає. Я хочу бути в рамках детективу і розповідати історії. В мене є записна книжка, в якій записую з двох боків. З одного боку – певні деталі для запам'ятовування. Наприклад, про те, що на першій сторінці годинник показував о пів на першу, аби не виявилось, що на сто п'ятдесятій вони показували о пів на третю. Проникливий читач тоді буде мати повне право взяти мене за вухо і сказати: "Ти щось, матінко, брешеш та плутаєш". Зі зворотного боку записничка фікую історії, які продукую дуже швидко і які планую розповісти в наступних романах. Сюжети історій вигадую швидше, ніж встигаю їх записати. На даний момент їх у мене записаних є двадцять дев'ять. Тобто я хочу розповісти ще 29 історій, тому не хочу нікуди рухатись: ні в далечінь, ні в ширину, ні в висоту, ні в будь-яку іншу сторону. Мені дуже подобається розповідати історії, і я буду продовжувати писати детективи.

– Окрім такого захоплюючого хобі, Ви ще працюєте на основній роботі. Як це сполучається в єдине? Наскільки Ваш графік насичений саме творчою роботою?

– Так, працюю на телевізійній роботі і веду програму "Час суда". Все залежить від графіка життя на даний момент: куди я їду і що роблю. Це може бути дві години на день, а може бути дванадцять, і залежить від багатьох обставин, враховуючи ще й що маю двох дітей. І в якому стані вони сьогодні прокинуться, з якої ноги встануть, теж впливає. В мене немає ніякого робочого кабінету, я просто пишу в своєму домі там, де стоїть комп'ютер. Якщо туди приходять якісь люди з моєї родини, то сідаю за ноутбук і поневіряюся з ним по кутках. Це правда. Аналогічно до цього в мене немає яскраво вираженого графіка життя. Не можу сказати, що рівно з дванадцяти до години ночі пишу, а потім з двох до трьох – сплю, а потім знову – пишу. Нічого подібного.

– Процес створення детективів – це технологія. Чи є певні абсолютні вимоги для того, аби ця технологія була реалізована успішно?

– Не знаю. Якщо б на це питання існувала конкретна і чітка відповідь, то будь-яка людина змогла б писати детективи. А оскільки це може не кожний, то все ж таки – це непросто.

– А наскільки глибоко необхідно в детективі вдаватися до опису міжособистісних взаємин? Чи може це урізноманітнити жанр?

– Найсильніший психологічний детектив – "Злочин і кара" Федора Достоєвського. Повторити таке навряд чи комусь з нас вдасться. В міру своїх сил ми намагаємось певним чином проникати в психологію героїв, але при цьому я абсолютно прозоро для себе усвідомлюю, що для мене недоступні висоти людської душі й глибини її падіння. Я можу існувати тільки в певному зрізі, прошарку, який мені доступний, адже я не геній, бо тільки генії бачать те, чого не бачать звичайні люди.

– Наскільки Вам вдається перероджуватись у ролі, які грають ваші персонажі?

– Коли описую смішні сцени – я відверто регочу, коли сумні сцени – ридаю. Мій чоловік, коли приїжджає з роботи і бачить мої сльози, питає: "Що сталося?". На що відповідаю: "Описую зворушливу сцену" – тоді він усе розуміє, хоч і дивується, як можна писати й плакати одночасно. Тому, коли підступний злочинець пізно вночі підкрадається до беззахисної героїні – я боюся, коли такий же злочинець в іншому романі каністрою обливає машину – я відчуваю зловтіху, як і той злочинець, який зараз вчинить злочин.

– Тетяно, Ви стимулювали народження "Незалежного читацького журі". Яку прикладну мету переслідували при тому?

– На мою думку, є книги абсолютно не читабельні. З одного боку, тексти таких видань зазвичай стилістично неможливо перетравити. З другого – є тексти прекрасні, які друкуються дуже маленькими тиражами. І саме через те, що видавництву здається, що такі тексти не будуть мати попит серед читачів. Видавництво – це ж комерційна структура, а я хочу, аби у будь-якого читача була можливість висловити свою думку. І саме нею підкоректувати рішення у видавництві, які приймаються. Для цього, можливо, достатнім буде створення сайту, через який шляхом голосування за той чи інший рукопис здійснюватиметься надалі вплив на рішення видавництва.

– З Вашої точки зору, як автор може впливати на просування своїх книжок?

– Авжеж може, хоч і не знаю, до якої міри. Зрозумілим є те, що просувати книжки без участі самого автора набагато складніше, ніж з його участю. Особисто для мене є загадкою, як можна просувати збірних авторів, які пишуть під єдиним псевдонімом. Адже ні рукопис, ні прізвище (за яким стоять умовно десять людей) не несуть за собою ні емоційного, ні енергетичного навантаження. І при тому, як ці всі автори прийдуть на зустріч зі своїми читачами? У випадку, коли маємо одного автора, то сам факт того, що він погоджується брати участь у просуванні, вже дуже добре.

– І наостанок: чи є у Вас літературна мрія?

– Так, отримати Нобелівскую премію.

Розмовляла
Нора Дзиґа.

 
© агенство "Стандарт"