журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

МАСКУЛЬТ

ПРЯМА МОВА

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2004

МАСКУЛЬТ

Альтернатива

"Exceptis excepiendis" як факт поповнення українського ринку читабельною літературою

Ми живемо в епоху (точніше, перехідний період) масової, легковживаної літератури. Детективи, любовні романи, фентезі, психологічні трилери, навіть готичні твори, модерно "упаковані", – все це стало реальністю за роки нашої Незалежності. Класичні взірці масової української літератури, альтернативної російській, як на мене, демонструє письменник Василь Шкляр (широковідомі його романи – переможці конкурсу "Коронація слова": "Ключ" та "Елементал"), який професійно поводиться зі словом, добре знає закони композиції твору. В.Шкляр довів, що українською можна створити добротне читво.

Популяризувати сучасну українську літературу серед широких кіл читачів узялися видавці "Факту" (ця приватна видавнича структура, яку очолює Інокентій Вировий, існує вже майже 8 років), котрі керуються гаслом "Російськомовна людина має стати українськочитаючою". У серії "Exceptis excipiendis" за два роки з'явилося вже 11 книжок, які швидко знайшли свого читача.

Що ж таке й чому "Exceptis excipiendis"? Головний редактор видавництва "Факт" Леонід Фінкельштейн пояснює: "Це латинське прислів'я, що перекладається так: "Все, за винятком того, що варто виключити". Маємо своїх експертів (редакційну раду), котрі й вирішують, що відсіяти, а що пустити на видавничий конвеєр. І опиняються там ті кращі твори, що мають попит у масового читача: з напруженим, захоплюючим сюжетом, цікавими історіями героїв, ті, які легко читаються. Наш проект технологічний. Тільки його обслуговує не один автор, як це практикується за кордоном, а різні автори.

Взагалі масову літературу я сприймаю як проміжний тип між попсою та елітною. У масовій літературі, на мій погляд, мусить бути присутнє розкриття образів. З авторів книжок нашої серії, звичайно, хтось це робить краще, хтось гірше, проте це читабельна продукція, за яку нам, видавцям, не соромно".

Особисто я не приятелюю з масовою літературою, бо надто ціную свій дорогоцінний час, який можу витратити, скажімо, на читання, а то й перечитування розкішної зарубіжної класики, але об'єктивно не можу не визнати добротні зразки художнього українського читва, що продемонстрували зокрема Василь Слапчук, Марина Соколян, Олександр Ірванець, Світлана Пиркало.

У таємній Школі (Human Science School) Університету Сент-Андрюза, віртуозно вигаданій молодою літераторкою Мариною Соколян (повість "Кодло"), студентів навчають фальсифікації, міфологізації, маніпуляції, теорії змови та іншим типам обману. Але навіщо їм, кажучи словами лорда Байрона, ця правда в масці? Виявляється, вона їм придасться у майбутньому.

Граційне фентезі, схоже на правду, цікаві спостереження авторки за діями й помислами молодих героїв, котрі грайливо та невимушено, змагаючись, одурюють одне одного, легкий стиль письма, що подекуди перемежовується із серйозними коментарями щодо інформаційних технологій піару, – ось ті складові, які роблять книжку Марини Соколян привабливою для широкого кола читачів (за наших нинішніх умов 2000 примірників – це вже чимало). Пірнаючи у барвистий світ тексту "Кодла", читач не лише розважиться, а й замислиться над тим, яку всеосяжну владу має над нами школа як виробництво людей, яким хистким є наш внутрішній світ, в котрому постійно чути монотонний звук коливання маятника між правдою та олжею, що рухає думками і емоціями сучасної молоді, над безрадісною перспективорю суспільства, де обман (гра без правил) здійснювався б спеціально підготовленими професіоналами тощо.

Читач, котрий у побуті не вживає української мови, та добре розуміє її, з цікавістю і не без задоволення осягне і зором, і свідомістю такі серійні книжки "Факту", як "Не думай про червоне" Світлани Пиркало, "І прийде суддя" Володимира Лиса, "Три романи" Богдана Бойчука та ін. У цих ненудних книжках читач помітить не лише захоплюючу інтригу, а й спробу авторів спонукати до думання.

Для чого, скажімо, О.Ірванцеві потрібна була страшна, але ж і як привабливо, тонко виписана тварюка з великими апетитами Очамимря? Щоб жителі Граду, яким правив Кнєзь, її боялися? Щоб сильний, розумний та відважний Кирюха її в фіналі успішно подолав? Не думаю. Вочевидь, автор, вистрілюючи "салютом" сюжет, рикошетолм зачепив і проблему самотності як туги за любою парою, без якої всі барви світу та інстинкти (голоду, страху тощо) тьмяніють.

А той, хто не тільки поспішливо "ковтає" сторінка за сторінкою текст роману чи повісті, а й робить певні паузи, безперечно, на мить зупиниться, щоб посмакувати метафоричною колористикою словесної сув'язі: "За порогом Анатолія зустріла зима з документами осені"; "Оксана вміє патоку лити. Бувало, як підлестить матері, то та готова її на місце ікони поставити"; "У помешканні пахло старістю. Хата доживала свій вік, які бабця. Проте ні хата, ні господиня не виглядали занедбаними".

Це – Василь Слапчук, чий роман "Сліпий дощ", як на мій смак, – один з найкращих творів серії. У ньому вдало переплітаються два життєвих виміри: реальність і містика. Полювання на відьму, маніяка-вовкулаку, поневіряння шістнадцятирічної покритки з немовлям – усе це зовнішня сюжетна канва твору. Але є ще й внутрішній двигун – ланцюг запитань-роздумів, що зринають у думці читача по його прочитанні: чи ж визначає нашу долю "шкура", яку носимо?; чи почуваємося скрипкою в руках Господніх, а чи футляром, у якому порожньо?; як уберегтися від опіків, коли надто прагнеш зігрітися й близько підходиш до вогню?; як зробити правильний вибір, щоб потім не нарікати на долю?..

Досить майстерно увібгав події та роздуми героїв у психологічний трилер Володимир Лис. Хто такий суддя? До якої межі він може судити інших людей навіть з найкращими намірами? Чому вбивство нині стало таким же звичним явищем, як чищення зубів? Хто зможе проникнути вглиб душі двох самотніх людей? Відповіді на ці запитання уважний читач розшифрує, знайшовши ключ до тексту роману.

Не встигла висохнути фарба на сторінках роману Світлани Пиркало, як уже про неї заговорили і в пресі, і в кололітературному побуті. Справді, ця молода письменниця вправно володіє словом, вміє тримати читача на припоні постійної уваги, трохи кокетує з ним, трохи шокує, впускає в текст і дещицю серйозності. Тож з авторкою спілкуєшся охоче. "Не думай про червоне" – роман про любов, але в стилі Світлани Пиркало – про особливу любов. У пошуках людини, котрої не бачила сім років, Павліна Стопудів вирушає до Лондона, де нудьгує за салом та квашеними помідорами. Зустрічає там однокласницю Оксану, яка розповідає свою сердечну історію. Павліна проходить через сміх крізь сльози і таки знаходить те, що так довго шукала, але на перешкоді їй стоїть людина, якої не існує...

На цьогорічному ХІ форумі видавців, що відбувся у Львові, Світлана Пиркало, взявши участь у дискусії "Що таке масова література?", так одним словом охарактеризувала свій твір: він цікавий. А те, що належить до масової чи немасової літератури, авторку не обходить.

"Exceptis excepiendis" об'єднує книжки, писані не лише українською, а й переклади з російської, німецької та інших мов на українську. Зокрема побачили світ роман Олександра Стражного "Храм Афродіти" (зворушлива історія кохання української балерини та американського тележурналіста), повість Юрія Макарова "Культурний шар" (тут події також розгортаються на тлі романтичного кохання без набридливих любовно-сексуальних подробиць), збірка оповідань сучасного австрійського письменника Манфреда Хобота "Камера любові" (автор чудово демонструє свою майстерність перевтілення в образ жінки). Нині у видавництві "Факт" готується до друку книжка одного з найбільш "розкручених"американських письменників Джонатана Фойєра з умовною назвою "Все освітлено". Переклади здійснено загалом досить професійно, та, на жаль, не обійшлося в них і без окремих мовно-стилістичних недоглядів на кшталт: "удар в область голови..."; "я не мав уяви, куди йти"; "вона має знання, яке виявиться запотребованим найближчим часом"; "його міркування були багато прагматичнішими" тощо.

Коли я запитала Леоніда Петровича, чи наші книжки не програють у порівнянні з масово виданими зарубіжними, пан Фінкельштейн не вагаючись відповів: "Це не змагання. Вважаю, що наші українські автори пишуть набагато краще, ніж "розкручені" російські (Дашкова, Донцова, Устинова та ін.), і вони варті уваги читача".

Як оглядач серії я можу приєднатися до висловленої думки видавця. Читач аж ніяк не програє у своєму виборі, погортавши сторінки книжок серії "Exceptis eхcepiendis", які ще й мають хороший товарний вигляд, швидко розходяться у торговельній мережі.

Отже, чутки про неспроможність українського слова у читабельному тексті виявилися перебільшеними, а радше безпідставними. Українською можна не лише читати, а й зачитуватись. З цією тезою я звертаюсь до обивателів. Хай живе альтернатива!

Олена Логвиненко

 
© агенство "Стандарт"