журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

МАСКУЛЬТ

ПРЯМА МОВА

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2004

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Без жодних гарантій

Філософія дедалі більше втрачає претензії на наднауковість. Філософія прагне віднайти інші шляхи для розвитку. З одного боку – вони вже давно і відомі, і примітні, якщо не обмежувати розмаїтий "світ Софії" лише теоретичними трактатами (вкупі з трактуваннями). З іншого – навіть фаховій філософії варто розширювати не тільки коло проблем, але й засоби їх подачі. За влучним висловом нашого співвітчизника Сергія Кримського, сучасна філософія не тільки шукає нитку Аріадни у світі, її цікавить і сама Аріадна. Попри наявність немалої кількости перекладних філософських праць, вплив небагатьох із них обмежиться прочитанням-переповіданням. І ще менше таких текстів, котрі дійсно виходять за рамки звичайного "джерела у списку літератури" та зацікавлять не лише коло посвячених. Проте – маємо тексти, що виходять за межі фахових і можуть на світоглядному або методологічному рівні зацікавити не тільки любомудрів. Спільне для багатьох філософів кінця ХХ – початку ХХІ століття – відмежованість від будь-яких гарантій. Та й що можна гарантувати у світі видимости і пасток?

24 кроки

повернення до життя

На переклад праці німецького філософа Клауса Міхаеля Маєр-Абіха "Повстання на захист природи. Від довкілля до спільносвіту" (Київ: Лібра, 2004) недаремно очікували фахівці, які займаються проблеми екологічної філософії та намагаються обгрунтувати новітню філософію природи. Українське видання, підготовлене Анатолієм Єрмоленком, містить добротний науковий апарат – від покажчиків до багатих коментарів, презентації українському читатеві автора та пояснень до окремих термінів. Навіть за умов, коли ти недостатньо володієш мовою оригіналу твору, вміщені перекладачем короткі врізки до термінології тут видаються цікавими і посутніми.

Твір Маєр-Абіха відзначається легкістю викладу, але й неприхованою патетичністю. Проблема, котру філософ прагне вирішити – шляхи подолання екологічної кризи. Причому він апелює до необхідности світоглядних змін, ненасильницьких, але докорінних. Перш за все він пропонує замінити застаріле поняття довкілля категорією спільносвіт. У ній підкреслено, що людина не повинна виокремлювати себе як царя природи. Всі інші живі істоти вочевидь мусять сприйматися як ті, що існують не заради нас, а разом із нами.

Якщо до екологічної кризи призвела-таки криза культури, то варто було б пильно вдивитися, на чому вона трималася. На думку Маєр-Абіха, у сучасній культурі відбувається деградація відчуттів. Проблеми довкілля обертаються проблемами сприйняття. Там, де бракує сприйняття, світ просто гине. На практиці це засвідчує розрив між помічанням та дією. Людина переймається руйнацією спільносвіту там, де вона поширюється швидше, ніж деградують наші відчуття. Та частина книги, де Маєр-Абіх аналізує саме культурні кризові моменти – найживіші, хоча там можна закинути філософові позірну легкість виявлення причин відомих проблем. Однак його трактування деградації відчуттів суголосне висловлюванням багатьох інших фахівців гуманітаристики, представників нетеоретичного філософування. Власне всі вони вказують на глибокі антропологічні передумови всіх тих гидот, до яких людство себе загнало, використовуючи позірно красиві ідеї.

Отже, Маєр-Абіх пропонує розгорнути революцію саме в сфері світогляду – змінити погляд на раціональність, не заперечуючи її цінности, переінакшити уявлення щодо Просвітництва, не відкидаючи його.

Маєр-Абіха можна назвати адептом новітньої філософії із неуникним практичним спрямуванням. Він прослідковує перехід нового світогляду з індивідуального рівня на соціальний, вдаючись до аналізу етики та політики та віддаючи належне відповідальності людини за природу. На його думку, у розвитку ставлення людини до природи можна виділити кілька етапів. Перший з них являє нам автономного індивіда із егоцентризмом. Далі людство минає мораль роду, націоналізм як коло співвітчизників, антропоцентризм і доходить до біоцентризму – уявлення про спільноту живих істот. Власне вивершення відбувається у фізіоцентризмі, де світ постає як ціле. За цих умов не людина виступає мірилом усіх речей, а все, що існує з нею, – міра її людяности.

Працю Маєр-Абіха його співвітчизники частіше критикують за обмаль теоретичного осмислення та рефлексії, проте на відміну від інших концепцій екологічної кризи, у нього представлено не тільки її витоки, але й намічено шляхи вирішення.

Основні ідеї світоглядного перевороту пропонується реалізувати у новому русі споживачів. Ось такою є прекрасна революція за Маєр-Абіхом. Тобто споживацька культура не долається, вона здатна сама себе вилікувати, і тут Маєр-Абіх лишається представником розвиненої західної демократії та культури із усіма її благами. Причому, поставивши діагноз, він визнає виліковність світоглядної "хвороби". Пропоновані філософом 24 тези – своєрідний орієнтир для господарства. Вони мають патосну назву "Повернення до життя", вміщаються на двох з половиною сторінках та мусять сприяти поширенню відповідальности за спільносвіт. Маєр-Абіх на противагу давновідомій істині про природу та її розвиток стверджує, що людська культура – продовженя історії природи. Ось тут і міститься найпродуктивніший момент для подолання екологічної кризи реальними справами.

Маленька присвята Маєр-Абіха суголосна грінпісівським гаслам – "Тим, хто це робить". Аналіз кризи культури або деградації відчуттів, зроблений ним, не контрастує із українською реальністю. Проте його конкретні рекомендації у царині реальних справ інколи видаються надто віддаленими. Власне, його думки можна вважати у нашій ситуації відправним пунктом для подальшого розвитку. От хоча б такого доволі проого положення: "Завдяки людині природа має своє продовження, позаяк ми приносимо культуру у світ. Культура є нашим внеском в історію природи". Однак навіть подібна праця може бути запросто розтянена на окремі цитати, вміщені у солідних звітах, умоглядно-порожніх "екологічно зорієнтованих" виступах. І тоді поняття про спільносвіт так і залишиться терміном, без жодного стосунку до того самого спільносвіту.

Доля і ризикована пригода

Саме такі два означення допасовує до комунікації північноамериканський професор Джон Дарем Пітерс у праці" Cлова на вітрі: Історія ідеї комунікації" (Київ: Видавничий дім "КМ Академія", 2004. – 302 с.). Маємо справу із підкреслено антипатетичним науковим текстом, написаним задля очищення поняття про комунікацію від нашарувань спірітуалізму, вимог точности та ілюзії можливої згоди.

Для Пітерса важливими виявляються не тільки історія телеграфу або цікавинки щодо листування більш ніж століття тому, але й уявлення про спілкування із мертвими, місце спіритичних сеансів у культурі, зміна трактувань особливостей янголів. Проте мова не йде про своєрідне звалище тем і прикладів. Структура книги Пітерса доволі чітка, із зазделегідь визначеною методологією та стратегією викладу. Тому під час переходу від наукової поважности до позірно легковажних прикладів спочатку здається, що дослідник прагне трохи піддурити читача, йдучи за вільним плином есейного стилю. Але поступове нагромадження кола конкретних напрямків аналізу зрештою виводить на підтвердження тези, засвідченої на початку праці.

За Пітерсом за сучасного розвитку комунікації необхідно очистити її від патосу. Вона не повинна оглядатися як така, що прицільно влучає. Поєднання, контакт з точністю у сто процентів вже не є фундаментальними. Натомість залишається протилежне – розсіювання. Це поняття Пітерс вводить для окреслення комунікації, що не прагне точности. Як не парадоксально, але розсіювання виявляється продуктивнішим за тісний контакт. На думку дослідника, в історії західної культури варто виділити дві постаті, важливі для розвитку уявлень про комунікацію – Сократа та Христа. Вони конституюють протилежні смисли комунікації. Якщо Сократ орієнтований на тісний діалог, то Ісус – на розкидання голосів. Перший – усне слово, другий – письмо. Сократ – провадить пріоритет відправника повідомлення, Ісус – орієнтацію на отримувача. У результаті протиставляються прицільний контакт та розсіювання. Пітерс послідовно обгрунтовує продуктивність саме розсіювання, котре не повинне трактуватися як катастрофа.

Прочитання праці "Слова на вітрі" спонукає згадати підтвердження ідеї продуктивного розсіювання, засвідчені у кіномистецтві кінця ХХ століття або в розвитку Інтернету. Власне пропонований зріз розуміння комунікації не перевертає з ніг на голову уявлення. Він скоріше спонукає до пошуку комунікативного смислу у незначних деталях нашого повсякденного життя. Одна разом із цим купа намічених проблематик залишається невирішеною. Приміром, роль тілесности неуникно зринає як нав’язлива деталь, але не стає предметом самостійного розгляду. Рамки розуміння концепту комунікації подано чітко, а характеристики розсіювання потрібно вишукувати по всій книзі. Хоча, можливо, у тому і фірмова особливість книги Пітерса – у впровадженні продуктивного розсіювання. Упорядники видання пішли шляхом мінімальної презентації читачам автора дослідження, котрий мабуть найліпше постає в авторській передмові до українського читача. Однак такий шлях позбавив того-таки читача бачення контексту, бо сам професор Пітерс взяв та й зізнався, мовляв, щиро дивується він, що’ українці можуть дізнатися з такої книжки, як ця.

Горизонт мертвого порядку

Жан Бодріяр належить до тих персон філософського бомонду, тексти яких давно розтягли на цитати, поняттями граються за будь-яких ситуацій, а стиль – наводять як приклад критики Постмодерну. Власне ,говоримо Бодріяр, чується – симулякри. Тому видання в українському перекладі Леоніда Кононовича його праці "Символічний обмін і смерть"( Львів: Кальварія, 2004. – 376 с.) симптоматичне для нашого симулякрового оточення, як у мистецтві, так і в політиці. Окрему увагу варто приділити тому, що українське видання містить не тільки передмову та післямову. Правда, належать ці статті не автору, а науковому редактору та перекладачеві. Проте у них відбивається своєрідна інтерпретація бодріярових писань, із якою можна і посперечатися.

Через незліченну кількість метафорики, насиченість та різнорідність аналізу, скупчення концептів на один абзац, текст Бодріяра може викликати у читача бажання означити його як надто фаховий. Проте бодріярівське письмо – зразок міждисциплінарної відкритости. Звісно, порівняно із його короткими статтями, котрі публікував "Ї", або відомою, майже есеїстичною "Прозорістю зла" цей текст складніший для сприйняття, але й більш структурований. Хоча центрова теза залишається: цивілізація у її сучасному вигляді (книга написана 1976 року) – то симулякр, порожній знак суспільного буття, а гіперреальність насичена подібними порожнечами. "Символічний обмін і смерть" правдиво можна вважати класикою критики суспільства, котре тільки і здатне, що нагромаджувати потенціал смерти.

Бодріяр пропонує пройти шляхом аналізу у кількох площинах гіперреальности: від політичної економії до кінця виробництва, від моди як феєрії коду до тіла як звалища знаків, від культури смерти до комп’ютерів як смерти в мініатюрі. Нарешті – все замикається в залученні до розмислу лінгвістики та поезії. Важко визначити, котрий з розділів може бути визначений як найбільш насичений. Проте можна виділити ті, що рельєфніше позначені розмірковуваннями щодо зв’язку культури із уявленнями щодо людського із його специфікою. Розвиток комунікації не зачаровує Бодріяра так, як Пітерса. Тому що він вбачає у них розмноження міріадів незліченних симуляцій: "Ось вона гряде, ця велика Культура тактильної комунікації, – під знаком техно-люміно-кінетичного простору і тотального стаціодинамічного театру!". Симуляція спричиняє запаморочення, де панує серійна форма, самовідображення, самомилування та лінійність часткових об’єктів. Знаки шалено кружляють, а принцип симуляції бере гору і над принципом задоволення, і над принципом реальности.

Найсуперовішими видаються розділи, присвячені тілові і його представлености у гіперреальности та моді. Низки прикладів наведених та проаналізованих Бодріяром можна продовжувати самостійно, використовуючи окільну реальність (чи гіперреальність). Щоправда, інколи відчуваєш, що таке заняття затягує у вир. Але якщо мода і тіло препаровано у майже лайтовому культурно-антропологічному стилі, то поезію – у специфічно фаховому. Причому не знайдеш ані найменшого натяку на патос або зачарування. Водночас – немає і відкидання. Просто все, виявляється, прилучене до сьогоднішньої ситуації із симуляцією, всі найменші ідеї та ідейки. Зрештою Бодріяр виголошує: "Поезія – це і є оте смертельне відмінювання імени Бога, а для нас, котрі вже не мають ніякого божества, однак узяли собі за бога мову (повновага фаллічна вартість імени Бога поширилася для нас на всю тяглість дискурсу), поезія є місцем нашої амбівалентности по відношенню до мови, нашого потягу до смерти по відношенню до мови, нашої здатности виполонити код".

Наскрізна метафора у книзі – дзеркало. Воно переслідує читача на сторінках книги. Його появу варто фіксувати олівцем окремо. Це ще одна пригадка щодо тих підходів, котрі варто застосовувати, коли дивишся на те, що довкола тебе. Дзеркало, двійники, самозамилування, подвоєння, башти-близнюки (живі на момент написання Бодріяром книги)… "Після Дзеркала Виробництва вже треба писати Дзеркало Бажання". В іншій праці Бодріяр пише про вірусну метонімію, котра захопила світ. Навіть за умов тотального зараження та відзеркалення, зрештою, все це "кіно" залишиться цікавим. Навіть коли виголосять, що "кіна" не буде.

За бодріярівською критикою, подейкують, на Заході вже народилася постбодріярівська (сподіваюсь – дійдуть і наші руки до її перекладів). У ній послідовно проголошується – варто самому ліпити свої пластилінові маски. Причому – обов’язково так, щоб ніхто не здогадався, котра виникне у нову мить.

Юлія Ємець-Доброносова

 
© агенство "Стандарт"