журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ВИДАВЦІВ

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

МАСКУЛЬТ

ПРЯМА МОВА

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

АВАНСИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №9, 2004

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Феномен "Четвер(г)а":underground, overground чи ground?

Львівський літературно-постмодерний журнал "Четвер", схоже, претендує на особливе місце в сучасному українському літпроцесі. Навколо нього зібралася своя іздрико-єшкєлівська (чи єшкілєвська?) "тусівка", яку добре характеризують книжки, випущені в "бібліотеці журналу "Четвер": "Воццек" Іздрика, "Культ" Дереша, "Пафос" Єшкілєва, "Замість крові" Поваляєвої (вона, здається, не цієї спільноти, але стилістику витримує) та трохи несподіваний тут "Лексикон" Прохаська. Слова "культ" та "пафос" в чомусь є знаковими для стилістики всього журналу – богемно-мистецького, епатажного, з претензією на постмодерність (адже його автори активно "граються штампами" та використовують прийом колажності). Чи дійсно це явище літератури, чи, швидше, репрезентація одного з богемних угруповань? А, може, це студенти, користуючись розхитаністю мистецьких канонів, представляють свої приколи "літературою", а самі підсміюються з тих, хто їм повірив?

За зовнішнім оформленням "Четвер" може конкурувати хіба з іншим "культовим" журналом "Наш" (кажуть, його видають в Донецьку). Така ж колажність, епатаж, гра з усім підряд, а особливо з символами, які ще себе остаточно не вичерпали – зображеня оголеного тіла, включеного в дискурс еротики чи насильства/деформації, релігійні чи національно-патріотичні знаки. Так, останній номер "Четвер(г)а" (проект "Оverground"), що потрапив мені до рук – 19-20 за 2003 – оформлено сумішшю порнокартинок початку минулого століття (навіть не еротичних, а швидше, декадентських) та рекламних оголошень приблизно цього ж періоду, сумнівних і сумних сучасних карикатур, янголочків та якихось кіборгів й "чудіщщ". Вражає? Перевертає свідомість? Швидше відлякує несмаком, хоча обкладинка виконана цікаво: жіночка читає журнал, обкладинка якого (з дівчинкою) знаходиться з іншого боку цього ж-таки журналу. Така віртуальність, до речі, цілком в стилі "Четвер(г)а" й приваблює більше, ніж груба епатажність "Наш(ого)".

Але, зрештою, оформлення цілком гармоніює зі змістом. Трапляються речі цікаві, часом навіть талановиті (все це, звичайно, суб'єктивно). Деякі просто співзвучні власним відчуттям: "Татко й мамця/ мене зробили тепер/ мене роблять/ всі, хто завгодно" (Дмитро Лазуткін). Сподобалися несподівано легкі й красиві строфи Анастасії Підсаднюк, і вірші Тараса Григорчука, від яких віє особливим польсько-литовським духом. На цю їхню специфічність натякає не лише мелодика, але й стиль розповіді: не про себе, коханого, не смакування самоусвідомленням і самовідчуттям, як це буває найчастіше з молодими авторами (чи він вже й не такий молодий?).

Тут, до речі, простежується цікава особливість "Четвер(г)а" – його автори принципово ходять "в коротких штанцях". Вони видають свій канон за демонстрацію свободи, за необмеженість творчости, за дух молодості. Але в природі так: або ти не маєш свого обличчя, або витворюєш свій набір штампів. У "четвергівців" штамп – це боротьба зі штампами. А звідси вторинність (бо цілком залежні від інших мистецьких канонів, живуть і паразитують на них, впевнені в тому, що більше нічого нового створити неможливо). А найгірше, що від цієї нещирої гри в свободу в читача залишається відчуття штучності. Це як з представниками контркультури: спочатку ти захоплюєшся їх інакшістю, їх вмінням бути вільним, стильністю. Далі розумієш, що найяскравіше розмальовані (одягнені чи прикрашені "символікою інакшості") – молодняк, ті, хто ще не знайшов себе, а тому копіює авторитетних представників цієї субкультури, які колись копіювали тих, хто вже відійшов від цього. Суцільна вториність і дитячість. Саме тому мені видається, що з "Четвер(га" треба виростати й відходити, пропонуючи читачам щось своє. І саме тому це – ситуативна тусовка молодих, тобто початківців, тобто не повноцінне явище літеатури, а радше цех, школа, майстерння, з якої колись може вийти щось путяще. Але за умов відходу. На жаль.

Чесно перечитавши №19-20 (тільки не подужала "Андрогінний детектив" Карпи, бо видався він мені надто нудним, затягнутим, без сюжету, персонажів, психологізму, красивих картинок, хоча й з такими "життєвими замальовками": "Ех, прозябать нам без миньетов! – співаю я, радісно натикаючись на відсутність її речей у себе вдома. Гора немитого посуду і купа радостей: нарешті можна голосно пердіти і читати добрі книжки". Ірочка, чесно, це про що і для кого, і якщо це не демарш замученої правилами дитини з інтелігентної родини, де ніколи не почуєш нелітературного слова, то що?)... Так от, перечитавши все (інше), можу сказати, що сподобався Дереш. Зумів здивувати й навіть зацікавити замальовками особливих психологічних станів, які я пережити ніколи не зможу Григорій Бурячковський (одесит, до речі, якщо вірити написаному). Красивими і сумними видалися замальовки, з яких, можливо, колись буде роман або повість Ольги Криворучко. Спробувала пофілософствувати на теми "життя як гра", "хто вигадує наші історії", "якими ж різними бувають люди" Таня Малярчук, але надто все це літературно й нежиттєво, наче квітка, побачена по телевізору, коли для того, щоб "переплюнути" квітку реальну, екрану максимально додали яскравості зображення. Хоча що тут критикувати, якщо фактично весь "Четвер" такий. Можна було б порівняти її стилістику з Шульцевою, але тоді текст Карпи треба було б співставляти з Джойсом. Я би на місці Джойса навіть не образилася.

Отже, Любко Дереш – юний, але начитаний автор, якого трохи передчасно "розкрутили" за роман "Культ". Передчасно не тому, що шкода добрих слів на адресу талановитої людини, а тому, що пильна увага критиків до початківця найчастіше непомірно підвищує його авторську самозакоханість та одночасно самокритичність, посилює відчуття відповідальності перед читачем за свій імідж. Так люди навіть писати перестають. Приємно, що Дерешу, схоже, вдалося цього уникнути. Його новий роман "Архе. Монолог, який все ще триває" цікавіший за попередній. По-перше, він значно інтелектуальніший. Маємо тут щось на зразок дослідження способів виходу зі звичайного світу (чи зміни світосприйняття) та доторку до "великої істини". Причому це розуміння "істини" настільки сильне і несподіване, що "вирубає" чи переносить на інший рівень, чи просто вбиває (?) Цими детонаторами зміни свідомості можуть бути... звичайно, наркотики і – браво, Дереш – фанатичне зацікавлення чимось, до усвідомлення того, що ти пробуєш оволодіти "таємними знаннями", наприклад з… геометрії або хімії. Але найцікавішою тут є навіть не несподіваність такого припущення, а спосіб його подачі. "Окозамилювання" чи спроби "прогнати" Дереш подає так переконливо, щоб людина починає вірити в найнеможливіше. Побутово-банальні речі Дереш представляє як Знаки і Символи, а речі неймовірні, хоча б як один з наркоманів повірив у те, що на нього перестала діяти сила тяжіння й "упав у небо", подає просто, з безліччю деталей, а тому досить переконливо.

Брати Капранови якось сказали, що зараз залишився єдиний критерій оцінки для письменників – писати треба цікаво. І це зовсім не означає необхідність накручувати сюжети "кровлюбов", нагромаджувати інвективи, детально описувати коітус чи ще якось пробувати вразити вже й так враженого нашим повсякденним життям читача. А ось як зробити так, щоб було цікаво, не вульгарно і не банально – вирішує кожен автор для себе сам. А кожен читач із запропонованого віднаходить своє.

І трохи про критику. Писати про річ, в основі якої є заперечення цієї речі, тобто про авторів "Четвер(г)", які, можливо, заперечують інститут авторства, чи про тексти, які, може, є "фіксацією моменту", а ніяк не літературними спробами, як розумієте, непросто. Можливо, тому не бачила я дискусій про "Четвер". Канони й критерії мають хоч якісь рамки, чим приваблюють сучасних деструкторів. Канони критики теж. Геть ідіотською виглядає після Бартівського спроба робити науковий розбір тексту, а рецензування перетворюється швидше на обмін враженнями. На рівні дружньої відповіді на питання: "Ну як?"

Мені щиро цікаво, що ж буде далі – і з літературою, і з критикою. І якщо ще 5 років тому могло видатися, що її майбутнє – в соросівських ЦСМ чи "Четвергових" публікаціях, то сьогодні вже стало зрозуміло, що це не так. Тим цікавіше, що ж буде далі.

Анастасія Богуславська

 
© агенство "Стандарт"