журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Homo telegens:

Нечитання як соціовульґарний феномен

...Нечитання змінювало людину та її уявлення про світ, єднало її з минулим і прокладало мости в майбутнє, надихало на відкриття і освоєння щораз нових просторів внутрішнього і зовнішнього світу. Нечитання настільки проникло у свідомість і буденне життя людини, що стало просто її органічною потребою. Ми не читаємо себе, не читаємо обличчя і жести інших, не відчитуємо – саме не відчитуємо – світ навколо себе, не відчитуємо минуле, часто намагаємося не прочитати майбутнє. Насправді, кожний з нас є унікальним, неповторним портретом homo legends.

Останнім часом у вітчизняному «порівняльному» літературознавстві заіснувала була мода на видавання синтетичних праць «переосмисленого» характеру на кшталт тих, які стали з'являтися на Заході від початку постмодерної доби. Втім, розглядаючи доробок наших поважних авторів, розумієш, що геоґрафія прочитання даної компаративістської проблеми насправді не виходить за межі місцевої системи книжкових закупівель, і часто-густо при тому можеш навіть уявити, в якій саме крамниці яка-небудь харківська Г.Хоменко, львівська С.Андрусів чи київська Т.Гундорова придбали ті чи інші «першоджерела» до своїх проґрамових праць з початку нового тисячоліття. Більше того, джерельна геоґрафія успішно звужується, коли додамо, що мода на витворення згаданих синтетичних праць походить від ближчого подразника, а саме – від постструктуральних досліджень з-під свіжого пера російських культуртреґерів на кшталт Б.Ґройса, М.Епштейна, В.Руднєва, І.Смірнова, М.Рикліна та інших.

Прикметно, що продукція наших дослідників вигідно різниться від небажаного (в сенсі ориґінальности методолоґічного підходу) сусіди тим, що на зразок європейської моди містить на початку своїх писань компліментарні приписи вже не місцевій облдержадміністрації, а, скажімо, власному синові (як у Т.Гундорової) чи люблячій свекрусі (як у М.Зубрицької). Адже тільки з мемуарних джерел ми відаємо про те, як того ж А.Купріна чи Вен.Єрофєєва змушували до писання їхні помірковані дружини, а подяку на титулі твору отримували якісь малоадекватні, троюрідні особи, або відверті коханки. Своєрідна людяність вітчизняних авторів виявляється також у тому, що вони не виносять на люди власні писання в авторській редакції, довіряючи видавничому апаратові коректорів, звідки ті писання виходять, як правило, або недоторканими (як у В.Моринця чи Т.Денисової, де об'єкт інтерпретації може означуватись таким «науковим» терміном, як, припустимо, «жаский» чи «стужавілий»), або вихолощеним відповідно до уявлень того апарату до чергових правописних норм.

Також іноді тішить серце художня уява оформлювачів подібного краму, нагадуючи про давно бачене і вподобане. Наприклад, обкладинка розглядуваної тут чудової книжки М.Зубрицької «Homo legens: читання як соціокультурний феномен» перероблена з «Мифогенной любви каст» С.Ануфрієва і П.Пепперштейна, і, тим не менш, її автори Р.Романишин та А.Лесів у вихідних даних наполягають на ориґінальності власного «проекту». Пригадується, Ф.Фелліні значив, що особливо дивуватися з такого приводу не варто. Мовляв, сучасній людині взагалі не треба нічого читати, адже досить кинути оком на сторінку модного журналу, вітрину крамниці чи обличчя незнайомої дівчини на вулиці, щоби зрозуміти художні настрої доби. Згадані художники пропонують натомість поглянути на лукаве обличчя авторки «Homo legens», приміщене на звороті фоліянту, а також на титульне фото із зображенням старовинної бібліотеки, чий інтер'єр до болю нагадує московський клюб-книгарню «Білінґва».

На щастя, книга М.Зубрицької нагадує про інше. Вона не просто являє собою філософію читання, яка в умовах постмодернізму долає вузьку спеціалізацію з поетики хат-читалень, поєднуючись з грою, літературою і понятійною метафорикою: від homo ludens до homo viator. Дослідження львівської авторки про феномен пожирання текстів якнайкраще демонструє самий метод проектування нових для України ідей і підходів у єдине поле намацування літературознавчого майбуття. А воно не зовсім просте в сенсі продуктивних стратеґій, які описує М.Зубрицька, коментуючи ролю «людини читаючої» у концепціях того ж М.Ріффатера, У.Еко чи Г.Р.Яусса, оскільки досвід не-прочитаного нами минулого має вигляд лавини, що заполонила неокріплі після загребеліяди засіки читацької свідомости в Україні. Той досвід кількох прозахідних століть у читанні й споживанні навалився і перетравився несподівано і одразу. Проте, як завжди, – по-українськи, що призвело до неабияких літературознавчих збочень в його клясифікації. Адже споживач інтелектуального продукту на Заході живе у візуальній системі світосприйняття, а наше просвітянство тяжіє до вербальної. І тому дирекція проґресивного «Книжника-Review», виступаючи за модернізацію читацького процесу, свого часу виявилась неправа, виганяючи М.Бриниха як одного з редакторів, що практикував позицію homo telegens. У чому вона полягала?

Сенс практики написання згаданої teleg'и (від слова «телега» – лист, заява, доповідна викривального чи пак наклепницького характеру), себто оглядів, дайджестів і резюме, полягають у відтворенні внутрішнього досвіду автора при прочитанні (і подальшому переповіданні) загальновизнаних на недалекому, як ми пересвідчились, Заході істин про: читання, писання, фотографування, листування і т.д. Скажімо, в Росії феномен самогубства дослідив Г.Чхарташвілі, а їдлу й питву була присвячена спеціяльна конференція. У нас щось подібне, на сучасних практиках опису, намагалась була відтворити М.Коцюбинська, досліджуючи феномен листування, але не вистачило куражу. Шістдесятництво, про яке здебільшого ідеться в її книзі, – ще той феномен, самі знаєте: ані граму спиртного при вікопомному вставанні в кінотеатрі «Україна», бо нащадки не повірять тому, як підкидалися за ідею, а не по-п'яні. Через це до першого в історії перформансу тоталітарної епохи ця акція не дотягує. А ось м'ясний ринок по вулиці А.Горської у Львові і відрубані свинячі голови на тамтешніх ятках являють цілком зрозумілу реалізацію метафори, якщо згадаємо про обставини смерти молодої мисткині.

Приблизно про те саме писав у редакційних оглядах нової літератури згаданий М.Бриних, чия крамола, як на гадку видавців, котрі й постачали ті новодруки до редакції «Книжника-Review», полягала у нечитанні ним рецензованої продукції. Здається, власною діяльністю він передбачив появу описаного тут літературознавчого феномену, коли – наче в романі Т.Толстої «Кысь» – буває достатньо однієї «людини читаючої» на кшталт вищезгаданих наших дослідників прозахідного зразка, які і далі, у власних монографіях, транслювали б на загал спожите ними під час стажування за кордоном. Дай тільки волю, себто – цензуру для непосвячених. При тому М.Бриних небезпідставно вважав, що текст – це теж живе створіння, він – це починання, імпульс, щось таке, що в силу власного стремління бути, а також через свою явленість нам у конкретних сюжетах і обставинах обов'язково мусить противитись будь-якій загрозі знищення, себто – прочитання. Навіщо ж його лякати? І тому Бринихові огляди ново-

друків мали вигляд його власних рефлексій на тему «як та чи інша книжкова обкладинка нагадала мені про нездійсненну мрію дитинства стати електронником чи кулінаром».

До того ж, як стає бачити, навіть найяскравіші зірки нашого сьогодення в письменстві не надто полюбляють читати – зокрема українську клясику і не лише. Ось юний вундеркінд Л.Дереш признається в одному з інтерв'ю, що ніколи не переймався читанням української літератури, хіба що в межах шкільного курсу. Те саме, між іншим, його кумир Ю.Іздрик: «Я страшенно погано знаю українську історію, – визнає він в «Іншому форматі» Т.Прохаська, – і майже не знаю класичну літературу». І тут же В.Єшкілєв у «Воццекурґії Бет» навіщось додає: «Пан Ігор Бондар-Терещенко не читали Льотара». Ну, хіба ж не сумно? «Ничего не знаю, – підливає оливи Ю.Олеша в «Книге прощаний». – В разговоре пускаю пыль в глаза. И как-то выходит, не путаю, не обнаруживаюсь, – напротив, очень многие меня считают культурным, и я даже имею смелость в своих произведениях скорбеть о разрушении культуры прошлого, как будто я знаю ее! Сплошной обман, очковтирательство: только имена знаю и больше ничего». Згадаймо також, як подібної політики у показово синтетичній збірці експериментальних етюдів «Щось на зразок шатокуа» дотримується чернівецький журналіст О.Бойченко, по-шерехівськи попереджаючи зокрема в його публікації у «Потязі 76», що його «творіння» не для філологів. А для кого ж? Кому потрібне таке читання і такий занижений ґрадус культури? «А наша культура – это викторина, – знову втручається Ю.Олеша. – Мы возвращаемся с прогулки и говорим женам за вечерним чаем: А знаешь, Сервантес был каторжанином на галерах. – И жены нас уважают». Виходить, філологів нині прирівнюють до дружин, і це не може не радувати.

На користь усім вищезгаданим стратеґіям свідчить загальновідомий факт про те, що характер тексту визначається енерґією понять, закладених в його основі. Відповідно, нове поняття на кшталт homo telegens веде до нового типу тексту, а вже система нових понять – до інакшого типу його сприйняття. Синтезуючи при тому лінґвістичний життєвий порив до зміни смислів. Так, мистецтво давати заманливі назви своїм моноґрафіям, яким передують занудні титули дисертацій (з яких ті моноґрафії, як правило, виникають), сьогодні видається просто однією з галузей реклямної індустрії. Куди варто інвестувати більше нашому дослідникові – у виробництво філолоґічного продукту чи в його обгортку, адекватну спокусливим західним стандартам на кшталт «Смерти автора» Р.Барта або «Символічного обміну і смерти» Ж.Бодріяра – питання вибору стратеґії. І важко помилитися у відповіді, що ж саме вибере наш читач з-поміж сучасного наукового чтива, побачивши на розкладці «Вурдалака Тараса Шевченка» О.Бузини і «Міфологічний горизонт українського модернізму» Я.Поліщука. З одного боку, можемо погодитись з Р.Декартом, який писав: «Визначуйте значення слів, і ви врятуєте світ від половини помилок». З іншого, – не вільно забувати про застереження А.Камю: «Висловлюючись неточно, ми збільшуємо світове зло». Будемо вірити, що при тому ходить не про вимушені (вимучені?) самоназви кандидатських робіт в лабетах ВАКівських вимог з боку Інституту літератури ім. Т.Шевченка.

Здається, неспромога Інститутських дослідників безболісно для свого майбутнього статусу усвідомити те, що постмодернізм леґітимізує будь-які запозичення, також утримує просунуте читацтво в Україні від сприйняття тієї істини, що творчість – у виборі цитат. Як правило, вибраних з сусіднього досвіду. До того ж, як значив Ю.Тинянов, бувають дослідження, які за правильного спостереження фактів призводять до неправильних результатів, а бувають такі, що при неправильному спостереженні фактів спричиняються до правильних наслідків. Себто «правильне» у нас народжує нехіть широкої публіки до літературної клясики, а «неправильне» – до зацікавлення нею. Прикладом можуть слугувати останні в часі писання С.Павличко про гомоеротизм А.Кримського; Т.Гундорової про лесбіянство О.Кобилянської, а також О.Забужко і Н.Зборовської – про самих себе через прочитання, відповідно, Т.Шевченка і Лесі Українки.

Таким чином, феноменолоґічне дослідження тієї ж М.Зубрицької зайвий раз переконує: люби і роби, що хочеш. Пишучи, не бійся невтішної правди, адже твоя любов до предмета дослідження (читання, кохання, блювання) робить твоє перо цнотливим. Без неї найдостовірніші факти стають брехнею, і все обертається на сміття, чи пак на ахматівський «сор», з якого не ростуть «стихи». Згадаймо О.Мандельштама, який писав: «Не повинуется мне перо: оно расщепилось и разбрызгало свою черную кровь, как бы привязанное к конторке телеграфа – публичное, испакощенное ерниками в шубах, разменявшее свой ласточкин росчерк – первоначальный нажим – на «приезжай ради бога», на «скучаю» и «целую» небритых похабников, шепчущих телеграммку в надышанный меховой воротник». І згадаймо також про те, як передмовляючи свій «Внутрішній досвід» Ж.Батай значив: «Як би мені хотілося сказати щодо своєї книжки так, як сказав Ніцше про «Веселу науку»: «Майже в кожному її рядку ніжно тримаються за руки глибокодумність і жвавість!».

Втім, про книжку М.Зубрицької можна сказати майже те саме, ніцшевське: її текст тече повільно, подзвякуючи іменними та концептуальними брендами та побутовими замальовками з історії авторського читання, і переплітаючись з розмаїтими зносками та коментарями. Не вистачає хіба що ось чого. Скажімо, у всіх вищезгаданих «феноменологічних» попередниць львівської дослідниці на кшталт М.Коцюбинської, Т.Гундорової чи Н.Зборовської спостерігаємо спробу одним постмодерним жестом перетворити об'єкт мовлення на його суб'єкт. Інакше кажучи, тут же запропонувати зразок того, як їхня методолоґія спрацьовує. Так, у М.Коцюбинської ми можемо відпружитись при читанні листів В.Стуса, у Н.Зборовської – розважитися вирішенням психолоґічного ребусу про те, як саме застрелився М.Хвильовий, а в Т.Гундорової помилуватися еротичними інтенціями стосунків сецесійних панянок. Натомість контекст М.Зубрицької більш модерний. Безперечно, за історичну достовірність її сертифікованого продукту ручається безліч іменитих персоналій з літературознавчого поля – від Ю.Липи і Б.-І.Антонича до М.Бланшо і Ю.Габермаса, але розбещена постмодерною фраґментарністю і не-читанням увага все одно вихоплює більш близькі, вітчизняні об'єкти посилання. Ось, наприклад, вражає дослідницю думка львівського аутиста Т.Прохаська про те, кого саме з читацького континґенту він бачить при написанні власного тексту: чоловіка чи жінку. Досвід підказує, що слушною виглядає при такій розмові все ж таки більш максималістська, чи пак універсальна думка В.Набокова. «Я не думаю, – писав він з цього приводу, – что художнику следует беспокоиться по поводу своей публики. Лучшая его публика – это человек, которого он видит каждое утро в зеркале, когда бреется».

Говорячи наразі про «життя» тексту в інтерпретації відмінних за своєю творчою психомоторикою письмаків / читачів, маємо на увазі не існування того тексту в культурі (те, чим опікується харківська «Жива Література» під проводом ІБТ), а самий процес написання, себто зусилля автора і тексту. Вони рухаються назустріч один одному, у них спільна мета: оживання, оживлення і сотворіння. У будь-якому дослідженні на тему подібних стосунків, що їх розглядає М.Зубрицька, маємо натомість реанімацію. Наша дослідниця, здається, уповні усвідомлює, що західне літературознавство, від захоплення яким застерігають на сторінках «Літературної України» наші академіки (які уповні скористалися ним у закритих архівах), сьогодні має кризовий і перехідний характер деконструктивізму та постмодерну, і тому не наполягає на першості істини того чи іншого Дерріди з Бодріяром. І це, погодьмося, питома ознака толерантного ставлення до вітчизняного читача, звиклого до викривальних дайджестів західної думки. Саме про них значить нещодавній В.Герасим'юк в інтерв'ю Д.Стусові в «Книжнику-Review». Мовляв, існує ціла купа модних французьких філософів, імена яких він наразі не годен назвати, але про них йому щоразу розповідає його просунутий приятель С.Квіт. Здається, саме для такої катеґорії українських homo telegens В.Пєлєвін значить: «Современные философы – это подобие международной банды конокрадов, которые при любой возможности с гиканьем угоняют в темноту последние остатки простоты и здравого смысла».

Але що, спитаймося, у нас «угонять»? Свого часу з приводу жанрового диморфізму в прозі В.Медвідя написалося про те, що на її прикладі дається зрозуміти, як давно у нашому письменстві заіснувала була специфічна катеґорія філософування. Так от, тим екзистенційним основам – не те що письменницької праці, а й взагалі читацького труду! – просто ніде було взятися. Адже в Україні ніколи не існувало власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в европейському сенсі слова, оскільки обговорювання політичного питання завжди заборонялося урядом. Натомість, як знати, побутував специфічний дискурс – філософування, в основі якого здебільшого лежали проблеми призначення України, майбутнє Українського Народу і т. ін. По суті, вся методолоґія малоросійського філософування – від Г.Сковороди до В.Медвідя – це відвертий самоаналіз, ґрунтований на матеріялі всесвітньої історії. Саме ця методолоґія була виведена свого часу з філософії Шеллінґа і запроваджена у нас в якості універсального засобу пізнати світ. Користає з неї і В.Медвідь у своєму епосі «Кров по соломі», уперто вважаючи Шеллінґа за П.Юркевича, а свої довжелезні писання – за романи. На щастя, це розуміє М.Зубрицька, наводячи у своєму дослідженні більш притомні приклади homo telegens в Україні.

Варто при цьому завважити, що обміління філософсько-літературного дискурсу розпочалось у нас набагато раніше. Починаючи вже від символістського роману передкінця позаминулого століття, велика форма в українському письменстві втрачає епічну точність. Головним завданням романіста стає утворення певного словесного і образного марева, байдужого увазі недільного читача. Романний світ ніби як сам повинен скластися у цьому первісному хаосі слів, викристалізувавшись з нього лише завдяки незначним зусиллям автора. Зокрема альтернативою радянського хаосу, а також реакцією на вичерпність сюжетного роману, постала нормальна «вольтерівська» есеїстика, покладена на відчуття часу. Наприклад, свій «Щоденний жезл» Є.Пашковський недаремно назвав саме романом-есеєм. Подібну метаморфозу поки що не можуть зрозуміти в колах офіційного літературознавства, намагаючись прищепити читачеві обов'язковий курс просвітянської дидактики, підкріплений запобігливими комерційними акціями на кшталт «Час читати!» Хоча всі розуміють, що за допомогою «фактичних» доброзичливців їх закликають до трохи іншого: «купувати»! А може, не треба ані того, ні другого? «Литература не должна помогать нам делать что-либо другое потому, – закликав А.Бєлінков в «Черновике чувств», – что ничего другого нам делать не надо, и мы не умеем ничего более делать».

Ігор Бондар-Терещенко

 
© агенство "Стандарт"