журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

Свобода і доля

Серед моїх знайомих дуже мало знайдеться людей гармонійних, врівноважених, здатних створити навколо себе заспокійливу, затишну атмосферу. Усі ми, більшою чи меншою мірою, агресивні, тим чи іншим, знервовані, так чи інакше, нещасливі. Але трапляються подиву гідні винятки. Ось, сидить на лавці у затінку старих дерев Володимирської гірки немолодий чоловік. Борода – сіль з перцем, окуляри, гакуватий турецький ніс. Чоловік п'є пиво. Посміхається. Голос у нього м'який, трохи легковажний. Оцим голосом, з однаковими, усміхненими, дружніми інтонаціями, він філософствує під пиво, читає вірші, спілкується з начальством. Його звати Ігор Леонтійович Лапінський. Музикант за освітою, поет за світоглядом, а з рештою, краще послухати його самого.

1. Свобода слова

Я за життя написав кілька сотень поем і віршів. І кожне слово справдилось. Чи справдиться. Це можна прослідкувати не тільки у мене, а й в інших поетів. Тут є різні припущення. Існує припущення, що поет передбачає долю. Доля котить по рейках, як паровоз, а поет просто дивиться вперед і бачить те, що попереду. Мені здається, що все дещо глибше. Я на власному досвіді переконався, що слово може змінити долю. Можна запрограмувати собі ціле життя саме словами, саме художніми творами, які, на перший погляд, видаються не конкретними, не прив'язаними ні до чого. Поезія не може бути прив'язаною до якогось гектару землі, вулиці чи міста, бо поезія твориться на віки, до чого тут вулиця чи будинок? Вулицю перейменують, будинок знесуть, і до чого тоді? Але, у якихось більш загальних масштабах, людина може сотворити свою долю. Я знаю напевне: те, що написане і не справдилось, ще здійсниться. Для мене це небезпечно, бо вірші у мене драматичні, часом, трагічні. Звичайно, Шекспіри зараз не в моді, та всі ми вчились у Шекспіра, а він дуже трагічний. Одне слово, поет – це не професія, поет – це навіть не талант. Поет – це доля. Дар слова дається, щоб змінити долю на краще. На жаль, виходить, переважно, навпаки. Я людина літня, життя моє дуже складне, неприємностей було – на межі життя і смерті, а запрограмував я все це сам, власними віршами. Надто перестарався з шекспірівським трагізмом. Та що ж поробиш, таке було виховання. А вірші я вчився писати цілих два роки, від чотирнадцяти до шістнадцяти. А у шістнадцять я вже навчився. Саме у ті роки захоплювався Блоком. Ну, Блок дуже трагічна людина. Він багато в чому накаркав власну долю. Та й світова класика, Есхіл, Софокл, той самий Шекспір – це ж суцільні трагедії! Так, Софоклові його творчість не завадила прожити дев'яносто років, але річ не в тім, скільки, а в тім, як. У мене мало бути двоє дітей, син і дочка. Вийшло, що дочка і син. А ще вийшло так, що я розлучився з дружиною. Дочка виховувалась без мене. Для мене це колосальна трагедія. Здавалося б, мільйони таких випадків, але я пережив це страшенно болісно.

Потім я, здається, передбачив собі невдачі у кар'єрі. Ймовірно, у поета і не може вийти якась чиновницька кар'єра, але ж у мене і творча не склалася до ладу!

2. Свобода 80

Набрид «совок», набридло тиснення, набрид задовгий конфлікт із керівництвом. Вони хотіли, щоб я підсидів одну людину, а я не хотів. Мене почали методично витискати. Мені все так набридло, що я перестав писати вірші! А життя треба влаштовувати так, щоб можливо було щось творити. Коли ти думаєш про усіляку дурню, про чвари з начальниками, ти перестаєш відчувати себе вільною людиною. А свобода і творчість – це синоніми. Без творчості не буває свободи, а без свободи не буває творчості.

Як казав Райкін: «Сколько живу, столько удивляюсь». Дивуюся міщанському світогляду. У них якісь дивні міфи у головах формуються стосовно непізнаваного і неприйнятного для міщанства, світу мистецтв. Чомусь заведено думати, що поет – істота безвідповідальна, пришелепувата, неорганізована. Нічого подібного! Поет – найбільш точна і обов'язкова людина. Я працював чиновником на радіо, телебаченні, на кіностудії Довженка, і був дуже коректним, відповідальним чиновником. Мене просували по службі, бо знали, що на мене можна розраховувати. Але все це давалося величезним напруженням нервів. Ось, ти звик відповідати за кожне своє слово у вірші, відповідаєш життям, кров'ю, чим завгодно, інакше нічого не вийде, все буде фальшивим. Коли ця звичка переноситься на чиновницьку діяльність, це жахливо. Я стомився від фільмів про якісь моторошні танкодроми, котрі безкінечно знімала студія Довженка, відчув, що втрачаю обличчя звичайної, психічно нормальної людини. Тоді я все кинув і поїхав на Алтай. Згадав Лі-Бо і Ду-Фу, й інших поетів, що, «скинувши ниці чиновницькі шати», йшли в гори. Гори – це свобода. Там можна було робити все, що хочеш. Можна було годинами дивитися на ріку Катунь, можна було хоч цілу добу дивитися на багаття. Там душа у тобі оживає. Шалена тамтешня енергетика народила у мені зовсім інше ставлення до слова. Я раптом згадав, що слово – потужне, велике. Звичайно, доводилося дуже важко працювати фізично, для того, аби просто вижити. Треба було косити траву, бити кедрові горіхи, збирати папороть, орляк. Але робота ця не заважала. Я часто згадував Толстого: «Вставайте, графе, косити подано». Я відчув, що я справді мужик, що я можу тягати якісь колодини, а не просиджувати штани по кабінетах і бігати з двома папірцями у двох пальчиках по начальничках, один папірець одному, другий другому.

Якогось дня я зустрів рись. Там, у Тайзі, все більше. Рись розміром з леопарда, видра така, що може людину зжерти, а деревій -- як молоді дерева. Листя смородини там сантиметрів по п'ятнадцять, і аромат від них йде метрів на п'ятнадцять. Субтропічний клімат, влітку сорок градусів спеки, взимку двадцять шість морозу. Так от, про рись. Так вийшло, що набили ми тієї кедри, хлопці навантажили її на коня і всі пішли вниз. Ми з дружиною лишилися самі в аілі, це така будівля, де можна сховатися від дощу. Я пішов, хлопців провів, і вертаюся. Там таке собі плато, посередині невеличка пірамідка, мабуть, геодезисти зробили, мітка якась, з каміння складена, і бордюр навколо. Я дивлюсь на цю пірамідку, як на орієнтир, аж бачу, з-за неї виходить рись і повільним, плавним таким кроком наближається. Відстань між нами така, що не побачити одне одного було неможливо. Рись, по-перше, ніколи не нападає з землі, лише з гілки, по-друге, якщо хижак не помирає від голоду, він не кинеться на людину. Вони гидують людьми. Отож, рисі лишалося або нападати, або тікати, і, щоб позбутися внутрішнього конфлікту, зберегти гідність, вона вирішила мене не побачити. Не зручна ситуація для рисі. Для мене теж. Я потім гору широким колом обійшов, щоб до аілу потрапити.

Так, гори – це свобода. Там неторкана природа. А, якщо ми подивимось на світову поезію, дев'яносто п'ять відсотків віршів пов'язано з природою, якої ми, у сучасному світі, і не бачимо, і не знаємо. Наші «майовки», які закінчуються шашликами – то не є спілкування з природою. Для того, щоб з природою говорити, треба у природі жити. Так, поезія двадцятого століття урбаністична, але двадцяте століття – це лише верхній шар поезії. Не треба соромитися слів «оспівування природи»! Природа – це свобода. Лише у цьому пантеїзмі можна відчути свободу, розкріпачення якесь, де нема соціальних стосунків. Де починаються соціальні стосунки, починається рабство. Звичайно, і тут люди живуть і пишуть, але це не та велика поезія, яка переживе тисячоліття. Мабуть, людство колись помре, а велика поезія лишиться.

3. Свобода 90.

Тисяча дев'ятсот дев'яносто четвертого року в Петербурзі відбувся фестиваль «Відкриття поезії». Відбувся завдяки підтримці покійного академіка Ліхачова. Його фонд виділив дуже непогані кошти на цей фестиваль, такі, що люди навіть могли доїхати у відрядження з Узбекистану. З Києва приїхав лише я. Тоді вперше голосно було вимовлено слово «постмодернізм», стосовно саме літератури. Зроблено це було дуже відверто. Фестиваль проходив у будинку Ахматової, а виступили ми у передачі «П'яте колесо», яку дивився весь географічний простір. Ми визначили себе, як письменників-постмодерністів. Це було цікаво. Була велика радянська інерція. Ми думали, що наступного дня на нас накинеться уся преса. Нічого такого! Наступного дня усі радянські письменники зробилися постмодерністами! Після того випуску «П'ятого колеса» слово постмодернізм набуло широкого вжитку. В кінці травня я повернувся до Києва і зробив журнал «Колегіум» з підзаголовком «постмодерн без ізма». Можу програмку показати. Там були кращі вірші з фестивалю і моя доповідь про слово «постмодернізм» у літературі. По закінченні випуску журналу «Колегіум» на сцені, в залі з'явилася купа постмодерністів.

Справа не в тім, хто перший вигукнув, а в тому, як швидко цей термін підхопили і розпорошили, розмили, спотворили. Наступного дня після того пітерського фестивалю у мене взяли інтерв'ю для газети «Година пік». Темою було: як ми розуміємо постмодернізм. Двадцяте століття – час модернізму. Слово це породили філософи, пізніше воно перейшло на поезію. Взагалі, двадцяте століття – епоха «ізмів». Спочатку «ізми» були притаманні наукам. Оскільки фізика, що обіцяла перевернути всесвіт, набула соціальних ознак релігії, художники теж намагалися пристосуватися до шанованих тенденцій і перейняли собі наукові «ізми». У радянському мистецтві переміг і ствердився єдиний, «соцреал-ізм». А у світі «ізми» плодилися до безкінечності. У шістдесяті роки, під час відлиги, ми з усіма світовими «ізмами» мали змогу познайомитись. «Иностранная литература» регулярно нас про них сповіщала. Були цікаві статті. Звичайно, лаяли, але все було зрозуміло. І всі ці появи нових течій ми сприймали чомусь дуже близько до серця. Так от, я у тому інтерв'ю сказав: «Ми переживали і пережили усі ті «ізми». Ми виловлювали їх з інших мов, щоб знати, що робиться у світі сучасної поезії. Переживши те все, ми маємо право себе проголосити «постмодерністами», тобто людьми, що пережили епоху модерну, з усіма її «ізмами»».

4. Свобода 2000

Як я вже сказав, двадцяте століття було часом науки, часом атеїзму, не тільки в нас, а й по всьому світові. Ідеї Вольтера отримали розвиток у ідеях Сартра. Та й у Камю не зустрінеш слова «Бог». Зараз повертаються, і доволі стрімко, християнські цінності. Зараз усі ці об'єднання через «ізми» виглядають просто смішними. Гете і Шіллер жили за квартал один від одного, бачились раз на рік, писали один одному листи, хоч могли пішки у гості ходити. При тому вони сприймали себе як єдине ціле. Вони разом відкрили світові Шекспіра, наприклад. Та їм на думку не спало б назвати себе якоюсь «тусівкою», якимись «істами». Вони були особистості. А двадцяте століття все класифікувало, розклало по поличках. Зарахували тебе у якісь «істи» – і от, ти ніби маєш грунт під ногами. У двадцять першому столітті письменник не про те має думати. Ми у житті весь час порушуємо основний постулат Мао-Цзедуна: « У кожному занятті є головне і другорядне. Чим би ти не займався, роби спочатку головне». У літературі відбувається те саме. Мільйони книжок написано про людське падіння. Скільки є п'єс і романів, у назвах яких присутні слова «падіння», «прірва», «безодня». Все падає! Людина кудись падає, руйнується, деградує. І як мало написано про людину, яка підіймається на гірку, повільно йде, вибирається із оцього всього. От хепіенди – дуже цікавий творчий метод! Відбувається казна що, половина героїв перемерла, половина перетворилась на вилупків, а потім – хепіенд. А як же ж він стався? Спочатку ми бачимо біду, потім щастя, а оцей момент – від біди до щастя, найважчий момент для літератора, його ніхто як слід не описав. Хіба Хемінгуей та Солженіцин. А більше ніхто над тим не замислюється. Ну, подобається їм описувати маразм! Скільки можна? Копирсаються в тому болоті. Література для людей, що не розучились думати, зникає. І це природно, бо розучились рефлектувати у бік світла. Ну, згадай ти, що є Господь Бог, Євангеліє погортай! Я вважаю, що це зараз єдиний шлях, і то дуже потужний. Рано чи пізно, література стане на нього. Поки що на цей шлях стають літератори малопотужні, а фахівцям це на думку не спадає. Але це ще попереду.

Записала Марина Муляр

 
© агенство "Стандарт"