журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

ПРЯМА МОВА

Юрій Андрухович: «Література – це лише один із варіантів...»

Дев'ять літер А-н-д-р-у-х-о-в-и-ч у культурному дискурсі зараз володіють магнетичною, символічною й кодовою природою. Чи варто обмежувати об'ємність сприйняття постаті, шукаючи влучну для неї алюзійну назву? Чи можливо почерпнути нове з колодязя, який сам по собі розливається романами, колонками в періодиці й постійним миготінням у безлічі проектів, хоча б у тому ж Потязі-76? Цими питаннями я хворіла, допоки не придумала основні мішені бесіди. Першою нібито мало стати з’ясування особистого ставлення Андруховича до навколишнього світу, другою – як, залишаючись собою, можна розвиватись, третьою – доторк до «мементо морі», четвертою – «гармонія інсайд» чи як виробити гормон щастя. А ще рецепт лікування дзеркальної хвороби, мозаїчна природа художньої цінності твору, вади та переваги літературного самітництва, охоплюючи навіть ставлення до літературних потуг дружини. Насправді ж вдалося оголити лише вершину. Вершину айсберга.

– Знаєте, пане Юрію, є багато таких слів, ніби гумових, які вбирають в себе багато значень. Наприклад, дієслово «бронзовіти». Так говорять про літераторів, коли до них приходить успіх і вони обростають атрибутами живих класиків. Ви відчуваєте на собі ці атрибути? Як, власне, в ролі «бронзовілого» класика?

– Мабуть, якщо бути чесним, то відповісти однозначно, ні, я не бронзовію, неможливо. Це явище, яке може настільки непомітно підкрастися і охопити, що нікуди від нього не дінешся. Принаймні, я намагаюсь робити все можливе й залежне, аби того не сталося. Передусім, не вибудовувати якихось штучних бар'єрів між собою і людьми, намагаюся передусім бути безпосереднім. Стосовно цього «живого класика» – це просто така штука, яка видається досить кумедною. Класика через ту бронзу не належить до моїх особистісних пріоритетів. Все, що є класичним чи класицизуючим, викликає мій певний протест. Це такі підходи щодо мене. Як можу, так і борюся. В кожному разі, класика не є тим, до чого прагну.

– Якщо бути послідовним за вашою автобіографією, то у Львові в середині вісімдесятих Ви відчули «найгостріші доторки до спокусливої тканини буття, і вірші народжувались так само легко, як і ці доторки». Попри це, гадаю, вже стоїть черга людей, які працюють або тільки марять працювати над Вашою біографією. Буде вона хрестоматійною чи ні, але обов'язково міститиме главу, а може й дві, присвячені уламкам «динаміту», що залишив по собі рани, які почали кров'яніти текстами. Може, то було не так драматично, але коли Ви відчули детонатор ізсередини? Глобально. Не маю на увазі дебют.

– Зараз відповісти ствердно – означає нарікати на своє життя й говорити про себе, як про мученика, і в якій мірі це відбилося в моїх творах. Заперечна відповідь аналогічна до сказаного: «Нє-нє, в мене все ОК, завжди ОК». Перше й друге колись би було неправдою. Якось переконаний, що моє життя не становить якогось особливого винятку. Давні греки вважали, що кожній людині, як би там не складалося, на її вік відміряні порівну щастя й нещастя. Не знаю, чи воно підтверджується насправді. Згідно з індійськими системами, те все достатньо інакше й складніше, і залежить від карми, від дроблення попередніх гріхів і т. ін. В моєму випадку були такі речі, які неможливо недооцінити. Найбільшим щастям було потрапляння до таких людей, які спричиняли потребу і бажання щось робити далі, якось намагатися змінюватись. Крім всього іншого, здатність змінюватись ціную найбільше. Безумовно, не можу сказати, що не мав катастроф. Навіть зараз мені важко усвідомити, що і на якому щаблі стоїть. Напевно, то є речі, про які говорити абстрактно не має сенсу, тільки конкретно.

– Звернемось до періоду студентського романтизму, тобто освітянських студій. Наскільки формальною для Вас виявилась освіта? Може, інститут дав Вам щось більше, ніж просто фах?

– Освіта уявлялася мені до певної міри потрібною справою. На нашому редакторському відділенні нам давали навички роботи з текстом як таким (підходи до його оцінювання, редагування). Попри специфіку того редагування (нам переважно морочили голову науково-популярними чи краєзнавчими текстами) в цілому, якісь такі речі залишаються назавжди. Це – перше, чим я вдячний цьому непримітному інститутові. Друге – тим, що він був на тлі інших вузів достатньо вільним – в ньому не було військової кафедри. Студенти могли одягатися за своїми смаками й ходити з довгим волоссям. На противагу мали змогу спостерігати, як ідеологічно каструють наших колег в університеті на журналістиці, попри те, що і наша спеціальність називалась також – журналістика. У порівнянні то було небо і земля. Атмосфера на нашій маленькій кафедрі, де утворилось щось на кшталт маленького мікросвіту, була особливою і через те, що вуз був інженерний. Це був такий собі уламок або держава в державі. Завдяки цьому нам вдавалося зовсім непогано розвиватись самостійно, наші викладачі не задавлювали нас навчанням. Хоча не думаю, що це було свідомо, просто так воно складалося. То був такий час, коли саморозвиток потрібно було шукати у вигляді якихось заборонених чи напівзаборонених акцій: відвідати раз на місяць єдиний кіносеанс шедевра італійського кіно 50-х років або піти подивитись якусь абсолютно нонконформістську виставку, або звідкись на «Ері» скопіювати рідкісні твори Булгакова. Одне слово, то була досить непогана атмосфера в цілому. І думаю, що то був такий захисний омофор долі, що я потрапив саме туди, а не до університету.

– Цікаво, а на яку тему Ви писали диплом?

– «Пропаганда художньої літератури на сторінках місцевої преси» на матеріалі ужгородського регіонального видавництва «Карпати». Саме туди я поїхав на переддипломну практику. Україна на той час у видавничій сфері була поділена на регіони. «Карпати» контролювало три області: Чернівецьку, Закарпатську та Івано-Франківську. Автори з інших областей могли видаватися тільки в своїй області чи в Києві. Наприклад, автор львівський не міг видаватися в ужгородському видавництві «Карпати». Йому потрібно було подаватися до видавництва «Каменяр» у Львові. Відповідно довкола «Карпат» преса перелічених трьох областей «танцювала» із рецензіями. Я мав досить нескладне завдання щось там зібрати і вивести певні закономірності. Принаймні у дипломі висновок був таким, що то дуже необхідна справа. Але вже в тому був певний відхід від специфіки нашої спеціальності, бо нас не зосереджували на художній літературі й на її редагуванні. Мали лише один відповідний спецкурс в певному семестрі. В основному наголос ставився на науково-технічній, інформаційній та рекламній літературі.

– Чи маєте Ви легенду, яка обросла бородою, про історію Вашої першої значної публікації?

– Є, але не знаю, наскільки вона з бородою і наскільки вона цитується. Напевно, найпоказовішою то була історія про публікацію моєї першої збірки. Вона вийшла в Києві в 1985 році у видавництві «Молодь», тоді це було видавництво ЦК комсомолу. На початку вісімдесятих в ньому відбулися певні персональні зміни, які виявилися досить симптоматичними для всієї подальшої епохи вісімдесятих. Одразу декілька ще цілком молодих поетів, також авторів збірок, посіли редакторські посади у видавництві. Таким чином склалася сприятлива кон'юнктура в тому сенсі, що для авторів, які писали не зовсім конвенційно, не в тому ключі та не традиційно, відкривалися умовні ворота. Через цих редакторів з'явилися шанси, що тексти таких авторів побачать світ. Але все одно я був повен скептицизму щодо можливості публікувати мої тексти офіційно, бо мав на той час одну-дві журнальні добірки і думав, що на тому все й закінчиться. Перед тим, як йти до війська в 1983 році, мною на добре заопікувався Микола Рябчук, молодий літературний критик, який сподобався нам своєю безкомпромісністю. На той час він кількох із нас суттєво підтримував: давав поради у своїх журнальних оглядах, акцентував на наших творах, тобто, як міг, пропагував наші тексти. У цієї людини-легенди вдома була, якщо можна так назвати, велика бібліотека самвидаву: маса текстів, ніколи перед тим неопублікованих в Україні, якісь десяті примірники передрукованих на машинці віршів; їх було більше за прозу, яка фактично не писалася в підпіллі. І, безумовно, він страшенно вплинув своєю особистістю. Тоді я був, мов пластилін, з якого можна було ліпити. Ну, так мені здається зараз. Хоча він у своїх спогадах пише, що я достатньо твердо іноді йому протистояв. В кожному разі, попри весь мій скептицизм, він мене суттєво спонукав, провівши той процес у кілька прийомів. Перший полягав в тому, що він переконав мене купити друкарську машинку й почати передруковувати вірші, які написані від руки. Дуже потрібно візуально відсторонитися від написаного тобою, аби знайти погляд «збоку» на власні тексти, бо коли бачиш написане своєю рукою, знаючи власний почерк, втрачаєш певний потенціал самокритичності. «А – треба купити машинку, Б – передрукувати вірші і скласти збірку з них, а В – я цією збіркою займуся, – сказав тоді Рябчук. – Ти йди служити до війська, а я тим часом закину її у видавництво «Молодь», де вже наші друзі будуть дбати про неї». Здається, за тиждень перед тим, як мене мали забирати до війська, я таки відвіз йому до Львова надруковану збірку, названу «Каламар». Взагалі Рябчук дуже підтримував мене листами, і через декілька місяців я отримав в листі звістку. Він писав: «Справа рушила з міста. Василь Герасим'юк, як редактор видавництва, взяв її під свою опіку. Мені ж віддав на рецензування, це – нібито рішення сторонньої людини. У свою чергу я напишу позитивну рецензію». Через деякий час та збірка потрапляє до видавничого плану. На ті роки всі видавничі плани (найближчий, потім на рік-два, тематичний, на 5-10 років) були не пустою формальністю, а дуже важливими. Моя збірка відносно недовго чекала, потрапивши в тематичний план на 1985 рік. Щоправда, я був здивований, коли побачив її в тому плані – назву було змінено на «Повернення з майбутнього», ніби мова йшла про наукову фантастику. Не знаю, чому так змінили. Але через якийсь рік, коли я ще служив в армії, наді мною скупчилися чорні хмари. Щось там дійшло до якихось начальників видавництва (то окрема довга історія), внаслідок чого вони почали читати ті всі рукописи, не довіряючи молодшим редакторам. Результатом було прийняття вердикту: мою збірку необхідно негайно знімати з усіх планів, а рукопис повертати авторові, бо то ж нікуди не годиться: просто засилля архаїки, релігійної лексики, а образи заплутані й туманні. З цього місця власне і починається та легенда. Василь Герасим'юк, редактор збірки, якому я того ніколи не забуду, пішов через голову начальника до директора видавництва, знаючи, що той, як справжній директор видавництва, ніколи не читає рукописів, але від його рішення багато чого залежить. Він прийшов до нього і сказав: «Я не розумію, як могли зняти з плану рукопис молодого поета, який зараз у ці хвилини в лавах радянської армії захищає наше з вами життя». Директор злякався. Хто має право знімати такі патріотичні речі з плану? Стереотип вірнопідданої солдатської поезії подіяв і, не дивлячись й не читаючи рукопис, директор поновлює його в планах. Збірка побачила світ у 1985 році. Тут легенда закінчується, а правда була ще в тому, що ще багато я змушений був виправляти у збірці. Фактично всі ангели, які були згадані у первинному варіанті, зникли. У видавництві ЦК комсомолу не могли бути видані тексти з ангелами. Щоправда, один на всю збірку таки вцілів – це був ангел, як елемент декору на фасаді будинку. Збірка була наповнена віршами про старий Львів із численними описами старих кам'яниць. Так опис цього кам'яного ангела зберегли, а всіх інших – нематеріальних, був змушений замінювати. Той же Микола Рябчук говорив, що то дуже цікаво зберігати образ, щоб він насправді залишився в поезії, але не був названий. Це те, що американці називають challenge. Під тим кутом зору я почав перелопачувати всі свої вірші, й мені навіть сподобалося. Чому ангел? Може, птах? Але то на поверхні. Може, просто помах крила чи якийсь погляд? Щось таке, що лексично не дратує ту цензуру редакторську. Так збірка і дочекалася свого, хоча й не зберегла назву «Повернення з майбутнього», а опублікувалася як «Небо і площі».

– Давайте поговоримо про Ваші екзистенційні окуляри. Тут цікаве саме Ваше споглядання із середини цих окулярів на себе самого.

– Здається, до цього можна підібратися через ефект, який мені неодноразово доводилося відчувати. Він знайомий багатьом людям, бо іноді я на ту тему з кимсь заговорював, і мені підтверджували, що мають таке ж, подібне відчуття, ніби бачиш себе відзнятим на відео. Не стільки фотографії, бо вони бува вдаються, а бува ні. Дивлячись на фотографію, іноді бачиш себе зовсім інакшим. На відео жести поєднані в динаміці, і тоді починаєш усвідомлювати, що, виявляється, ти виглядаєш збоку не так, як ти уявляєшся сам собі. Для мене, напевно, то є одним із стимулів того, про що я говорив раніше, про здатність змінюватися. Бо, умовно кажучи, кожен такий відеоперегляд, який відбувається час від часу, залишає досить суттєвий момент незадоволення. Це спонукає до роботи над помилками: як позбуватися цього, цього і цього. Маю надію, що ті зміни настають, хоч і не швидко. Себе цілком інакше я бачив років десять тому. То цілком достатній відтинок, щоб змінитися. Головним чином ті зміни можуть характеризуватися біографічним переходом з бубабізму до чогось іншого, чого я назвати зараз не можу. Попри те, бубабізм був страшенно цікавий, і він закінчився. Він принципово змінив мене в тому сенсі, що я повністю виліз з глибочезної інтравертності, якою був нагороджений від природи. Пригадую ті часи, коли для мене було справжнім випробуванням, майже неможливою річчю прочитати вголос свої вірші або текст для якихось людей. Саме в силу такої, власне, потужної замкненості від природи. І цей спосіб життя, тобто читання віршів на публіці разом із друзями, просто змінив мене в такий спосіб, що, майже як наркоман, прагну спілкувань з публікою, читань вголос, саморозкривання все більшого і більшого. Хоча волів би все-таки починати те й закінчувати на рівні художніх текстів.

– Процес творчого писання, як, приміром, молитва, потребує обов'язкового звертання до уявного співбесідника. Уявність того співбесідника настільки туманна, що у процесі розмови із самим собою є небезпека спричинити ефект «відлуння від самого себе». Як для себе Ви вирішуєте цю проблему, коли Ви один на один із собою?

– Якщо мається на увазі обов'язкова присутність внутрішніх роз-

двоєнь, то найкраще те питання було б поставити за рік-два, коли реалізується одна з ідей, яка від мене не відстає. Вже кілька разів відкидав її, але таки гадаю до неї повернутися. Це задум наступного роману у формі великого-великого інтерв'ю, яке зі мною хтось нібито проводить, але оскільки в цьому інтерв'ю питання ставлю теж я, це і може призвести до цього ефекту. А зараз поки що зарано про те говорити, тому що такий роман – це шматок життя, який буде відданий, і тільки після цього я би міг набагато більше про те сказати. Зараз маю тільки певні теоретичні підходи до цього, і не хотів би спалювати цієї можливості. В кожному разі, такий діалогічний вимір світу цілком присутній – це абсолютна правда. І без таких внутрішніх суперечок, вимов не виникало б романів як жанру, що передбачає багатоголосся, як мінімум двоголосся. А оскільки то є в літературі, то має бути і в житті. Отже, на теоретичних засадах я стою твердо. І мені залишається це лише прожити, аби сказати щось певніше.

– Ми торкнулися теми напівнароджених текстів. Колись Генрі Міллер сказав: «Текст для мене – то людина. І мої тексти – це я». Чи можна адаптувати цю аксіому до Вас?

– Боюся, що ні. Звичайно, не хочу заперечувати Генрі Міллеру, бо він один із письменників, якого шаную і «тримаю на високій полиці». Проте, не хотів би звужуватися до цієї аксіоми. Хіба що він під текстом вважав все на світі. Якщо ж він розумів тільки текст художньої літератури, я б не хотів, аби воно лише тим і вичерпувалося. Насправді література – це лише один із варіантів. Краще б їх мати більше. З іншого боку, хотілося б жити це життя, проживати, бо власне – це важливіша справа, ніж писати тексти.

– Вік четвертого десятку для Вас. Знаєте, у східній філософії вважають, що у такому віці людина відчуває граничну самодостатність. Цей вік порівнюють із 2-ю стадією цвітіння лотоса: пелюстки пружні, а аромат розливається концентровано. Для Вас графіка віку зображається пірамідою чи нескінченною вертикальною лінією?

– Поки що, завдяки цій настанові на змінювання, можу сказати у такій формі: після сорока я собі подобаюся більше, ніж, скажімо, це було між тридцятьма і сорока. Особливою є тема юності й молодості, які є моїм улюбленим відтинком і знаходяться поза конкуренцією. Це сама по собі вже позитивна риса – молодість. Не можу абсолютизувати зрілість, як у випадку з лотосом достатньої пружності й інтенсивності запахів. В мене період переживання цієї сороківки відбувся значно раніше. Десь із 36-37 років почав западати в депресію з цього приводу, ніби на кілька кроків наперед бачив для себе цю ситуацію. І потім, переступивши через сорок, мені стало так, наче якийсь баласт скинув, легко, кайфово і приємно.

– Якщо торкнулись теми часу, що для Вас є страх смерті? Чи він взагалі існує?

– На певному етапі це виникло як примара. Намагався позбутися того двома текстами «Центрально-східною ревізією» й «Дванадцятьма обручами». Тексти є дуже доброю терапією. Хочу сподіватися, що вже звільнився від того. Але що це є? Передусім, я б охарактеризував це як світоглядну, світочуттєву катастрофу, занепад релігійного світогляду, відмову фактично від нього. Резиґнація в релігійному сенсі призводить до почуття самотності, і страх смерті постає як просто зіткнення любові до життя з усвідомленням, що воно, життя, має свою межу, свій кінець. Але думаю, що набагато цікавіша й продуктивніша тема – це страх старості, яка є серйознішою штукою за смерть. Що робити з тією абсолютно жахливою перспективою довгої і немічної старості? В певних суспільствах це вирішили евтаназією, але є суспільства, де дискусії про добровільні самогубства неприйнятні. З цим люди повинні давати собі раду. На розвинутій частині планети людський вік невпинно зростає. Для ситих багатих суспільств західної Європи 80-ліття вже не є якоюсь межею. Нормальний вік під 90-100. Від вісімдесяти люди починають знову подорожувати по світу, закохуватися, укладати нові шлюбні контракти. З іншого боку, природа забирає своє, і страшенно частими стають явища усіляких автомобільних катастроф, спричинених тим, що перестарілі люди не хочуть усвідомлювати, що їм уже не варто за кермо сідати. Вони можуть на десяті частки секунди запізнитися з реакцією і при цьому спричинити смерть десятка людей, включно зі своєю. Тобто поборювання саме цього страху, якщо це можливо, може бути цікавим викликом для письменника, літератора.

– Знаєте, в математиці є нерозв'язана проблема Гольбаха (полягає вона в доведенні, що кожне парне число більше двох є сумою двох простих чисел). Її вважають вічною. Саму математику називають поетичною наукою. Як говорять математики, процес її розв'язання породжує цінні відкриття. Як Ви вважаєте, сьогодні в нашій літературі яка проблема є гольбахівською?

– Я не знаю, як ми можемо абстрагуватися від менш теоретичних речей. Є апріорі, які суттєво гальмують літературний розвиток. Одне з них – умовна культурна ізольованість. Наша культура виявляється ще й досі якоюсь замкнутою у просторі своєї мови, через те, що цю мову страшенно мало знають, і наших авторів страшенно мало перекладають. Загалом минулі 90-ті роки витрачені виключно на те, щоб літературна громадськість, літературні кола західних країн усвідомили те, що є мова, відмінна від російської. І цією мовою також пишуться якісь тексти, можливо, вони навіть є цікавими. На сьогодні ми лише долаємо цей перший бар'єр, а насправді ці бар'єри один по одному виростають і будуть далі все складнішими для долання. В цьому сенсі мені здається надзвичайно цікавою і багатообіцяючою літературна картина, яка пов'язується з наймолодшими авторами. Вона достатньо поцінованою у світі буде ще не сьогодні, я даю цьому ще з десяток років для формування цілих перекладацьких шкіл. У своїх найкращих здобутках наша сучасна література – досить рафінована, складна система. Так просто взяти й перекласти знаскоку навряд чи можливо. Потрібна якась глибинна праця, проникнення в це. Це було на тему: українська література і світ. А тепер, якщо подивитись на нашу літературу з внутрішнього боку, то проблема, скоріше, лежить в етичній площині. Проблеми взаємної нелюбові. Усілякі неконтрольовані, недозовані взаємні атаки, заміщення літературної критики, з одного боку, піаром, а з іншого – лайкою, облаюванням. Зараз це дуже типове. І це хотілося б долати. Я б це сформулював: якомога більше великодушності і якомога менше цих дрібних інстинктів на рівні заздрості. Це все створює напругу взаємних інтриг, обмовок, пліток. Але не ту напругу, яка потрібна літературному процесові. Це заважає жити.

– Пане Юрію, як 18-річний ветеран Бу-Ба-Бу, чи не є власне PR-ом літератури активна позиція Ваших колежан і Вас особисто до участі в багатьох культурних проектах? А можливо, Ви вважаєте, що PR-технології – це мильна бульбашка?

– В очах своїх колег я тільки те й роблю, що себе PR-ю. Спостерігаю, весь час порівнюючи, за тими країнами, де літературний процес відбувається помітніше і де тепер часто буваю й маю багато контактів з колегами. Такий елемент, як публічні перфоменси, виходи сам-на-сам із публікою, стали ознакою лише якогось останнього півстоліття. І наразі вони набувають все більшої й більшої ваги. Безперечно, це впливає на кількість проданих книжок автора чи авторки. Якщо оперувати Німеччиною як прикладом, то там вигадується безліч усіляких несподівано цікавих речей. Автор може об'явити таку публічну акцію, як тридобове безперервне читання свого нового роману в підземному переході. І я вважаю, що це прекрасно, так повинно бути, бо просто необхідно весь час щось вигадувати й оновлювати. І хай на перший погляд то виглядає чимось кумедним або химерним, але те щоразу спонукає людей згадувати про красу слова написаного й мовленого вголос. Ми, як певна людська каста, умовно кажучи, письменники, поставлені перед цією необхідністю, просто у зв'язку з дедалі більшою інформаціоналізацією суспільства, з дедалі більшим наступом якихось іншого плану розваг. Література, за своєю природою, ще абсолютно приналежна до розваг, тобто вона безпосередньо корелює з вільним часом і з його заповненням, в читацькому сенсі. В зв'язку із цим, безумовно, необхідно активізувати себе і ситуацію, середовище, суспільство. А з іншого боку, я не знаю, що ефективніше. Акції з такою кількістю глядачів, слухачів, як то була вчора (літературно-музичне шоу-відправлення центрально-східного Потягу 76 у залі Могилянки, на яку зібралося кілька сотень людей) – є страшенно рідкісними на заході. Проте там нормальним явищем є літературні читання щодня, щотижня, всюди, у великих містах. Носять вони салонний характер: десь по книгарнях чи клубах, кафе, і на них приходять приблизно по двадцять осіб. Тебе вітають з успіхом, коли кажуть: «О, в тебе було цілих двадцять п'ятеро!» Якщо конденсувати, то в них – часто і багато, але при низькій відвідуваності, а в нас – рідко, але натомість масово. Що вибрати і що може бути тут критерієм, я не знаю. Критерієм є те, що книги в німецькому просторі їх авторів, або перекладні, розходяться значно більшими накладами і швидше, ніж розходяться книги в нас. Це є вже проблематика функціонування книжкового ринку, мабуть, а не того, як автори себе PR-ять.

– Торкнемося Вашої участі, як поета, в українській рок-музиці. Майже у всіх альбомах «Мертвого Півня» присутні Ваші поезії у шатах пісень («Агов, мої маленькі чортенята!», «Пастух Пустай, поет, баронський син», «Дидактична вистава в театрі Богуславського», «Йосиф Кун», «Міський бог Ерос»). Тарас Чубай з «Плачем Єремії» також виконують пісні не на одну Вашу поезію. І ця довгоочікувана збірка «Пісні для мертвого півня», яка має вийти у двох втіленнях: книжковому й у звукозапису ватаги. Що це означає для Вас – ще один вимір?

– Це втілення моєї ще однієї життєвої мрії, бо самому не вдалося її досягнути. Фактично все починалось з того, що в пізньо-підлітковому віці для мене рок-музика заключила в собі весь світ, і сенс його звівся до того, що я хотів її слухати та колекціонувати записи. Це був цілий спосіб життя: спілкування в тісному колі з такими ж аматорами цього діла, ходіння з магнітофоном та переписування рідкісних записів з n-ної плівки на свої носії і т. ін. При тому невід'ємно я уявляв себе виконавцем цієї музики у складі якоїсь рок-групи. Якщо дивитись на речі реалістично, то, по-перше, ця згадана мною інтравертність не могла мене покинути просто так, по-друге, то був вік, в якому вже пізно починати вчитися грі на гітарі чи якомусь іншому інструменті. В цьому, принаймні, мені розуму вистачало, бо зразки, на які я орієнтувався з самого початку, були технічно дуже складні. Якщо я слухав «Deep Purple», в якій на гітарі грав Річі Блекмор, то вже не треба починати вчитися грі на гітарі. Або, якщо то був «Pink Floyd», соромно починати вдавати спробу, що ніби ти хочеш грати на гітарі. Я починав своє захоплення з хард-року, потім перейшов на арт-рок – це власне була така мода, тенденція другої половини сімдесятих років. До речі, зараз переважно я не можу слухати цієї музики. Якщо і слухаю щось зараз із того, то це «Jethro Tull», які мене ще дивують. Натомість тоді я собі уявляв склад вигаданої мною групи, яку собі створив сам і яка грала таку «внутрішню» музику. Оскільки ще одним таким великим захопленням в мене був футбол, то це було так само: я міг уявно грати у свій власний чемпіонат світу, з усіма їхніми складами збірних гравців, які брали в ньому участь. Там грали вигадані люди, бо і збірні були вигадані, реальними були лише країни. Не можна сказати, що то був повний відповідник реальному футболу. Аналогічно було і з рок-музикою – уявлення собі якоїсь групи, яка українською мовою буде співати. Це був дуже принциповий момент, бо тоді не існувало практично року, який би виконувався українською мовою. Потім минає якесь десятиліття, і в певній мірі це виправляється: на сцену виходять люди, приблизно на десять років за мене молодші, які українською мовою виконують рок. Плюс до того, вони знають мене, читають мене і вибирають мої тексти. Тоді я був страшенно щасливий з того приводу. Слідом за отцем Бруно з «Дванадцяти обручів» можу сказати, що абсолютно все, чого ми хочемо і про що мріємо, насправді збувається, але з певним запізненням. Такий часовий зсув змінює нас самих настільки, що ми не усвідомлюємо того, що наші мрії вже збулися, ми вже не вміємо цього навіть поцінувати.

– Пане Юрію, а чи можна назвати музику допінгом у Вашій творчості?

– Може, не настільки допінгом. Але в мене це на рівні вже такої фізіологічної звички. Я не можу почати писати, доки не почне щось звучати.

– Що є ще таким сильним стимулятором: жінки, подорожі?

– Обов'язково так. Взагалі прагнення подобатися жінкам є несамовитим стимулятором. І те, що мало б бути первинним стимулятором – потреба висловитись.

– Наскільки часто й наскільки точно реальні жінки відображаються в образах Ваших текстів?

– Це таке запитання, яке залишається вічно нерозв'язаною проблемою для професійних літературо-

знавців – наскільки співвідносяться реальні прототипи з літературними. Якщо починати над усім тим задумуватися, в мене виникає таке певне почуття, що мені ще довго і далеко треба йти, аби якось навчитися це робити, з одного боку – максимально художньо переконливо, а з іншого, – не зачіпаючи певних людських, особистісних речей. Мені цього хотілося б досягнути, але насправді я впевнений, що до цього я поки не дотягнув, але не хочу на цю ситуацію передчасно нарікати.

– Ну, наприклад, Ада Цетрина має реальний прототип?

– Ні, безумовно, всі мають. Здається, вже в «Дванадцяти обручах» важче сказати. А стосовно самої Ади – то так, вона має.

– Стосовно своїх героїв Ви, застосовуючи так чи інакше свою інтуїцію, розв'язуєте інтригу майбутнього. Чи застосовуєте Ви цю інтуїцію стосовно Вас особисто?

– Як би це так інтуїтивніше відповісти? Інтуїція становить якийсь найвищий зріз у комплексі людської свідомості, це вже той шар, що над свідомістю. Якщо розглядати романтично-традиційну модель поета, то він є тим, кому дано вловлювати послані чимось Вищим сигнали і потім транслювати їх для решти людей. Це нібито говорить про те, що інтуїтивне начало у поетів має бути супер-розвинуте, у порівнянні з іншими людьми. Але мені вже зараз важко сказати, чи я залишився прихильником цієї моделі з того моменту, коли з цією системою познайомився після двадцяти років. Швидше, я вже не поділяю думку про романтичну місію поета чи письменника як такого. І у зв'язку з цим я не вважаю, що саме вона якось широко застосовується у писанні. Можливо, інтуїція – те, про що здогадалися, важлива для певного типу авторів. Для авторів іншого типу важливішим набагато є досвід, тобто емпірика – те, що намацали, зрозуміли і пережили. І мені складно поставити одних над іншими, бо все це перебуває насправді в єдиній площині й свідчить лише про різноманітність шляхів, як і про різноманітність письменницьких типів, обдаровань просто. Анджей Стасюк колись сказав Прохаськові стосовно мене: «В Юрка достатньо сильно розвинена фантазія, сильніше від моєї, але він не бачить так деталі, як бачу їх я». Це може свідчити саме про зіткнення цих двох типів, тобто переваги емпіричних власне речей, які цілком раціонально перетворені, із здатністю уяви відтворити ситуацію, якої насправді ніколи не було, не бачив, не пережив, але яка цілком достовірна літературно.

– Давайте впадемо на землю: в яких проектах Ви наразі задіяні?

– Передусім треба сказати про «Потяг 76», який ми відновили після того, як він, починаючи з 16-го січня, стояв, не рухався через усілякі складності фінансові. І з червня цього року він рушив далі: з'явилася знову стрічка новин, почали оновлювати увесь його рухомий склад. Тепер можна сказати, що він вирушив у третій рейс: побачило світ його 3-е інтернетне число. Відповідно, після такої паузи я маю якомога більше уваги йому віддати. Я свідомо не починав більшого за обсягом писати через те, що в цей рік маю дуже вільний розклад, маю постійні роз'їзди, поїздки і виступи. Вирішив не ігнорувати цього і прожити рік так, як є, одночасно накопичуючи матеріал для наступного року, коли в мене випаде пауза у дванадцять місяців, і я зможу за щось таке більше засісти.

Очікую на вихід збірки поезій «Пісні для мертвого півня», яка, маю надію, з'явиться у вересні у видавництві «Лілея-НВ». Може, в той самий час з'явиться компакт-диск, який ми записали з польськими музикантами у Львові, у вересні минулого року. Склад привіз мій друг, Миколай Часка – саксофоніст і бас-кларнетист, який грає в дуже багатьох складах. З ним у записі беруть участь феноменальний басист і ще один музикант, як у нас кажуть, барабанщик, але зараз він експериментує скоріше вже з шумами, ніж із барабанами. У тому проекті я читаю свої вірші, а музиканти – імпровізують. Зараз залишилося привести те все до завершення. Ми записали повністю цикл «Індія», також десь з одинадцять пісень для «Мертвого Півня» і, крім того, додали, в якості бонус-трека, «Козака Ямайку». Ця дитячо-юнацька мрія про виступ з музикантами десь у тому втілилася. А так, в основному, я їжджу. От зараз за декілька днів поїду до Швейцарії, де почнеться черговий дивацький літературний фестиваль у місцевості Льоркетбат. На ньому чотири рази маю читати свої тексти в різних дивних обставинах. Льоркетбат – водний курорт в горах, запрошені на нього автори повинні читати свої твори в несподіваних місцях. Наприклад, в басейнах. Також запросили Анджея Стасюка, Петера Зіллагі, тобто там вже буде декілька моїх друзів. Ми маємо провести разом зі Стасюком якусь літературну прогулянку. Будемо вести слухачів за собою якоюсь гірською стежкою, періодично роблячи привали, читаючи для слухачів шматки текстів, і рухатись далі. Там є ще такий варіант, як читання в сауні, читання в почекальні старого залізничного вокзалу. Там є така покинута залізнична станція: потяги там не курсують, але в її почекальні читають тексти публічно. А ще декілька виступів на висоті понад 2000 метрів, в таких пастуших хатинах, схожих на наші колиби. Туди привозять публіку, авторів, й особливий сюжет розпочинається, коли всі повинні зійти туди спочатку, а потім розкласти там вогнище і читати. Хочеться те все побачити й пережити. Крім того, в мене там знайшовся приятель, про якого я мав найменше уявлення. Це так сталося в минулому році десь напередодні нового, дзвонять до мене додому і хтось мені каже німецькою мовою: «Ви мене не знаєте, але я прочитав Вашу книжку (купив збірку німецькою). Я швейцарець, селянин, я роблю сир. Мені дуже сподобалася ця Ваша збірка і я хотів би в знак своєї вдячності подарувати Вам свого сиру». Таким чином, 7 січня до мене в квартиру завалило чотири швейцарці, і цей пан таки привіз три сорти сиру, які встиг поназивати назвами з моїх есеїв: «Ерц-Герц-Перц», «Остання територія», «Аве Крайслер». Тоді він дуже сердечно запросив на свою полонину, на якій можна пожити скільки я захочу, писати, а він вже подбає про те, щоб я постійно мав би той сир, аби не померти з голоду. І я, напевно, побуду там після фестивалю з днів десять. Думаю, що той селянин не такий простий, як би це могло здатись з першого погляду. Мабуть, він із такого спеціального типу швейцарців. Підозрюю за ним спеціальну філософську освіту, на рівні університету, тому що в своїх електронних листах він цитує такий широченний ареал світової літератури: від щоденників Льва Толстого до екзерсисів Маріса Бланшо. Є такий тип людей, вони відсікають себе свідомо від життя в містах, від цивілізації. Вони роблять вибір жити у згоді з природою. І на запитання: чим ти займаєшся, відповідати: «Я роблю сир», а насправді вони там доктори філософії або щось таке.

– А вам необхідна та повна самотність для процесу писання?

– Якщо говорити безпосередньо про той фізичний стан записування тексту. І ще досі не пробував, але не можу писати на людях. Тому, мабуть, не завожу «лаптопа». Писати в потязі або в літаку для мене неможливо, бо потребую якогось власного особливого простору. А якщо розуміти самотність у більш метафізичному вимірі, то така форма, як роман, то забіг на більшу дистанцію. В мене, переважно, це містилося в три місяці, якщо суцільно писався тільки він. Причому сам процес писання – то одноденний забіг. Не можна писати запойно 48 годин підряд. Це означало, що періодично необхідно було зробити перерву й повернутися в якесь людське товариство і там трохи віддихатися.

– Про що буде роман Андруховича через 20 років?

– (Сміється). Якби ж мені хтось на те відповів!

Записала Нора Дзига

 
© агенство "Стандарт"