журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

ПРЯМА МОВА

«Я є письменником лише тоді, коли пишу»

Розмова Івана Андрусяка із Степаном Процюком

Іван Андрусяк: Степане, критика вже не раз відзначала, що твої твори мають загалом щасливу для письменника здатність неоднозначного сприймання різними категоріями читачів. Для одних ти – апологет національної, навіть традиціоналістської прози, для інших – «безбожний авангардист», руйнівник традиції. Що для тебе є традицією і антитрадицією? У якій «шкурі» ти чуєшся самим собою?

Степан Процюк: Моя проза, як і раніше поезія, є лише одним із способів збереження власної особистості. Мені чимало доводилося бачити талановитих людей, які (у зв'язку із різними причинами) йдуть до саморозпаду і духовного краху. Погодься, Іване, деградувати і маразматіти – це страшно. Я намагаюся не думати, ким я є у різних сприйняттях. Бо, відверто кажучи, найбільша кількість людей не знає ні моєї творчості, ні творчості моїх колег-письменників...

Мені чужий примітивізм і профанність будь-якої ортодоксії, нав'язливе зациклення на будь-якій доктрині чи стереотипові. Відтак питання, чи я «нарощую», чи «руйную» традицію, є для мене...другорядним, бо це поверхове сприйняття. Письменник насправді нічого не може ані наростити, ані зруйнувати. Коли мої твори зачіпають людей (навіть байдуже – «плюсово» чи «мінусово»), тоді все нормально. Хоча, звісно, прихильність і похвали приємніші, адже я є письменником лише тоді, коли пишу. А поза так званим письмовим столом – я людина...

– Ключовими темами твоєї прози я назвав би національну, сексуальну і творчу самоідентифікацію особистості в часи цивілізаційних зрушень. Що, на твою думку, важливіше на сучасному етапі розвою українського письменництва – показати особистість на тлі цих зрушень чи зрушення крізь призму особистостей? Що первинне у сучасній літературі – психологія чи стихія?

– Я назвав би ще десяток своїх «ключових» тем. Але менше з тим... Останніми роками ловлюся на якомусь самозбайдужінні чи внутрішньому холодку щодо пояснень чи розтлумачень свого – як його там? – літературного доробку. Мені, чесне слово, нелегко відповідати на такі монументально-планетарні запитання. Важливим є і «особистість на тлі», і «зрушення крізь призму». І у книжках повістей «Шибениця для ніжності», і «Серафими і мізантропи», і у романах «Інфекція», «Жертвопринесення» і «Тотем» мені була важлива передовсім людина, а коли висловлюватися дещо патетичніше, то українська людина. Справді, у «Інфекції» більше національно-соціального присмаку, у «Жертво-

принесенні» – креативного (чи антикреативного?), а у «Тотемі» – проблематики кумиризації і фетишизації. Але це лише дещо відмінні іпостасі людського, занадто людського! Бо коли твори літератора подібні як сіамські близнюки (інша справа – тягар стилю), то ліпше йому пошукати більш вдячне заняття.

У газетних колонках (я співпрацюю із кількома виданнями, зокрема «Львівською газетою») намагаюсь бути більш адекватним потребам дня. А що первинне, Іване, не знаю. Бо «за всіх скажу, за всіх переболію», як писав Тичина, є чужою мені сентенцією. Так що даруй...

– Герой твоєї прози зазвичай є напрочуд вразливою, а водночас «бурхливою» особистістю, головним заняттям якої є надсадне, подекуди навіть жорстке самозвільнення від комплексів. Чи вважаєш ти, що саме таким і є «герой нашого часу»? Чи у постмодерному часі взагалі можливі герої?

– Це непросте для мене запитання. Адже вже навчений, що окремій категорії споживачів літературного «продукту» (вже передбачаю обурення цієї категорії за таке «приземлене» формулювання...) за кожним твором маячить автор, автобіографізм, авторські неврози, комплекси і т.д.

Звичайно, що, за великим рахунком, кожен небезталановитий літератор пише про себе. Але – одна секундочка! – поміщаючи всередині власного єства десятки «я»! Наприклад, післязавтра я, можливо, робив би дещо інші акценти у нашій розмові. Багато залежить від ситуації, мого настрою, чиєїсь усмішки чи, навпаки, прихованої ненависті...

Так, мої герої є людьми чутливими, часто надміру рефлексантними. Так, вони часто борються із собою, покидаючи власні вчорашні переконання у музейних склепах власної пам'яті. Вони – живі, прагнуть любити і ненавидіти, іноді спалюючи себе. Я не думаю, що такий герой є найбільш відповідним нинішній праґматичній добі. Загалом, я перебуваю у своєрідних пошуках сильного героя, зокрема намагався діткнутися цього у найновішому романі «Тотем». Адже цінності і, коли хочеш, зрушення рабських пластів національного менталітету творять люди не ялові, не аморфні. Низка моїх героїв намагається «перековувати» себе, займаючись будуванням душі і тіла, а також богошуканням, бо так важливо, як паперовим героям, так і кожній людині, мати внутрішнього Бога. До речі, я вірю в окремішнє, метафізичне життя кращих художніх творів, доля яких може цілковито не залежати від їхніх авторів.

І щодо «постмодерного» часу. А хто сказав, що ми живемо у цьому часі? Хто видав такий циркуляр? Кожна людина сама вибирає, як називати час, у якому вона живе. Бо немає поганих і добрих часів, є лише людська яскравість або сірість. І будь-які однозначні наліпки і налички лише залишатимуться ними. А часо-

плин, навіть літературний, вміщує в собі «постмодернізм» (я, між іншим, достеменно не знаю істинне значення цієї софістичної хитромудрості), і ще сотні більш або менш недолугих «ізмів». Немає відмирання літератури, немає ні смерті героя, ні смерті автора, бо навколо нас буяє життя!..

– Де комплекси, там і Фройд, де Процюк, там фройдизм. Чи погоджуєшся з таким афоризмом? Чи не забагато місця і сил віддаєш сфері сексуального у житті твоїх персонажів? Де межа? Що із сексуального мотивоване, а що порнографічне у сучасній літературі загалом, а у твоїй творчості зокрема?

– Я, Іване, глибинно не знаю спадщини Фройда, опоненти якого називають кращі твори віденського психіатра поверховою епатажною есеїстикою. Я – лише записувач. До речі, часто ясно відчуваю, що наче записую чиїсь диктанти, як школяр...

Можливо, сфера психологічних надламів чи сексуальних неврозів людини і є моєю «нішею» в сучасній прозі? Адже сексуальне є надзвичайно важливим для здорового, ще у стадії передв'янення, тіла. Це вже потім у багатьох людей починаються старечі бурчання і навіть огида до статевого, адже старець, як і дитина, знову входить у безстатеву стадію... Мої герої або поборюють власні сексуальні комплекси і страхи (як і багато інших страхів), або терплять поразку. Навіть деякі мої друзі кажуть, що моя проза має медикаментозний присмак. Але якщо це навіть так, то що у цьому поганого? Хіба мої повісті чи романи розбестили хоч одну людину? Смішно.

Знову ж таки, не буду просторікувати про весь масив сучасної літератури, скажу лише те, що мені – ти віриш, сподіваюся? – гидка будь-яка порнографія. Мої герої страждають сильною, місцями аж моторошною, тугою за чистотою і навіть релігійністю, то про яке порно може йтися? Мене навіть інколи починає дратувати цей, м'яко кажучи, стереотип. Інша справа, що мене цікавлять натури пристрасні, котрі вміють і бажають любити. А там, де є справжня пристрасть, витає сміливий експериментатор Амур. Але ж мої герої перебувають у пошуках, даруй патетику, великих почуттів, бо плиткість і дозовані міщанами трясовини їх не ці-кав-лять! І це, що може видатися порнографією певним людям (не конче похилого віку), є лише відчайдушною боротьбою моїх героїнь та героїв за кохання, яке ніхто не має права їм обтинати чи укладати у прокрустове ложе! Я маю найбільше претензій до своєї творчості, я можу помилятися, женучись за якоюсь холодною далекою зіркою, але...порнографія? Це вже навіть не смішно.

– Знаю багатьох як митців, так і читачів, для яких поняття «письменник» і «модний автор» кардинально розбіжні. Але знаю багатьох, для яких ці поняття є синонімами. Я, як тобі відомо, дотримуюсь першої точки зору. А ти?

– Знаєш, напевно, найбільше моя творчість потрібна мені. Словотворення може як лікувати, так і руйнувати, бо слово живе за власними законами, часто непідвладними кволій руці їхнього укладача у речення, абзаци, сторінки. Раніше я більше переймався довколалітературними факторами. Гадаю, що слово «письменник» є первинне, а всілякі попсові сполуки, як-от «модний автор», вторинні. Хоча модний автор, як правило, ніколи не буває нездарним. Йому часто заздрять, його недолюблюють, особливо невдахи-колеги. Хто ж цього не знає? У нас є декілька модних авторів – і кожен із них мені цікавий, їй Богу. Хтось більше, хтось менше...

Але здогадуюся, що ти замислив цим питанням... Ні, я не є модним автором – і це не банальне письменницьке кокетство. Я маю власних шанувальників, окремі із них навіть дуже люблять мою творчість. Ці люди живуть у різних регіонах України, іноді мені пишуть. Це – окрема тема. Але модний автор – інша літературна екзистенція. Гадаю, що навіть якби я з'їхав з глузду і направду захотів бути «модним», то сама природа моєї прози і мого психотипу жорстоко би невдовзі помстилася...

– Що саме тобі хочеться сказати в літературі важливого, справжнього, такого, що ніхто, окрім Процюка, сказати не може?

– Найпідступніше запитання. Ризикну ствердити, що жоден письменник, який сумнівається у своєму призначенні і не має від свого дару повної психологічної залежності, достеменно не знає, що він хоче сказати. Він, як сліпе кошенятко, вихоплює із довільного словесного хаосу якісь структуровані кавалки. Не слід ще забувати і того, що направду кожен найкращий вірш чи роман є ненаписаним, а кожне письменницьке твориво є певним відхиленням-пошуком (може, і безглуздим) сенсу у чарівливому і оманливому поклику міражу.

Залишається сподіватися, що кожен письменник, наділений певним хистом, може і вміє так укладати це довільне хаотичне бродіння слів, що воно стає дорогим і близьким принаймні для читачів близького до автора психотипу.

Адже, за великим рахунком, все було сказано уже у Великій Книзі. Але природа кожного митця – і я тут не виняток – тяжіє до вічної креативності, вбачаючи у ній якісь таємничі зашифровані Господом смисли. Таким чином, письменник намагається побороти страх перед власною малістю, в'яненням і проминальністю...

 
© агенство "Стандарт"