журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

ПРЯМА МОВА

Мати бджіл і мати ос

Це є приказка-слоган для правильної вимови її родової фамілії.
«Солодка Даруся» Марії МатіОс гримить-бринить-котиться Україною, збурюючи хвилі захоплення і читацьких плачів (не тих гротескних жіночих плачів від «мильних опер», а плачів правдивого зворушення від твору мистецтва, що свідчать не про емоційну слабкість, а радше про глибину сприйняття), і неодмінні дидактичні вигуки «нарешті ми маємо нашу справжню (варіант: автентичну, закорінену, рідну, питому, самобутню, національно-мітопоетичну, непредставлену) літературу, замість інтелектуальних загравань із західно-глобалізаційною культурою (самі здогадаєтесь, у чий город летять оці камінці)!», і неодмінні ж таки обурені запитання: «як може письменниця та-акого рівня написати «Фуршет» і «Бульварний роман»? Однак про сам твір написано вже багато – інтерпретацій, вражень, а надто всілякого барвистого пустослів'я – а ми краще поговоримо із самою авторкою, що має колоритний, але дещо оманливий і лукавий стиль гостинної жвавої господиньки, при цьому вражаючи вдумливою людською зацікавленістю розмовою й особистістю співрозмовника (незважаючи на те, що, за її словами, втомилась від інтерв'ю та повторювання одного й того самого на тих інтерв'ю), а також живою оригінальною невідповідністю тим стандартним письменницько-пресовим відповідям, до яких уже звикли ми, журналісти. Найдивнішим було для мене саме те, що вона значно більше цікавилась мною, моїми справами (ці епізоди розмови тут, звичайно, вилучено) і моєю думкою, ніж хотіла розповідати про себе – повна байдужість до формальної процедури інтерв'ю та чарівне перетворення його на теплу людську розмову.

– Лейтмотивом «Солодкої Дарусі» є тема страждання як кари. Мені якось постійно впадала в очі, можна сказати, ідейна суперечність: з одного боку, образ старозавітнього Бога, що карає дітей за гріхи батьків «до сьомого коліна», а з іншого боку, ідея сукупного людського зла, невиправної зіпсованості людської натури, що постійно відбивається на невинних, на кращих з нас і на всьому людському роді.

– Ви вважаєте, що в цьому є суперечність?

– Мабуть, що так – це світо-

глядна суперечність, всі люди якось шукають причини, намагаються пояснити, звідки походить усе зло і несправедливість світу: чи від караючого божественного начала, що постійно карає винних і невинних за минулі й майбутні гріхи, або від якоїсь нещасливої Долі, прокляття, приреченості – чи від сукупного результату діяльності і злоби тисяч і мільйонів людей, від зіпсованості світоустрою, в якому завжди панує зло, тому що люди є злими (чи суспільство є злим)? Причина в Богові, наперед визначеній Долі чи в самих людях і законах їхнього співжиття? Адже перше нездоланне і невблаганне, а друге залишає надію на зміни, покращення, виправлення, надихає на шукання шляхів та ідеалів цієї зміни... У вас же ці дві лінії постають в якомусь химерному природному поєднанні, зокрема, у всеперемелюючих розмовах сільських «кумоньок». В мене навіть виписані приклади. З одного боку, «Ох довго думав Бог, аби людям усякі кари попридумувати. Довго і добре думав, кумо. А ми і не знаємо, за що..., «Вона спорила з самим Богом», «А думаєте, чого у цего Петрюка молодшого дитина калічка? За татові гріхи, Дідушенкові» тощо. З іншого ж боку: «То не прокляття. То час був такий. Хіба тут одного Михайла переїхали, як фірою?», «...Наговорили на неї. Зависть усе зробила. Людська зависть – гірше, як слабість. Ото людська зависть усе й зробила. Ціла фамілія на пси зійшла», «Ні-ні, жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті і помсти...»

– Насправді я не думала про таке суспільно-філософське трактування «Дарусі» – письменник є досить поганим тлумачем своїх творів, він просто пише, як знає, як бачить... Я пишу між вічними поняттями: «добро» – «зло» – «любов» – «смерть». І це не суперечність, це просто моє життєве переконання, що зло має бути покаране, – це закон життя, незалежно від того, звідки приходить оце покарання. Можливо, Боже покарання приймає нижчу форму покарання людьми, адже все взаємопов'язане.

– Але ж покарані невинні, вони страждають найбільше.

– Невинні... Мені якось зателефонував один чоловік, будівельник, який прочитав «Солодку Дарусю». Він, наче звинувачуючи, запитував мене: «За що ви їх так покарали?», маючи на увазі мало не «За що ви їх так ненавидите?» Я й не знала, що відповісти, адже це не я їх покарала...

– ...а сама їхня історія? Вона навіює спогад про класичну літературу XIX століття: українське село і його висока трагедія.

– До речі, на багатьох людей ця історія справляє враження реальності. Наприклад, на Форумі видавців Андрій Курков прямо запитав мене: де я підглянула цю історію?

– Не знаю... я б так не сказала, тому що ваша історія і її герої видаються надто символічними для реальності.

– І це правда: ця історія з усіма її персонажами є чистою вигадкою від початку до кінця. Єдиний персонаж, який має реальний прототип із життя, – це Іван Цвичок. Я насправді бачила реального чоловіка у військовій формі, що мандрував по селах, майструючи і продаючи дримби. Знаєте такий гуцульський музичний інструмент? (ствердно киваю). Той чоловік справляв враження трохи не сповна розуму, майже ніколи нічого не говорив, але як уже коли скаже, то його слово було дуже гострим: різав таку правду, від якої всі аж сахалися. Саме з нього я списала Івана Цвичка; можливо, я ускладнила і піднесла цей образ до Цвичка... хоча не можна так казати, я ж зовсім не знаю цю людину, чи дійсно він хворий і що в нього на душі. Щодо символічності, то, звичайно, Даруся і Цвичок не є для нас «нормальними людьми».

– Вони є чимось на кшталт «юродивих», єдиними, хто говорить чи відображає своїм життям правду – і саме тим вони так лякають нас?

– Так, певне, я хотіла показати, що криється за зовнішнім негативом ненормальності, і водночас, за облудною зовнішньою нормальністю, пристосованістю. Перевернути ці поняття догори ногами.

– У вас герої дуже чітко поділяються на «справжніх» і на лицемірних пристосуванців. Тим часом «нормальна людина» поєднує в собі ці риси.

– Я дуже безкомпромісна в питаннях добра і зла – або одне, або друге, середини тут для мене бути не може.

– Але ваше «добро» дуже крихке й уразливе, воно губиться в заздрісному та руйнівному злі. У вас напрочуд реальний опис щастя Михайла та Матронки (а «щастя» – то якраз така штука, яку, на відміну від нещастя, майже неможливо описати), не короткочасного щастя закоханості, а саме райського щастя, запрограмованого на довгі роки. І тут знову водночас постає і антична ідея «заздрості богів» до людського щастя, і заздро-злісного незадоволення спільноти, коли двоє відокремились від неї в своєму щасті і абсолютно не потребують інших людей та їхньої думки. Напевне, я би трактувала, що ключ до відкриття добра (людського) саме у стиканні із ірраціональною покарою зла (настільки людського, наскільки ж і божественно-фатального), і криється він у несвідомому, але доленосному вчинку маленької Дарусі, як аналогії до християнського «первородного гріху». Чекіст (змій) змусив невинну дитину розповісти правду про батьків, звабивши її льодяниковим півником, що призвело до звинувачення її батьків та самогубства Дарусиної матері як кінцевого пункту її трагедії (Чека отруїло своїм злом не лише її життя, але й її дитину). Зло тут і в особі виродка-Дідушенка, як «героя радянського часу», але також і в фатальній відповідальності дитини за вчинки дорослих, що вже належить до юрисдикції Бога чи долі. Таким чином, зло робить невинного без вини винним – бо результатом зла може бути його розмноження у вигляді покарання за нього. І тоді виходить, що добро народжується тільки в спокуті за зло – саме таким є християнське розуміння добра, на відміну від язичницької свідомості єдності позитивних і негативних стихій і сил. Принаймні, на те, що розгадка криється саме у долі Дарусі, можливо, непрямо вказує назва «Солодка Даруся», якою ви замінили початкову назву «Трояка ружа».

– Мені надзвичайно цікаво слухати і читати міркування і розуміння інших – усі, будь-які. У вас дуже оригінальне трактування зміни назви, яку як тільки не коментували: що це більш комерційна назва, що це з'їжджання із філософського рівня на суспільно-побутовий, тощо. У зміні назви й перенесення акценту на особистість головної героїні з мого боку була і певна містифікація, обман: адже назва «Солодка Даруся» на перший погляд сприймається зовсім в інакшому сенсі, ніж в сюжеті твору. Це, без сумніву, моя найкраща книжка, мене наче било електричним струмом, коли я її писала. Після цього я довгий час не могла нічого писати.

– У стародавніх греків такий стан вважався ознакою божественного походження твору мистецтва – до вас справді приходила Муза чи я не знаю що.

– Мені інколи кажуть, що все, фініш – другий раз вона не прийде, тобто, що нічого такого, нічого кращого я вже не зможу написати.

– «Таке» не напишете, напишете інакше.

– Звичайно ж, напишу інакше. При цьому мене часто запитують, як поряд із «Дарусею» я могла написати «Фуршет» і «Бульварний роман». Адже «Бульварний роман» я писала одночасно із «Солодкою Дарусею» (я витріщаю очі). Це в мене такий спосіб релаксації: пишучи «Бульварний роман», я відпочивала від напруження «Дарусі».

– Перший раз чую про такий спосіб... Може, у вас є якась постійна внутрішня потреба писати, писати будь-що: чи то на рівні «Дарусі», чи то на рівні «Бульварного роману»?

– Ні, постійної такої потреби немає. Я не є особливо плідним автором і у мене бувають дуже великі перерви в писанні.

– Але ж ви і самі наче соромитесь рівня «Бульварного роману». Навіщо інакше ви придумали якусь дівчину «Олену Бджілку», яка нібито передала вам рукопис «Бульварного роману», попросивши надрукувати його під вашим іменем і тим самим вдочерити її – й після того зникла? (ця історія викладена в передмові до «Бульварного роману». – І.В.) А потім ще й самі проаналізували «її» роман у післямові? Виходить, ви хотіли відчужитись від власного тексту, зробити вигляд, ніби не ви це написали.

– Я нічого не соромлюсь і не прагнула від чогось «відчужуватись»; я просто іноді дозволяю собі задоволення погратися. По-перше, уявити, ніби я, та, що пишу це зараз, – це хтось інший. По-друге, ви та інші освічені й начитані люди, звичайно, не повірили в цю історію, але ви все одно задумались, навіщо я це зробила, – і от, виклали свою думку. А я люблю збивати з пантелику, хай навіть нехитрими прийомами. Але було й дуже багато таких людей, що повірили. Наприклад, коли я підписувала книжки на Форумі, до мене підійшла жіночка, яка тримала під пахвою «Бульварний роман». І почала мене просити: «Та удочеріть ту дитину, не бійтеся, це хороша дитина...» І розповіла мені, що вона усиновила чужу дитину і спочатку було досить важко, а потім вони стали рідними, дитина зробилася радістю і тепер усе дуже добре.

– (підступно) Що краще продається – «Солодка Даруся» чи «Бульварний роман»?

– Ви знаєте, видавці кажуть, що і те, і те добре продається. Гадаю, що «Дарусю» будуть перевидавати, «Бульварний роман» же, напевне, того не вартий. Також видавництво «Кальварія» буде перевидавати мою «Націю», яку я також вважаю своїм найкращим твором після «Дарусі». «Фуршет» погано продається, тому що він вийшов дуже дорогим.

– А ви читали статтю Олександра Бойченка «Хвала рукам, що пахнуть яйцями» про свій «Фуршет»?

– Читала, я намагаюсь все читати про себе.

– Образились трошки?

– Ну, що ви, чого б це я ображалась? Хлопчик думає, що може судити про мене або про мою творчість із книги кулінарних рецептів – нехай пустує собі, чужі тексти дають дуже багатий матеріал для таких писань. Щоправда, він потім казав, що шкодує про цю статтю.

– Ви виросли в Розтоках і з дитинства, як то кажуть, «органічно увібрали» в себе оту розкішну мову і дух цього краю, що тепер так сильно, так природно відображаєте в своїх творах. Це, можна сказати, діамант вашої творчості. Але ж ви виїхали-таки з села, побачили світ, переїхали в місто. Як ви гадаєте, чи могли б ви написати те, що ви написали, чи радше побачити це все саме так, якби не виїжджали з села? Тобто якби ви не знали альтернативи, якогось іншого середовища – адже важко відсторонено побачити і проаналізувати своє одвічно-природне оточення, не усвідомлюючи існування інакшого, відмінного.

– Відповідь: так, звичайно, я могла би писати так само, якби не виїжджала з села. Я абсолютно не міська людина і не знаю міста так, як знає його, наприклад, Женя Кононенко, яка є суто міською письменницею. В місті я знаю тільки свій кабінет на Хрещатику, а за містом в мене дача, на якій я собі господарюю так, що знайомі, які приїжджають туди до мене в гості, дивуються: «Боже, Маріє, чого тут в тебе тільки немає, ми й не знали, що ти така господиня! А по тобі й не скажеш». Тож насправді я знаю тільки село – це моє, рідне, знайоме.

– Може й так, хоча з іншого боку, важко згадати письменників, які писали про село, ніколи не виїжджаючи з нього.

– Справа тут не обов'язково в знайомстві з містом і способі життя – просто суспільне визнання письменник отримує таки в місті, досить важко стати відомим письменником, безвиїзно сидячи в селі. Але приїхавши в місто, одні справді асимілюються, а інші так і лишаються сільськими людьми.

– А звідки у вас таке глибинне знання історії гуцульських сіл початку ХХ століття – із розповідей старих людей чи з якихось джерел, документів?

– Я взагалі не архівний письменник, але колись довгий час сиділа в архіві Чернівців для того, щоб побудувати генеалогічне дерево роду Матіосів (відкриває файл на комп'ютері і показує мені генеалогічне дерево із 61-им Матіосом, фотографії, історичні та біографічні довідки – ретельно складену хроніку роду). Там я надибала на інформацію про два села-близнюки, дзеркально розташованих одне проти одного по обидва береги Черемоша, які перетнула лінія історії так, що одне опинилось на радянському боці, а інше – на румунському. Це вразило мою уяву, і в одному з них – румунському – народилася Даруся... Тож я знаю нашу історію здебільшого, звичайно, із сімейних розповідей, але дещо взято і з архіву.

– А от навіщо вам предки, яких зараз багато хто кидається шукати – чи з ними живеться якось осмисленіше, благородніше, відповідальніше, ніж без них? Коли відчуваєш себе гілочкою могутнього дерева, а не окремою безкорінною билинкою, що вільно пурхає собі в просторі?

– Ніхто не знав, звідки ми, звідки таке неукраїнське прізвище – «Матіос». Дехто казав, що воно грецького походження, «ос» – грецьке закінчення. А мені просто потрібно було знати. Людина може думати, що вона сама по собі і сама для себе, може, це і легше, і зручніше, але я думаю, що насправді це не так. Ніщо не з'являється і не зникає безслідно, і коли ти бачиш пов'язаність людських життів і історій, неважливо, чи та пов'язаність здається химерно-випадковою, чи закономірною – щось починаєш розуміти, з'являється якийсь сенс і відповідальність. Перший предок-Матіос прийшов на Україну разом із німецькими військами. Він сильно посварився із якимось офіцером і дав йому ляпаса, після чого мусив дезертирувати. Він втік у гори і на вершині однієї гори збудував собі хату.

– І з тієї вершини почали спускатися в світ Матіоси... Ну, добре, то є файний романтичний предок, ним можна пишатися, з ним можна відчувати глибинний зв'язок. Але він міг виявитись і якимось злодієм...

– Однаково це принесло би розуміння і сенс. Предків не обов'язково наслідувати, достатньо усвідомлювати, що вони є, і від них нікуди не дітись. Сучасна людина чи народ сформовані минулим, давньою та недавньою історією та культурою, і тільки цим багатством можна свідомо чи несвідомо вразити світ. І економічно-панівний Захід раз у раз до нестями захоплюється культурами народів «третього світу», знаходячи в них те, чого йому так бракує, тими, яким вдається зберегти своє коріння, але не муміфікувати його, а зрозуміти і переосмислити зараз, донести своє давнє таємне знання, передати свою автентичність. Ото в нас зараз головна радість, що Руслана перемогла на Євробаченні...

– Еге ж, радості повні штані, але не нормальної гордої, а якоїсь неповноцінної радості: «ой, нарешті світ побачив Україну, дізнався про нас...»

– Так, і Руслана використала саме давні гуцульські мотиви, але все-таки в цьому дійстві головними були видовище і престиж, а не культурний виклик народної автентичності. От якби переклали і видали за кордоном «Дарусю» – не тільки «Дарусю», звичайно, у нас маса прекрасних творів, відомих лише кільком тисячам людей, – можливо, світ справді дізнався би про Україну. Але що там – де Руслана, і де «Даруся»!

– І де наша самоповага... Але мені здається, що перекласти «Дарусю», як і більшість національно-поетичних творів, це досить важке завдання, навіть в певному сенсі неможливе.

– А я вважаю, що неперекладних творів не існує, питання тільки в тому, хто за це візьметься і як. Це ще за радянських часів всі письменники дуже прагнули бути «перекладними», а я не вірю в цю тезу про «перекладність» як вимогу і перспективу для письменника.

Але що там казати, кому може бути потрібна наша культура, якщо вона не потрібна самій нашій державі і тупцяє десь на задвірках. Кому як не мені це знати, працюючи в Державному комітеті з питань преси і радіомовлення... «Комусь» вона вочевидь навіть таки більш потрібна, ніж нам, судячи з іноземних грантів і фондів, якими, на жаль, розпоряджаються ті ж самі українські чиновники.

– Скажімо, Ірина Кучма – голова Міжнародного фонду «Відродження».

– Я сама не з тих письменників, що надто дбають про саморекламу і визнання, кудись там «пробиваються», хоч зараз це вважається поганою рисою – «не вміти себе продати». Кому потрібна моя творчість, тому потрібна, ті самі знайдуть і прийдуть, а я не буду галасувати і створювати спокусливі іміджі. З іншого боку, не варто і «писати в шухляду», книга має дійти до читача, але штучно створювати ажіотаж – воно того не вартує... Я не вважаю нормальним станом речей, коли держава і суспільство письменників взагалі-то не потребує, хіба би вони самі десь якось смикалися. Моя «Нація», наприклад, входила в список книжок, рекомендованих для перевидання за державний кошт. Я за неї не клопоталася, і відповідний чиновник відразу її викреслив – бо йому не сподобалась назва.

– Ага, книжки у нас обираються по назвах, мабуть, можна обирати й по малюнках чи по милозвучності прізвищ авторів... Але ж тут навпаки, «Нація» – це кон'юнктурна для держави назва.

– Якщо чиновник, який в даний момент представляє цю державу, як то кажуть, «радянського гарту», то йому така назва точно не сподобається. Інший чиновник якось мене спитав: «Ти що – книжку написала? І що? Тебе тут хвалять-хвалять, але чого це я маю їм вірити, що це хороша книжка, зараз же пишуть все, що хочуть». Бачите, він міг би повірити, що це хороша книжка, якомусь авторитетному джерелу, а не таким, як ви, що пишуть, все, що хочуть (усміхається).

– Мда... про власну думку від прочитаної книги навіть близько не йдеться, куди нам без руководящего указанія партії? Держава дбайливо відбирає для себе найтупіших, інші там або випадкові, або скандальні елементи. Не знаю, про яку книжку ви розмовляли з тим чиновником, але, наскільки мені відомо, ви починали з поезії, але відомі стали саме як прозаїк, а не як поет. Багато поетів у зрілому віці переходять до прози і саме тоді здобувають широку популярність. При цьому колишніх поетів часто можна впізнати за особливою самодостатньою красою та поетичністю мови, якої, напевне, не буває в «чистих» прозаїків. То як відбувається перехід від поезії до прози?

– Мені просто стало тісно в поезії, в поезії надзвичайне багатство різноманітних засобів, але обмежена форма. Тобто в прозу можна вмістити набагато більше, ніж в поезію, хоч і при меншому польоті фантазії, абстракцій, значень, звуків... принаймні, це стосується традиційної класичної прози. Мабуть, в зрілому віці, як ви кажете, дуже багато всього накопичилось, надто багато для поезії. Але, звичайно, саме поезія ви-

кристалізовує мову.

– Ви пишаєтесь своїм родом і прославляєте його своїми здобутками, але при цьому, як мені здалося, ви дещо відособлені від них. От чи багато Матіосів живуть в столиці, є відомими в якійсь галузі, чи майже всі вони живуть в селах, як ваші герої? Чи не є ви в певному сенсі «білою вороною» в своєму роді?

– Один живе в Москві, один на Півночі Росії, а решта майже всі справді живуть в карпатських селах, є навіть ціле село із нашою фамілією. І ви правильно сказали, що в деякому розумінні я є «білою вороною» серед них – це зрозуміло, інакше й бути не могло. Але я «біла ворона» не тільки для родичів, моя «біловоронність» виявляється майже всюди й у всьому, в мене завжди була схильність робити зовсім не те і жити зовсім не так, як від мене очікують, хоч не можна сказати, що це навмисно, всупереч комусь чи чомусь.

– «Ох, ці творчі натури...» Що ж, дякую за дуже цікаву розмову, щасти вам і решті шістдесятьом Матіосам.

– Дякую, я передам їм ваше побажання.

Розмовляли Марія Матіос
та Інна Волосевич

 
© агенство "Стандарт"