журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

ПРЯМА МОВА

Іван Андрусяк: «Не все те погано, що цензура…»

Як відлякати читача? Звідки беруться резерви мови? Що буває, коли «перемішати» діалекти? Чим кацапи відрізняються від росіян? Навіщо змінювати мову? Які твори слід позначати «червоним квадратиком»? Чи варто розмежовувати літературу й попсу? Про це і багато про що іншого в інтерв'ю «Книжковому огляду» відомого поета ґенерації дев'яностих Івана Андрусяка з нагоди публікації його першого роману «Вургун».

– Іване, своїм романом «Вургун» ти заінтриґував читачів і критиків іще кілька років тому, опублікувавши в «міленіумній» антології «Кур'єру Кривбасу» один із розділів. Тепер «Вургун» з'явився повністю в «Сучасності», і я була ще більше заінтриґована, побачивши, що його обсяг менший, ніж традиційно мусить бути обсяг роману. Чому так?

– По-перше, твір такого типу й не може бути великим. Текст і так достатньо концентрований, «згущений», спрямований на читача зацікавленого й підготовленого. Мучити свого читача «гектарами» такого тексту як мінімум нерозумно, а мучити себе «розрідженням», себто баналізацією, не бачу сенсу – в нас і так забагато попсовиків. По-друге, це не роман у класичному значенні цього слова, а роман-новела, своєрідне схрещення подібного з подібним, як от ящірки з крокодилом…

Жартую, звісно, але для англійців, наприклад, було би незрозуміло, що воно за «звір» такий – novel-novel, – а в нашій традиції, після Стефаника, Косинки й Портяка, подібний експеримент, гадаю, не позбавлений сенсу. Ідеться про те, що цілком романний сюжет викладений за допомогою притаманних насамперед новелі художніх засобів. Не те, щоби досі ніхто нічого подібного не робив, але принаймні досі, наскільки я знаю, ніхто не робив цього свідомо.

– У твоєму романі багато діалектних слів. Навіть перша фраза далеко не всім зрозуміла. Чи не боїшся ти через це втратити читача, відлякати його?

– Не лише слів. Там цілі фраґменти з базованим на діалектах синтаксисом, орфографією тощо. Це значно складніше, ніж просто слова. Таким чином я намагаюся з самого початку, вже з першої фрази, бути з читачем максимально чесним. Бо якщо це «мій» читач, його такі речі лише зацікавлять, а якщо читач «не мій», то краще, мені здається, попередити його одразу, що за цей твір братися не варто, ніж «розчаровувати» опісля. Так що діалекти тут, крім своєї основної функції в тексті, виконують справді функцію «відлякування» тих, хто подібні речі сприймати не готовий або з якихось причин не бажає. І кількість «відляканих» мене таким чином не лише не лякає, а в принципі не хвилює – я не «масовік-затєйнік».

Але це функція, так би мовити, другорядна, принагідна. Головне – мені цікаво було поєднувати різнорідні мовні блоки, які хоч і витримані в рамцях однієї мови, але навіть ментально дуже різняться між собою. «Стихія» мови на Гуцульщині, де відбувається основна дія «Вургуна», й на Слобожанщині, куди відтак звертає сюжет, – це свого роду ефект «дзеркала», відтінений, звісно ж, паралельними фраґментами мови літературної, «окультуреної». Для людини, котра кохається в мові, це само по собі захоплююче! Але зринає бажання піти ще далі – спробувати поміняти місцями окремі пласти. Як би, скажімо, слобожанець говорив по-гуцульськи, і навпаки? Відтак в останньому розділі Лозов'яга саме так і оповідає історію про гору Сопку, – ту саму історію, котра з першого розділу подається в двох інших конотаціях. Так само й історія про яблуко, з якої й починається «Вургун». У першому розділі вона оповідається автентичним горянином, а в останньому – тим самим мовцем і навіть майже тими самими словами, але вже на матеріалі зовсім іншого лінґвістичного «ареалу». Таких моментів у тексті багато, і провадити саме такі мовні експерименти мені було найцікавіше. А найважче – домогтися їх органічності, природності потоку мовлення. Щоб експеримент не «випирав» з тексту, шитий білими нитками, як це не раз трапляється в багатьох наших і ненаших формалістів, а щоби текст насправді жив цими експериментами.

Бо мова – це найважливіше, а нині, напевно, взагалі єдине, що письменник у цьому світі справді може змінити.

– Хіба мова так уже потребує змін?

– Безперечно. Постійного органічного самооновлення. Без цього мова старіє, хиріє, загниває, примітивізується, а нація вироджується. У нашій мові безліч незадіяних пластів, «резервів», повз які ми часто проходимо мимо, навіть не помічаючи їх, а інколи й знущаємося з них, вважаючи себе «дуже культурними». Діалекти – якраз один із таких невичерпних резервів, може й найбагатший. Інші – культурологічний і технічний словотвір, професійні, вікові, соціальні й інші сленґи, взаємоспілкування з чужими мовами тощо. «Проціджувати» ці мовні пласти, художньо працювати з ними, впроваджувати їхні елементи в літературний обіг – це і є першочерговим завданням письменника. Розвивати, змінювати мову.

Бо якщо ти нічого не хочеш міняти, то навіщо брався писати? Заради грошей? Так нині навіть попсовикам платять недостатньо для життя. Заради слави? Взагалі дурня! Тому, хто хоче слави, легше «прикандичити» чергового «наймудрішого», який про нас усіх нині так несамовито «дбає» – і народ тебе на руках носитиме, і в підручниках історії твоє ім'я пропишуть навічно… Але ж ти взявся писати, назвався грибом – то лізь у кошіль! Іншої ради нема, мусиш міняти те, що можеш змінити.

– Гадаю, багатьох читачів твого роману цікавитиме, за що ти так не любиш росіян? Адже їм у «Вургуні» присвячено чимало «теплих слів».

– Це не так. Я не скажу, що люблю росіян, бо чого б я їх, справді, мав любити? Але й не скажу, що маю до них якісь інші сильні почуття. Хай вони собі живуть, як хочуть, – мені до них діла нема, як і їм, сподіваюсь, до мене. І в романі я їх практично не згадую, хіба принагідно й цілком нейтрально. Одна з моїх героїнь, до речі, взагалі каже, що «навіть серед маскалів добрі люди є», – і вона, певно, має рацію.

А «теплі слова», як ти кажеш, адресовані кацапам – це дещо інше, можливо, навіть ширше і не зовсім національне явище. У тексті вони подаються одним із проявів ключового образу – самого вургуна, – якого я, звичайно, не буду тут «розшифровувати», щоб цікавіше було читати. Скажу лише, що в мене була спокуса на означення «кацапів» вигадати якийсь власний термін і спробувати запустити його в обіг, але в результаті я вирішив інакше. Експериментувати, так експериментувати! Чому б на означення певного явища не скористатися вже існуючим у природі терміном, спробувавши дещо скореґувати семантичні акценти? Адже це також буде художнім прийомом.

Зрештою, як воно вийшло – судити не мені, а читачеві. Хтось із перших читачів «Вургуна», – здається, Леонід Фінкельштейн, – дуже доброзичливо назвав цей мій прийом контекстуально вмотивованим «хлоп'яцтвом». Іншої реакції поки що не було, але сподіваюся, що буде – вона й мені цікава.

– Чи не боїшся, що тебе неправильно зрозуміють?

– Насправді це спокуса – дозволити собі боятися, що тебе неправильно зрозуміють. Піддався цій спокусі – і все, в літературі тобі робити більше нічого. Іди в попсу – там тебе приймуть з розпростертими обіймами, бо там ці речі якраз, що закономірно, дуже цінуються. Адже майстерно боятися, що тебе неправильно зрозуміють, – для цього теж треба мати талант, і то подекуди неабиякий. Причому, я не жартую і не знущаюся з попсовиків – аж ніяк. Я лише констатую факт.

І вперто вважаю, що літературу й попсу (чи назвемо її «цивілізованіше» белетристикою) необхідно розмежовувати. Не так, звісно, як телепрограми – це зелений кружечок, те жовтий трикутничок, а он те червоний квадратик, – хоча стосовно деякої писанини (багатьох текстів того ж «Четверга», наприклад) і це було б не зайве… Але розмежовувати треба, і варто подумати, як саме це можна робити розумно й максимально безболісно. Інакше ми просто дуримо самі себе, дуримо читача, вбиваємо в ньому остаточно довіру до слова, до мистецтва, до краси, як би банально для когось це не звучало.

– Але ж таке розмежування – це ніщо інше як цензура?

– По-перше, я не бачу абсолютно нічого поганого в цензурі, скажімо так, моральній, роль якої в нормальному суспільстві традиційно виконує церква. Інша річ, звісно, цензура політична, і ще інша річ – на що перетворилася церква в нашому збоченому суспільстві, – але ми зараз не про це.

Кажучи «розмежувати розумно», я якраз і маю на увазі зробити так, аби воно не мало ознак цензурування. І тут є лише одна можливість – своєрідний «суспільний договір». Але для цього необхідно, аби суспільство було зацікавлене в літературі, а такого поки що немає. Ось елементарний приклад. У нас будь-який пройдисвіт може назватися «письменником» лише на підставі того, що він краєм лівої ноги збацав якусь порнушку про, скажімо, «вурдалака шевченка» (обидва слова напишіть, будь ласка, з малої літери), і потім телеканал, який чомусь на схожій підставі називає себе «першим національним», буде цього пройдисвіта «розкручувати», подавати «наймоднішим соврємєнним укрАінскім пісатєлєм», – і нічого, «піпл хаває»…

Зрозумійте, я з величезним скепсисом ставлюся до наших спілчанських ортодоксів. Мало того: я прекрасно усвідомлюю, що Шевченко, як і всі нормальні генії, – постать далеко не «односкладова», а місцями й відверто суперечлива. Але, по-моєму, ті люди, які згаданому пройдисвітові бодай натовкли пику, вже варті глибокої поваги, – навіть якщо вони більше нічого корисного для цієї літератури не зробили.

Так що мушу тебе розчарувати: не все те погано, що цензура…

– Нині чимало авторів, які починали як поети, переходять у прозу. Як ти вважаєш, чим обумовлене це явище?

– Я не знаю, чим у кого воно обумовлене, – в кожного, очевидно, свої причини, – але особисто я нікуди переходити не збираюся. Я вже не раз підкреслював, що не вважаю себе прозаїком. І в тих кількох новелах, які мені написалися, й у повісті «Реставрація снігу», й тепер у «Вургуні» спосіб мислення і природа образів – поетичні. Це дозволяє мені розширювати виражальні можливості, застосовувати ширший «інструментарій», але я при цьому все одно залишаюся собою.

– То чого все-таки від тебе чекати далі – поезії чи прози?

– Щойно вийшла моя нова поетична книжка «Часниковий сік», збірка вибраних віршів американського Едварда Естліна Каммінґса «Тюльпани й димарі», яку ми переклали разом із дружиною, поеткою й літературознавцем Катериною Борисенко. Також до Форуму видавців має з'явитися перекладена мною публіцистична книжка російської журналістки Анни Політковської «Друга чеченська». Зараз готую перевидання «Усмішки горлом» – збірки вибраних віршів польського поета Анджея Бурси у моєму перекладі. Вона вийшла 1999-го року в доволі таки «самопальній» поліграфії й дуже швидко «розбіглася», та й я від того часу багато чого там поправив і переклав нового. Сподіваюся, в часописах незабаром з'являться й зовсім нові мої поетичні добірки, хоча про нову збірку я поки що не думаю – тексти мусять встоятися, «утрястися». Що ж до моєї «поезопрози», то наступний текст уже задуманий, і є навіть декілька начерків, але в мене це процес дуже тривалий, так що говорити про це наразі рано – як мінімум через кілька років.

Записала
Марія Мицканюк

 
© агенство "Стандарт"