журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

Про українську фантастику

Частина перша.

З глибини віків

На перший погляд, історія української фантастики дуже коротка.

Перші опубліковані твори, що їх можна віднести до жанру «строгої» фантастики, з'явилися в Україні лише в 20-ті роки минулого століття. За сім десятиліть накопичилось два десятки більш-менш відомих ідей, котрі до цього часу залишаються (не завжди заслужено) маловідомими в неукраїномовному середовищі. Але це перше враження оманливе, і зв'язане воно як з особливостями жанру, так і з певними реаліями української літератури.

Спершу про саму літературу. Історично склалося так, що українські автори практично завжди писали і публікувалися не тільки рідною мовою. Причини тому бували різні, однак тенденція зберігалася із часів середньовіччя до сьогодні. Тому під українською літературою зараз прийнято розглядати всю сукупність творів українських авторів, у тому числі написаних іншими мовами. В цьому немає ані парадоксу, ані натяжки. В літературі російській цілком вільно почувався Булгарін, який писав польською, і ціла плеяда (від Пушкіна до Олексія Толстого) авторів, що немало творів написали французькою. Справа лише в масштабах, хоч той же Шевченко частину своїх творів написав не українською, а російською.

Застереження вимагає і саме розуміння жанру фантастики. Якщо розглядати фантастику в її сучасному, «широкому» розумінні, включаючи фентезі, містику, альтернативну історію і далі по списку, то під цим кутом зору українська фантастика дійсно становить немалий інтерес.

Якщо напрямок «Science Fiction» («наукова фантастика», далі – «НФ») в українській літературі з'явився досить пізно, то корені іншого популярного жанру – «фентезі» («Fantasy») – можна прослідкувати ще в середньовіччі. В цьому випадку українська словесність стояла на могутньому фундаменті фольклору і народної апокрифічної літератури. Письменникам-професіоналам залишалося зробити один крок, щоб перенести народні сюжети на папір. Достатньо згадати знаменитий пам'ятник середньовічної літератури – Києво-Печерський Патерик.

Якщо глянути на Патерик не з точки зору агіографії, а як на літературний твір, то перед нами – роман у новелах, присвячений боротьбі славних монахів-затворників Києво-Печерської Лаври з легіонами слуг Пекла. Читач не без подиву виявить, що умови, методи та прийоми цієї боротьби цілком відповідають сучасним уявленням, що утвердилися завдяки Стокеру та його послідовникам. Присутні привиди, вовкулаки, ожилі мерці, заклинання, чудодійні талісмани – от хіба що осикового кілка бракує.

Абсолютно інший погляд викладений у маловідомій сучасному читачеві латиномовній поемі Себастіяна Кленовича «Роксоланія». Автор, гуманіст за світоглядом, подає чимало цікавих подробиць стосовно відьомства, чаклунства, некромантії та іншої доморощеної містики українців XVI-го століття. Крім того, декілька епізодів поеми цілком можуть вважатися вставними новелами. Герої Кленовича з нечистю не борються, навпаки, вона (нечисть) не проти навіть допомогти – якщо її як слід попросити, звичайно.

Новий крок був зроблений в XVII-му столітті, в епоху панування літератури бароко, що була досить схильною до фантастичних сюжетів. Яскравим прикладом може служити творчість митрополита Петра Могили, котрий залишив після себе цикл новел на фантастичні та містичні сюжети. Причому автор, у повній відповідності до законів жанру, повідомляє читачу, що більшість описаних подій відбувалося на його очах. У наявності «стилізація під документ» – згадуються «справжні» імена, дати, іноді учасником подій стає сам автор. Причому, якщо Патерик створювався все-таки як збірник «житій», то Петро Могила писав свої новели з чисто літературною метою: розважити, пострахати, а заодно й наставити читача.

У так званих «козацьких літописах» (Самовидця, Величка, Граб'янки), створених у другій половині XVII-го – на початку XVIII-го ст., є чимало вставних новел з тими ж таки сюжетами. Хіба що забарвлення більш похмуре – як правило, мова йде про «зловісних мерців» різного роду, котрі то підпалюють церкву, то піднімаються з колодязів. Як правило, ці історії далекі від «гепі ендів», що дозволяє класифікувати їх, як ранній різновид «хорору», тобто – літератури жахів.

Ще більш помітним пам'ятником жанру став твір, відомий і у «великій літературі» – трагікомедія Феофана Прокоповича «Володимир», створена на початку XVIII-го ст. З точки зору фантастики, ця річ написана на перетині двох жанрів – фентезі й альтернативної історії. Присутні каверзні вихідці з Пекла (як привиди, так і во плоті), їм протистоять браві представники «світлих сил». Забавно, що частина «поганих хлопців» рядиться під язичницьких божеств-демонів, що небезпідставно робить Феофана Прокоповича одним із батьків «слов'янської фентезі». Крім усього, у «Володимирі» діють реальні персонажі (сам Володимир, брат його Ярополк), котрі творять «реальну» історію, що, ясна річ, нічого спільного з Нестором не має. Звичайно, присутня ефектна кульмінація, де добро з фатальною невідворотністю перемагає.

Ці традиції так чи інакше присутні у всій літературі XVIII-го століття. Не дивно, що саме з фантастики почалася сучасна українська література, яка починається з 1798 року, коли в Петербурзі були видані перші пісні «Енеїди» Івана Котляревського.

«Енеїда» – перший твір, написаний сучасною українською мовою, традиційно вважається «бурлеском» або «героїко-комічною поемою». Всі ці визначення справедливі, однак можна додати ще одне. Перед нами, без сумніву, героїчна фентезі, достатньо складна і навіть витончена як за жанром, так і за виконанням.

Перш за все, автор творить власний всесвіт, щедро змішуючи реалії гомерівського, античного і цілком сучасного йому світів. Поруч з легендарними троянцями й латинами в світі «Енеїди» прекрасно почувають себе народи Європи кінця XVIII-го століття. Настільки ж перемішані й артефакти – разом з мечами та списами в ходу вогнепальна зброя, сучасний одяг, їжа і, звісно, випивка. Герої, як Еней та його соратники, так і їхні супротивники, розмовляють українською мовою та латиною. Більше того, задовго до Толкієна Котляревський використав у «Енеїді» цілих два штучно створених наріччя, щоправда, не придуманих ним самим, а взятих з тодішнього студентського лексикону.

Сюжет «Енеїди» має всі складові фентезі: втручання потойбічних сил, чаклунство й чаклуни (що балакають бурсацьким жаргоном), подорож у пекло і, звісно, численні битви, де славні герої на всі боки махають мечами упереміж із стріляниною з гармат. Цікаво, що Котляревський проявив немале художнє чуття, не довівши оповідь до «гепі енду». Фінал «Енеїди», коли «хоч куди козак» Еней мстить за вбитого друга, можна поставити у приклад багатьом сучасним авторам, які так і норовлять одружити головного героя, а чи насунути йому корону на самі вуха.

Традиція, продовжена й закріплена «Енеїдою», отримала подальший розвиток в XIX-му столітті. Фентезі й містика так чи інак постійно присутня в творчості першого сучасного українського прозаїка – Григорія Квітки-Основ'яненка, котрого по праву можна вважати першим харківським фантастом. Найзначніша в цьому відношенні його знаменита повість «Конотопська відьма».

Перед нами вже не чиста фентезі, а своєрідний роман жахів, спершу напівпародійний, а що далі – все серйозніший і страшніший. Автор використовує справжні реалії України XVIII-го століття, густо здобрюючи сюжет політикою та еротикою. Поєдинок між відьмою та жителями міста Конотопа йде з перемінним успіхом. Настільки ж неоднозначний фінал – відьма перемогла, та недовго раділа перемозі. Прийшов час – і лиходійка помирає в страшних муках. Ця сцена воістину достойна якщо не Кінга, то Мак-Камона.

Навіть у творчості Тараса Шевченка ми знаходимо немало подібного. Достатньо згадати його перший опублікований твір – баладу «Причинна», де в наявності й привиди, і втоплениця, і все, що до цього належиться...

На цьому тлі цілком зрозумілий феномен Миколи Гоголя, котрий належить до російської літератури, але усіма коренями сягає української. Саме Гоголь у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» (і не тільки) максимально розвинув традиції української фентезі XIX-го століття. «Малоросійський» цикл Гоголя, по суті, є вершиною не лише російської, а й української фантастики романтичного періоду, і водночас його завершенням.

До середини XIX століття нова українська фантастика набирає силу. Період учнівства закінчується, нове покоління, покоління Куліша й Панаса Мирного, зі всією відповідальністю береться за найбільш серйозні й актуальні для свого часу теми. І... фантастика зникає. Наступає більш ніж піввікова пауза. При всьому багатстві сюжетів та жанрів української літератури другої половини XIX – початку ХХ століття ми не знайдемо жодного твору, що його хоча б умовно можна було назвати фантастикою.

Причини цього явища неоднозначні. Український читач не втратив інтересу до фантастики, – навпаки. Достатньо того факту, що першим перекладачем творів Жуля Верна була українська письменниця Марко Вовчок. Фантастику перекладали, читали, але чужу, не свою. Звичайно, свою роль зіграло завершення епохи романтизму. Відьми й утоплениці не цікавили освіченого читача. Разом з тим епоха «технічної» фантастики, яскравим представником якої був той самий Жуль Верн, для селянської України ще на настала. Цікаво, що ситуація в російській літературі була схожою. Але російські автори віддавали данину ще одному напрямку – соціальній фантастиці (достатньо згадати Григоровича та Булгаріна). Українські ж автори надавали перевагу тому, щоб вирішувати соціальні проблеми на конкретному матеріалі, не виходячи за рамки реалізму. І ця тенденція зберігалася упродовж майже семи десятиліть. Потрібна була корінна ломка всього – суспільного устрою, побуту, ментальності, щоб українські письменники повернулися до фантастики, але вже до фантастики зовсім іншої. По суті, жанр народжувався заново.

Власна традиція була перервана, однак світова фантастика вже знала імена Герберта Велса, Артура Конан-Дойля і Брема Стокера. Покоління українських письменників 20-х рр. ХХ століття, що прагли «літературної Європи», використало вже накопичений досвід. Флагманом став один з найвідоміших письменників того часу Володимир Винниченко.

У 1924 р. був опублікований роман Винниченка «Сонячна машина», написаний на перетині жанрів. Перед нами водночас і НФ, і соціальна фантастика, що переносить читача в тоталітарну Європу кінця 20-го століття...

Ефект «Сонячної машини» був величезний. Фантастикою захопилися багато письменників, перш за все – початківці. Чимало з тих, хто потім ваяв «нетлінку» про соцзмагання і соцбудівництво, свої перші опуси присвячували саме фантастиці. Ця література не залишила помітного сліду, хоч серед авторів були такі популярні згодом письменники, як Іван Ле, творець повісті про «сонячних людей», і Юрій Смолич, автор «Прекрасної катастрофи». Деяку популярність отримала повість Гео Шкурупія «Двері в день», автор якої може вважатися першим в ХХ-му столітті українським автором, котрий спеціалізувався виключно на фантастиці.

У 30-ті роки творча молодь, як правило, переключилася на інші теми. Та українська фантастика жила. Найбільш відомим автором стає Володимир Владко, чиє захоплення фантастикою залишилося з ним на все його довге життя. Із його творів того часу найбільш цікавим є «Аргонавти всесвіту» (1935) – перший в українській літературі роман про політ у космос. Віддав данину Владко і «історичній» фантастиці – роман «Потомки скіфів» (1939).

До цього ж часу відноситься вельми цікавий факт – співпраця з українськими авторами відомого фантаста Олександра Бєляєва. Київська кіностудія (майбутня «імені Довженка») працювала над екранізацією його творів. Мало того, текст роману Бєляєва «Чудесне око» дійшов до нас лише в українському варіанті. Літературо-

знавці запевняють, що це переклад, однак не виключено, що роман був написаний саме українською мовою на замовлення якогось українського видавництва.

Звісно, не можна не зачепити творчість О. Гріна. Щоправда, сам Грін, за спогадами сучасників, не любив слово «фантаст», називаючи себе «символістом». Але річ не в словах і термінах, а в тому, що без «Тієї, що біжить по хвилях» чи «Виблискуючого світу» (а також багатьох, багатьох творів Гріна!) жанр фантастики неймовірно збіднів би... На щастя, цього не сталося.

40-ві роки в цілому були неласкавими до фантастів. А боротьба з «українським націоналізмом» взагалі заморозила можливість нових видань. Цій новій епосі цілком відповідає роман Винниченка, котрий жив у Франції – «Слово за тобою, Сталіне», що став першою в українській фантастиці спробою написати «альтернативну історію». Сталін, «порозумнішавши», бореться із підпільною організацією «Терміти», і приходить до думки про необхідність відмови від тоталітарного соціалізму та переходу до улюбленої автором ідеї «колектократії» (влади трудових колективів)...

На жаль, реальна історія лише в другій половині 50-х років дала можливість українським письменникам зробити «ковток свободи». Фантастика знову ожила. Відновив діяльність Владко («Фіолетова загибель», «Сивий капітан», «Позичений час»). Знову, як і в 20-ті роки, молоді автори потяглися до лаврів Велса (а тепер – і Єфремова). На жаль, особливих талантів не помічалося. Не радували й сюжети. В основному переспівувалися подвиги космонавтів, що залишали «з носом» заокеанських колег, і, звичайно, досягнення славних радянських вчених, що здійснюють чудо-відкриття, до яких так і тягнуться загребущі руки «клятих американських шпигунів». Якщо й було щось українське в цих творах, то хіба що прізвища персонажів.

На цьому неяскравому тлі з кінця 50-х років все помітніше стало проступати дещо цікавіше. Покоління майбутніх «шістдесятників» захопилося всерйоз давнім романтизмом, намагаючись по-новому осмислити традиції Квітки-Основ'яненка та Гоголя. Дуже яскраво цей напрямок проявився в кінематографі (достатньо згадати цикл фільмів-

фентезі кіностудії ім. Довженка, у тому числі «Вечір напередодні Івана Купала» та «Пропалу грамоту»). Але й у літературі неоромантизм відобразився в ряді помітних творів, у тому числі й в творчості одного з найцікавіших письменників того часу – харків'янина Олександра Ільченка, що створив чи не найкращий український роман-фентезі «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай та Чужа Молодиця» (1958).

Роман написаний на перетині класичної фентезі та альтернативної історії. Пригоди улюбленця українського фольклору – безсмертного козака Мамая – відбуваються на тлі неймовірних подій, в яких беруть участь апостол Петро, цар Олексій Михайлович, єзуїти, український гетьман з крилом замість руки і сама Смерть, котрій ніяк не вдається Мамая прибрати до рук. Фантазія автора настільки розгулялася, що роман залишився незакінченим – «відлига» швидко згасала, і фантастиці знову довелося чекати кращих часів.

Протиріччя епохи найбільш повно проявилися в творчості відомого і за межами України автора, талановитого фантаста 60-х років – Олеся Бердника. Він належав до тих, хто підхопив футурологічні новації Івана Єфремова, створивши власний варіант комуністичного майбутнього. Але всесвіт Бердника не схожий ні на Велике Кільце, ні на Світи Стругацьких. Бердник – перш за все філософ, і Майбутнє цікавить його не саме по собі, а в тісному зв'язку з Минулим. У творчості письменника з'єдналися дві традиції: НФ ХХ-го століття і старої української фентезі. По суті, Бердник продовжив те, що настільки вдалося Ільченку, розширивши всесвіт у просторі й часі. Його світ, на відміну від космополітичних світів Єфремова та Стругацьких, зберігає національне обличчя. У ті часи це була єресь не лише для правовірних марксистів, але й для більшості фантастів, які бажали бачити майбутнє у вигляді величезного Нью-Йорка. Більш того, в кращих творах Бердника, а перш за все в «Чаші Амріти» (1968), найважли-

віші проблеми – не технічні, не соціальні, а моральні. У ті часи така сміливість не могла привести ні до чого хорошого...

В 70-ті і на початку 80-х років українська (вірніше, україномовна!) фантастика практично мовчала. Замовкли навіть перекладачі, хоч раніше і російська, і світова фантастика активно перекладалися на українську мову. Тепер же знадобилися цілих два десятки років, щоб на українську мову були перекладені твори Стругацьких. Але це сталося в кінці 80-х, коли наступила вже нова епоха...

Продовження в наступному номері.

Андрій Валентинов,
Дмитро Громов,
Олег Ладиженський

 
© агенство "Стандарт"