журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

Не для еліти

Від Сіменона до містера Клона

Від решти авторів, що вперто, не дивлячись на стандартні «немасові» тиражі, торує ниву сучасного українського кримінального читва, журналіст та письменник Олександр Винокуров займає, як на мене, особливе місце. Правда, читати його романи можна поки що лише в двох випадках. Перший: якщо ви вболіваєте за розвиток української поп-літератури і старанно відстежуєте все, що виходить друком у цих жанрах. Другий: ви опинилися на безлюдному острові чи в одномістному, навіть без чорно-білого телевізора, номері провінційного готелю, і, окрім романів Винокурова, у вас при собі нічого немає.

А ідеальний читач Винокурова – той, хто взагалі не знайомий з добрими та поганими зразками іноземного, російського та навіть українського радянського детективу й трилера. Бо саме такий читач відкриє для себе щось абсолютно нове й незвідане.

Саме ця «риса» книжок, написаних Олександром Винокуровим, і визначає те саме його особливе місце, про яке я згадував раніше. У своїх романах він звертається до тем та сюжетів, що вже стабільно «обкаталися» в масовій літературі інших країн. Тих, де вона достатньо розвинена, аби автори не наступали один одному на п`яти і не звинувачували колег у плагіаті чи використанні однакових ідей.

І знаєте що: аби в нас нормально працював книжковий ринок і діяли всі сучасні технології книжкових розкруток, Винокуров став би неабияким комерційним автором. Адже три останні його романи жанрово надзвичайно виграшні.

«Сучі діти» – трилер про захоплення здичавілими псами Києва та околиць столиці. Аналоги – французький фільм кінця 70-х «Собаки в місті» з Жераром Депардьє, радянська стрічка часів перебудови «Пси», зафільмована казахськими кіномитцями, і опосередковано – «Туман» Стівена Кінга (там не про конкретно собак, а просто про наступ чудовиськ, але здичавілі пси не менш страшні).

«Убий мене, убий...» – детектив з елементами трилера про людину, створену за допомогою клонування, яка виросла потворним садистом, а заодно імпотентом. І тепер тероризує невеличке селище, сіючи смерть і шукаючи смерті одночасно. Про клонів, що закономірно перетворюються на монстрів, написано і зафільмовано багато. Можна згадати, скажімо, роман Робіна Кука «Мутант» чи свіженький американський фільм «Інший» з Робертом де Ніро у головній ролі. До речі, схожу тему років десять тому спробував розробити живий класик української літератури Павло Загребельний. У його романі «Ангельська плоть» натхненником усіх злочинів виявилася жінка з жахливим та огидним родовим каліцтвом – замість піхви в неї був маленький круглий отвір, наче в пластмасової ляльки. А герой його роману «Попіл снів» взагалі став жертвою генетичних експериментів, утік з барокамери і погрожував національній безпеці молодої Української держави. Правда, персонажі в нашій літературі не прижилися, як і сама тема.

«Під одним дахом зі смертю» – справді перший в українській детективній літературі роман про полювання на маніяка, який послідовно вбиває представників соціального дна: повій, бомжів, алкоголіків, наркоманів. Не кожен український автор населить вигаданий ним світ перевдягненими сищиками-аматорами і загримованими серійними вбивцями. Тут уже «першоджерел» не перелічити. Скажімо, герої та лиходії романів Бориса Акуніна змінюють зовнішність із романа в роман, а персонажі американських бойовиків з циклу «Місія: неможлива» постійно мають у своєму арсеналі запасні гумові обличчя.

Погодьтеся, навіть за умов, коли «інтелектуали» й «попсовики» видаються однаковими маленькими тиражами, Олександр Винокуров пропонує, вибачте за пафос, дещо екслюзивне меню для тих, хто чекає від новітньої української масової літератури такого ж рівня, як від перевіреної часом і читацькими гаманцями іноземної. Але меню – то ще не все. Смакові якості в більшості текстів помітно підгуляли. Враження від прочитаних книжок можна описати українською приказкою: «Вміла господиня готувати, та не вміла подавати».

Олександр Винокуров – автор, книжки якого будуть вважатися яскравим здобутком української популярної літератури лише за умов відсутності конкуренції та кризи жанру. Загалом тексти непогані, але... Скажімо, є в кожному класі такі учні, які попри всі свої старання знають предмет на тверду «четвірку» (чи яка там зараз система балів у школах, що відповідає оцінці «добре». – А.К.). Їх називали «хорошистами». Або – є такі спортсмени, котрі стабільно утримують третє чи друге місце в змаганнях. У кожного, як бачимо, є власна межа можливостей.

Поки що детективи та трилери Винокурова тягнуть на згадану вже «четвірку». І заважає йому виправити цю оцінку не брак фантазії чи невміння розповідати історії. З цим якраз усе гаразд. Над Винокуровим поки що висить тягар старої доброї української радянської літератури. Коли тексти писалися так, аби читач відразу визначив: головного позитивного героя, головного негативного героя, тему та ідею твору, засоби характеристики персонажів. Тому справді цікаві ідеї та сюжети губляться в нетрях теорії української радянської літератури.

Хоча хтось із двох тисяч постійних читачів міг помітити – з часом Винокуров як літератор прогресує. Наприклад, перша його повість «Чи любите ви Сіменона?» не витримує навіть благенької не лише критики – оцінки. За сюжетом цього детективу, злочин розкриє той, хто читав роман Жоржа Сіменона «Правда про Бобі Донж». Бо вбивця (за допомогою автора) діяв точно за сіменонівським сюжетом. Словом, сіменонівські реалії перенесені в наші часи, і для того, аби їх зрозуміти, треба читати Сіменона. Прекрасно – але тоді стає зайвим Винокуров! Для чого брати відверто вторинний продукт, коли можна задовольнитися первинним. До речі, у Сіменона теж не все рівноцінне, і згаданий роман не належить до здобутків класика французького детективу. Через те перша повість Винокурова виглядала не другим, а третім сортом.

Думаю, премію «Золотий Бабай» за наступну повість «Потворні ляльки» Олександр Винокуров отримав через те, що тексти більшості претендентів на цю відзнаку були ще гіршими. Оригінальний хід – злочинець, демонструючи свій неповторний почерк, виколює очі іграшковим лялькам, – губиться в натовпі правильних, культурних, людяних, чесних, проникливих, а через те зовсім безликих і нецікавих українських міліціонерів. У Винокурова вони залишилися в статусі радянських «знатоків», над якими непідвладний час і образи яких створюються під патронатом МВС.

До честі автора, він вирішив поміняти жанр і нацькував на киян згаданих уже бездомних псів. Вони здичавіли і взлостилися на людей не просто так: люди почали забувати, що собаки – їхні друзі. Породистих тварин виганяють з квартир на помийниці та смітники, де вони спарюються з безпородними шавками, жеруть покидьки, і одного разу виступають на людей єдиним фронтом. За задумом автора, читачам пропонувався такий собі соціальний трилер.

Прочитати роман «Сучі діти» одним духом заважають ті ж принципи радянської літератури, за якими написано цей текст. Персонажі в епізодах, коли не бороняться від чотириногих монстрів, поводять себе як справжні герої... літературних творів. Причому тих, котрі ще в рукописі пройшли через Головліт. Звичайні собі люди волею автора спілкуються наче актори заводської чи колгоспної художньої самодіяльності: «А дзвоню я тобі лише для того, аби запитати, чи на ходу твоя «Волга»? – «Тиць-миць! Нащо вона тобі здалася? Хочеш у металобрухт здати?» – «З брухтом зачекаємо. Може, доведеться нам здійснити одну архіважливу поїздку.» – « Ні, ти лишень послухай цього коновала! Він не питає, чи я на ходу, чи згоден я кудись їхати, а питає про колимагу. Що ти надумав, сто шприців тобі в сідницю?» Далі все в такому ж дусі. У найбільш драматичні моменти – а на триста шістдесят шість сторінок тексту їх цілком вистачає, – герої супроводжують свої дії розлогими коментарями. Стріляючи по собаках, обложені чоловіки у перервах між пострілами проводять виховну роботу один із одним, а заодно – з читачами. І потім, я не агітую письменника насичувати текст матюками, але фрази на зразок «трясця твоїй матері», «сто чортів тобі в печінку», «дати духопеликів» чи «бодай тобі лиха година» вже років сто як вийшли зі словникового запасу сучасної людини, хоча й лишилися в літературній скарбниці народного фольклору та гуморесок часів розквіту «Перця».

Історія, розказана Винокуровим у романі «Убий мене, убий...», не менш драматична. Селищем Сосновка бродить такий собі містер Клон. У лісі знаходять повішених котенят та щенят із виколотими очима, з домівок пропадають продукти. Нарешті Клон реально вийшов на стежку війни – почали гинути дівчата та молоді жінки. А ще на Клона полює кілер, найнятий його так званими батьками. Усій цій наволочі протистоять цілком звичайні і, до честі автора, досить симпатичні та позбавлені «радянсько-перчанської» штучності люди. Герої виписані досить схематично, але для літератури пропонованого жанру це характерно і, хто б що там не казав, нормально.

Зате навряд чи нормально, коли кілер-професіонал Сивун, витрачаючи патрон за патроном, не годен завалити вухасту та лису потвору – Клона. Хоча де йому з таким послужним списком: «Тренер з кульової стрільби. Після згвалтування юної спортсменки зник... Він тепер Серьога-Кулемет. Кілер і пахан банди. Ніяк не могли засікти на гарячому, аби довести його вину. Нарешті вляпався, душогуб! І гвалтівник до того ж». Не дивно, що такий виродок не впорався з завданням.

В свою чергу, майстер спорту з кульової стрільби Кароліна, віддана подруга головного героя, так само частенько посилає кулі «за молоком», хоча це й дозволяє їй та двом чоловікам протистояти зграї столичних бандюків: «На вогневі позиції? – бравувато підморгує Кароліна. – Була така пісня: «Дан приказ ему на запад, ей – в другую сторону...» Розходимось. – До зустрічі, Романе! До скорого, Калю!». Хто ще не зрозумів – це закохані герої так готуються до початку нерівного бою. Так і зривається з язика: «На позицию девушка провожала бойца...». Як бачите, відстань між «добре придумати» і «добре написати» Олександр Винокуров ще не подолав.

Хоча... Будемо справедливі до автора. Роман «Під одним дахом зі смертю» нарешті дотягує до того продукту, який можна рекламувати як непоганий зразок сучасного українського літературного детективу. Бо цілком реалістичні і впізнавані картини з життя заштатного генделика типу «гадючник-наливайка», яких повно в кожному мікрорайоні не лише Києва, а й будь-якого українського міста, поєднуються з абсолютно нереальними, але виконаними подібно до балетних па пригодами літературного героя, котрий щоразу змінює зовнішність за допомогою французької супер-маски. Від розгаданих таємниць не перехоплює подих, від перебігу подій не тремтять жижки. Ми підозрюємо, хто маніяк, уже в середині оповіді, і таки не помиляємося. Але до останньої сторінки авторові вдалося приховати від читача, що вбивця теж ховається за гумовою маскою, і він постарався, аби друга личина вбивці розкрилася, як і належить, несподівано й театралізовано. Словом, якщо комусь надалі треба буде знайти український роман для ілюстрації поняття «розважальна література», згадана книжка годиться для такого прикладу.

Правда, в романі «Під одним дахом зі смертю» Винокуров лишається вірний одній своїй стаціонарній ваді: працівники української міліції в нього аж надто пухнасті і нагадують клони майора Проніна чи полковника Знаменського. Але враховуючи, що автор пише літературний твір, йому ці фантазії можна пробачити. Або пропускати сторінки, де чесні й справедливі опери карного розшуку з’являються в потрібний момент і в потрібному місці. Зате неможливо пропустити абзаців, де Винокуров виписує жіночу білизну. Звернення до фетишизму – нова «фішка» його романів. Ось лише кілька цитат, узятих навмання: «Синій куценький халатик підсмикується, і я бачу білосніжні трусики з рожевою квіточкою-бантиком на округлій тугенькій сідничці», «У траві, обличчям у землю, лежить дівчина... Труси затиснуті в кулаці правої руки», «Гола-голісінька по двору вештається. Ну хоча б там труси...», «Ви, кавалери, туди вашу...! Купіть вашій дамі труси!» Хоча, можливо, тут автор намагається подібним непрямим шляхом порушити легендарну українську культурну цноту. Адже питання визначення в статі та статевих стосунках – чи не найбільш невирішене в творчості українських письменників, незалежно від обраних жанрів та періоду, до якого ця творчість належить.

Словом, романи Олександра Винокурова типові для нашого часу. Коли хочеться сміливо робити щось нове як за формою, так і за змістом, аби достукатися до читача, одначе в силу різних обставин пересічний письменник практично не відчуває зворотнього зв’язку з вдячним споживачем його писанини. Тому автор регулярно наступає на одні й ті самі змістові граблі. Хоча, можливо, саме на даному етапі досить бажання самого автора орієнтуватися на широкі читацькі маси. Бо не кожен у своїй жанровій орієнтації настільки послідовний.

Андрій Кокотюха

 
© агенство "Стандарт"