журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

ПРОФІ

Звідки родом поезія?

Огляд ліричних збірок зі спробою естетичного заглиблення

На світ нас народила поезія. Та про це знають тільки обрані. А більшість гомосапієнсів навіть і не підозрюють цього. Бо їм подавай хліба й видовищ (у тім числі й тілесних), а слово, мовляв, то лише зникома тінь життя.

Елітарний дух поезії справді незаперечний. Масовізм і масивність важкоатлета тут не проходять. Лишень поетична душа, тонка й граційна, здатна пройти і крізь вушко голки, аби опинитись у храмі небесному. Отже, поезія родом з душі. Там має і свій сад, і лад, і свій бастіон. І навіть коли душа зранена й стікає кров'ю, поезія лишається чистою та прозорою, як росинка. Поезія ніколи не зазнає поразки у двобої з прозою життя, бо вона ходить навшпиньках, а може, й на котурнах, вона вища за життя.

Ви скажете: а як же пекучі, злободенні проблеми? Залиште цей хліб публіцистиці та прозі. В поезії реалізуються не проблеми, а відчуття, насамперед – у формі душі. Недарма ж мовив поет: «пощо мені моя душа, коли вона тілько моя». Погортаймо ліричні збірки знаних авторів Тараса Федюка, Теодозії Зарівної, Валерія Іллі, щоб переконатися в цьому. Центрифуга часу розкручує їхні імена в напрямку дедалі більшої популярності серед українських читачів, котрі люблять і знають поезію. Знають, приміром, що «Таємну ложу» Тараса Федюка (Львів, «Кальварія», 2003) торік було висунуто на здобуття найвищої премії країни. Книжку «З вітчизною у гербі» Теодозії Зарівної (К., «Український Центр духовної культури», 2004) достойно поцінувала Ліга українських меценатів, присудивши їй премію імені Бориса Нечерди. Валерій Ілля, який взагалі з преміями не дружить, подейкують, цьогоріч висуне свою книжку «Розширеними очима» (Львів, «Сполом», 2004) на здобуття Шевченківської.

Проте річ, звісно ж, не в преміях, а в якості зерна поетичного слова, що, своєю чергою, залежить од рівня творця-сівача. А перед нами справжні творці, які не мислять себе поза поезією. «Древо любові не всохне, допоки ти пишеш», – сповідується Теодозія Зарівна. Всі троє названі поети – професійні солісти в опері життя, мають особисту причетність до того, про що пишуть. І читач сприймає творчість кожного з них у «коконі» його власного стилю. Сконденсованість образу на тлі майже вщерть засіяної словами сторінки книжки у Т.Зарівної, неграційна, важкувата мислена хода у вільних віршах В.Іллі, легкі польоти у психологічне задзеркалля у творчих візіях Т.Федюка. Кожен з них – то камінчик на християнській дорозі до цілющого джерела, завжди вмитий і лискучий. А разом вони вимощують шлях української поезії, який видно далеко за межами нашої країни.

Отже, такі різні, можливо, й непоєднувані в одній «обоймі» (з огляду лише на формальні ознаки їхньої творчої «прописки»: в НСПУ та в АУП) й водночас однаково близькі мені поети.

За підсумками проведеного редакцією журналу «Слово і час» опитування фахівців перше місце в номінації «Поезія» поруч із «Палімпсестами» Василя Стуса посіла книжка Тараса Федюка «Таємна ложа». В чому ж суть такого вибору критиків? Зі сторінок видання (досить мистецьки привабливого й зовні!) повіяло свіжістю образів та конотацій. Читаєш книжку сторінка за сторінкою, і щоразу наче хапаєш ковток повітря, як та рибина, викинута хвилею на берег. До речі, видавці успішно обійшлися тут без традиційної безликої і пустопорожньої анотації і вже це «no coments» надало збірці більшої поважності та загадковості.

Поет ніби твердо стоїть на землі, хоча ця ілюзорна твердь прошита зброєю і просякнута кров'ю. І разом з тим сумніви й досвід йому підказують, що «серед чагарів чужих епох // мостить не тобі гніздо епоха...» А якщо ще й перебрати, мов по струнах, «так безхмарно згублені літа», то стає не по собі, й слова стають холодними. А холод жене самотність у глухий кут: «Мене перемогли. На станціях товарних – // Лиш ясен раз у раз. А так – самі сичі...» Та опускати руки ще зарано, адже: «Іще не вмерла... ця... ну, як її... Вона». Та й світ, улаштувавши лови на героя, так і не впіймав його у власній жмені, бо «треба пальці розтискати, Господе, коли даєш». А час, однак, просіваючи крізь пальці не одну жменю піску, стає дедалі колючішим, нестерпнішим, а кожен двобій з ним може бути останнім. Тому й не дивно, що поета час розвертає на 180 градусів: «Я хочу в дитинство, туди, де єдина вона...»

Глибина асоціативності, шарм алюзійності поезії, складність простоти відчуттів та вражень надають збірці магнетичної притягальності. Конкретні, нібито не обов'язкові на перший погляд деталі увиразнюють сюжет, наче вранішнє сонце дзеркальну поверхню озера. Приміром, опинившися серед мороку морозів, ліричний персонаж чекає від близької людини чогось: листа, помаранча чи кольорове фото з липневого пляжу. А краще було б, якби вона приїхала, адже синиця вже виглядає сало, яким колись її частували. Нидіє душа героя, тим часом його вірна ліра «чортзна-де літає». Ось ця остання деталь не лише «смачна», а й глибоко психологічна. Взагалі поезія Т.Федюка психологічно обарвлена, сугестивна.

Крісла в «Таємній ложі» суціль заповнені несподіваною метафорикою, тайнописом, який не завжди так легко зчитується з написаного. Іноді читачеві потрібно вернутися в текст (але не в ребус!), щось обміркувати, домислити, пропустити слово крізь «м'ясорубку» власного «я», щоб стати врівень з поетом. А іноді все дуже просто до щему, і саме ця змодельована автором простота вражає неймовірно: «Як грішник від церкви – од губ одлучається слово, // А далі – спини, чи убий, чи хоча б зрозумій». Ось що чи не найбільше потрібно героєві ( та будь-кому з нас) – розуміння.

Тараса Федюка, як і кожного поета, турбує онтологічне питання взаємозв'язку плинності й вічності. Зокрема надає йому енергії думка про вічність слова, яке «Господь не забере, // Як нас з тобою». А вінцем усіх слів є слово Боже, що прихистить душу від самотності. Принаймні на це сподівається герой: «Ні піших, ні комонних, ні охочих // нема до мене. Тільки, може, ти. // Та тільки, може, часом слово Боже». Захистить, та тільки не від природних творчих мук «гризіння олівця»: «Секрети майстерності в тому – що мишка хвостом // У будь-який час може ціле яйце завалити». Який напрочуд точний цей красний вислів! Мабуть, вартий багатьох десятків сторінок теоретичних міркувань на тему секретів поетичної штуки. А які розкішні Федюкові метафори тішать слух та милують душу: «Дощі стояли у воді» (с.8); «Вікно прилипло до стіни – // Вікно дивилось» (с.9); «місяць собор софійський узяв на вила»(с.21); «пальці як птиці опівніч збиваються в зграю // в часі між вовком між глібом і між борисом» (с.39); «Поспи на снах моїх – // Так довше будем вдвох...» (с.71).

Скупа, однак глибока та виразна інтимна лірика в збірці «Таємна ложа». Одним штрихом, напівнатяком авторові вдається створити реальну й щемну картину стосунків двох сердець. Тут немає бурхливої екзальтації чи банального освідчення у коханні, немає навіть чергових пестливо-ласкавих слів, зайвих описів, а є певна інтрига. Знову ж таки все просто й зримо, а головне – неповторно: «Заснути в обіймах і не відчувати вини, // Згортаючи пальці свої на твоєму коліні. // І хай собі доля ворожить холодним вікном, // Важким ланцюжком, що, як цівка, тремтить на зап'ясті. // Заснути в обіймах, не знаючи, що перед сном // Розсипались карти іще не відкритої масті».

Чим вражає лірика Теодозії Зарівної? Експресією душевних поривань, глибинним, «айсберговим» поглядом на наш немолодий тисячолітній світ, безжальністю гострих суджень щодо своєї вітчизни та й самої себе. Треба мати мужність, щоб крізь біль іти до болю: «О патріє, ти стягала і службою, і єлеєм, // й твої нелегкі рахунки так схожі на бариші. // Тебе відриваю різко присохлим бинтом від серця, // воднораз, забувши ніби, хто кому не простив... // Що – боляче? Що – кривавиться? Що – в спогаді несть жалю?.. // Що – проситься відчай у жителі, і я йому постелю?» Треба мати відкрите, небайдуже серце, щоб так відчувати: «Здійснилася драма. Ми встигли завершити вірш, // а решта не варта увічнення навіть у прозі. // Не цільтеся прямо, бо серце, насправді, лівіш. // Тепер ви – історія, вибачте метаморфозі». Треба мати зіркі очі, щоб не проминути тої стежини, де «вогко блисне ліхтар, як у темряві знак золотий».

У творчості Теодозії Зарівної (як і в Тараса Федюка) читач неодмінно відзначить свіжу, інтелігентно-міську лексику, небанальну риму (на кшталт «зима є – називає», «вражень – обв'яже», «куртки- манкурти», «корида – ридма», «підкова – випадково»), переважно непоспішливий, розкутий темп оповіді, класну метафорику («махне рукавом, прикусивши краплину, весна»; «спеки магма прасує городи й поля»; «тонкосльоза свіча замурує цю ніч стеарином»; «вишитий промінням сад»; «вітер прорветься у горло тунелю»; «блукалець-крик струсить усе»; «хитається вечір, життя відкривається рана»...). Дуже прикро тільки, що вряди-годи, але з'являються на чистому небесному тлі збірки редакторські недогляди у вигляді остогидлих русизмів чи мовних неоковирностей на кшталт: «півп'яним (замість напівп'яним) оком», с.3; «тіло, що півжило, с.70; «літа більша половина», с.16 (а що, буває менша половина?); «виключивши (замість вимкнувши) магнітофон», с.30 тощо.

А якщо одним словом (що надто важко) визначити форму її душі, то це, напевно, герб (навіть маленьке кольорове фото на суціль чорній обкладинці взято в рамку герба). А втім, це тільки одна з літературо-

знавчих версій, яку невідь чи підтримає сама авторка. А ось, приміром, у Валерія Іллі з формою душі простіше. Це – сльоза. На користь цієї версії свідчить уже те, що поет надто педалює цей образ у десятках віршів. Скажімо, «сльоза породжує шаблю», «гірко скрикнув птах // наче впала іржава сльоза янгола», «од сестриної сльози свічка // засвітилась», «несе сльозу сопілка в ніч» і т.ін. Щодо Тараса Федюка, то можна «побачити» форму його душі у вигляді таємної ложі, що сприймається як захисна оболонка від болючого білого світу й спонукає до морального самовдосконалення. До такої думки схиляє, зокрема, й такий образ у Т.Федюка: «ламати власний ключ у власних дверях», тобто в чомусь змінювати себе, своє життя кардинально, бо «ти давно вже міг би вмерти // І дивитись на вітчизну знизу вгору».

Настрій книжки «З вітчизною у гербі» переважно осінній. Бо в запасниках осені так багато жовтого (золотого) й червоного, саме ці барви асоціюються з призахідним сонцем і кров'ю («кров'ю сходить на полі калина – мій задавнений донор»). І саме осінньої пори щедро збираєш у кошик підсвідомості ексклюзивні миті на пам'ять. Їх безліч, а життя таке коротке, як розпач. А кожен день – без права повтору.

Усвідомлюючи таку жорстку відміряність часу, поетеса дарує нам монологічні миті спілкування, в серцевині яких – покута. Все на світі покута, за Т.Зарівною, навіть джміль, «над розкритою квіткою винувато окресливши кола», відчуває сором. А мовчання глуха пора посушливого літа? А ліхтар серед темряви? Та й ти, людино, «мусиш йти, минати городи, // мов музику, піймати сумління порух, // і в суховії обтирати порох, // шепочучи: «О Боже, відведи...»

Особливості стилю Т.Зарівної – в характері поетеси. Вона щира, рвучка, бунтівна, іронічна, співчутлива, жаліслива до ближнього, однак не сентиментальна, навіть трохи стримана на ніжність власних почуттів. Вона розуміє (як і В.Ілля та Т.Федюк), що все в цьому житті залежить од волі Божої, і спасенною може бути тільки молитва. В підтексті чи не кожного вірша ця мовчазна молитва вчувається. А у В.Іллі текстових молитов декілька. Приміром, «Нічна молитва», «Молитва на пречисту», «Ще одна молитва (монархічного змісту)» тощо, де він, звертаючись до Всевишнього, просить покровительства не так для себе, як для тих, «в чиїх вікнах зовсім темно». До речі, Микола Бажан вважав поезію Валерія Іллі релігійною та застерігав: «Подумайте, до чого ця релігія довела Солженіцина?» Напевно саме тому творчість поета понад чверть століття було вилучено з нашої літератури.

Про те, що Валерій Ілля – поет оригінальний, свідчили свого часу Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Іван Дзюба, Василь Голобородько, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак... Справді, його не сплутаєш навіть з найближчими «родичами» поетичними – тим же Василем Голобородьком чи Миколою Воробйовим. Ну хіба ви ще де-небудь зустрічали ось таку картину осені: «спить у хлібі смерть // провалюються орачі повільно в ниву // де жито їхніх рук мене ще держить // проти неба // аби з грудей моїх розтятих темним плугом // за обрій журавлі летіли». Тут не тільки осінь зримо виліплено зі слів, тут виліплено біль роз'ятреного серця, яке разом із журавлями має відлетіти за обрій. Цікаво, що портретів осені, як і весни чи надвечір'я, в книжці чимало. Проте всі вони не схожі один на одного, як не схожі між собою миті життя.

Валерій Ілля – пантеїст, напрочуд тонко відчуває природу, може, навіть тонше, ніж людину. Йому достеменно відомо, «як пахне квітів смерть», він образно бачить «досвітнє дівування води», сніг, що «падає тихо так ніби шепіт // молитви // попелом слова по попелу сліз», вечір, що сотає тишу з імлистого ока корови... І взагалі, він «малий хай зовсім // але Сонця – син» (з грецької, пояснює автор, Іллюс -сонечко). Звідси його незгасна поетична енергія, якої вистачить не на одного читача. Це, так би мовити, централізована сонячна енергія, що живить не лише поета. Але є ще в душі В.Іллі автономна енергія, яка йде від Тараса, від Мазепи, від козака Мамая, про що свідчать також малярські ілюстрації до книжки. Одним із стовпів, що тримають небеса естетичної системи В.Іллі, є образ Кобзаря – звісно ж, не підручниковий, не заяложений стереотипами, а свій, улюблений, особливий. У вірші «Моя поетика» автор декларує це так: « сльоза перемила коріння пісень // у яких димують кров'ю криниці // смеркне пісня полишена в полі // коли вже писати то тілько // Тарасовою сльозою». А ось іще один штрих до монументального образу Т.Шевченка: «з нічної січи спогад світить // у вічній темряві // шаблі козацькі – розчерком // Тарасового пера».

В.Ілля постійно живиться соками історичного минулого, це коріння міцно тримає його на рідній землі й унеможливлює обернення на сухе перекотиполе. У свідомості, у візіях поетових легендою живуть і Сірко, і Дорошенко, й інші звитяжці, котрі мужньо захищали честь України. Це бачив, це знає сивий, але вічно молодий Дніпро, який «тече не тілько // в Україні// а й на Небі!»

Дехто з нас дивиться на світ примруженим оком, дехто упівока, а Валерій Ілля – розширеними очима. Таким є його спосіб пізнання світу. Тому й збірку вибраних поезій так назвав. У вірші «Вечеря проте аж ніяк не таємна», зокрема, зринають рядки: «і тихий сніг за шибкою // у душу пада // і не розтає у розширених очах».

Невіддільний від поетики Іллі народознавчий елемент. У його книжці рясно епіграфів з народних пісень, колядок, веснянок, притч, згадок про козацькі звичаї, Великдень, Різдво тощо. І все це органічно вписується в його вільний (без жодних розділових знаків) вірш, звернений не назовні, а всередину себе. Тобто поет за характером – інтраверт. Складається навіть враженя, що він особливо не турбується про те, чи хтось зрозуміє виплеснуте ним.

Багата й притягальна образність у В.Іллі. Але ж навіщо самого себе підслуховувати? Що ж, вочевидь, від перевитрат виробництва не застраховані й майстри слова. Порівняйте, до прикладу: «щоби затулить собою найсумніше у світі // серце України // материна рука вже хрестить шлях» (с.80) і «я прощаю всім // що було // є // і буде // лише не гріх // проти найсумнішої у світі Вітчизни» (с.109). Або ж: «із смерти квітки хтось вийшов // у смеркання дівчини й коня...» (с.9) і «тиха смерть квітки прочиняє двері // у вечір обернення ікарового крила // на плуг...» (с.11).

Та загалом лирика В.Іллі високого польоту.

Що ж до того, звідки родом поезія, то достеменно відають це лише поети-профі, про яких і йшла мова в цьому огляді. А втім, чи ж відають? Бо інакше, мабуть, якби всі все про неї знали, то чи доцільною була б? Тому істинні поети – обрані Богом. І чи не найважче для них – тримати звіт перед Господом щомиті, щохвилини, щоднини.

Олена Логвиненко

 
© агенство "Стандарт"