журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

nota bene

Про наших предків замовте словечко,

або Від «Психології українського народу» до «Арійського стандарту»

Звідки єсть пішли індоєвропейські народи, а з ними й загальноєвропейська цивілізація, а відтак – усі відомі в Європі цивілізації, з греко-еллінами та етрусками включно? Списів навколо цієї теми зламано немало, з чого видно, що тема ця заслуговує на увагу не лише спеціалізовано-наукових часописів. Утім, кому не цікаво знати про витоки свої? Питання, гадаю, риторичне.

Ще кілька десятиліть тому сама думка про те, що з берегів Борисфену може походити щось гідне уваги, здавалася безглуздою. Щоправда, лише в ортодоксальних колах. Тому що ще в 50-х роках минулого століття історик і археолог литовського походження Марія Гімбутас, досліджуючи культуру слов'ян, зазначала, що походження вони мають більш древнє, ніж вважалося на той час. Регіон від Дніпра до Північної Італії включно дослідниця називала «Старою Європою». Так цей термін і оселився в історичній літературі західного світу. Але це були перші, нерішучі натяки про те, що європейська цивілізація почалася, даруйте, з території нинішньої України.

Але, знаєте, мушу вам сказати ось що: попри всі археологічні знахідки останніх років, думка ця знайшла визнання в усьому світі... окрім нас, сердешних (я не беру зараз до уваги окремих вчених, приміром, Юрія Шилова). Перефразовуючи відомий євангельський вираз про верблюда і царство небесне, можна сказати так: легше у тисячі історично-археологічних робіт західних вчених знайти підтвердження того факту, що європейська цивілізація бере початок з нашого регіону, аніж

сучасним українцям, нащадкам скіфів, сарматів та інших трипільців усвідомити цей факт.

Важко? Звикли думати, що в той час, коли Фідій творив Афродіту Кнідську, наші предки бігали в шкурах? Може, й бігали. Суворі зими спонукали їх одягатися в хутра. Але не забуваймо, хто зупинив непереможні когорти Олександра Македонського. Згадали? Отож-то!

А легко, думаєте, нинішнім британцям визнавати і усвідомлювати, що чи не найвидатніший їхній історичний герой, король Артур (не герой середньовічних лицарських романів, а його прототип – військовий вождь 5 ст. н.е.), разом із своїми лицарями Круглого Столу, був, як стверджують останні археологічні дослідження, вихідцем із сарматів, легендарна кіннота яких служила найманцями у римському війську. А якщо згадати, що у слов'янських літописах та в «Слові о полку Ігоревім» згадується звертання, яке, очевидно було титулом сміливого воїна: буй-тур, яр-тур, то аналогії напрошуються дуже цікаві....

Утім, невдячна це тема – нагромаджувати очевидні факти. Які, тим більше, важко усвідомлювати. Бо, мовляв, нема доказів. Інформація ще неперевірена. І – найголовніший аргумент – серйозні вчені свого слова не сказали. Як відомо з історії, 200 років назад «серйозні вчені» Французької академії наук спеціальним рішенням постановили, що камені не можуть падати з неба. Дожили б вони до Тунгуського метеорита!

Тут доскіпливий читач може зауважити пані авторці: мовляв, який стосунок має все вищевикладене до огляду літератури. І я згоджуся з таким запитанням. Відмахнуся від власних думок про походження європейської цивілізації і перейду до огляду.

Нещодавно всіх любителів питання, якому був присвячений вступ, порадували дві книги, що вийшли практично одночасно.

Перша з них – «Психологія українського народу» Олексія Губка. Цю працю автор, за його особистим твердженням, виношував і писав упродовж всього свідомого життя. Пан Олексій обіцяє, що це – лише перший том. А буде ще три. В цій, першій книзі, автор перш за все намагається розв'язати «прокляту» проблему, у якій заплуталися дослідники, як у тих сумнозвісних трьох соснах – коли, як і при яких обставинах виникли українці та українська мова.

Письменник Сергій Плачинда у вступному слові називає цю книгу «духовним пам'ятником українського народу», а самого пана Губка «вірним лицарем України». Деякою мірою так воно і є. Сама я (і в силу обраної професії, і в силу особистої психології) не схильна роздавати надто щедрі компліменти. Але місцями згоджуюся с паном Плачиндою. Тому що один з головних критеріїв істинності будь-якого явища, – якщо, знову ж таки згадати слова Того, хто приніс вість Благу – любов. А «Психологія українського народу» нею (любов'ю) просто-таки дихає. До рідної землі, до народів, що проходили цією землею, народжувались і вмирали, з'являлися і щезали, але залишали свої пагіння, і врешті-решт, якоюсь мірою відродилися в нас...

Я не хочу сказати, що книга Губка – слізливо-жалісливе оспівування «мови солов'їної» і нещасних українців, котрих давила і нищила жорстока орда, імперія, совдепія... (список можна розширити). Ні. У своїх висновках і характеристиках письменник досить жорсткий, а іноді навіть безжальний. Але попри все, книга вселяє оптимізм. Бо збудована не на особистісних реляціях автора, а на джерелах. А їхня кількість вражає. Їх більше півтисячі, – і це на 400 сторінок тексту! І географія авторів джерел теж показова. І ці всі автори, всі ці росіяни, американці, англійці, французи, італійці, всі ці дослідники Трої й Месопотамії, культур етрусків, греків, кельтів і римлян, стверджують: протонарод, що жив на землях нинішньої України, – це той народ, який перший створив цивілізацію (тобто, злагоджене суспільство з культурою, мистецтвом і т.д.), сам навчився орати, сіяти, виробляти хліб – і навчив цьому інших народів. Саме ця земля дала початок індоєвропейським цивілізаціям.

Друга книга, близька за темою – «Арійський стандарт» Ігоря Каганця. Напевно, у пересічного читача назва викличе острах: чи ж не пам'ятаємо ми «арійців» Третього Рейху, які теж говорили про якісь там стандарти людського племені? Що при цьому діялось, і чим усе закінчилось, ми теж знаємо... Але ж ми з вами не пересічні читачі. Ми люди освічені, грамотні. Ми добре знаємо, хто такі арії, звідки вони прийшли спершу в Іран, а потім в Індію, що вони принесли тамтешнім народам... і куди, зрештою, деякі з них повернулися.

Тож – нова книга Ігоря Каганця. Звичайно, матеріал поданий хвацько, свіжо і нестандартно. Звичайно, історична справедливість тут відновлюється. Та ж історична справедливість, що і в «Психології українського народу». А конкретно: саме з земель нинішньої України почалася загальноєвропейська цивілізація. Про велике переселення народів чули? Ото ж то й воно. Звідси воно почалося, звідси.

У передмові згадується книга італійця Мавро Орбіні «Історіо-

графія початку імені, слави і поширення народу слов'янського». Книга нібито була видана в 1601 році, і в ній чітко прослідковувалися «світотворчі» пріоритети Північної Припонтиди (тобто – Праукраїни). Згодом ця книга була заборонена на Заході. (Щоправда, передмову писав відомий Юрій Канигін, він же і про Орбіні згадав, тому я ставлюся амбівалентно до цього повідомлення. З одного боку, чорт забирай, приємно усвідомлювати, що не тільки сучасні археологічні розкопки, але й автори 17-го століття свідчили про «пріоритети землі руської», а з іншого боку – я достатньо добре знаю особливості творчості пана Канигіна, щоб беззастережно вірити кожному його сенсаційному повідомленню).

Але повернімося до «Арійського стандарту». Автор її прослідковує такі теми: етногенез українців, інтерпретація ключових місць Біблії та деяких апокрифів, що наштовхує на «цікаві відкриття» (здогадайтесь самі – які), теорія рас та історіографія Русі-України і слов'янського етносу.

Усе це об'єднано ідеєю арійського впливу на хід світової історії, першоджерелом якого виступили... ну, ви самі розумієте, хто. І, звичайно, основна ідея книги: арійський стандарт. Автор виводить еталон – ряд особливостей, якими повинні володіти люди чи народи, що бажають і можуть стати лідерами людства. Ігор Каганець уважає, що такими рисами володіють українці, яким ці риси передалися у спадок від древніх аріїв...

Така канва Каганцевої книги. Що ж можна сказати про неї? Кажу лише від себе. А ви читайте книгу – і робіть висновки самі. Одразу зазначу: пана Ігоря я щиро поважаю, але від висновків своїх відмовитися не можу...

При всьому тому, що книгу я прочитала «від шкірки до шкірки», і дізналась немало цікавого для себе, мушу зазначити ось що: пан Канигін у вступному слові закидає авторові «український центропупізм». Цікаве формулювання. Я ж думаю, що центропупізм – це річ десята. Можливо, сучасним українцям, які вже геть втратили власну гідність і значимість (як писав Микола Руденко – «найбільший ворог України – самі українці»), деякий «центропупізм» буде навіть корисний. Я ж із паном Каганцем не згодна в іншому. Зокрема, в тому, що він пише про людські раси.

Ні, що стосується расового змішування (незмішування) я одностайна з автором. Расам не варто змішуватися. Але разом з тим, Людину Бог сотворив за образом і подобою своєю, а отже – раси це вже «земне» розділення, а ніяк не духовне. Переказувати те, що пан Ігор пише про негроїдну та монголоїдну раси, я не буду. Але скажу зараз, а при нагоді і самому авторові в розмові тет-а-тет (якщо нагода трапиться): писати, що жовта раса не зробила жодного винаходу і не подарувала цивілізації жодного здобутку – негарно. Бо неправда. Перелічувати всі здобутки східних народів у рамках статті, яка присвячена іншій темі, я не буду, а допитливих читачів відішлю до праць хоча б одного тільки російського синолога Володимира Малявіна. А також до праці філософа, дослідника та спеціаліста в галузі релігій Мірча Еліаде «Йога. Свобода та безсмертя» (там, до речі, й про варни, або ж касти немало цікавого знайти можна, тим більше, що пан Каганець цієї теми теж торкнувся).

І ще одне. Автор «Арійського стандарту» багато пише про родовід Ісуса Христа, намагаючись розгадати вічну загадку: ким же був Глашатай Любові на Землі? Він робить висновки. Правильні висновки,

між нами кажучи. Але. У книзі «Арійський стандарт» немає того подиху любові, що він є у «Психології українського народу» Губка. То й що, скаже заповзятливий читач? Та й нічого, відповім я. Може й так бути. Але коли людина торкається найсвятішого, що є у неї в житті – своїх коренів, походження своїх предків, то, мабуть-таки, любов повинна нею керувати, а не бажання «стандарту».

От і все, що я можу сказати з цього приводу. Хоча при нагоді поставлю панові Каганцю єдине запитання: яким чином виробити отой арійський стандарт? А то, знаєте, якось після прочитання цієї книги незручно усвідомлювати, що окрім української, перепрошую, арійської, в тобі є ще й східна кров...

Громовиця Бердник
gromovytsya@bulava.org

 
© агенство "Стандарт"