журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

nota bene

Свобода і терор у Донбасі

Минулого року видавництво Соломії Павличко «Основи» презентувало книгу японського історика Гіроакі Куромії «Свобода і терор в Донбасі». Тоді цю книгу сприйняли як нове неупереджене і оригінальне дослідження української історії. Тепер же, напередодні президентських виборів, в яких лідирують «донецький» та «прозахідний» кандидати, можна говорити про ледь не символічне значення книги Куромії. Хоча б тому, що існує можливість того, що Україна деякий час буде розвиватися за «донецьким» сценарієм. Саме тому хотілося б трохи більше дізнатися про історію Донбасу та ментальні особливості його жителів. На думку японського дослідника, на Донбасі особливо яскраво проявилися риси анархічного Дикого степу і в одночас ця земля зазнала дуже великого тоталітарного тиску та насильства над паростками свободи.

Географічні межі досліджуваного регіону Куромія окреслює чітко: «Донбас міститься на південному сході України (сучасні Донецька і Луганська області) і простягається в південно-західну Росію (частину Ростовської області), його межі чітко окреслює середня і нижня течі ріки Донець (доплив Дону) й Азовське море». Не знаючи того, що українців на території Білгородської та Воронежської губерній на початку ХХ століття жило більше, ніж росіян, те, що «російські», тобто донські козаки з'явилися з того часу, як запорозьким козакам довелося рятуватися втечею від російського царату в дикі степи, чи не бажаючи встрявати до безперспективних розмов про розподіл земель між державами, Куромія дипломатично називає Донбас україно-російською територією. В цьому він вбачає перший прояв «дводушності» та контрастності цієї землі.

Навіть сьогодні донбасівці не можуть визначитися зі своєю етніч-

ною приналежністю, є серед них і патріоти, і українські націоналісти, і російські шовіністи, але більшість, здається, вважають себе представниками трудового народу, людьми, які ризикуючи життям добувають шматок хліба для родини та стопку горілки для себе. Очевидно, що сталінська політика перемішування націй, що проводилася у 30-40-х роках, досі дається взнаки. Колишній журналіст Станіслав Терещенко у листі, надісланому до Комітету ВРУ з питань культури та духовності (свого часу я проходила там стажування) розповідав про багатомовність та мультикультуральність Донбасу. За його словами, там особливо яскраво проявилася державна політика русифікації. За свідченням Куромії, німецькі, єврейські, грецькі громади були на Донбасі чисельнішими ніж в інших регіонах України, у той же час саме вони за радянських часів зазнали найжорстокішого терору.

Умови проживання донбаського населення, у своїй більшості шахтарів, були тяжкими. Чорний вугільний пил, тісні темні та вологі землянки, брудні бараки, в яких кишіли комахи. За спогадами Хрущова «в Рутченковсській шахті… шахтарі так запаскудили туалет, що треба було заходити туди на дибах, якщо ви не хотіли в кінці робочого дня принести лайно додому, у власну квартиру». Схоже, що на початку 21 століття, незважаючи на те, що прості люди живуть не в бараках, а в квартирах, ситуація кардинально не змінилася. Ось, що пише про одне з міст Донецької області Валентина Чивокіна в статті «Донбасс обязан Януковичу, Янукович обязан Донбассу», надрукованій на сайті http://glavred.info/. «В Авдіївці бував і Президент. Проїздом, правда, дорогою на завод, що випікає золотий кокс для не менш золотого металу. Містом Президента не повезли – життя не вистачить, щоб привести до ладу це вмістилище людської злиденності. Дорогу прикрасили біг-бордами «Нашим детям – чистый воздух», які виглядають як відверте знущання на фоні гігантського заводського факелу, що горить днями й ночами. Незважаючи на запевнення заводських керівників у тому, що запроваджуються нові екологічно чисті технології, міське повітря, просякле сірководнем, говорить саме за себе.

… На всіх кутках продається пиво. Наслідки пивопиття відчуваються на всіх кутках в усіх під'їздах. І причина не в низькій культурі народу, а в повній безвиході, тобто знову ж таки у відсутності вибору. В це важко повірити, але у сорокатисячній Авдіївці фактично немає громадського туалету. А старезна туалетна руїна в центрі міста під вікнами міськвиконкому, схоже, зовсім не турбує найкращих представників партії регіонів, які сидять там і які ще недавно обіцяли робочому бидлу людське життя. А народу ж потрібно небагато. Люди тут не злопам'ятні. На початку 90-х стався на заводі вибух. Загинув молодий хлопець. Так його батьки написали в газету подяку директорові заводу за те, що він допоміг поховати по-людськи».

Умови праці в шахтах завжди були тяжкими. «Утома й енерція були такими, що матеріальної спонуки не вистачало, щоб примусити шахтарів працювати старанніше. – Пише Куромія. – Наприкінці 19 століття керівники шахт із відчаєм констатували, що «за рідкісним винятком» вища зарплатня не дає вищої продуктивності. Що більшою була платня робітників, то менше днів і менш напружено вони працювали» (стор. 47). Зважаючи на високу смертність серед шахтарів, тяжкі умови, люди, вочевидь, потребували інших стимулів – слави й особливого статусу:

Шахтер в яму спущается,

С белым светом прощается.

Он там ходит со свечою,

А смерть носит за плечою.

(частушка, записана у Сталіно

в 20-х роках ХХ століття).

Пияцтво шахтарів під час «получки» було логічним продовженням уявлення про геройство людей, які працювали під землею: «бичем шахтарського життя було сильне пияцтво під час одержання щомісячної платні; на деяких шахтах робота припинялася на 2-3 дні». Тут же Куромія наводить статистику: «у 1892 році в Катеринославській губернії була одна православна церква на кожні 3094 жителів, одна школа на кожні 2040, і одна корчма на кожні 570 жителів!» (стор. 52). П'яні чоловіки часто били жінок, жінки ж скаржилися до міліціїї рідко, бо боялися, що за це їх поб'ють ще сильніше. Не рідкістю були і бійки жінок між собою. «Тільки-но дві жінки зі звірячим вереском чіплялися одна одній за коси, відразу збирався натовп, що голосно реготав, і бійка перетворювалася на азартну гру – на переможницю ставили по дві копійки. Банкували старожиті-п'яниці. Гроші збирали у дірявий кашкет». Часто в такі бійки встрявали і чоловіки. Не рідкістю були бійки хлопців з одного «кутка» з представниками іншого. Далі дослідник не без суму додає, що «навіть сьогодні гість Юзівки, нинішнього Донецька чи Луганська може побачити таку сцену».

«Тоді, як і сьогодні, злочинність у Донбасі була високою порівняно з іншими промисловими регіонами. І тоді, і сьогодні широко побутувала віра в те, що Донбас приваблює багатьох злочинців. У революційні роки в Донбасі повсюди діяли злочинні банди: наприклад, у Юзівці були найбільшими банди Малахова і Сибірякова, які постійно билися між собою. Народ опоетизовував життя бандитів. Наприклад, у 1920-х роках серед молодих шахтарів були популярні «чисто хуліганські пісні», що містили багато слів зі злодійського жаргону». (стор. 58)

Повернімося до статті Валентини Чивокіної, щоб зрозуміти, що змінилося на Донбасі за століття. У сьогоднішній Авдіївці, за словами журналістки, існують 2 партії – безробітні та ті, хто увійшов до партії регіонів. Останні працюють на коксохімзаводі – «гроші там платять – хоч і невеличкі, але сім'ю якось можна прогодувати. Безробітним же залишається надіятися на випадкові підробітки або торгувати на місцевому базарі. Багато хлопців пішло в охоронці донецьких бізнесово-кримінальних груп. Кількох, які загинули під час «разборок», Авдіївка поховала. Дівчата цілими групами виїздять танцювати за кордон. Багато матерів розуміють, що лише танцями там не обходиться, але дивляться на це по-філософськи і кажуть по-донецькому відверто: «Ніж трахатися тут за стакан насіння, так вже краще там – за гроші». Загальною бідою в Авдіївці називають крадіжки. В приватному секторі важко знайти хату, з якої б чогось не винесли».

Прикладів насильства над людською гідністю предостатньо. Фактично текст Курамії – це суцільні цитати, факти, цифри та розповіді людей, які пережили це страшне століття.

Мітинги: «голова говорив дуже гарно, і публіка уважно його слухала. Але коли він сказав: «Кожен повинен бути готовий до нових жертв в ім'я невмирущої ідеї революції та в ім'я нашої перемоги у війні з Німеччиною», – настрій натовпу змінився. На платформу до промовця вискочив шахтар із чорним від сажі обличчям. Він закричав: «Понюхай оце!» – розмахуючи кулаком перед носом промовця. «Не треба нам твоїх ідеалів і війни! До… А далі гострими барвистими словами було названо місце призначення. «Правильно! До біса це жирне пузо!» – загукав натовп, і мітинг закінчився несамовитим галасом».

Єврейські погроми: «Я чув розмови робітників із нашої шахти, які потрапили в Юзівку. Вони розповідали, як там грабували євреїв, і самі приносили якісь трофеї: хто – чоботи, цілий десяток, хто – одяг. Інші розказували, як пішли юрбою євреї з якимись прапорами і несли на собі свого царя! Їх зустріли росіяни з кийками. Тут єврейський цар сховався на шкіряному заводі. Завод підпалили. Він справді згорів. А в ньому начебто згорів і їхній цар. Другого дня прямо зі школи я побіг у Юзівку подивитися, що там діється. Ніхто нікого не затримував. Народ сунув усіма виулицями містечка. Грабували. Я бачив розбиті годинникові магазини, пух і пір'я літало по вулицях. Коли грабували єврейські помешкання, то розпорювали перини, а пух витрушували».

Розправи над «кровопивцями» – колишніми власниками заводів, білогвардійцями, повстанцями: «Одного дня повсталі червоні козаки і шахтарі-червоногвардійці витягли місцевого губернатора з домівки і порубали шаблями на вулиці разом із кількома схопленими білими офіцерами… Офіцерам випала страшна смерть. Один із них, вродливий, ставний, сильний, із чорним волоссям і гордовитим обличчям, намагався закрити голову руками, але його зап'ястки розрубали навпіл… Отаман сидів, притулившись спиною до похиленого тину перед своєю хатою. Він притискав свої широкі долоні з розчепіреними товстими пальцями до розрізаних грудей, немов бажаючи втримати душу в понівеченому тілі. Очі на блідому обличчі з густими вусами були широко відкриті. Сльози рікою лилися з них і стікали по вусах».

Помста білих: «Коли білі повернулися, вони схопили близько двох сотень червоних козаків та шахтарів-червоногвардійців. Деякі скоро померли, «бо їхні статеві органи повільно стискали дротом, щоб примусити їх виказати керівників».

Голод 1921 року: «Продавці людського м'яса заманювали безпритульних волоцюг із потягів, які проїздили повз станцію, вели до себе додому і вбивали їх; їх викрили тільки тоді, коли вони почали нахабно красти дітей у сусідів. Я не намагався з'ясувати якісь подробиці. Я втік звідти за першої нагоди, скориставшись заворушенням, коли натовп почав бити старого і його жінку, а міліція марно намагалася зупинити людей. Мабуть, їх забили до смерті. Останнє, що я бачив, це чоловік, який стояв навколішки на снігу, червоному від крові».

НЕП, який швидко «прикрили», бо країна з соціалістичного курсу почала збочувати на «відсталий» капіталістичний. Відтепер радянська влада вирішила стимулювати людей інакше – не заохоченням, а страхом. Всі аварії, що спричиняли смертність, нестачу продуктів чи їхню погану якість, списували на «шкідників». Спочатку ними були «класові вороги», далі – «вороги народу», «фашиські шпигуни», «троцкісти». Люди вірили в ці байки, бо бачили реальні гучні процеси над шкідниками. Їхню роль в цій кривавій драмі виконували ті, хто міг мислити, хто міг наважитися думати «не так як казали більшовики» – вороги режиму, які відбували покарання за те, чого найчастіше не робили. Почався великий терор. Колективізація, насильницьке зганяння людей до колгоспів, де не платили грошей. Людина витрачала той час, за який вона могла би «дрібнобуржуазно» виростити картоплі, буряків чи іншої городини, щоб мати чим нагодувати своїх дітей. Такі «розумники» поплатилися першими. Далі з наляканих людей почали витискати останнє. Так почався страшний голодомор – смерть, втрата людського обличчя, повільна зневіра, масові страти, масові переїзди, в тому числі на Донбас, де, вважали люди з житниць, хліб має бути. Щоб боротися з масовими міграціями людей, влада у 1932 році ввела паспортну систему, жорстоко каралося запізнення на роботу чи невихід на роботу навіть за поважної причини. «Найжорстокішим заходом радянської влади став сумнозвісний указ від 7 серпня1932 року, що вводив нове покарання для голодних, що крали соціалістичну власність (навіть кавуни на полі). Покаранням була смерть, але за наявності пом'якшуючих обставин її могли замінити на 10-річне ув'язнення».

Питання, навіщо, для чого було принесено в жертву стільки людей, не полишало, очевидно, і дослідника з країни, де послух і підпорядкування себе державній системі вважається однією з найбільших чеснот, де ставлення до людського життя трохи інакше, ніж у християнській країні (згадаймо практику само-

вбивства-харакірі як максимальної спокути). Однак однозначної відповіді він не знаходить: «Чи справді Москва морила голодом Україну, щоб зламати її опір, невідомо, але ясно, що голодомор покінчив з українізацією і привів Україну під пряме керівництво Росії» (с. 287).

Жорстокість режиму провокувала жорстокість населення. Людське життя фактично втратило ціну. Дивно, але люди швидше вірили в те, що їх сусід, якого вони знали не один десяток років, спритно приховував свої антирадянські наміри й тихенько вбивав своїх співвітчизників з ненависті до радянської влади, ніж у злочинність самого режиму, в те, що всі ці нещастя було сплановано й втілено за жахливим планом Сталіна. Так, Іосиф Вісаріонович заявив, що «кожного, хто своїми діями і думками, так, навіть і думками, зазіхає на єдність соціалістичної держави, нещадно будемо знищувати». Ті, хто прагнув вислужитися, перевиконували план по трупах та судових розслідуваннях з власної ініціативи: «призначення Єжова спровокувало цілу революцію, що відродила традиції ЧК – не чекали порад, санкцій, розпоряджень, а громили контрреволюцію». «21 липня 1937 року Сталін підписав чітку інструкцію, що «як виняток» дозволяла піддавати тортурам ворогів, які не хотіли викривати спільників. Сталін запитував, чому соціалістична служба безпеки має бути гуманною й не застосовувати тортурів проти агентів буржуазії і ворогів робітників та селян, якщо буржуазні служби безпеки застосовують тортури проти представників соціалістичного пролетаріату» (с. 332). «Одного разу, переглядаючи список на розстріл, Сталін сказав: «Кто будет помнить через десять – двадцать лет этих негодяев? Никто. Кто помнит теперь имена бояр, которых убрал Грозный? Никто… Народ должен знать: он убирает своих врагов» (с. 358).

Отже, чому в назві книги Гіроакі Куромії фігурує термін «терор», зрозуміло. Донбас (і вся Україна загалом) пережили криваві часи. Як за таких часів могли зберегтися паростки свободи не лише на Донбасі, але й деінде? На думку Куромії, Донбас здавна було овіяно романтикою Дикого поля, в якому кілька століть тому діяли загони козаків. Козаки мали особливий статус – це були люди, які ризикували життям в походах і які вміли жити «яскраво» – пити-гуляти, рубатися на шаблях, які найбільше цінували власну свободу, і тому переконати їх стати на чийсь бік було досить складною справою. Паростки анархії зародилися (чи розвинулися) на Донбасі саме тоді. Пізніше, в 20-х роках минулого століття, найбільшою популярністю на Донбасі користуватиметься анархічний рух, очолюваний Махном, якого шанобливо називали батьком. Донбаські шахтарі не мали ні широкого степу, пропахлого полином, ні вітру в обличчя, коли скачеш на своєму коні, але в них залишилася недовіра до режимів та відчуття особливого статусу людини, яка ризикує життям, а тому має більше пільг, ніж інші. Думаю, залишилося до сьогодні.

Є ще одна категорія людей, які ризикують своїм життям, мають особливий статус та особливе уміння жити сьогоднішнім днем. Це… бандити. Людина, що протистоїть режиму, сповідує антидержавні принципи за інерцією, властивою масовій думці, ще й досі вважається людиною сміливою, мужньою (кілька десятиліть тому такими були дисиденти). Сьогодні люди також не довіряють владі, так само не відчувають себе господарями своєї держави (як наївно звучить цей постулат демократичності!), як і за Радянського Союзу. Люди і досі не люблять представників влади, яких вони називають «бандитами» і «олігархами». Парадокс же в тому, що на уявлення про бандитів накладається не лише романтика влади-грошей, але й романтика свободи. Спочатку козаки, тоді більшовики й махновці-анархісти, а тепер бандити?

Якщо пересилити себе і послухати «блатні пісні», які, чого гріха таїти, популярні сьогодні в Україні, принаймні в її східній частині та серед малоосвіченого населення, то в їхніх словах можна відчути той самий потяг до свободи. В текстах цих пісень немає мук совісті людини, яка вкрала, вбила, – навіть свою кохану дівчину, яка зрадила «героя» доки він мучився, перебуваючи в неволі. Основною темою «блатняку» та «шансону» є туга за свободою, усвідомлення молодості, що минає, і жаль за статевими розвагами чи за гулянням-пиятикою в колі друзів. Такою мислиться свобода, апофеоз волі й життєвої радості. Хоча все це цілком життєво і «незатєйліво» просто.

Схоже, що свобода поруч з терором, свобода в країні терору набуває неприємних форм – бандитизм стає одним із можливих виходів з системи. Інша справа, що людина таким чином переходить до іншої системи: від системи закону до антизакону. Ті, кому нічого втрачати, хто не боїться ризикувати життям, можуть бути героями на переломних віхах епох, революціонерами, тими, хто ламає систему, закони, звичний стиль життя для себе та інших або бандитами. Парадокс нашої країни в тому, що бандити, ті, хто мав би бути поза законом, створюють закони. Чи є це проявом радянської злочинної системи? Хто зна, але методи і сьогодні залишаються багато в чому тими ж.

А можливо, не правий був Куромія, і це не бажання свободи, бо вона передбачає також свободу мислення, свободу творчості. Насправді вільна людина не зневажає закони, а розуміє їхній сенс і значення. Тоді й може бути свобода «усвідомленою необхідністю»(Декарт), але аж ніяк не анархією. А в тоталітарних системах з жорсткими рамками, правилами, обмеженнями, таких як армія, тюрма виникає неконтрольване бажання протестувати проти кордонів, правил і обмежень. Мало хто здатен на розумний, добре аргументований протест. Так само як мало хто може не піддатися спокусі тотального заперечення. Як стверджують психологи, найстрашніші злочини чинять люди слабкі, істеричні, ті, хто боїться.

Чи є це бажанням свободи? Чи про ці крайні вияви свободи від власної совісті та від загальнолюдських законів писав Куромія? Думаю, що в першу чергу він мав на увазі властиве жителям Дикого поля, тобто Донбасу, усвідомлення права на власний вибір: підтримувати ту чи іншу політичну силу, працювати за копійки чи страйкувати, слухатися начальства чи протестувати проти його рішень. Ось, правда, ще один парадокс – легко протестувати проти добрих, демократичних керівників, і страшнувато проти жорстоких, тих, для кого закон не писаний, наприклад, проти бандитів чи проти радянської тоталітарної системи.

Анастасія Богуславська

 
© агенство "Стандарт"