журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

nota bene

Пантеон чи бестіарій літпроцесу?..

Ігор Бондар-Терещенко. Текст 1990-х:
герої та персонажі. - Тернопіль, Джура, 2003. - 208 с.

Саме це питання невідступно супроводжує читача, який гортає книгу вибраних критичних статей скандально відомого харківського «зоїла» Ігоря Бондаря-Терещенка. Котрий, як дізнаємося з обкладинки, справедливо заслужив «контраверзійні судження сучасників, які відводили йому роль «горе-батька українського постмодерну» (О.Ульяненко), «суцільного неґативатора» (Ю.Іздрик), «літературного скандаліста, інтелектуала-циніка» і «найцікавішого експериментатора в українській поезії 1990-х років» (Є.Баран), «найактивнішого з українських критиків» (М.Рябчук), «блискучого есеїста сьогодення» (К.Родик), «між іншим, також порівнюючи за «стилем» і «типом істеричної сублімації» з московським музичним критиком Отаром Кушанашвілі» (В.Єшкілев).

Практика публікування під однією обкладинкою літературно-критичної есеїстики, що накопичилась протягом кількох років, хоч і не надто поширена, але таки має місце в сьогоднішньому літературному дискурсі України. Тут пригадаємо і «Звичайного читача» з-під пера невтомного Євгена Барана, і «Літпроцесію» Івана Андрусяка, і навіть зібрану «культурологію» Оксани Забужко. З сусіднього літературного терену при цьому не можна оминути натужно утрамбований підручник жовтої журналістики «Таблоїд» Іллі Стогова і вибрану есеїстику 1990-х В'ячеслава Куріцина. Втім, згадані достойники, як відомо, «запакували» всі, коли-небудь оприлюднені, критичні рефлексії, очевидно, прагнучи зібрати свій біографічно-творчий слід у скалках критичних дзеркал. Натомість у книзі ІБТ (тут і далі вживатимемо прийняте самим автором умовне скорочення) маємо випадок свідомої розбудови об'єкту – тексту 1990-х років, а відтак зрозуміле «обтинання» сумновідомого авторського еґоцентризму, адже з чотирьохсот критичних статей, написаних протягом десяти років, до книги увійшло лише тридцять п'ять...

У несподіваній передмові до книги вибраної есеїстики автор оголює пост-вербальне ставлення до справжніх мотивів власних писань:

«Безперечним пороком української культури була і залишається скромність завдань, які вона перед собою ставить.

Мізерність амбіцій властива наймарнославнішим фіґурам суч-

укрліту: вони мітять на премії, на розголос і аж ніяк на місце в колі богів. В смислі, в тілі Тексту.

Ну як тут вполюєш героїв? Залишаються персонажі».

Застосовуючи принципи деконструктивної методології, ІБТ структурує свою книгу відповідно до соціокультурної і психологічної стратифікації літературного дискурсу, відтак постають чотири виміри досліджуваної автором «ілюзорної реальності» і відповідно чотири розділи: 1. Тіло тексту (статті оглядового характеру, присвячені антологійному буму, журнальній культурі, сакральному в масліті, механізмам письменницької популярності тощо), 2. Герої та персонажі (літературно-критичні «портрети» митців), 3. Топоґрафія тексту (огляди літературних топосів – Львова, Івано-Франківська, Донецька, Харкова) і 4. Х-текст (стурбований питанням «прийдешнього» літературних поколінь, тб. своєрідні пролегомени до нового тисячоліття).

Чому саме такі, а не інші статті потрапили до єдиної поки що книги есеїстики цього «зоїла»? Здається, вибір автора впав на критичні тексти, що у певний час викликали найбільший розголос, чим і завоювали згадану вже скандальну популярність. Опубліковані в найрізноманітніших виданнях – від «Єви» (тут з'явилась крамольна «Забужко Деві Христос») до академічного «Слова і час» (неоковирний опус про «ізвращьонця» Б.Жолдака і стаття, присвячена апорії постмодерну, що викликала всеукраїнську полеміку у 1996 році), вони уповні відображають специфіку творчої настанови ІБТ, яку можна висловити словами Ф.М.Достоєвського: «Всегда говорите правду, и вы прослывете самым оригинальным человеком». Правда при цьому є феноменом, який легко визначити від протилежного. Мовлячи цитатою з фільму, це те, що всі знають, але бояться сказати, – через дружні, соціальні, культурні та інші конвенції. Але який же мотив? – спитає читач. – Адже таке «заголення» обов'язково мусить мати ну хоч якусь підставу. І визначити її як заздрісність чи то образу автора на весь світ – найлегше, а через те і найсумнівніше рішення. Припустимо, що подібне «право» на говоріння належить також до феноменів – таких як сатисфакція, що до неї вдається людина у своєму протистоянні Системі.

Взагалі, критичний доробок ІБТ доводить, що найбільш продуктивним у літературі є і залишиться іронічно-ігровий дискурс, який прозаїк О.Ульяненко досить містко охарактеризував як «панківські вибрики». Адже, постійно наголошує автор, «кожен відає: література – це гра, а якщо так, то й говорити про неї слід грайливо, азартно, не шукаючи глибинного сенсу, філософії чи еталонів прекрасного».

Втім, суттєвим «недоліком» іронії є зверхність, що виникає внаслідок свідомого відчуження, а в результаті постійно несплячого критично-рефлексивного стану постає паратекстуальний образ критика: безжальний, гострий на слово, імморальний, нав'язливий, тб. не надто привабливий для читача. Зла іронія – не так з сучасників, як з персонажів літературного дискурсу («Але ж хто хоче бути персонажем?» – сміється автор) – комусь видається неповагою до Слова («так не можна писати!»), комусь непошаною до образу і подобія Божого («що люди скажуть?»). Іноді настільки важко протовпитися крізь авторську іронію, що читач починає гніватися і нервувати. Отже, як вважали дадаїсти, ефект досягнутий, і «мовчазний дрімаючий дракон»-публіка подразнена. Проте, розглянувшись на типажі в «бестіарії», описаному ІБТ, наполегливий читач згодом усвідомлює, що це об'єкти «іншої реальності» – творчої передусім, а позиція автора – стійка маска оповідача, такий популярний оповідний прийом... Тоді з полегшенням можна перечитати «вибрані місця» з «Тексту 1990-х» і дізнатися, наприклад, таке про нинішній літературний бомонд:

«...Вся діяльність Ю.Андруховича в прозі – це простісінько собі «Бу-Ба-Бу» (Булгаков-Бахтін-Буратіно). Чи ще який-небудь Чарльз Булшіт».

«Автор сих рядків більш схильний відносити Ю.Андруховича до катеґорії застряглих посеред грального поля мистців, заплутаних, наче П'єро, у лахах своєї власної бурхливої творчости, до того ж розхристаних по невідступних «життєвих закрутах»,

«Андрухович все вже зробив. Вигадав «бубабістський» хід, запатентував «аупівський» жест з відмовою від Шевченківської премії. Залишається тільки понуро чекати: що він ще видаватиме за «популярну» прозу і від якої нагороди у черговий раз відмовиться. Екстенсивне господарство, як сказали б на уроці політекономії».

«У минулі часи, напиши Оксана Стефанівна [Забужко] свої «Польові дослідження з українського сексу», вона б щонайменше позбулась своєї посади в Інституті філософії АН УРСР. Щонайбільше її потихеньку вклали б у затишне ліжечко якого-небудь провінційного дурдому, де вона, тужливо дивлячись з вікна на недоступні стежки лікарняного садка, визвірялася б на підхихикування товарок і відводила б душу з двома-трьома відмороженими хроніками, читаючи їм «я – зерниночка солі в народу, господнього пасинка...» Але цього не сталося, оскільки подібних текстів під згадану пору не друкували, і загалом, як свідчить їхня авторка, «нам випала юність цілком бездарно-асоціяльна: в ній сходились докупи хіба що для пиятики».

«А що якби Забужко не переїхала свого часу на нове помешкання, і до неї таки дотелефонувалися б з Відня, присуджуючи премію Ґердера? Себто якби нагородили її, а не припадкового Андруховича, що трапився під руку, вибравши на буржуйську стипендію і віденське річне стажування свого неповнолітнього приятеля Жадана?...»

«Що ж стосується історико-літературної долі Жадана, то вона оцінюється і описується доволі оптимістично, як війна у Перській затоці, якої, на думку Бодріяра, не було: лише соцартизм плюс загальна симулякризація всієї країни...»

«...Хто такий Іздрик? Іздрик is trick. Подвійний nie on. Подвійний бурбон. Зрештою, просто подвійний нельсон перебірливої уяви. І до його писань єдино надається метод архаїчного постмодернізму – своєрідна археолоґія чи па/леон/толоґія мистецтва, себто реконструкція цілого за викинутими на узбережжя сну останками».

«...Різниця між сприйняттям В.Єшкілєва в Україні і Росії настільки велика, що дозволяє говорити про двох різних літераторів: одного з них запрошують до Москви з курсом лекцій, другого залюбки повісили б в якому-небудь Донецьку. Така примхливість суджень пояснюється безперечною таємничістю «станіславського феномену», одним з творців якого був Єшкілєв, а з іншого боку – очевидна головна риса, що визначає ставлення непросвітленого читацтва до автора роману «Пафос»: Єшкілєв – це те, чим ми не стали через Шевченка».

«...Весь «станіславський феномен» – це не «туга за несправжнім», як вважає Іздрик, а «лихо з ненашим», себто споконвічний спротив шовінізмові пролетарських столиць, що має позалітературну природу. Це чудова школа цілком стоїчного протиборства: якщо не можна відмінити окупаційно-спілчанський час як фізичну величину, то вільно буде заборонити його відлік у власному творі й писати про капці та піжами якого-небудь Фріца Ріттена фон Герцмановського-Орляндо».

Можна продовжити ці розлогі цитування «найсмачніших місць» з портретних статей ІБТ, що, врешті, і зробив перший рецензент книги, тернопільчанин О.Вільчинський. Але зупинюсь ще на поодиноких літературних красивостях наративу, який іронізує то з літературознавчої квазінауковості («Без відповідної методолоґії нам годі навіть штани одягнути» або: «Справжнього танцюриста, чи пак філолоґа, виказують гіпертрофовані яйця уваги до власного стилю»), то з традиціоналістських милиць в літпроцесі («Традиція майорить в цієї автури, як військо комарів над серпневою тайгою»), хоча, пам'ятаючи московський літінститутський вишкіл ІБТ початку 1990-х і тяжіння цього митця до російської школи концептуалізму, не обмину увагою і таке незамасковане, «позиційне» висловлювання автора:

«...Можна дуже добре ставитись до аванґардних явищ в літературі, навіть якщо це явний «опіюм для народу», а не «покріплююче вино для нації», як того волів М.Зеров. Аби тільки ті літератори були насправді талановиті й злі, а не просто втішені малопросвітленістю кожелянкового загалу і незнання ним сороміцького слова «симулякр».

Отже, талановитість і злість – дві неминучі ознаки ґеніальності? Що ж, є нагода посперечатися з автором «Тексту 1990-х», який посягнув на святині святинь в критичному і літературному дискурсах, між іншим, ніколи не ставлячи собі це в заслугу. Адже письменницький, як і критичний, фах – лише одна з життєвих звичок і одна з форм психофізіологічного пристосування до побуту. Плюс пов'язане з цим професійне вміння «підправити» будь-який текст, полегшивши його пошуки «ейдичної» ідентичності:

«Камінний шепіт» (назва збірки О.Солов'я) – «Камінний общепіт» (назва рецензії ІБТ); «Культ» Л.Дереша – «Культя Дереша»; «Подвійний Леон» Ю.Іздрика – «Подвійний Nie On»; «Рівне / Ровно» О.Ірванця – «Гівно / Говно»; «Ангели і тексти» В.Цибулька – «Ангели в тісті»; «Воццекургія Бет» В.Єшкілєва – «Воццепурґія Bad» тощо. Виходить майже як у Бориса Слуцького: «Слово « летун» придумал Блок / и Хлебников чуть поправил: / «Летчик»...

Подібний метанаратив, природно, відсилає до Тексту і численних текстів, іноді змушуючи автора зовсім розчинятися в одній великій цитаті, нагадуючи машину або ж людину-мультипль вербального світу, такого собі інтертекстуального «газонокосильника», розсіяного в мережі літературних смислів. Це, звичайно, демонструє Бартівське положення про мову, яка, граючи автором, «убиває» того останнього. Чи не подібну «смерть Автора» має на увазі і ІБТ, коли цілком припускає свій поступовий відхід з поля літературної критики?..

Коло дискурсивних проблем, піднятих автором ще на початку 1990-х років і до тепер актуальних, отже, надзвичайно широке. Це і деконструктивістське питання меж «твору» і «літературної ситуації», і проблема «живої» літератури (стосунки автора з життям, простором і владою; природа автентичності тексту), нарешті, це ориґінальна авторська візія вітчизняного постмодернізму, який, метафорично беручи, «підмінює біґмак вареником, оселедець еспаньйолкою, а джін-тонік перваком». Тому книга Ігоря Бондаря-Терещенка «Текст 1990-х: герої та персонажі», без сумніву, є не лише філологічним смаколиком для вибраних, але й літературною інтриґою для цнотливців, незнайомих з тілом Тексту.

Анна Біла

 
© агенство "Стандарт"