журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

nota bene

ПО ТОЙ БІК

ПРОФІ

Не для еліти

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПРЯМА МОВА

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОНОЛОГИ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Культреванш

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2004

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

«Галімі» домашні завдання

або Анна Ахматова в когорті тисяч радянських жінок

Видання для школярів представляють тепер не лише дидактичні інтереси панівного класу дорослих, але й бешкетні інтереси підпорядкованого класу нечемних дітей: і вовки ситі, і вівці цілі, і пастухові – навчанню, світлу знань як базовій ідеологічній цінності, яку заповідали нам Шевченко, Франко і Лєнін -- вічна пам'ять. Давно вже видають «шпори» з усіх шкільних предметів, і «золоті» учнівські твори, і конспекти, що містять стислий виклад шкільних курсів, в тому числі й «дайджести» художніх творів з літератури (наприклад, «Війна і мир» чи «Майстер і Маргарита» на двох сторінках: «кр-расота!»), і розв'язки екзаменаційних задач чи відповіді на екзаменаційні питання. І цей сегмент, здається, не менш вигідний, аніж шкільні грифи і держзамовлення. Сучасний письмовий іспит полягає у списуванні розв'язків із кольорових збірників, на яких радісно шкіряться тінейджерські писочки, сучасний усний – у натужному переказуванні примітивних брошурок.

В принципі, навчання у школі (особливо такі уроки, як українська література та історія разом із віджилими виховними нотаціями вчителів) завжди відгонило дурістю як для мислячих, чимось зацікавлених людей, так і для тих, кому це вочевидь було не потрібно, хто мав справи важливіші від шкільної фіґні, – але таке ставлення побутувало на неофіційному рівні, приховане за освітньо-виховною демагогією. Тепер воно стало демонстративно очевидним: купуєш книжку, маєш тупе готове виконання тупих шкільних вимог, і нікакіх проблєм, як зазначається у нижченаведеному виданні, кромє бєлих хрізантем. Тільки тепер уся ця байда розтягнулась на дванадцять років замість десяти...

Я можу, наче стара бабця, скрушно похитати головою, що раніше видавали всілякі «Цікаві математики», «Цікаві фізики», якими зачитувались окремі маленькі мудрагелі, не обов'язково відмінники, частіше навіть навпаки. Тепер це «кому на фіг надо» – але комусь, видно, таки «надо», адже я роздаю радянські видання Перельмана та інших для дітей моїх знайомих, і малі раптом всім на диво починають любити ненависну фізику, або математику чи біологію...

До «готових домашніх завдань» додумалися чомусь лише недавно, здається, аж тільки у 2000-му році – нішу швиденько зайняли харківське видавництво «Торсінг» і донецьке «Бао». «Бао» навіть запровадило акцію з призами (перший раз бачу на українських книжках). «Торсінг» пропонує розв'язки всіх вправ та завдань підручників 8-11 класів з алгебри, геометрії, фізики, хімії, англійської мови плюс твори з української і зарубіжної літератур і ще якогось байгарського «розвитку мовлення» (на уроках якого сучасних шістнадцятирічних тінейджерів, судячи з їхніх «домашніх завдань», вчать вживати слово «добродій» та робити добро, зокрема, допомагати мамам і пенсіонерам!). Коштує це, як для такого енциклопедичного обсягу інформації, зовсім недорого: 6-8 гривень на кожен клас. Цікаво, що на обкладинці зазначено «для дбайливих батьків»: «Шановні батьки! Раніш (!) вам часто-густо доводилось пригадувати шкільний матеріал, щоб допомогти своїй дитині виконати домашнє завдання. Цей посібник має значною мірою полегшити вам життя – варто лише уважно передивитися підібраний для вас матеріал». Плещіть своїй бабусі – ясно, що батьки не будуть, озираючись, ховати дорогоцінну книжку за пазуху чи замикати в сейф й витягати тільки в окремих випадках, вони комфортно само-

усунуться від цього діла, і книжка, звісно ж, потрапить до рук дитини. І важко навіть уявити, на яких моральних висотах має стояти та дитина, аби сидіти над «домашкою», якщо є готовий розв'язок – як не в себе вдома, то хоча би в одного однокласника. Так що це якраз не для «дбайливих батьків», а для батьків, які не хочуть собі мастити голову ще й шкільним клопотом. Замість того, щоб вечорами розв'язувати разом з дитиною задачі – спочатку самому напружувати мізки, а потім ще й товкти це все чадові – маєте все готове. Та й оцінки, можливо, покращаться, коли учень щодня швиденько списуватиме домашні завдання і матиме куди підглянути на уроці.

«Готові домашні завдання» зроблять революцію в сім'ї: куди подінуться оті вічні сімейні сцени «Ти зробив уроки?» чи драматичні три-чотиригодинні сидіння нервових мам-тат із нещасними затурканими школяриками (хоча іноді, за відсутності батьківського насильства, це дуже сприяє зближенню з дитиною – спільна інтелектуальна праця і щаслива мить знаходження розв'язку). Тепер суворе батьківське питання звучатиме: «Ти списав домашнє завдання?»

В іншому виданні під назвою «Домашні завдання на «відмінно» видавництва «Бао» зазначається, що «це плід нового, більш прогресивного підходу до організації самостійної навчальної роботи школярів. Віднині в учня не буде жодних проблем щодо виконання домашніх завдань з основних шкільних дисциплін». Прогресивне усунення проблем – це добре, але чи варто зупинятись на домашніх завданнях? Чи не прогресивніше було б знищити школи як корінь усіх проблем? На обкладинці цього видання маємо кілька милих бздур: «посібник апробовано в 400 школах України» – який це, курям на сміх, посібник, і хто, і як його «апробовував»? Новий прогресивний підхід весь базується на економії: по-перше, «годі економити на освіті ваших дітей! Настав час подумати про їх заможне майбутнє», по-друге, «ви зекономите свій час і час свого школяра» (і всіх своїх свійських і диких школярів!). Важко сказати, до чого тут «заможне (чи замужнє?) майбутнє» – мабуть, логічно випливає саме із економії часу, адже час – це гроші.

Чим обурюють ці книжки багатьох вчителів і батьків? Найперше, звісно ж, можливістю списування, але я б не надавала цьому великого значення. Ті, кого не цікавить або кому не потрібна наука, однаково нічого не знатимуть і знайдуть, де списати – примусом з них виб'єш тільки дуже поверхові знання. Яка різниця, звідки вони списуватимуть – в колєги чи з книжки?

А чи допоможе така книжка тим, хто справді хоче (або усвідомлює необхідність) щось зрозуміти, навчитися, розібратися, кому взагалі приємніше подумати, ніж тупо списати? Річ у тім, що аби зрозуміти розв'язки, які пропонуються в цій книжці, зазвичай треба добре знати матеріал, тому що в книжці часто взагалі нічого не пояснюється (бо інакше її обсяг був би в три-чотири рази більшим), навіть не пишуть загальну формулу чи правило, а просто розписують підставлені в неї числа/слова. Здавалося б, якщо не виходить щось розв'язати, не треба питати у вчителя чи батьків – просто подивитись в книжку. Проте, зрозуміло, що неможливо опиратися спокусі тільки продивлятися й переписувати розв'язки замість думати і розв'язувати. Адже, по ідеї, завдання школи не втовкмачувати інформацію в дитину, наче в комп'ютер, а навчити її з нею працювати, тобто мислити. А учні, які постійно користуватимуться цією книжкою і звикнуть до переглядання готових розв'язків, мало що зможуть розв'язати самостійно. Та в нас нібито вільна країна: не подобається – не купуй. Просто якщо вже така книжка існує як незаперечний факт, то вона сприятиме іще більшому зменшенню тієї дрібки охочих жувати самим замість споживати пережоване.

Щодо вчителів, то зрозуміло, чому вони проти такої книжки – як їм розбирати і розв'язувати в класі задачі з підручника, коли учні можуть відкрити книжку і подивитись розв'язок? Не кажучи вже про гіперполегшення списування домашніх завдань. Вчителям (добросовісним, зацікавленим одиницям із їх числа) доводиться давати свої, невідомо звідки взяті вправи та задачі, щоби чомусь навчити, – як вести уроки за підручниками, коли вже все «готове»?

Мабуть, від творів з літератури (у торсінговому виданні) таки більше користі, ніж з готових домашніх завдань. Жахливо примітивний рівень шкільного вивчення літератури, отой буйний цвіт тупості наочно відображають «золоті» твори – та вже навіть пропоновані теми творів. Якщо читати їх в надмірній кількості, направду можна «завити совою», настільки спотворюються і українська мова, і українська література, і взагалі мислення як функція мозку. Якась сентиментальна, скалькована із романтизму XIX століття маячня старих маразматиків, суцільне солодкаве ниття, «сльози і соплі».

Як на мене, то справді однаково, чи буде школяр самостійно видушувати з себе штампи, чи посписує їх, я би навіть воліла, щоб моя дитина списувала, аніж сама вміла писати такі твори. Не таке вже це й важливе вміння – писати дурнуваті «правильні» твори. От тільки списувати теж треба вміти: «золоті» твори написані, по-перше, занадто гладенько й улесливо, по-друге, нерідко демонструють підозріло велику обізнаність і освіченість щодо історичного контексту, літературних течій, алюзій тощо. По-третє, майте на увазі, що ці твори не змінюються з року в рік: тобто у виданнях «Готових домашніх завдань» 2003-го року для 10-того і для 11-того класу, які продаються зараз, «нові твори» точнісінько ті самі, що були в аналогічних виданнях 2000-го року. Так що вчителі вже мусили вивчити їх напам'ять...

Цікаво простежити різницю між творами з української та зарубіжної літератур. Про кожен український твір через раз обов'язково мовиться, що хоч письменник «плоть від плоті рідного народу», але «це шедевр не лише української, а й світової літератури». Українська література здіймає бурю нудотних піднесених епітетів, беззмістовних вихвалянь, і взагалі «глибоких» почуттів: «увійшла в моє серце тремтливим дотиком до великих святинь людського духу – краси і любові», «захоплює у свої обійми міцно, щиро і щедро неповторна поезія», «глибоко вражає і викликає щем у серці», «серце мліє від краси і ніжності», «Якби я зустріла Лесю Українку (уявімо таку фантастичну подорож у часі), я б її запитала: «Важко, Лесю, бути мужньою? Важко нести свій хрест?» Ой, хтіла би я на то подивитися, підходить до «нашої безсмертної» Лесі, що тарабанить «на гору круту кам'яную» чи то камінь, чи то хрест, дєвушка і мудро мовить: «Важко, цьоцінька? Ну-ну!..». І тоді, кинувши камінь і наздоганяючи малу нахабу в нестримному бажанні дати їй по шиї, «Леся ламала терни голими руками, стоптувала полини, кинуті на дорогу злою долею». В кожному творі про Лесю Українку настирливо згадується й детально описується її каліцтво, слабкість, кволість, «недуг», лист її матері, в якому висловлюється думка, що «смерть для неї була б кращою долею» – вельми огидно – і святенницьки протиставляється «мужності незламного духу, зусиллям волі, нестримним кипучим думкам, духовній стійкості та послідовності у боротьбі». Школа льодяникового лицемірства: «Дуже радію з того приводу, що доторкнулась струнами свого серця до багатоголосих віршів Тичини. Впевнена, що допоможуть мені прочитані твори стати людиною справді чуйною, щирою, відвертою в нашому складному житті. Допоможуть бачити і творити добро, з ніжністю нести його людям». Раденька, що дурненька...

Всі українські письменники «найобдарованіші», «найгеніальніші», «великі сини Батьківщини», «виразники поетичної душі народу», для всіх найголовніше «боротьба за волю і любов до України», «і навіки залишаються в народній пам'яті ті, кому Батьківщина, рідна мова та вільна думка була дорожча за життя». Окремий приклад окремого письменника: «вже рання творчість Дмитра Павличка вабила чистотою слова», – особливо той надзвичайно глибокий вірш, в якому дівчина потоптала колоски і ліричний герой за те її розлюбив: «дівчині з її легковажністю, байдужістю, духовною порожнечею ніколи не зрозуміти моральних принципів юнака, не осягнути його благородної, красивої, вродливої душі, яка глибоко страждає від цієї дисгармонії».

Зарубіжна література чомусь майже не викликає особливо високих почуттів, натомість вона зазвичай «сповнена глибокого символічного й алегоричного змісту», «філософського звучання» й «тонкої психологічності». При цьому зарубіжні письменники виявляються не менш високоморальними, ніж наші: «Сатира – це висміювання негативного. Читаючи уважно роман «Майстер і Маргарита», ми помічаємо, що висміював автор», «Боротьба добра і зла – це центральна тема в романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Та сама «центральна» тема й у Камю (!): «герої Камю – це бунтарі, які сміливо повстають проти світового зла». Вільям Голдінг у «Володарі Мух», як виявилось: «попереджує нас, щоб ми не дали загинути в собі світлому і чистому началу, яке є у кожній дитині». Гадаю, що для Голдінга це було б великою несподіванкою.

Бодлер в «Квітах зла», незважаючи на те, що «демонстративно нехтує Богом і схиляється перед Сатаною», тим не менше збирається «врятувати світ своїм стражданням і величчю душі». «Юрба несамовита» – це дійсність, а велетенський птах-поет може жити тільки «серед хмар» (і, судячи з наступних рядків, із задоволенням гидити нам на голову в своїй «чорній меланхолії і тотальному нігілізмі». Але то можна йому вибачити, зрозумівши, що «неможливість досягти ідеалу на землі викликає в Бодлера гостре розчарування, і він впадає у відчай», бідачка).

Анна Ахматова «була там, де тисячі тисяч звичайних радянських жінок, і відрізнялася від них лише тим, що мала змогу поетично змалювати те, що бачила». «На самому початку її творчості ніщо не свідчило про те, що колись Анна Ахматова спроможеться написати поему «Реквієм». Ніщо, крім великого таланту». Спочатку вона «обмежувалась звичайною для поетес темою кохання», але згодом «особисте сплелося з загальним», і вона «описала не тільки особисту трагедію, але й трагедію всього народу».

No comments.

Інна Волосевич
inana@ua.fm

 
© агенство "Стандарт"