журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

суспільство

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

ПРОФІ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

Культреванш

Не для еліти

ПО ДІАГОНАЛІ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2004

ПО ДІАГОНАЛІ

"Пепсі", "Біг Мак",
"Депеш мод"...
Поет безглуздя

Коли я вперше почула ім'я "Сергій Жадан", мені раптом уявилась тема якоїсь, скажімо, кандидатської дисертації "Порівняльна характеристика творчості М. Бажана і С. Жадана в контексті зміни епох і поколінь в новітній українській літературі": попри творчі ремінісценції і поетичні екзерсиси діалогічного конфлікту чи конфліктного діалогу поколінь, дане дослідження є спробою ab absurdo (від нісенітниці, від протилежного) дати конкретні відповіді на вічні запитання літературознавчих студій: ad hoc (в даному випадку), що жадав сказати Бажан і що бажав сказати Жадан...

Отже, розпочнемо наше дослідження не з вивчення повних зібрань творів, листів і статей, і не з копіткого копирсання в архівах, а тупо й ліниво (не будемо зухвало порушувати традицію халтурних кандидатських) з наявних поверхневих джерел, які на даний момент є в межах вільного доступу, тобто в хаті юної дослідниці – з підручника з української літератури для 11-го класу 80-х років видавництва "Радянської школи" (про М.Бажана) і комп'ютерної версії "Бібліотеки журналу "Ї" (про С. Жадана). Роки життя: Бажан (1904-1983), Жадан (1974-?) – знакова різниця рівно у 70 років, що відповідає 70-ти рокам радянської влади (ну добре, 69-ти... але одним роком цілком дозволено знехтувати й округлити, якщо шукаєш Мітки Долі й пророцтва, якими кишать цифри, букви, події, стихії, образи). І одразу ж виявляємо подібності, що вказують на тяглість часу, та відмінності, що характеризують прикметні ознаки часів, і все це запросто може претендувати на вагомий внесок у вітчизняну науку – ура! Йдучи по химерному сліду братської спорідненості прізвищ, ми таки знайшли те, не знаю, що – у будь-якому разі обов'язково б щось знайшли, адже символи завжди кудись виведуть, адже все можна пов'язати з усім, як писав і доводив У. Еко.

Спочатку відмінності. І. Семенчук, з підручника: "Найвищих вершин мистецької досконалості М. Бажан сягнув у монументальному ліро-епічному жанрі". Щодо Жадана, то епічна форма як в поезії, так і в прозі, абсолютно чужа для нього, як зауважує Ю. Прохасько, "з великою формою відверто не склалося". Отже, "сюжетний вірш займає в творчості Бажана провідне місце", а Жадан завжди опирається сюжетному диктату. Крім того, Бажанові підручник приписує "постійну інтелектуальну спраглість", натомість Жаданові, за Єшкілєвим, притаманне "позитивне сите слово".

Ну, і на тому досить відмінностей, тепер подібності. Підручник: "Поезія молодого Бажана розвивається не ізольовано – відчутні творчі зв'язки з українським і російським футуризмом (Володимир Маяковський), а також з поетикою Еміля Верхарна, Уолта Уїтмена, лівого німецького експресіонізму (цікаво, чи сердешний Бажан знав про ці свої творчі зв'язки?! – І.В.). Відчутне все більше тяжіння до синтезу елементів різних мистецтв". В. Єшкілєв з "Плероми": "Поезія Жадана поєднує в собі художньо-естетичні та концептуальні здобутки українських сеґментів НМ– та ПМ-дискурсів. <...> Створюючи власне естетичне поле, Жадан спромігся поєднати українську поетичну традицію (зокрема футуристичну, семенківську) із конотаціями текстової складової панк– і рок-субкультури, із знаково-символічною розмірністю буття занепалих промислових марґінесів сучасного східноукраїнського міста, з постімперськими інтонаціями Одена і Бродського". Отже, і Бажан, і Жадан щось собі синтезували і встановлювали якісь творчі зв'язки, зокрема, з футуристами – Маяковським і Семенком.

Підручник: "Головні теми його (Бажана. – І.В.) творів – героїка громадянської війни, подвиг народу у Великій Вітчизняній війні, творча праця трудівників". Єшкілєв: "Наскрізний образ "випадкової армії" – вермахту 40-х – є одним з найпровокативніших та найнеобов'язковіших у творчості Жадана". Отже, один з "наскрізних" мотивів творчості обох письменників – німецька окупація 40-х років.

М. Бажан вважав, що:

І рими уміють стріляти,

І зважте –

На кого стріляють, змагаються з ким.

Я пропоную вашій увазі міжпоколінну римовану перестрілку М.Бажана і С. Жадана за мотивами поезії Жадана "Переваги окупаційного режиму", до якої можна дібрати епіграф із Бажана:

В нас клятва єдина і воля єдина,

Єдиний в нас клич і порив:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

Зверніть увагу на частий збіг ритму і розміру поетичних залпів (може, С. Жадан трохи поцікавився творчістю свого анаграмного тезки і навіть почерпнув звідти деякі ямби...):

Переваги окупаційного режиму

1

Бажан: Риплять тугі вози, скрегочуть ешелони,

Під лязгіт буферів зчіпляючись вночі.

Снарядні ящики. Бляшанки бомб. Харчі.

Могуче рухання військового огрому.

Жадан: В один із днів повернеться весна.

З південних реґіонів батьківщини

потягнуться птахи, і голосна

свистулька вітчизняної пташини

озвучить ферми і фабричні стіни,

і грубий крій солдацького сукна,

і ще багато всякого гівна.

Бажан: Гарматний відгомін з весіннім першим громом

Мішався раз у раз в одних розкатів жмут

2

Жадан: Але печаль сідає на поля.

Нужда голімі розправляє крила,

докіль поет тривожно промовля:

Бажан: Я, неподоланий, загляну смерті в очі,

Я не зійду з путі, свою обравши путь....

Жадан: я є народ, якого правди сила;

цю жінку я люблю, вона просила.

Бажан: Я маса, я сила

Я частка життя невіддільна!

3

Жадан: Сумна країна у години скрут.

Бажан: Розхристаний козак в вагон влетів з дверей,

І скільки куль було в козацькім револьвері,

Він стільки випустив в напівживих людей.

Жадан: Блукає міщанин поміж споруд,

з усталеним природним артистизмом

говорить, і його словесний труд

повніє нездоровим еротизмом

і побутовим антисемітизмом.

Бажан: Але під пилом цим горять слова,

Що їхня правда дотепер жива.

4

Жадан: Сколовши босі ноги об стерню,

старенький Перебендя коло тину

ячить собі, що, скурвившись на пню,

Бажан: Хай світ вчуває в цій гучній ясі

Що не владичить німцям на Русі.

Жадан: лукаві діти в цю лиху годину

забули встид, просрали Україну,

забили на духовність і борню,

і взагалі творять якусь фіґню.

Бажан: Нехай посміє хто загрожувать країні,

Де є такі батьки, де є такі сини!

5

Бажан: Зростуть мої сини, робочі чесні люди,

Й за брата встане брат, за батька встане син,

Брати мого життя надійдуть звідусюди,

І буде путь одна, і буде клас один

Жадан: Бідує місто. Кинувши фрезу,

робітники на заводському ґанку

лаштують косяки, бузять бузу,

розводять спирт, заводять варшав'янку

і, втерши соплі та скупу сльозу,

майовки перетворюють на п'янку.

6

Жадан: Село мине спокуту цю тяжку.

Село – це корінь нації, це води,

що рушать берег. Молодь на лужку,

Бажан: І тіло в них міцне, і плечі в них широкі,

І мисль оформила опуклі їх лоби.

Жадан: довірившись сільському ватажку,

заводить, навернувшись до природи,

народні сороміцькі хороводи.

Бажан: Безсмертна їхня кров живе в серцях народу,

Живе в серцях батьків, онуків і дітей

Це кров, пролита в час великого походу,

Це перша вільна кров в історії людей.

7

Бажан: Ти з нами і для нас, товаришу Життя!

Жадан: Тому життя ніколи не втрача

своїх прозорих гомінких проекцій.

Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,

Бажан: Як б'є наш меч, як пробива наш спис!

Жадан: бере за руку втомлене дівча,

і вже вони – аж дня не вистача –

займаються конспектуванням лекцій,

зневаживши вимоги контрацепцій.

Бажан: Як б'єшся розмірено й зважено ти

В часи, коли смерть потрясає світи.

8

Жадан: І лиш зоря над містом пролягла,

юнак змахне краплини із чола

і молодечо усмішкою блисне.

Бо попри те, дала чи не дала,

Бажан: О невситима радосте видіння й пізнання!

Жадан (?): у щастя людського два рівних є крила:

троянди й виноград – красиве і корисне.

Як ви гадаєте, в кого з них більше смислу?

Нащо оце я розвела балаган між класиками і сучасниками – просто позбиткуватись і показати свою оригінальність, "постмодерність"? Якби ж то – просто ні до чого, ні сіло ні впало щось із себе показувати можна тільки письменникам, і то модерністам або постмодерністам, що "забили" на логічно структуровану прозову форму. Журналісти ж можуть дозволити собі понтуватись тільки з якогось злободенного приводу і за якоюсь публіцистичною логікою – все має бути обґрунтовано, на часі і "к мєсту". "К какому ж ето мєсту" – по-перше. 9 червня в Києво-Могилянській академії відбулося читання ще ненаписаної прозової книжки Жадана "Депеш мод" (другої прозової книжки після "Біг Маку" – назва взята радше не з меню Макдональдса (хоч, певне, і з нього також), а з назви пісні; а ось тепер в назві книги вже маємо назву цілої групи), яке, по ідеї, має бути вже відображене в пресі. Це ж вагома подія, адже у читанні брав участь А.Бондар і був присутній певний кавалок літературно-видавничих кіл, який завжди приводить із собою видавництво "Критика"... По-друге, наркотично-піднесений пафос М. Бажана призначався послужити тлом для безглуздого "порівняльного дослідження", демонстративна безглуздість якого відповідає безглуздості як основній ідеї творів Жадана. Безглуздість (не зміст і не оспівування, а нейтральна її констатація) – це і є той ярлик, який я збираюся повісити на Жадана в цій статті. Бажан (не він сам як такий, а як представник радянської поезії) і Жадан різняться як раціональне бажання та ірраціональне жадання – ха-ха – але про це пізніше.

На вищезгадане публічне читання вже наїхав "Украинский литературный портал" (www.proza.com.ua) в особі його керівника Анатолія Ульяненка. Ульяненко вважає, що Жадан застосовує "Х..й как метод украинской литературы": "Люд хлопал, смеялся, держался за животы и стеснительно опускал глаза при слове "х..й". У мальчиков и девочек заворачивались кишки от радости, когда Сергей воистину по-постмодернистски шутил, частенько упоминая "е..ного президента", "факин католиков", "тупую бл..." и прочие словосочетания, которые в обычном жителе маленького села должны вызывать неистовый восторг. И вызывали! Вызывали точно так же, как и лампочка вызывает у собаки Павлова бурный прилив слюны. Радостной слюны в этот вечер было в избытке. Извините, но мы не можем разделить всеобщего восторга, ибо все происходившее на сцене показалось нам своеобразной истерией на почве недоразвитого и неполноценного литературного процесса. Европа уже давным-давно пережила эпатаж такого рода. В той же Франции или Германии, где нам довелось побывать и видеть ситуацию воочию, уже давно не падают в обморок от матов, голой натуры, разговоров о наркотиках и поедания экскрементов мертвых аквалангистов. Не падают, потому что устали от подобного однообразия. Все это осталось в виде естественного этапа развития искусства. Куском прошлого, которое заслуживает внимания, но не претендует на реинкарнацию или канонизацию. Несмотря на то, что европейское искусство таки загнивает, оно не задерживается на одинаковых формах. Оно продолжает искать. Неужели мы уже нашли? Неужели рефлексии, сваренные на мате да упоминании модных слов – это конечный пункт украинской литературы? Когда заглядываешь на полки с украинской книгой, создается впечатление, что таки да..." По-перше, який може бути кінцевий пункт у літератури, по-друге, абстрактні заяви щодо поличок з українськими книжками варто ілюструвати конкретними прикладами. "Дело не в том, что Сергей Жадан знает слово "х..й" и обильно поливает им читателей. Дело в том, что нам этот "х..й" пытаются скормить как нечто небывалое, прорывное, современное. Но, извините, нам уже не хочется падать в обморок. Мы все это уже слышали. И нам очень грустно оттого, что украинская "богема" (ха-ха!) продолжает существовать в столь ограниченной среде, отставшей от всего остального мира. Нам грустно оттого, что лишь эпатаж привлекает внимание, и, что самое ужасное, эпатаж дешевый".

Стаття Ульяненка, можливо, цілком адекватно характеризує саме дану презентацію, але аж ніяк не Жадана. Майже певна, що Жадана він не читав, що, звичайно, не позбавляє його права написати статтю про презентацію – але по одній презентації не можна робити однозначних висновків про чиюсь творчість. Річ у тому, що Сергій Жадан зовсім не "пытается скормить "х..й" как нечто небывалое, прорывное, современное" – просто публіка таким його, вибачте, "ковтає". І це закономірно, адже сучасна публіка вже не має звички закидувати тих, хто перед нею виступає, гнилими помідорами і тухлими яйцями (і багато хто з цього користає), сучасна публіка або сміється й розважається, або нудьгує, але аплодує, і на даній презентації публіка обрала перше.

А щодо матюків у літературі – якщо, скажімо, в прозі Оксани Забужко матюки дуже емоційно насичені, а Лесь Подерв'янський пропонує нам квінтесенцію матюкових конотацій, то у Сергія Жадана, як і в Юрія Андруховича, матюки... майже непомітні чи природні для певного контексту. Тобто Жадан вживає таке "епатажне" для літератури слово "х..й", оцей самий універсальний означник за Ж. Лаканом, так, що воно не привертає особливої уваги, він робить безглуздим вживання чи уникання цього слова, наче позбавляючи його сили й "матюковості". На мою думку, Жадан матюкається не часто і не рідко, але однаково природно й ненав'язливо. Ось приклад з "Біг Маку": "Зараз я намагаюся переповісти все це Сільві, виловлюючи її увагу з атональних джазових ям і порожнин, Сільві погоджується – так, справді тупий панк, що тут скажеш, розмова не в'яжеться, і я відкриваю наступну банку, все одно, поки що нічого цікавого – голі пасовища, безлисті лісосмуги, печальна березнева Австро-Угорщина, мабуть, саме такою її запам'ятали російські піхотинці навесні 45-го, депресивний доволі ландшафт, ось вони і х...чили наліво й направо елітні дивізії нещасних націонал-соціалістів".

Ульяненко править своєї: "А народ хлебом не корми, дай роман с персонажем, который бы курил траву да философствовал о том, какое же все-таки гавно наша жизнь. Мода на рефлексии молодых людей, выплюнутых на маргиналии реальности – это и есть сущность современного литературного процесса в Украине". У тому ж таки "Біг Маку" Жадан дає вичерпне пояснення, чому він захоплюється маргінальними типами, причому маргінальними не обов'язково за своїм соціальним становищем (зовні вони можуть бути цілком успішними, а можуть і ні), а за тим, як вони спілкуються, як поводяться і що твориться в їхніх головах (найменший проблиск думки в сучасному світі може загубити ціле твоє життя... хоча, втім, і цей проблиск цілком можна пристосувати-сублімувати до оточення). "Знаєш, якщо ти подумаєш, із ким саме зустрічався протягом свого життя, то складеться враження, що хтось спеціально зіштовхує тебе з найкращими громадянами цієї дивної планети, я потім колись дякуватиму небесам за те, що мені довелося спілкуватись з такою кількістю потвор і невдах, я впевнений, що ніхто інший не спілкувався зі стількома аутсайдерами, які, коли добре подумати, і складають сіль нашого пошматованого дотаціями і дефолтом суспільства, бо яка радість спілкуватися, скажімо, з керівниками банків чи комерційних структур, вони ж говорять цитатами з власних бізнес-планів, про що можна говорити з молодими науковцями, спортсменами чи дилерами, ну, гаразд, можна про ланч, перші п'ять хвилин, але вони і далі говорять про цей свій ланч, зрештою, тут немає нічого поганого, вони говорять про нього не тому, що не можуть говорити про щось інше, просто вони не знають, як говорити про щось інше, ось і говорять собі про ланч, інша річ отакі виродки, як Джон Леннон (чоловік, схожий на Джона Леннона – І.В.), печальні обрубки великої європейської псевдореволюції, вони в принципі всюди однакові – що тут, що у нас, і тих, і тих свого часу боляче травмували історіями про психоделію й ойкумени, потім вчителі непомітно перебралися на нові помешкання, а ці бідаки ще й досі бовтаються під холодними європейськими небесами в пошуках миру та благополуччя, натомість регулярно отримуючи свою порцію тріндюль від муніципальних властей, ось, наприклад, цей Джон Леннон, розумієш, ми з ним сидимо вже дві години, а я й досі не знаю, як його звати, власне, я не питаюсь, а він не говорить, спитатись би в індуса, так той, здається, і власне ім'я забув, якщо колись і знав".

Щодо майбутньої книги "Депеш мод", мені дещо важко її оцінити, оскільки я особисто не сприймаю на слух Жадана у власному виконанні... Якщо Жадан "визнаний критикою лідером поетичного покоління 90-х", то "Депеш мод", як мені здалося, досить типовий твір "дев'яностиків", власне, не знаю, чи може бути інакше, якщо дія роману відбувається на початку 90-х в Харкові. Подвійна сцена: по радіо йде передача про історію групи "Депеш мод", вигадана Жаданом і розказувана нудотно-радянськими інтонаціями, розповідь раз у раз переривається співами якогось одного і того самого "заслуженого-народного діяча", усе це слухають двоє рагулюватих чуваків, чи то п'ючи пиво, чи то курячи траву, і кидають дурнувато-безглузді коментарі. Жадан як маестро безглуздих розмов, безглуздої поведінки і безглуздих ситуацій вже не задовольняється просто безглуздям, а починає нанизувати безглуздя на безглуздя, хоч я би не сказала, що від того безглуздя стає більше – це не та річ, яку можна нагромаджувати і нагнітати, в якій кількість переходить в якість. Наприклад, темряви чи туману практично не буває мало або багато, хоч вони і можуть бути різної густини, але вони або є, або нема – те саме з безглуздям. Під безглуздям я розумію того високого абсурду життя, як-от в екзистенціальній філософії Камю, що його людина водночас і усвідомлює, і абсурдно заперечує, й бореться проти нього, я маю на увазі миршаве побутове безглуздя, що не є ні гротескним, ні трагічним, ні філософським, ні новим, ні веселим і ні сумним, а просто ніяким, як і належиться всякому порядному безглуздю ("і час іде, як загиблий вояк, в чергову атаку – тобто ніяк"). Безглуздя однаково бринить і в віршах, і в уривчастій короткометражній прозі Жадана, і, як на мене, то у віршах воно цікавіше, тому що у віршах, принаймні, вільне захоплююче образне мовлення, а проза більше скидається на щоденник, але з іншого боку, вірші не можна сприймати у великих дозах, а проза для того й пишеться, щоб довго вас тримати... Може, саме тому майже всі поети рано чи пізно переходять на прозаїчну прозу, тільки одні освоюють її, а інші просто бавляться, як ото зараз Жадан. І оте безглуздя вас або зануджує, або "приколює" і проймає.

І те, що Юрій Прохасько в післямові до "Біг Маку" пише, що "Роман із Заходом у Жадана виразно не склався" і що "Ці оповідки не роблять різниці між Заходом і Сходом, між Центром і Провінцією, ба навіть між окремими містами – останніми бастіонами окремішньої тотожності", натомість, описуючи одноманітний глобалізаційний простір, є цілком симптоматично – які можуть бути романи чи ідентичності в безглузді? Безглуздя – субстанція однорідна... В навкололітературних колах серед інших дурниць я кілька разів чула дурнуватий конструкт "перевершити Андруховича" – на мою думку, можна сказати, що Жадан "перевершив Андруховича" в своєму флегматизмі, оскільки нейтральна констатація безглуздя є вищою точкою флегматизму (наявність цілісного сюжету вже виключає безглуздя). До речі, "Біг Мак" і присвячується, зокрема, Андруховичу.

Якщо те безглуздя викривати, висміювати, іронічно відсторонюватись від нього, протестувати – то це вже не буде безглуздям, тому що ви бачите і пропонуєте якусь альтернативу. Жадан же намагається його тільки ніжно фіксувати – і нічого більше, нічого такого, що, не дай Боже, може поламати крихку конструкцію безглуздя, в якій однаково людині неможливо довго проіснувати, як у вакуумі. І все-таки раз у раз він натякає на існування чогось іншого, чогось поза – саме такий натяк він хотів почути із уст великого музиканта, коли гниття ясен обертає в безглуздий прах всю його божественну велич... "Справжню музику неможливо зіпсувати поганим виконанням, це точно, скільки років вони його грають, у скількох занюханих клубах вони виступали, а все одно – починають грати "Біг Мак", і все стає на свої місця, і всі розуміють, що життя – річ чудесна й таємнича, і навіть наближаючись до його обшивки, вже майже торкаючись його тугої холодної поверхні, ти все одно ані на півкроку не наближаєшся до його розуміння, тому що воно, це розуміння, існує не затим, аби відкриватися таким мудакам, як ти, воно існує, щоб тобі просто було добре". В останньому розділі "Біг Маку" Жадан взагалі різко зраджує однорідному безглуздю попередніх розділів, оповідаючи про своє жорстке пацаняче прекрасне дитинство "блаженних" вісімдесятих, коли "подобається різна туфта, гормони грають, висипають прищі, хочеться поставити цілий світ рачки" – порнографія, фотографія, пиво з горілкою й заригані підручники, ранній петтінг і вічний онанізм, зварйоване футбольне боління малолітньої шпани із бійками з батьківськими кастетами, заточеними викрутками і "перами" тощо. Абсолютно контрастний щодо глобалізаційного никання і відчайно-безглуздого спілкування світ, де буяла тваринна енергія, де пульсувало "справжнє живе життя", модна буддійська туга за яким в сучасному літературному дискурсі вже починає відверто діставати... Можливо, автор протореним шляхом, який вказав нам Фройд, саме в дитинстві шукає витоків поточного життєвого безглуздя. Він і справді закінчує цей сюжет фройдівським мотивом – дорослий вже герой дізнається, що найкращий друг дитинства, "відбитий чувак", якому герой колись врятував життя після ножового поранення в бійці відморожених футбольних вболівальників, із білою гарячкою потрапив в психлікарню. Дізнавшись про це, герой вирішує провідати його і дізнається від головного лікаря, що іще в часи їхньої дружби той спав із власною мамою, яку він при ньому матюкав і бив, яка смалила сигарету за сигаретою під дверима лікарні, коли сина штрикнули у живіт... Більшість пацанів з дитячої компанії давно поспивались чи повмирали, і тільки наш герой виграє віденські стипендії і тупо швендяє ЄСом, зустрічаючи всіляких тупих панків, відморожених митців-емігрантів, збочених порушників порядку, арабів, "що закидаються фармацевтичними засобами... щоби побачити Ісуса-немовля в білосніжному памперсі" ("вони ще зберегли здатність сприймати світ по-дитячому, вони взагалі як діти, он як до вибухівки тягнуться"), шоколадних індусів у вічній наркотичній сплячці, п'яних студентів-богословів, долбаних музик та інших "потвор і невдах".

Тобто Жадан таки не втримується в межах "чистого безглуздя", втім, це було б доволі нудно. Крім опису підліткових пристрастей, він навіть, флегматично віддаючи данину моді, спромогається на (чи не може стриматись від) кілька (принаймні, два) антисоціальних виступів, абсолютно нехарактерних загальному "пофігізму" роману. "... нас і так позбавили найнеобхіднішого, що нам залишили? – такі-сякі громадянські права, купу виродків, котрі хочуть нами опікуватися, масу ублюдків у пресі й на телебаченні, продажні вибори, смердючі політичні рухи. Якщо ти не цікавишся шоу-бізнесом і макроекономікою, тебе просто вважають за симулянта і дезертира, який становить пряму і безпосередню загрозу суспільству, так що найкращий і найдешевший спосіб вирішити всі твої проблеми – це запхати тебе в яку-небудь контору або дати тобі в кредит який-небудь на фіг тобі не потрібний будинок із великою клумбою, за який ти будеш півжиття повертати кредити, щоби в голову не лізла різна х...ня..." "Хоч би як ви маскувались і грузили населення, все одно потім говоритимуть – ось вони, ці продюсери й телемагнати, які перетворили нашу, не таку вже й погану, цивілізацію на купу ідеологічного гівна та маскультової бутафорії. Ви можете скільки завгодно запускати свою контрпропаганду, яка, ясна річ, вигадана теж вами, говорити в так званій прогресивній пресі та на незалежних ефемках про тотальний тіві-контроль, про зомбування, вироблення інформаційних рефлексів і тому подібну пої...нь, очевидно, що і надалі більшість дезорієнтованого суспільства буде вестися на ваші лажові розкладки і, згідно з ними, ділитися на хороших і поганих, правильних і неправильних, словом, брати участь у вигаданих вами змаганнях на виживання. Але річ у тому, – і ви самі це знаєте, добре знаєте, – що можна просто відмовитись від участі, відмовитися і все – вимкнути свій ящик, послати на х... листоношу і не відповідати на повістки, щоправда, мало хто з такої можливості користає, це вже, безперечно, ваша заслуга, результати вашої посівної. Он ви скільки всього придумали, вся ця ваша бойова термінологія, вигадані вами терміни й поняття: "конформізм", "нонкомформізм", "альтернатива", "субкультура" – ви розливаєте це гівно зі своїх брандсбойтів, і що найприкріше – купа народу ведеться, героїчні підлітки намагаються створити опір, ведуть боротьбу, організовують підпілля, навіть не помічаючи, що джунглі, з яких вони намагаються вирватися, зроблені з якісної бутафорної гуми, обробленої протипожежним розчином. Гаразд, я справді можу багато чого закинути цій цивілізації, і то без жодного зла, просто так – задля обміну інформацією, сказати б, але справа не в мені, я далекий від того, чим ви займаєтесь, я навіть програму телепередач ніколи не читаю, пишатися тут, можливо, і немає чим, але все ж. Просто мені не подобається той пафос, із яким ви все це робите, до чого вся ця помпезність, коли ви починаєте говорити, наприклад, про втрачені покоління чи революції в мистецтві. Які втрачені покоління? Мені не вистачає у ваших діях цинізму, всі ці соплі, які розмазують по щоках борці з режимом і несправедливістю, так, ніби хтось із них справді мав намір щось змінити, ви недопрацьовуєте, відверто не допрацьовуєте. Збудовані вами в кінопавільйонах барикади, інсценізована вами боротьба між респектабельністю і бунтарством, сплановані та проплачені вами на багато років вперед поколіннєві, релігійні та міжетнічні конфлікти, всі ці робочі моменти великої мильної саги, котрій ви безуспішно намагаєтесь надати рис епопеї і трагедії – вони насправді не затягують і не тримають біля екранів. Ви халтурите, і я сподіваюся, саме це колись і заведе вас, врешті-решт, у глухий кут. Тому що, ну подумайте самі, – скільки може існувати бойз-бендів на душу населення, скільки різновидів пральних порошків потрібні людству, скільки кримінальної інформації людина спроможна сприйняти за добу? Все ж обмежено, обмежено, насамперед, фізіологічними можливостями сучасної людини, а вони – і ви це, знову ж таки, знаєте краще за мене – доволі скромні: здоров'я сучасної людини, підірване фаст-фудом і безпечним сексом – вигаданим вами, аби відволікати пролетаріат від класової боротьби, – такого здоров'я надовго не стане. І найгірше те, що для вас це закінчиться хіба лише фінансовим банкрутством і терміновим розпродажем акцій ваших великих тіньових американських гірок, на які ви перетворили нашу, загалом доволі симпатичну, цивілізацію. Хто по-справжньому буде оплакувати повну і цілковиту загибель усіх телепродюсерів, разом узятих? По-справжньому – ніхто. За вами немає сильних здорових почуттів, нормальної вітальності; вся створена вами сітка телепрограм елементарно втрачає свою актуальність і необхідність, якщо її щотижня не оновлювати. Як на мене, куди привабливіше просто не спілкуватися із вашими персонажами, незалежно від того, за що вони боряться – за стабільність на біржах чи перемогу ойкумени, ви їх створюєте за якимось скаутським принципом, всіх цих чуваків – припухлих від біржових перепадів рано постарілих економістів з одного боку й удавано розбитих побутовим пресом і соціальною неадекватністю пантових нонкомформістів – з другого; вони всі грають у свою воєнно-польову гру, намагаючися будь-що захопити зелений прапор супротивника, але знайшовши його, максимум, що вони можуть, – це перегрупуватись, провести необхідні заміни особового складу і наново ганяти в лісах, виправдовуючи своє суворе скаутське призначення. Спілкування з вашою цільовою аудиторією просто грузить, ці діти, вони просто запресовані ідеологією і пропагандою – наприклад, коли вони курять драп, вони ж не просто курять драп, вони займають певну соціальну позицію, твою мать, і з ними треба рахуватися; коли вони слухають якусь музику, вони обов'язково закладають у це якусь ідеологічну концепцію; вони мені говорять, ти ж ось, чувак – за всім, що ти говориш, теж стоїть певна позиція, за цим же щось стоїть, і я особисто не маю аргументів, а головне – бажання, аби переконати їх у чомусь зворотньому. Так чи так, мені завжди простіше було не пояснювати, ніж користуватися вигаданою вами ж термінологією, тому що я не люблю, коли в побутовому, скажімо, алкоголізмі чи побутовій, скажімо, невлаштованості вбачають жест і знак, це неправильно, як на мене, а якщо і правильно, то все одно по-дебільному. Моя б воля, я побудував би яку-небудь ідеальну Китайську народну республіку, так, щоби Китай, але без підараса Мао, щоби там не було ніяких бойз-бендів, селф-мейд-менів, мідл-класу, інтелектуалів й андеграунду, натомість – прості емоції, просте спілкування, секс без презервативів, економіка без глобалізму, парламент без зелених, церква без московського патріярхату, а головне – ніякого кабельного телебачення..." Все якісь зриви на патетику, мляве борсання в безглузді, докази марності цього борсання, філософія ескапізму і врешті, всім на диво, доростаємо вже навіть до утопії... Але пристрасті тут-таки перегоряють, потічок риторики швидко пересихає, бульбашки лускають – і знову "в Багдаді все спокійно", продовжуємо загнивати в рідному глобалізаційному болоті, ну, і добре. Ще я помітила одну цікаву річ – Сергій називає секс "тягомотиною" і прославляє дружбу "в хорошому значенні цього слова, себто без секса", але якщо вже цією фігнею "страждати" чи займатися, то чомусь конче без презерватива, що порівнюється із фаст-фудом (протигазом?). Жадан дивним чином зациклений на цій темі і у віршах, і в прозі – і чого він такий лютий на невинний і цілком корисний винахід, дуже навіть зручний та помічний і для жінок, і для чоловіків... Причому не зрозуміло, чи таку дивну агресію викликає саме презерватив як такий, чи взагалі будь-які природні й штучні засоби контрацепції? Що, най приносять жінки щорічний приплід – більше народу (виродків, ублюдків, невдах і потвор...), менше кислороду, зате ще цікавіше буде на нашій дивній глобалізованій планеті. Може, варто пошукати корені презервативофобії у дитинстві?

Інна Волосевич, inana@ua.fm

 
© агенство "Стандарт"