журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

суспільство

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

ПРОФІ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

Культреванш

Не для еліти

ПО ДІАГОНАЛІ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2004

ПО ДІАГОНАЛІ

Загадка Капранових

Глухий кут українського розважального читва

Брати Капранови дуже круто починали: дотепні привабливі видавці-близнюки із дружинами-близнючками, якесь "темне", сповнене найнеймовірніших пліток минуле, класна захоплююча книжка "Кобзар-2000", скандальні виступи з оригінальними прийомами, яскраві театралізовані шоу, "Золотий Бабай", чи не єдина в Києві суто українська "Книгарня" в Києво-Могилянській академії із багатим вибором українських книжок і літературними презентаціями, прикольні статті в журналі "Книжковий клуб плюс"... І я ніколи не думала, що колись сяду писати про них статтю із таким підзаголовком.

У результаті не побоюсь сказати, що, на мою думку єдиною нормальною книжкою, яку видали Капранови, так і залишився їхній "Кобзар-2000". У травні в "Книгарні" відбулася презентація нової книжки братів "Приворотне зілля", яка поки що мало де продається. Порівняно з "Кобзарем" нова книжка, відверто кажучи, дещо розчаровує, оскільки просто є повторенням старого.

У скороченому вигляді вона цілком могла б увійти до "Кобзаря", але якщо в "Кобзарі" багато оригінальних і стисло викладених історій, що постійно тримали в напрузі, наче нові незвичні пейзажі, то в "Приворотному зіллі" сюжет досить розтягнутий, особливо на балачки рогулюватих суржикомовних есбеушників. Інтрига полягає в тому, що якісь органи правопорядку (СБУ?), занепокоївшись свідченнями про паранормальні явища в глухих українських селах, посилають двох оперуповноважених перевірити село на наявність відьом під легендою збирачів фольклору (а внутрішні сили як внутрішні сили: ні бе, ні ме не те що в фольклорі, а й взагалі по-українськи). Кілька описів, як наші люди соромляться своєї мови – по-моєму, це вже застаріле явище, я сама зі Львова, але давно вже не зустрічала подібного ставлення до української мови, яке справді побутувало на початку 90-х, ні в Києві, ні, скажімо, в Криму, от щодо Сходу, правда, не знаю... Вони стикаються з багатьма чаклунськими штучками й химерними трафунками, на молодшого оперуповноваженого ворожать аж три відьми, і одна таки заворожує мало не до смерті, врешті вони потрапляють на шабаш відьом із чорним цапом та головним чаклуном, на якому присутні всі жінки села, голі й з мітлами... Потім зранку ті самі жінки любенько стоять на службі в церкві і спалахують праведним гнівом, коли мєнти намагаються їх в чомусь звинуватити, натомість доводячи, що це якраз вони напивалися, порушували громадський спокій і творили різні блюзнірства, за що їх мають позбавити погонів. Коротше, представникам влади залишається одне – хутенько ноги в руки й геть з того бісового села.

Ну, то й що з того? Еротичність – слабо, "детективне розслідування" – ще слабше, та й гумор так собі – єдине, що багато всіляких історій та описів різних українських повір'їв і чаклунських звичаїв. Книга кишить голими жінками на тлі повного місяця (таке враження, що в тому селі стабільно висить повний місяць), та всіх цих ню Капранови описують хоч і ласо, проте на диво одноманітно, оголені жінки й дівчата всі якісь безликі й нецікаві, наче наклейки на холодильнику – і всі до одної "голі та бездоганні".

Свого часу Капранови створили дуже вдалий проект "Кобзар", за їх власними словами, з того, що "лежить під ногами" (а під ногами у братів "Шевченко, жінки і міфологія"), і як творці побачили, що це добре. Але може вже досить дивитися собі під ноги і варто пошукати "нових (голих і бездоганних) форм в мистецтві"?

Але якщо письменники Капранови продукують цілком якісні речі, то видавці Капранови... Жоден видавець не дорівняється до них за кількістю української художньої макулатури. Цікаво, вони ніколи не вигукували один одному, як в рекламі: "Стрес – звичайно, але ти подивися, що ми видаємо!" Від таких книжок точно може з'явитись "важкість у шлунку". Я не можу однозначно робити таке твердження щодо всіх книжок "Зеленого пса" і творів "Роман-газети", але мені цілком вистачило однієї тільки Дани Дідковської (її можна брати як показник, адже вона є однією з найбільш успішних капранівських авторів, переможниця "Бабая") – якось немає охоти длубатись самі знаєте в чому, в ефемерній надії знайти якісь неждані-негадані перли. Про ці книжки практично ніхто й не пише, бо тут немає про що писати, пишуть тільки про феєрії-"хепенінги", які Капранови довкола них влаштовують. Хоча самі видавці, бува, жаліються, що їхні автори "сині від критики", незважаючи на те, що "прекрасно розходяться". Не знаю, де це вони прекрасно розходяться, якщо їх практично немає в книгарнях – за словами знайомої продавщиці однієї книгарні, що якось замовила книги "Зеленого пса", "продавався тільки "Кобзар" і Дідковська, а решта все – мертво". Надзавданням було довести, що українська розважальна література може бути не гіршою від російської (комплекс меншовартості можливо здолати не тим, коли щось покажеш і докажеш, а тим, коли перестанеш щось доказувати). Але гірша вона, ну от гірша, і квит. Зокрема, Дідковській до Полякової-Дашкової-Устінової, як до неба, навіть такої одної, щоби удостоїлась сумнівного титулу "української Донцової", в нас нема, і слава Богу. Але їхнє читво краще від нашого не тому, що воно їхнє, а з тієї простої причини, що в нього було "вбухано" зовсім інакші, серйозні гроші. Російські видавництва, які штампують мільйонні наклади, формують свої "золоті" серії зовсім не з тієї писанини, яку їм надсилають на поштову адресу і в електронні скриньки. Вони наймають крутих професійних писак, акул пера, які справді вміють писати бестселери із тим наркотичним ефектом, що не дозволяє людині відірватися від книжки – така дія також властива, скажімо, телевізійним "мильним операм"; залучають експертів, добре обізнаних із життєвими реаліями тої ж таки міліції чи будь-якої іншої професійної сфери, а також дамочок із глянцевих жіночих журналів – для опису переживань та інтимних сцен. І найголовніше – вони мають відповідну книготорговельну мережу, яка є найнеобхіднішою умовою, щоб така література стала масовою, саме через масові продажі й створюється певна субкультура читачів певної продукції. Брати Капранови іще не створили такої мережі – тому їм поки й не світять масові продажі. Щоправда, вони створили власну мережу "книга-поштою" – такої системи, як "Книгоноша", не має жодне українське видавництво.

Капранови натхненно закликають увесь український народ: "пишіть – ми будемо видавати" – після "пишіть" іще варто радісно вставити "що завгодно і як завгодно", "дайош друк творчих доробків усіх охочих українців!". Щодо численних особистостей "з творчими нахилами", які щось там пописують і штурмують своїми рукописами видавництва, то мало яке видавництво взагалі звертає на них увагу – як це парадоксально (адже майже кожен письменник із цього починав), але практика, на жаль, свідчить, що одненька вартісна річ вигулькує із графоманських звалищ десь приблизно раз на п'ять-десять років. І то невідомо, чи зважиться видавництво вкласти у те "вартісне" свої кровні – тому більшість відомих мені видавців таки вважає, що перегляд надісланих рукописів – це "дурного робота".

Продукція Капранових в кращому разі відповідає рівню серії "Коронації слова" (здається, та сама технологія відбору книжок), яку, на мою думку, стало можливо читати тільки після того, як до неї долучились кількоро професійних письменників, як-от Василь Шкляр та Євгенія Кононенко. В принципі, більшість видавництв, які спеціалізуються на художній літературі, видають у певному співвідношенні хороших, середніх і нижчих від середнього письменників, причому, перша категорія "прикриває" другу і третю – це можна сказати, наприклад, про "Кальварію" і "Піраміду". Те саме співвідношення існує і в журналі "Четвер", там взагалі чітка ієрархія: першу частину журналу віддано "метрам" містечкового, місцевого і навіть всеукраїнського масштабу, а другу – графоманам і початківцям -"бамбіні". Капранови ж, здається, свідомо цураються видавати повноцінних письменників-брендів, залишаючи цю роль виключно для себе.

А річ у тім, що в капранівській "ідеології" є одна цікава суперечність, яку я, власне, й обізвала "загадкою Капранових". З одного боку, вони чітко спрямовані на прибуток, який є для них абсолютною цінністю. Наприклад, коли два роки тому ми з братами обговорювали конкурс "Книжка року", вони стверджували, що на конкурсі перемагають абсолютно неприбуткові книжки, тоді як найкраще продаються "Енциклопедія для дівчаток" видавництва "Школа" і книжки донецького видавництва "Бао". Справді, небагато книжок-переможців "Книжки року" можна назвати "бестселерами", а проте виставляти безграмотно здерті із зарубіжних видань вар'ятську "Енциклопедію для дівчат/хлопців" і якусь там "Енциклопедію української кухні" на "Книжку року" також віддає маразмом. Прибуток в наш час давно став універсальним виправданням для існування будь-якого г... ("на це є шалений попит, отже, це потрібно людям" – але насправді цей "шалений попит" зазвичай не "є", а штучно створюється грошима, вкладеними в розкрутку), але ж великі прибутки так само можна заробити й на якісній продукції. І тільки від інтелектуального розвитку або моралі підприємців залежить їхній вибір, на чому їм заробляти – чи зможуть вони щиро пишатися своєю продукцією?

З іншого боку, Капранови хочуть багато заробляти саме на українській літературі – це мало кому вдавалося, але як дерзати, то дерзати. Суперечність же в тому, що вони вирішили поставити на масову розважальну літературу (як на нібито найприбутковіший сегмент будь-якого книжкового ринку, який, до того ж, в Україні майже відсутній), не маючи для цього відповідних ресурсів, ні матеріальних, ні інтелектуальних. Тобто в результаті, наскільки я розумію, ні купи грошей, ні літератури (тільки віртуози видавничої справи можуть поєднати одне з другим, але більшість видавців таки досягають однієї з цих двох складових за принципом або-або). Бо коли література є низькопробною, то навряд чи її врятує той факт, що вона є українською... Брати вважають, що сучасна українська література є надто інтелектуалізованою (багато людей якраз тим пишаються, знову ж таки виводячи з того нав'язливо-патологічну тезу, що вона є кращою (вищою) від російської) – але так звана "інтелектуальна" література якраз має хай невеликий, але свій сегмент. На який же сегмент розраховані книжки "Зеленого пса" – на тих, кому пофіг, що читати, аби було українське?.. Я щиро не розумію, як можна, нібито маючи мудру голову і літературний смак, видавати таку українську... дурню?

Є тисячі класних книжок, в тому числі світових бестселерів, не перекладених українською – купуйте права, здобувайте гранти й перекладайте – та ні, це не те, нам же треба питомо українське. О’кей, уже є чимало талановитих наших письменників (не тільки масове художнє читво, а й поезія, філософські роздуми і наукові твори запросто можуть стати бестселерами в "літературно розвинених" країнах), яких потрібно видавати й піарити – і жоден з них не друкується в "Зеленому псові". Є врешті-решт багато неперевиданих (або перевиданих досить невеликими накладами) творів класиків – Багряного, Винниченка, Хвильового, Домонтовича, раннього Тичини, Антонича, Вінграновського, Кримського – ну, на них, певне, вже точно не заробиш, якщо вони не входять до шкільної програми... "Классики сейчас не в цене". Натомість, на думку Капранових, "нині культовими особами є спортсмени, моделі, співаки. При всій повазі до їхньої сили, голосу та відчуття гармонії, треба сказати, що переважно інформація про них іде не стосовно світогляду і глибини висловлених думок (в професії спортсмена, моделі й співака глибини думок поки що не вимагається. – І.В.), а – хто з ким спав, хто кому зраджував і таке інше. У результаті – загальний контекст суспільства одвернутий од мистецтва як такого. Політики наші як центр кристалізації всілякого суспільного інтересу оточують себе цими людьми: біля них крутиться сформований сьогодні "бомонд". Те ж саме бачимо по телебаченню: 200 чоловік ходять по колу й беруть одне в одного інтерв'ю. Ось такий замкнутий цикл, і сьогодні людині "з нуля" пройти, якщо ти, не дай Боже, письменник, якщо ти не співаєш, не танцюєш і не ходиш з голими цицьками по подіуму, – домогтися, щоб тебе почули, прочитали, можна тільки, якщо ти переходиш на їхню територію, оцих футболістів і моделей.

Отже, всі наші біди через недорозвинене суспільство – таке-сяке, одвернулось од мистецтва, повернулось до нього дупою і цікавиться собі спортсменами, співаками й моделями, а не письменниками і художниками, що, за Капрановими, мов викопні музейні рештки, залишились "героями минулого століття" – але невже це означає, що варто просувати письменників-нулів, які можуть зацікавити тільки голими принадами (не знаю, чи надовго вони їх врятують, як краса – світ...)? Чи тонкий розрахунок полягає в тому, що безнадійно отупіле суспільство мусить зацікавитися такими письменниками, які висловлюють свої думки на рівні спортсменів і моделей?

Капранови все ще ставлять на "цицьки" на обкладинках книжок, але вже потроху зневірюються і в них: "Сьогодні в Україні, не кажучи про більш розвинуті в літературному сенсі країни, існує така реальність: вже неможливо вигадати оригінальну назву роману, щоб кидалася в очі, щоб книжку хотілося купити. Усе про секс вже було, про Шевченка – було, про політику – теж. Останній твір, який виходить у нашій "Роман-газеті", називається "Голий президент". Все, на цьому можна поставити крапку і сказати, що література закінчилась. Безперечно, ми намагаємось вигадувати цікаві назви: вийшла книжка "Гра на роздягання", а зараз готується "Електоральний оргазм" – про любов на тлі виборів. Тепер подивимось на обкладинки книжок різних видавництв: на них намальовані приблизно одні і ті самі картинки. Буквально вчора ми були в книгарні й побачили дві книжки одного московського видавництва двох різних авторів, відповідно – з різними назвами, але однаковою обкладинкою – якийсь чолов'яга з автоматом. Далі вже їхати нема куди. Тому, на нашу думку, сьогодні інтерес до книжки диктується передусім інтересом до особистості автора (невже дожилися? – І.В.); якщо читач знає, що людина пише цікаво і забезпечить якийсь мінімальний рівень розваги. Репутація автора сьогодні значно важливіша за назву твору (вип'ємо за це! – І.В.). І ви подивіться на книжки так званих "розкручених" (а може, справжніх? – І.В.) авторів: їхні прізвища друкуються великими літерами, а сама назва – маленькими. І це правильно. А різноманітні хепенінги, шоу і все, що навколо, лише допомагають зробити перший крок до здобуття репутації, передусім – зацікавити читача своєю особистістю". Я гадаю, що вигадувати базарні заголовки типу "Електоральний оргазм" – це нормальне заняття для нас, журналістів, та не для письменників. Бо книжки – це все таки не презервативи, що мають приваблювати малюнком і назвою (от презерватив "Голий президент" – це хороша маркетингова ідея). Я скоріше неперебірливий, аніж вимогливий читач, але пам'ятаю свою першу глузливу реакцію на сакраментальну назву "Польові дослідження українського сексу", і якби не рекомендації мудрих людей, навряд чи взяла би таку книжку до рук – але це були часи, коли таку назву в нас ще можна було назвати незвичною... тепер такі назви "канають" скоріше як пародія. І якими ж особистостями зацікавлюють нас Капранови, окрім самих себе? Хіба Світланою Пиркало, що, склеївши свої статті для жіночих журналів, раптом отримала книжку...

Отже, насправді цікавими досягненнями з усієї видавничої діяльності Капранових лишаються тільки шоу і протести. Наприклад, спочатку Капранови протестували проти пільг видавцям, які буцімто вигідні Росії – "ми, власне, навіть проти пільг. Ми ж не інваліди, не пенсіонери – ми можемо власними силами заробити гроші. Тільки не треба нас чіпати і нам допомагати" – потім вже проти скасування пільг (українські видавці мусять бути прирівняні до інвалідів і пенсіонерів на книжковому ринку!..), від яких так завзято відхрещувались, але в обидвох випадках вони красиво й успішно спалювали книжки від імені підлих продажних законодавців. І всі їхні шоу виходять на славу – може, братам Капрановим краще було би піти у режисери: "піднімати" українське кіно і дотягувати його, скажімо, до рівня "Бригади"?

Одне з цікавих капранівських видовищ – "веселе потоплення українських відьом в акваріумі", що його Брати любовно називають "нашим кишеньковим шоу". На жаль, я цього не бачила, а було б дуже цікаво подивитися, як вони це роблять. В "Київській старині" я надибала багато всіляких цікавинок про українських відьом. За "Київською стариною", в кожному селі є одна-дві "визнані" відьми, але коли трапляється якесь лихо – засуха, наприклад, неврожай – то всі чоловіки зганяють всіх жінок до ставу і топлять їх підвішеними на мотузці, прив'язавши їм навхрест великі пальці рук до великих пальців ніг (я непогано плаваю і сама б хотіла попробувати, чи можливо виплисти в такій позі?). Часто бувало, що коли жінок при цьому не роздягали догола, то вони випливали завдяки своїм сорочкам й спідницям. Був навіть трафунок, коли прості мужики напали на карету княгині через наклеп її ворога, захопили свою пані, роздягнули її і пробували топити, але вона виявилася невинною... Тих жінок, які якимось чином спливали і, відповідно, виявлялись відьмами, не карали і не спалювали на вогнищі – їм пропонували на вибір або зізнатися у відьмацтві і поклястися, що не будуть більше робити шкоди, або вмерти, але ніхто не вмирав, а всі клялися, звичайно... От вам і жорстоке середньовіччя по-українськи!.. Також часто траплялися судові розгляди, коли хтось когось звинувачував у відьмацтві (наприклад, з метою заволодіти майном, адже в Україні жінки в ті часи мали право власності) – і обидві сторони наводили різні химерні анекдотичні докази... На кожне відьомське кодло був чоловік-відьмака, але він не мав особливої влади і чаклунської могутності, це була ніби як адміністративна посада – він мав наглядати за тим, щоб кожна відьма за рік виконувала певний "обов'язковий план" для сатани, а поза тим вона могла чаклувати як хотіла і скільки хотіла. Згадок про чаклунів, як-от капранівський дід Юхим із "Приворотного зілля", які б керували відьомським шабашем, я іще не зустрічала в літературі.

Ну що ж, побачимо, наскільки відьми виявляться прибутковими в сучасних реаліях... Взагалі, брати Капранови, здається, найбільш прибутковими на сьогоднішньому книжковому ринку вважають книжки із серії кулінарія-бджільництво-рибальство-дім-сад-город... У чому ж проблема, панове-браття – сидіть собі на бджільництві, конярстві, вазонках і розведенні акваріумних рибок, і не кажіть, ніби вам потрібна українська література. А якщо таки потрібна – то видавайте ж її нарешті!

Інна Волосевич, inana@ua.fm

 
© агенство "Стандарт"