журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

суспільство

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

ПРОФІ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

Культреванш

Не для еліти

ПО ДІАГОНАЛІ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2004

Не для еліти

Неукраїнський український письменник

Збираючись на кілька тижнів до лікарні, один мій приятель попросив підібрати йому читво, що зробить перебування на казенній лікарняній койці з панцирною сіткою не таким аж нудним. До читання приятель дещо вибагливий. Наприклад, чомусь не любить американських поліцейських романів і французьких психологічних трилерів. Йому б чогось знайомого, близького до постраданських реалій. Тільки Боже збав від новомодних "жіночих" детективів! Чоловік мусить читати щось "чоловіче".

Тому я відібрав йому кільканадцять російських бойовиків, намагаючись усе ж добирати по можливості якісні "стрілялки" чи "мочиловки". Але не втримався – поклав до купи книжечку кишенькового формату. Прізвище автора російське – Волков, але живе він на Тернопільщині, за освітою – лікар, пише українською. Колега скривився, бо не вірив у конкурентну спроможність не лише державної мови, а й вітчизняної "чтивної" літератури. Та все ж таки повівся, поклав книжку Волкова поруч з бойовиками Бушкова та детективами Ківінова.

Брехати не буду: мій приятель довго не хотів братися до роману українського письменника Олексія Волкова "Подорож у безвихідь". Назва, погоджуся, не найкраща. Навіть читача-песиміста вона не завжди привабить. Приблизно в подібній манері, щось пов`язане із розпачем, безнадією, горем та відсутністю перспектив, називали свої опуси літератори в період від кінця 80-х до середини 90-х. Тоді правду про сталінські табори, голодомор, брєжнєвський застій і загалом тотальне знищення всього українського кожен письменник, який поважав себе, не мав права ігнорувати. Справді: позаду в українців триста років гноблення, попереду – жодних перспектив. Але ж – ну не гріє назва "Подорож у безвихідь" пересічного читача на початку нового тисячоліття! Навіть якщо написати на обкладинці великими буквами слово "триллер".

Але ваш покірний слуга вже прочитав попередній, дебютний, роман Волкова з більш виграшною і багатозначною назвою "Виконавець", тому знав – автор гарантує якість. І поки не дочитаю до кінця нову історію, спати не ляжу. Навіть якщо текст буде гіршим за попередній – з принципу дочитаю. Не було потреби хвалитися впертою принциповістю: не зчувся, як заковтнулися триста сорок сторінок, лиш тоді перевів подих.

Та я – особа, зацікавлена в розвитку, пропагуванні та, зокрема, читанні сучасної української популярної літератури. А ось мій приятель в лікарні, опрацювавши улюблені російські бойовики, вирішив навіть не братися до українського роману. Лише хвиля нудьги, що накотила після лікарняних процедур від несподіваного браку читва, змусила його бодай з цікавости перегорнути перші сторінки. До речі, дія роману від самого початку розгортається в лікарні. Вже знайома атмосфера, ану-ну...

Всю цю передісторію я почув, коли приятель повертав книжки. Роман Волкова попросив дозволу притримати: взяла читати дружина, вже – за його рекомендацією. Потім, кажуть, приятелів тесть відкрив для себе цього українського автора. Хоча вони – представники тих самих "мас", для яких твориться масова культура, і про наявність української масової літератури з різних причин не чули.

Приятель, до речі, обмежився лише повною середньою освітою і працює в охоронних структурах. Його відгук на роман Олексія Волкова я процитую дослівно, навіть буквально. Колега, даючи оцінку прочитаному, вклався в одне речення: "Так інтересно, так, знаєш, захватує, так легко написано – аж не віриться, що це писав український письменник!"

Ось вам думка про перспективи сучасної української літератури і заразом про майстерність українських письменників пересічного потенційного українського читача, який не має філологічної освіти, натомість любить на дозвіллі зайняти себе читанням книжок, автори яких розповідають цікаві, захоплюючі історії. І в розмаїтті теперішньої української прози нічого для себе не знаходить.

Мені можуть заперечити. Мовляв, він і йому подібні навіть не шукають для себе українських текстів. І не особливо від того страждають. Справедливе зауваження. Але ж і ексклюзивні видавці Олексія Волкова, продюсерська агенція "Зелений Пес" на чолі з братами Капрановими, обмежуються невеликими тиражами потенційно тиражного автора. Більше того – відкривши завдяки постійно діючому відбірковому конкурсу "Золотий Бабай" цього "неукраїнського українського письменника", вони чомусь уперто не займаються подальшою популяризацією творів пана Волкова. Не знаю точно, але припускаю, що причин "непопуляризації" перспективного письменника може бути мінімум дві.

По-перше, видавці свідомо не влаштовують навколо імені Олексія Волкова широкої PR-компанії, діючи за принципом: "Талант пробивати не треба, нездари самі проб’ються". Тут є раціональне зерно. Більше того: з усієї серії, що її видає "Зелений Пес" під брендом "Золотий Бабай", романи письменника Волкова практично не мають політичної заангажованости. Ані герої, ані реалії, в яких вони діють, жодним чином не торкаються політичного життя нашої держави, реального чи вигаданого. Навряд чи сам автор висловлює цим свою громадянську позицію: в західних регіонах України навіть бомжі переймаються політикою. Не кажучи вже про людей з високою освітою, до яких, безперечно, належить Волков. Хоча своїм письмом він зайвий раз доводить: вища освіта для письменника не конче повинна бути філологічною. Мова про інше – герої Олексія Волкова роблять свій вибір і вступають у двобій зі злом незалежно від того, яка політична погода за вікном. Адже сам Олексій Волков – насамперед лікар. Тому поспішає разом із своїми героями на допомогу всім, хто її потребує. А потребують її насамперед ті читачі, кому хочеться ліків від нудьги. Волков і виписує їх. Незалежно від того, за кого його персонаж чи його читач голосуватимуть на наступних виборах. Отже, розкручувати такого автора треба, але поки що суспільство до неполітичності (не плутати з аполітичністю) в літературі не готове. Ось якою, на мою думку, є позиція видавців, коли йдеться про виведення "масового" письменника до цих самих "мас".

По-друге, широкої популярности, всупереч обраним "масовим" жанрам, не прагне сам автор. Особисто я з ним не знайомий, але кажуть – пан Волков не часто залишає рідну Тернопільщину. Воліє вести непублічний спосіб життя, вільний час присвячуючи своєму хобі – полюванню. Я тут уявив собі, як лікаря, котрий почав писати потенційні бестселери, видавці спробують зробити елементом відповідних PR-технологій, основна вимога до яких – вимушена публічність. Постери з його обличчям у книгарнях, слогани на кшталт "Запитуйте з 1 вересня!", теле– та радіоефіри, де треба "умнічати". Інтерв`ю, під час яких доведеться відповідати на питання: "Що змусило вас написати роман?" чи "Звідки ви берете сюжети?". Коли врахувати відсутність реальної практичної користі від усієї цієї колотнечі через штучну "неформатність" вітчизняної масової літератури в сучасних ЗМІ, можемо прогнозувати певне розчарування автора в літературному процесі. Як результат – він припинить писати, а цього якраз і не хочеться. І потім, письменницький конвеєр поки що не дає матеріального статку. Тут навіть грамотне застосування згаданих технологій ситуацію в бік збільшення гонорарів та тиражів не виправлять. Отже, на мою думку, написання текстів лікар Олексій Волков ставить на один рівень із полюванням. Таке ж саме хобі для власного задоволення, а хто ж "піарить" свої хобі?

Нині властиво популяризувати швидше власні фобії. Навіть у тих творах, які теоретично належать до масових жанрів і, до речі, найбільш сприяють поширенню певних ідей. Наприклад, бояться українці остаточно потрапити під колеса російського читва – і герої поки що поодиноких українських бойовиків як один гуртуються проти "клятих москалів" із зброєю в руках. Або, не можуть українці побороти сталий стереотип "цнотливої нації" – і літературні персонажі, мов ті скажені огирі, завзято й затято мають вигаданих авторами жінок, а партнерки переважно покірні та говорять "у процесі" про демократію. Чи, скажімо, з якихось причин не може український письменник дозволити собі щодня купувати в якому-небудь "Мегамаркеті" – й одразу ж негативні персонажі їхніх творів починають жерти велику кількість усіляких делікатесів, натомість позитивні герої обмежуються, як їхні пращури, червоним борщем та варениками розміром із козацький кулак.

У Олексія Волкова ви такого не прочитаєте. Герой роману "Виконавець", само собою, українець (без вишиванки), лікар та затятий мисливець Юрій, раптом бачить чорного пса-привида. Далі йому розтлумачують: його переслідує чуже минуле, загадку якого треба розгадати. І починаються небезпечні пригоди, під час яких герой потрапляє з пастки в пастку і вперто з них вибирається. Причому оповідь ведеться від першої особи, але загартований читач до кінця не вірить, що Юрій самотужки вилізе із земляного льоху, ляда якого глухо зачинена лиходіями, і доводиться копати підкоп на кротячий манер, оперуючи лише мисливським ножем. Ось-ось він мусить здатися, і далі розповідь поведе інша особа, яка, в свою чергу, шукатиме причини загибелі Юрія, ну і так далі. Нічого схожого: лікар сам знаходить вихід з усіх пасток, сам розв’язує всі загадки, ось тільки відкрита істина навряд чи принесе моральне задоволення. Лише зайвий раз доведе нетривалість усього сущого.

Читач до останнього має сумнів, що Андрієві, теж лікареві, котрий волею автора та долі почав "Подорож у безвихідь", вдасться втекти від масштабної облави, яку ведуть на нього невідомі мисливці за людьми. Стрибок із вікна поїзда, що мчить крізь темряву ночі, гонитва по болоті, нарешті – класична ситуація "між крокодилом і левом", коли попереду смертельний вир, позаду – озброєні вбивці... Перемігши, попри все, і вирахувавши нарешті, чому він зацікавив криміналітет, Юрій також розуміє – суєтний цей світ. І суєта, до всього, не завжди безпечна.

Олексій Волков моделює ситуації максимально критичні, коли проти загнаної людини не лише інші люди, як правило більш сильні та моторні, а й сама природа. Копати тонель далі не можна – кам’яна брила, а повітря все менше. Плисти далі не можна – потік води затягне у чорну вбивчу воронку. Тим не менше, героям Волкова в таких ситуаціях не до роздумів про вічне. Наприклад, про долю України – саме такими думками переймається Оскар, наскрізний герой романів Леоніда Кононовича, під час гонитви за ворогами. І головне, що приваблює в текстах Волкова окрім майстерно розказаних історій, – відверте небажання моралізувати. Писати щось більше за гостросюжетний роман. Робити висновки замість читача. Тим більше – повчати його на пафосних нотах.

Хочеться вірити, що професійний лікар і за сумісництвом автор двох романів Олексій Волков привчив бодай дві тисячі своїх читачів до якісних зразків сучасної української масової літератури. І не зупинився на цьому. Адже не так часто українські письменники роблять героями своїх творів людей дії, котрі діють не задля абстрактної ідеї, а з цілком зрозумілого бажання прийти на допомогу скривдженому та врятувати чуже або своє життя. Котрі готові не положити душу й тіло, а врятувати їх заради свободи.

Андрій Кокотюха

 
© агенство "Стандарт"