журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

суспільство

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

ПРОФІ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

Культреванш

Не для еліти

ПО ДІАГОНАЛІ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2004

Культреванш

Мандрівка по вертикалі

Крупним планом

Отож…
Катерина Калитко: народилася 1982 року (8 березня!) у Вінниці. Закінчила факультет гуманітарних та суспільних наук НАУКМА. Зараз штудіює журналістику. Член НСПУ. Преміювалася чимало разів, в тому числі "Гранословом", "Благовістом" та "Смолоскипом", тож "культреваншівський" диплом – лише листочок у її лавровий вінок.
Авторка збірок: "Та, що любила Каїна", "Посібник зі створення світу" та "Сьогоднішнє завтрашнє".
Виходячи з назв книжок, Катерина про вічність знає усе. Або нічого – як Сократ.
"Земля без солі недобра. Ми будемо її сіллю," – авторка цих рядків має право на певність, адже вона здатна сказати світові те, чого він ще не навчився вимовляти. Проте це не означає, що її сучасникам належно бути мовчазними…

Непросто писати рецензію на книгу одного зі своїх улюблених авторів. Ще складніше – писати рецензію після того, як рядки з цієї книги вже стали епіграфом до твоїх власних віршів. І майже неможливо – коли автор цієї книги згодом виявляється серед найближчих тобі людей. Бо тоді ти вже зовсім по-іншому дивишся на ці вірші, і автор їх – не відсторонена постать, а жива людина зі своїми болями і своєю взаємодією з зовнішнім світом, а отже, і з тобою. Одне слово, непросто все це. Але я спробую.

Книга Катерини Калитко "Сьогоднішнє завтрашнє" побачила світ у 2001 році. Вірші, що увійшли до неї, написані ще раніше – до 1999 року, коли рукопис вивів його авторку до числа переможців літературного конкурсу "Гранослов". Зазвичай, вірші, написані в юнацькому віці (а в даному випадку – до 17 років), рідко потрапляють до числа тих, які їхній автор волів би пізніше бачити надрукованими чи зацитованими. Як правило, ще до того, як владнаються всі формальності, а книжка нарешті вийде, молодий автор встигає суттєво "перерости" той рівень, що відображений у його книзі. Я певна, що Катерина Калитко теж не зупинилась – хоча би тому, що поезія є живим зрізом свого автора, а зупинити хід часу неможливо. Але це еволюціонування відрізняється від решти багатьох молодих авторів тим, що воно вже давно відбувається в межах одного – і найвищого – рівня. Тому навіть якось не вживається поряд з іменем Катерини Калитко словосполучення "молодий автор" чи "сучасна поетка". Про Калитко можна твердо сказати: Автор. Поет. І, здається, ним вона була від початку.

Книжка "Сьогоднішнє завтрашнє" одразу поглинає читача несподіваним бажанням вийти за межі нашого тривіального часопростору, вимірюваного кілометрами на затертих географічних мапах і старими округлими будильниками на стандартних кухнях. "Мені набридло жити у світі / створеному за чужими законами", "Я не хочу померти в лікарні / де білі опуклі лампи / світять тьмяним безнадійним світлом" – говорить автор і веде нас сторінками своєї книги. Читаючи її, потрапляєш до світу, який нібито й чимось тобі знайомий – "У місто вповз липкий туман. / Сльозяться жовті очі вулиць", – але на цьому знайомі моменти закінчуються: "Це місто – смітник суцільний <…> В будинках – самі страждальці". Тут мешкають "Гуцулик маленький / як дерев'яна фарбована лялька", який "хоче побачити щось природне / хоче побачити жінку правдиву" і плаче, бо не знаходить; "пан, на усіх не схожий", який носить пенсне, "щоб сутність речей роздивитись ближче", і за руку здоровкається на вулиці з Місяцем; "пан що має різні очі – / одне блакитне / інше каре", і страждає на безсоння, тому що боїться заснути летаргійним сном; "блідий мрійник / перефарбований на рум'яного веселуна", що ходить по линві над площею – неприкаяний і нещасний, і, нарешті, пан, що "має зламане крило, / він має вщент розбитий німб".

Ця книга – немов путівник по місту, якого нема на мапі, але знаєш, що все одно воно десь є. "Чи бував ти колись у містах спорожнілих / де зустрічні дерева регочуть лукаво / де з відкритих кватирок пахне цвіллю і милом / де безлюдні автобуси їдуть у справах". В місті горить самотній ліхтар на вулиці каноніка П'єра. І головним жителем цього міста є самотність – не як тимчасовий стан окремої людини, а як спосіб існування і мислення; самотність як приреченість – приреченість на самотність, з якої вихід – тільки упокорення: "До самоти / усі стежки прямують наші…" Місто – як цілий світ і місто – як власна домівка, яка часом набуває властивостей тюрми: "Місто / велика скляна куля / в якій замкнено / людиноптаха / якому ще при народженні / зробили щеплення від польоту". Але хтось же про ці польоти пам'ятає…

Простір у світі, витвореному Катериною Калитко, має дивні властивості. "Наповзає на глобус новий материк", "Піраміди вниз / ростуть вершинами / як велетенські камінні морквини", "А земля затамовує подих, / Бо, вриваючись в інші світи, / Розкидаючи доли і води, / Випростовують гори хребти", "Всі землі знані і незнані / течуть крізь пальці навмання". Тут постійними є тільки зміни: все кудись пливе, тече, перетікає. Цей простір далеко не вичерпується наявними трьома вимірами, і це позначається на всьому: "А монетки немає / вона ніби витекла / сама крізь себе / крізь власну дірку / ця монетка". Тут постійно трапляються взаємоперетини часу і простору, і це видається таким природнім, що нібито і знав це завжди, але все не мав часу осмислити. "Витікає час крізь дірку в повітрі / час витікає крізь тривимірний світ / час витікає крізь тривимірний фільтр <…> І так буде завжди / так буде вічно". З цього, тривимірного, світу "неможливо втекти", але рятує думка про те, що "Вимір в якому Христос не помирає / гніздиться якраз попід нашим". А в нашому, такому безнадійному і нездатному на зміни, світі "Христос ходить від будинку до будинку / стукає-стукає / ніхто не відчиняє / людям страшно: / хто там стукає? <…> Ісус біля кожної такої хати / старшає на десять років / втрачає потребу / когось рятувати". Єдиний спосіб утекти звідси – податися ген по вертикалі – "До синього неба й далі / До синього неба й далі / Там дірка крізь небо й вище / І всотує в неї місто", і, може, таким чином ми колись і спасемося.

Авторка відчуває час майже фізично: "Сьогоднішнє завтрашнє / позавтра стане вчорашнім / Як утриматися людині на чорному гребені часоплину?", адже "Надто плідно працюють Господні млини / присмак старості в роті". І зірватися, втекти, перейти з цього простору видається лише справою часу: "Тож за нитку мене притримуй / Доки я не зірвалась вище", – просить авторка свого співрозмовника. Але звідти ще існує можливість повернутись:

"Та може варто зорею зависнути

розкинути руки дивитися втомно

а втім перепрошую варто визнати

що цій мандрівці пора додому

Тут все так чудово – архангел з сурмою

Веселий планетний Господній сад

Та зважте – ну що про мене подумають

Якщо я так довго не йду назад"

Попри свою невблаганність, інколи "час плине у зворотньому напрямку". Тут можна не тільки перемогти простір часом, але і врятуватися від плину часу за допомогою простору: "Цю гіркоту проминання власного / Я відчуваю і дуже вчасно / Я вирушаю сама в похід". Авторка вільно вибирає і змінює власні маршрути і, здається, вона настільки відчуває і цей вимір, і всі, до нього прилеглі, що немає сумніву в тому, що все буде так, як і мало бути.

Ця книжка – позачасова. Читаючи її, ви не знайдете прямих ознак, за якими можна було би вгадати вік автора чи час, коли ці вірші були написані. Вільно курсуючи між різними світами – чужим і власним, спільним і особистим, реальним і витвореним, – і так само вільно почуваючись у часі, автор ставить вічні питання, відповіді на які нібито й загальновідомі, але кожен повинен прийти до них власним шляхом. Для когось цей шлях полягає в тому, щоби хоча б спробувати вийти за межі відчутної на дотик реальності і замислитися – і, можливо, тоді "Людиноптах поволі відчуває / що протипольотна вакцина перестала діяти".

Ніна Кур'ята

 
© агенство "Стандарт"