журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

суспільство

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

ПРОФІ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

Культреванш

Не для еліти

ПО ДІАГОНАЛІ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Редактор часу

Теодозія Зарівна про формулу життя і творчості

Мабуть, кожен з нас, читаючи книгу, близьку йому за світоглядом, емоційним забарвленням, якимись невловимими, але вкрай важливими нюансами у баченні та змалюванні подій, людей, навіть пейзажів, ловив себе на тому, що хотів би познайомитись із людиною, яка створила все це, поговорити чи, принаймні, хоч побачити автора. Вирізняючи книгу з багатьох інших, усвідомлюючи і називаючи її в числі улюблених, ти ніби називаєш людину другом. Чи усвідомлює письменник – перед скількома друзями він несе відповідальність не лише за кожен рядок і абзац, а й за кожен рух, погляд, звичку, слово своє? Заводячи в хаті собаку, далеко не кожен стусанами жене її з дивану, бо ж килим – то собача територія, а диван – вже хазяйська. Заводячи читача, творець має пам'ятати, що він "відповідальний за тих, кого приручив", що ті приручені лізтимуть на хазяйський диван, лишатимуть шерсть на подушках та сліди брудних лапок на покривалах, пхатимуть носа у вашу тарілку, одне слово, порушуватимуть приватність на кожному кроці. І при тому, вони вразливі, їх легко образити, і образа ця буде несправедливою, бо ж не треба було заводити читачів, якщо не хотів зайвого клопоту.

На цю тему хочу поговорити із Теодозією Зарівною, авторкою романів "Солом'яний вирій", "Каміння, що росте крізь нас", повісті "Дівчинка з черешні". Сталося так, що я спочатку прочитала "Солом'яний вирій", дуже сумну і дуже сучасну книгу, а потім познайомилася з авторкою.

– Доля – це особиста справа, а книги – те, що письменник виносить на загальний суд?

– Якось я за порадою Володимира Кметика ( нашого віце-президента, який, до речі, чудово знає українську літературу, і його українськість, мені здається, потроху міняє телеефір каналу) перечитала блискучу монографію Петра Колесника про Івана Франка, потім його роман "Поет під час облоги", і була заскочена, як кажуть поляки. Мені здавалося, що українську літературу я теж трохи освоїла, але такого імені не знала або ж забула, поверхово колись вивчаючи. Це був дуже талановитий автор.

Якраз при нагоді я зайшла в Інститут літератури і в одному із кабінетів, побачивши літнього невідомого мені чоловіка, завела розмову про те, що мені не давало спокою: яким був Петро Колесник. Раніше я вже прочитала про нього матеріал із письменницького довідника. З вуст очевидця почула і про дружбу з ЦК партії , і ще дещо, але й також про те, що ця дружба не врятувала самого літературознавця від відсидки у місцях суворих і віддалених. Відомості були дещо суперечливими. Ясна річ, що головне для мене – текст, він не змалів і не згіршився. Та й думка однієї людини могла бути трохи суб'єктивною. Проте існували у тексті місця, які не рятував навіть талант – певна ідеологічна тенденційність, розлита, наприклад, в образах духовенства, яка нищила багато чого і заважала сприймати краще.

Але я подумала – от що значить роздвоєння, яке диктував час. І яке щастя, що, хоч і немає за моєю спиною великої кількості творів і премій (бо я теж застала час ЦК партії, а в тому старому довіднику прочитала, що у ній були майже всі письменники, навіть такі, по яких нині і не здогадаєшся), яке щастя, що ніхто не скаже про мене таких слів. Яка полегкість, що окрім болю, якого я зазнавала від світу (і радості також), – нічого іншого не знайде ані в моїх творах, ані в моїй біографії ніхто. Я певна, що оця свобода духу, його присутність, здобута важкою ціною багатьох відречень, вартує дорого для письменника.

– Як Ви ставитесь до публічності письменника? Чи має він турбуватися про свою відповідність власним творам, розчаровувати або зачаровувати при зустрічі?

– Мені здається, що кожна людина, у якої публічна професія, а письменник ( телевізійний журналіст, тим паче) таким є, мусить пам'ятати про людей і про те, яке враження він після себе залишає. Це в ідеалі. Бо інколи (а завжди знайдеться хтось, хто тебе у найневідповідніший момент впізнає) ідеш з базару, нав'ючений важкими торбами, чи повертаєшся із саду, стомлений, у якійсь там курточці, перетинаєш усе місто і не хочеш, щоб тебе бачили. Кажеш собі для заспокоєння: "Це не я, це не я…". Допомагає, але не надто. Тоді обираєш околичні шляхи, щоб нікого не зустрічати.

Але зазвичай я пам'ятаю про свою професію і про тягар, який вона кладе на плечі. Час від часу гортаю журнали мод, обмежую себе в їжі, аби залишатися схожою сама на себе, принаймні для тих, хто мене не бачив багато років, переважно ходжу пішки і фізично важко працюю, хоч могла би цього не робити, витрачаю на все силу-силенну часу, але усвідомлюю, що всієї літератури не напишеш, всіх премій не забереш і всіх грошей не заробиш. І пам'ятаючи, що сама собі обрала публічну професію, стараюся поводитися пристойно.

Для мене завжди є дуже важливим враження від постаті письменника як від людини. Часто воно псує мені найкращі його книжки. Я більше ніколи не візьму в руки роман чи вірші людини, яка мене чимось образила, тобто, виявилася гіршою, ніж підняті на котурни його твори. Такий автор втрачає для мене будь-яку цікавість, він просто щезає. Я навіть можу розмовляти, чемно вітатися, але для душі це вже нічого не означає.

Я ніколи не заздрила. Ця сила не стимулювала мене до праці. І нині по-доброму і з симпатією ставлюся до колег по перу, і до найуспішніших теж. Звичайно, хочеться, щоб і до тебе ставилися приязно. Але дуже часто колеги використовували мої можливості: з радістю йшли на ефір, а потім десь, при нагоді, не обтяжували себе навіть привітанням, але я розуміла: люди є люди. Вони тішаться чимось мені не відомим.

– Чи знаєте Ви письменників, тотожних своїм творам? Поганий пише погані речі, а хороший хороші? Що Вам підказує досвід письменника і журналіста?

– Тут від власного досвіду треба відокремлюватися. Бо кажуть, що негідник може написати блискучий твір, і то може навіть швидше, ніж благородна і високоморальна людина. Більшість звикає жити подвійним життям. Усвідомлення отієї публічності часто спонукає до цього. Хоча, мені здається, суть людини все одно прорветься у творі.

Багатьом талановитим здається, що талант дає якесь особливе право – право грати месіанські ролі, право жити краще за рахунок інших, право виправдати урваний шмат, потім наявність цього кращого шматка дає ще більше зверхності і права – я кращий, бо мені багато дано, і Богові це угодно, хоча ніхто протоколів із небесної канцелярії не читав і список вчинків, вистелених до Олімпу, не оприлюднював.

Моя знайома, вчитель історії, яка пішла торгувати ковбасою у кіоск біля нашого будинку, аби утримати сім'ю, від сорому, що змушена так виживати, зовсім "посадила" собі серце. Якось, наслухавшись полум'яних закликів деяких наших творців, хвилюючись, раз за разом повторювала: "Мені не хочеться розмовляти після них, мені хочеться "гаваріть, гаваріть, гаваріть". Це до теми "как наше слово отзовется".

Хоча, повертаючись до питання, що може написати негідник, а що герой, хотіла б зауважити, що залишаюся при своїй твердій думці: той, кому було дано хоч раз у житті любити, єдино він може написати про любов. Інші напишуть про секс. А це не одне і те ж.

А також: хто зберіг благородство і висоту душі, збереже її і у творі. Не взявши ту висоту у житті, не візьмеш її й на папері. Оце і є той єдиний момент, де фантазія безсила. Масштаб творчості ані чистим талантом, ані досвідом не здобувається. Можна вигострити перо, можна здобути славу, можна видати безліч талановитих книжок, вони будуть професійно зроблені. Але є твори, які не може написати негідник і не напише ніколи, вони особливі, і їх одразу видно. Це спостерегла я із літератури, яку вивчала і в якій живу.

– Наскільки Ви віддаєте себе своїм персонажам і чи були проблеми через надмірну схожість із кимсь із них?

– Я думаю, що проблеми є, бо часом зустрічаю мовчазний осуд не однієї людини. Можливо, це потроху, непомітно шкодить. Але мені хотілося написати про телебачення роман, а не казку. Хто не згоден – давайте свій варіант. Мене завжди вражало: жити, як хто хоче – можна, потрібна мораль одразу знаходиться і підверстується, інколи навіть не шукається, а писати про це, назвати словом – зась.

Я не могла нічого брехати, змальовуючи час, у котрому живу. Персонажі можуть бути витвором уяви, але час – ніколи. Письменник вступає у жанр, який диктує свої закони. Мої герої достатньо узагальнені, хоч хтось когось весь час прагне розсекретити чи впізнати. Я ніяк не можу повірити, що журналісти, які у школі писали вірші, не розуміють, як робиться проза. Та, зрештою, цього не розуміють навіть деякі письменники. Якщо ти щось написав – то, значить, це з тобою сталося. Що це – брак фантазії у людей, таке кричуще незнання лабораторії творчості? Був час – мені хотілося вигукнути подібним відчитувачам – я ніколи не любила кадебіста, мене ніхто ніколи не гвалтував, я ні разу нікого не заставала у начальницьких кабінетах – ані чоловіків, ані жінок, – це лишень вимоги часу, у якому ти живеш і про який пробуєш писати, вимоги, яким ти не можеш опертися, бо ти вступаєш у цей плин, і він тебе несе, а ти лишень його редактор.

Ти часом навіть не знаєш, чому ти пишеш це, а не інше, чому воно тебе хвилює, чому ти обираєш таку форму, а не моднішу, адже ти читаєш і Павича, і Кундеру, і наших рідних успішних постмодерністів, і на заклад можеш "закосити" під будь-яку школу, так що ніхто не вгадає, чиє це. Якби не шкодувала часу, можна було б добряче пожартувати.

– Чи не відчуваєте у собі віщого дару, який є у багатьох письменників? Чи не боїтеся запрограмувати себе і близьких на щось погане?

– Страшенно боюсь. Через те у мене зараз майже немає смертей у творах. Скоро я взагалі почну, мабуть, писати казки. Раніше я могла запросто фантазувати на цю тему, доки не злякалася раз та гаразд. Я перечитала все, що могла знайти з цього приводу. Гадають, що письменник, концентруючись у певному напрямку, може відчитувати інформацію як минулу, так і майбутню. Але це наші припущення. Бо що ми можемо про це все знати.

– Як Вам працювалося над "Дівчинкою з черешні", адже це автобіографічний твір, де тотожність автора і персонажа має бути абсолютна?

– Це якраз малоавтобіографічний твір. Що у ньому відповідає дійсності – то це образ мого батька. Він таким справді був – гарним і дуже талановитим у різних речах. Я не знаю навіть, чого б він не вмів робити: фотографувати і конструювати, робити пам'ятники і шити, ремонтувати все, що складається із гвинтиків і рухається, вирощувати садовину і городину, як у дослідному інституті, філософствувати і політикувати. У ньому сиділо безліч професіоналів, хоч сам був усе життя бухгалтером. Писалося по свіжих слідах його раптового відходу, близько до річниці, і душа ще страшенно боліла, так що писання перетворилося у тяжку-претяжку роботу.

А решта все – фантазія, час, у якому жила. А ще моя колега, родом з Київщини, надрукувала допис про нашу стару чортківську церкву. Можливо, вона говорила й справедливі речі, але мені чомусь стало дуже гірко. Я сказала собі: люди зі сторони пишуть, легко, як після всякої екскурсії, а ти мовчиш, а це ж твоє життя, ця будівля для тебе більше, ніж приміщення храму. Тому я знала, що у мене разом із татом буде наша стара церква. Вона теж, слава Богу, не згоріла, як у творі. Згоріла інша, трохи далі від нас, на Гуцульщині – мені розповідав про це скульптор Роман Петрук. Але все це дивним чином об'єдналося у маленькій повісті, над якою я багато плакала.

– Яке, на Вашу думку, враження має справляти автобіографічний твір на читача і для чого це автору і читачеві, адже на сторінках такої книги зустрічаються двоє зовсім чужих людей за досить делікатних обставин. Одна чужа людина ніби приходить на сповідь до іншої, а та, інша, ніби не має ніякого права сповідувати, одначе сповідь відбувається.

– Тепер про те, кому це треба. Лишень мені. У першу чергу. Звичайно, я би покривила душею, якби сказала, що мені байдуже, чи мої книжки читають, чи ні. Дуже небайдуже. Але я точно знаю, що свого читача я вже маю. Його ще мало, але він є.

Знаєте, колись, після надрукування мого першого роману, наш класик сказав мені пару високих слів. Я запам'ятала їх назавжди. Вони мені як точка відліку. Мої твори, романи чи вірші, можуть комусь подобатись чи не подобатись, але я знаю, що кілька людей, котрих я дуже поважаю, говорили мені про них дуже добре. І це дає мені впевненість писати і також впевненість, що вони комусь потрібні. Література – не долар, як жартують наші гумористи, вона не мусить подобатись всім, вона подобається лиш тим, хто вміє її відчувати і відчитувати. А інші, ті, які не відчувають, мені не цікаві.

Автобіографічні твори цікаві спільністю людських доль: читач бачить, що страждання героя подібні до його страждань, йому легшає через оцю спільність, через очищення. Я вже говорила, що брела вечірнім погано освітленим Києвом, розчарована і людьми, і самою абсурдністю літературного заняття, а такі хвилини бувають у кожного, і раптом мене перехоплює молода інтелігентна жінка, я її одразу у темряві не впізнала. Її звали Любою і вона залишила нашу районну бібліотеку, не витримавши зневажливої платні.

–"Я прочитала вашу "Дівчинку з черешні" і проплакала цілий день. Дякую вам", – сказала вона.

І ми знову розминулися у мороці. Це нині, коли вона рве жили на трьох роботах, падаючи з ніг, аби її син вчився, вона хоче ще щось читати. Це не просто цінно. Це безцінно. А ви кажете, кому це треба. Треба нам з нею, аби зостатися людьми і не здичавіти з усім цим неминучим ринком, рушієм прогресу, мексиканськими серіалами і московськими "вікнами", у які з великим інтересом дивиться більшість нашого народу. Аби комусь іще вірили.

Я не знаю, чи багато ми змінимо, і я постійно боюся вживати патетичні слова, очевидно, маючи таку слабкість, адже література – це не казка. Вона не надто втішить. Але картина часу, яку ми подаємо і яка по нас хоч трохи лишається, має бути людяною.

Розмовляли Теодозія Зарівна
і Марина Муляр.

 
© агенство "Стандарт"