журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

суспільство

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

ПРОФІ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

Культреванш

Не для еліти

ПО ДІАГОНАЛІ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Гео-поетика: Сучасна поезія Східної України

Поезію в сучасному літературно-критичному контексті оцінюють, найчастіше, за суто смаковими критеріями: сподобалось-не сподобалось, співзвучне-неспівзвучне; маю подібний досвід, розмита метафорика дозволяє бачити щось своє (досвід вгадується), автор класно іронізує і знущається чи зумів щось нове сказати про вічний потяг двох статей. Індивідуалізм, задекларований модерністами на початку минулого століття, розвинувся і цілковито самоствердився. Все ж, крім відгуків, хотілося б якихось літературознавчих концептів, узагальнень, так би мовити, погляду згори. Тож спробували ми окинути оком східну частину нашої батьківщини, видивляючись україномовних (що вже саме по собі рідкість на цих теренах), а до того ще й талановитих молодих поетів (що не обов’язково означає початківців).

Східний регіон представлений в сучасному українському літпроцесі несподівано яскраво і якісно. Це донеччани Олег Соловей, Анна Біла, Юлія Ємець-Доброносова, Неда Неждана, луганчанка Тетяна Каплунова, потужна когорта харків’ян: Сергій Жадан, Сашко Ушкалов, Катерина Борисенко, Олег Коцарев та багато інших, з творчістю яких я, на жаль, ознайомлена менше. Теж субєктивний фактор, але нікуди від нього не дінешся.

Поезія митців зі Сходу є урбаністичною. Особливо яскраво це проявляється у порівнянні з галицьким глибинним міфологізмом (Герасим’юк, Андрусяк), що виявляє себе у спогадах, в олюдненій та населеній казковими істотами природі, у циклічності народних звичаїв.

"Східняки" не пишуть про народні звичаї, бо народи перемішано, звичкою стало вживання спиртних напоїв у проміжках між одноманітною, важкою і небезпечною роботою, а культура, це "животворне джерело, до якого може припасти змучена прогресуючою бездуховністю людина", виявилася настільки непопулярною в народі, що саме слово набуло конотацій ущербності й несучасности. Так що повертатися до коренів тяжко, бо фактично нікуди: поле перекопано, коріння порубано… Але нерозумні садоводи не прибрали обрубки геть, тому з цього ґрунту пішла нова поросль, сильніша за пещені кімнатні рослини (останнє не про поетів західної України, бо їх держава теж не балувала).

Поети Східної України показують нам "Брудні платформи, потяги і пиво, / І привокзальний збуджений майдан, / Де в електричках гамірним напливом / Зника чергова доза громадян" (С.Жадан); розповідають про те як "заблукалі трамваї / шукають / дороги / до / обрію" (К.Борисенко), про те, що "На заводах пусто – нема ні робочих, ні мух" (О.Коцарєв), у міста-героя є син – героїн (Неда Неждана) та про те як "купка чоловіків / із надовго зом’ятими / під пахвами / куртками / і на вилицях / витертими обличчями / стоятимуть / і дивитимуться / на свої черевики, / просотані / брудним бурштином / пивної сечі" (Ю.Ємець-Доброносова).

Це звичайна буденщина, щоденні візії, і не треба плутати їх з славнозвісною "естетикою потворного". Не виключено, що декадентизм, який пропагував цей естетичний епатаж (Бодлер) сам поставав з протесту та гіркої іронії. Але надто багато було в ньому пози і штучності, бажання вразити читача, показавши, що ти можеш говорити про те, що шокує звичайного обивателя. Таких поетів і зараз достатньо. Вони пишуть про "липкое, грязное, черное чудище, что лапами хочет забрать твое будущее" (здається непогано, як для експромту), про пропиті можливості та тугу за тими часами, коли вони були юні, дурні, але світло-наївні. Але зараз хотілося б говорити про поезію іншого рівня. Так, ця поезія також має елементи "панкухи" і "морісівщини", але вона оригінальна, замішана на місцевому колориті й… красива. Скільки ностальгії (я не іронізую) у віршах Жадана, в яких постають буденні квартали й знайомі (геть не поетичні) ситуації:

…безумні іспити школа життя трахане петеу

сонце випалює вимотану траву

добрі часи погані часи – вони залишали шанс

коли ти грівсь на шкільних подвір'ях

й виригував палений польський шнапс…

або:

місто з якого ти щойно емігрував

наче стіна якої не мурував

наше з тобою дитинство старі гаражі

труби розбомбленої водостанції

офіцерські швейцарські ножі

еміграція…

Олег Соловей також далекий від популярної зараз (не лише в поезії) мистецької гри "налякай реципієнта сильніше". Йому болить той світ, в якому ми живемо. Останній романтик.

Душа людини –

мов смітник…

усі плюють,

кидають недопалки

брудний папір,

тампакси, банки…

І це природньо, так

і має бути.

Я теж до цього звик.

Є у мене один здогад: думаю, що чим більше місце проживання поета нагадує "мрію соціалізму" – місто зі скла та бетону (те, що воно буде брудним і загазованим, без зелених насаджень, теоретики комунізму не врахували, бо "університетів не закінчували"); отже, чим менше у місці, де живе письменник, природи, тим іронічніші, болючіші й жорсткіші його вірші. Лідерство в цьому успішно тримають донеччани й харків’яни. Так, поезія народженої в Запоріжжі Марини Ноги та луганчанки Тетяни Каплунової ліричніша, тепліша (не обов’язково краща), ніж у поетес з Донецька.

попсовисько мрій

(на тлі лабіринтів тривоги

пасеться предтеча

взаємонепорозумінь

коли тебе знудить

від зав'язі цеї дороги

ти станеш обабіч

і сам собі скажеш амінь…

(Каплунова)

Несподівано тонко-філігранно, спокійно, без болю і розпуки звучить голос харків’янки Катерини Борисенко:

…Це місто є змістом

річок

що вже

висохли

Мова парканів

його

lingva

sacra

Це місто відпустить

усіх

хто

залишив

Це місто умістить

усіх

хто

лишається…

Загалом ліричність поезії цих хлопців і дівчат досить дивна – інколи гранично відкрита й безборонно-наївно-побутова, а інколи афористична чи глибоко затамована, притлумлена усвідомленими втратами та показною недбалістю:

Доторкнись до моїх артерій,

стережися лише опектись.

Я прийшов із донецьких прерій

і пропав, але ти не журись.

(Олег Соловей)

…Ніжність витікає з рани

як ніч з ранку

Ніжність ніж

яким знімають леп

і ліплять статуї Богів.

(Неда Неждана)

наша ніч, як окраєць,

мала і черства –

тільки й смаку, що губи твої,

тільки й моря, що тіло твоє,

тільки й пам'яті,

що немає

човна.

(Анна Біла)

класти голову на коліна –

надто звичні шви на білизні,

вигляд їх тиску

на тканину штанів –

по тих смужках і шворочках

розумію – лишилося

десять хвилин,

п’ять хвилин,

три хвилини,

одна хвилина –

тиснемо руки,

тиснемо,

ти,

снимо,

сни,

мо…

(Юля Ємець-Доброносова)

ртуть поцілунків досі

від вуст відскакувала

закочувалась

у

шухляди

чернетки

куточки

запавутинені

а цей

ухопився тонко

за руку

живе собі безтурботно

(Тетяна Каплунова)

Все ж найхарактернішим, як на мене, є вміння "східняків" весело познущатися (сленгове "простьобатися") над усіма негараздами життя, повного несподіванок. Можливо, це вплив Семенка й поетики авангардизму, можливо – постмодерна (на зразок "бубабістської"), ломка штампів та віджилих канонів, можливо – відродження в новій іпостасі громадянської лірики. Але, швидше за все, це – спосіб мислення. Це як у вірші Жадана:

Сколовши босі ноги об стерню,

старенький Перебендя коло тину

ячить собі, що, скурвившись на пню,

лукаві діти в цю лиху годину

забули встид, просрали Україну,

забили на духовність і борню,

і взагалі творять якусь фіґню.

Анастасія Богуславська

 
© агенство "Стандарт"