журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

суспільство

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

ПРОФІ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

Культреванш

Не для еліти

ПО ДІАГОНАЛІ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Накопичення матеріалу

Гран-прі цьогорічного конкурсу "Коронація слова" за роман "Останній герой" отримав Олександр Вільчинський з Тернополя. Нижче пропонуємо інтерв'ю з письменником.

– Олексо, ти починав із прози, так би мовити, екзистенційної, але відтак перейшов на більш масові жанри. Що до цього спричинило?

– Екзистенційна проза?... Чомусь одразу перед очима тісна кухонька в старій частині Одеси, в районі кінцевої дванадцятого тролейбуса, де, здається, десь у 88-му, вперше про "екзистенційність" своєї прози почув від Василя Барладяну, тепер професора, а тоді дисидента, який тільки що повернувся із таборів, коли перед тим, на тій же кухоньці, прочитав йому оповідання "Маслини на десерт"... А дещо пізніше Михалко Скаліцкі у рецензії в "Сучасності" назвав одну з моїх новел ("Останні лови") "справжньою постмодерною трагедією", і це мені вже подобалося більше. Хоча, зрозуміле діло, як писав той же Скаліцкі, постмодерністична трагедія – лише гра у трагедію... Все це я до того, що, може, на якомусь етапі мені просто стало нецікаво варитися в атмосфері цих тісних кухоньок (одеських, київських, тернопільських ets.) та всіх цих ігор у трагедію... А плюс до того, я ще мав кількарічну перерву у писанні прозових текстів. Мабуть, це також зіграло свою роль. Була можливість оглянутися, оцінити зроблене під зовсім іншим, так би мовити, кутом... Бо ж були моменти, коли вже якось і не вірилося, що ще коли-небудь сяду за прозу. Натомість активно займався журналістикою, політикою, спробував себе у бізнесі, побачив США, Європу. Встиг двічі побувати депутатом міськради і один раз безробітним... Можливо, всі ці враження, що накопичувалися, врешті-решт і знайшли "вихід" у найбільш оптимальній для себе формі. Так два роки тому і з'явився мій перший детектив "Неврахована жертва", який, до речі, нещодавно пережив уже друге видання.

– У твої романах виразно відчитується така собі постмодерна фішка – спроба поєднати "масовий" жанр, той же детектив, із не зовсім масовою його інтерпретацією, себто, студіями над психологією середовища тощо. Мало того: мені здається, що психологія середовища для тебе як письменника значно цікавіша від детективних колізій, котрі подекуди доводиться виписувати навіть мимоволі. Отож, як чесно: маю я підстави так вважати? І взагалі: чи розрізняєш ти для себе літературу "серйозну" й "несерйозну", "розважальну"? І чи справді тобі не вельми імпонує амплуа "розважального" письменника?

– Мені й самому важко вважати свої романи "розважальними". Та й читачі, мабуть, також щось таке відчувають, як ти кажеш, якусь "фішку"?.. Принаймні, з тих багатьох відгуків, які мені доводилося чути від читачів, вони більше схильні шукати підтекст, вираховувати якісь реальні події та реальних прототипів у моїх романах, ніж вважати їх "розважальними", і це їм деколи вдається навіть краще, як мені... Трохи жаль, я ж бо просто хотів написати нормальний український детектив, те, чого у нас раніше начеб і не було... Хоча дещо, мабуть, все ж таки вдалося. Це я зрозумів тоді, коли до мене почало доходити, що у Тернополі мій детектив читають цілими під'їздами, а по селах, то навіть у чергу записуються... Втім, для мене особисто все це закінчилося тим, що я знову став безробітним, а наш міський голова навіть пробував ініціювати відкриття проти мене кримінальної справи, схоже, як у самому романі "Неврахована жертва" (напевне, також прочитав!). Отож життя, як бачиш, підкидає все нові сюжетні ходи... А ще, пригадуєш, Гайдаєву комедію "Спортлото-82", де на початку фільму скрізь і всюди читають детектив "Смертєльноє убійство"? Колись мені хотілося, щоб так читали і мій роман, і, можливо, це також дещо пояснює. Може від того і оте, як ти кажеш, "загримовування" під детектив, і той підзаголовок "Вбивство після вбивства"... А якщо серйозно, то при тиражах у 2-3 тисячі примірників про якусь "розважальність" та "масовість" ще взагалі рано говорити. Наша література якось дуже вже важко виходить за межі отого свого ґетто "серйозної", яку, втім, мало хто читає, а книжок купують ще менше... Але, здається, процес пішов. Тиражі, хоч і поволі, але зростають. І, зокрема, не в останню чергу завдяки тій же "Коронації слова".

– У цьому контексті хотілося б почути кілька слів про твій новий роман "Останній герой", удостоєний ґран-прі цьогорічної "Коронації слова". Наскільки мені відомо, це так само текст із виразно пригодницькою сюжетною канвою, але вже без "загримовування" під детектив, чи не так?

– Так, від детективу там зовсім мало. Хоча і бойовиком "Останнього героя" так само не назвеш, як, зрештою, й типовим історичним романом... Бо ж дія відбувається лише впродовж кількох днів. Це 1954 рік, Західна Україна, десь на межі між Волинню й Галичиною. Мій герой – колишній вояка УПА Олекса Гомелюк, який після невдалих спроб "легалізації", а іншими словами – тривалих поневірянь на сході, повертається у рідне село, де колись залишив маму і дівчину. Але вертається не сам, а з новим товаришем, німцем Віллі, колишнім піхотинцем вермахту, скаліченим у багаторічному полоні, що прибився до нього на Донбасі... З цього, власне, все й починається... Задуму вже років з п'ятнадцять, якщо не більше. Щось схоже написати я обіцяв Миколі Рябчуку ще наприкінці вісімдесятих, і він мені потім про це деколи нагадував. Але написалося ось аж тепер. Що тут ще скажеш? Давні, ще дитячі враження від розповідей діда й баби, дядьків і тіток. Писалося досить легко, деколи навіть отримував задоволення від самого процесу. Може, тому, що довго носив все це в собі...

– Олексо, наскільки тобі імпонують процеси, що відбуваються нині в українській прозі? В чому її, на твою думку, сильні й слабкі сторони? Кого з колеґ ти сам читаєш із задоволенням, а кого ні – і чому?

– Якихось особливих процесів у нашій прозі я не бачу. Хіба що відбувається якесь накопичення матеріалу. Український культурний, а відтак – і літературний простір, на жаль, ще й досі досить розріджений. Дуже мало справді цікавих текстів. Проте, їх і раніше не було багато. Пробую читати багатьох, але мало кого дочитую до кінця... Якщо взяти моїх ровесників, з найбільш відомих, то з одним, наприклад, мені часом набагато цікавіше розмовляти про риболовлю, ніж його читати, а іншому краще вдаються короткі шкіцики "з-за бугра", ніж романи, та він і сам це знає... Правда, з'явилося кілька нових імен, і від них ще чогось чекаєш. Але цього разу я їх називати не буду, щоб бува когось не забути.

– Нарешті, хотілося б кілька слів про "генеалогію", себто, про твої смаки й літературні пріоритети. "На кому" ти як письменник виховувався, себто, що для тебе є "ідеалом" літератури?

– Вже досить давно моїми улюбленими залишаються Гемінґвей і Достоєвський. З відкриттів останнього часу – Муракамі... Приблизно раз на рік, а деколи й частіше, виникає потреба щось з них перечитати. А візьми, наприклад, після Гема й Достоєвського, спробуй когось з наших, нудьга та й тільки... Та й не лише з наших. Хіба, що добрий детектив! От ми, здається, й повернулися до того, з чого почали... А ще я люблю читати сучасну українську поезію. Колись, у студентські роки, – це були Василь Терещук і Віктор Неборак, пізніше – Іван Малкович, ще пізніше – Тарас Федюк. Поезія начеб супроводжує мене, на різних етапах різні поети. Тепер знову Федюк і ще Сергій Жадан і, здається, знову Терещук. Після багатьох років перерви Василь знову почав писати і тепер надсилає мені свої вірші через Інтернет...

– Яке запитання тобі ніколи не задавали читачі або журналісти, але тобі хотілося б на нього відповісти?

– Мене рідко запитують про найбільшу рибу, яку я упіймав. А оскільки я заядлий рибалка й улітку традиційно менш активний до писання, ніж до риболовлі, то хочу сказати, що це був короп вагою 6,5 кг. Витягнув я його, правда, не без допомоги свого друга дитинства Віті Цигульського, на лісовому озерці Ставки, на тому самому, де, до речі, відбувається дія вже двох моїх романів ("Суто літературне вбивство", "Останній герой" – ред.). Цього року також мав уже кілька успішних вилазок, і найбільший трофей поки що карась вагою 1 кг. на річці Серет. Раніше таких великих карасів я ще не бачив.

– Чого іще слід чекати від Олекси Вільчинського? Над чим працюєш, над чим мрієш працювати?

– Пишу новий роман, – ще одну спробу "детективу", – а що вийде – побачимо. В задумах, окрім ще кількох "цікавих історій", з яких цілком можуть вийти нові романи, є також книжка оповідань. Є кілька сюжетів, суто новелістичних, і буде шкода їх втратити назавжди. А ще мрію про екранізацію своїх романів. Вже не від одного чув, що вони дуже кінематографічні. Залишилася дрібниця, знайти доброго режисера і, головне, – того, хто б це все профінансував.

Записав Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"