журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

суспільство

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

ПРОФІ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

Культреванш

Не для еліти

ПО ДІАГОНАЛІ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2004

ПРОФІ

Форма душі

Огляд прози з дещицею літературознавчого заглиблення

ДУША кожної людини має свою форму, якій властиво, немов кольору олександриту, мінитися. Форма душі письменника – то його художній твір. Та далеко не всі твори, продукти кінця ХХ – початку ХХI століть, дають підстави для пошуку отієї форми душі. Навіть при сліпучому світлі реклами, королеви масовки. Тим паче, що для істинного читача жодна реклама – не авторитет, він осягає текст безпосередньо, на рівні інтимного спілкування в замкнутому часопросторі, тимчасово відлучаючись, ніби дитя від материнського молока, від реального світу. Душа читача стає еластичною, податливою і врешті-решт набирає форму душі наратора. Так, зокрема, сталося зі мною, коли заглибилась у нішу роману (драми на три життя) Марії Матіос "Солодка Даруся" (Львів, "Піраміда", 2004), де авторка цілковито віддалася мовній народній стихії як органічному сплаву думки та емоції українця-страдника. У новому романі Юрія Андруховича "Дванадцять обручів" (К., "Критика", 2003) душа автора виявилася у формі отих-таки дванадцятьох обручів весни, заповіданих світоглядною та творчою системою визначного українського поета ХХ століття Богдана-Ігоря Антонича, який так нагло (на 28-му році!) перерізав "пуповину", що єднала його з мирським життям. У новій книжці прози Сергія Жадана "Біг Мак" (К., "Критика", 2003) душа автора розкрилася у формі прихованого спротиву західноєвропейському стилю існування з його різноманітними цивілізаційними пріоритетами.

Власне, про ці три видання, що з'явилися на книжковому ринку майже водночас, ми й поведемо мову – з наголосом на естетичних (формотворчих) чинниках.

Отже, Матіос, Андрухович, Жадан. Що їх об'єднує? Це представники однієї літературної епохи міжстолітнього порубіжжя, чия антимасова, високоінтелектуальна творча свідомість генерована в надрах модерної кристалізації світу й спрямована на читацьке задоволення не "хлібом та видовищами", а "добротним вином". Кожен з названих авторів, котрий твердо знає, навіщо й про що пише, вирізняється своєю гордовитою поставою, вмінням зацікавити не лише сюжетною мозаїкою, а й окремими, немов вигаптуваними на оповідному тлі, деталями, доцільними соковитими лексемами та динамічним діалогізованим мовленням. Ці талановиті прозаїки, безперечно, можуть послужити дзеркалом сучасного як національного, так і світового літпроцесів. Бо їхня творчість – то органічний сплав національних і загальнолюдських основ буття.

Утім, будь-який письменник, як творча особистість, щонайбільше хотів би уникнути можливого власного "клонування", що призвело б до загибелі Автора. Тож спробуймо виокремити найцікавіше – їхні індивідуальні, кажучи модним сленгом, брендові технології.

Чому так легко поглинається й швидко "перетравлюється" у шлунку-свідомості читача "Солодка Даруся"? Чому зачіпає за живе? Насамперед тому, що перед нами твір – правдивий у всьому: в змістовому (в тім числі й історичному) контексті, у мовно-стильових пластах певного зрізу життя західноукраїнського села, в ліпленні з "індивідуальної" глини персонажів (значною мірою завдяки реконструкції їхніх майстерних двоярусних діалогів – у межах та за межами фабули). У фундамент роману глибинно закладено прозору знакову метафорику: солодкий півник-льодяник, яким легко підкуплено дитячу довірливість дівчинки, військова форма як символ мілітаризму, дримба, що є духовною опорою людини у скруті, трояка ружа – вияв давньої ментальності українського народу.

Йдучи за цим клубком, що стелиться-розгортається цікавим сюжетом у творі, читач сприймає життя як немилосердне випробування. Причому задля посилення інтриги авторка вдається до рваної, немов строфа Маяковського, оповіді. До речі, дещо подібну технологію сюжетотворення використовує і Юрій Андрухович, який, розпочавши мову про головного персонажа, нібито на деякий час забуває про нього, кидаючи напівдорозі з тим, щоб посилити роль його з'яви у трагічному фіналі. Такий прийом художнього письма може дати бажаний ефект, якщо прокреслений майстровитим пером. Адже тут потрібне вміння зосередитися, немов гросмейстерові під час сеансу одночасної гри. І М.Матіос, і Ю.Андрухович демонструють у цьому плані майстер-клас, хоча, як на мене, в романній структурі останнього натрапляєш часом на необов'язкові елементи, які трохи розбалансовують напругу читацького інтересу (скажімо, скрупульозний "звіт" про те, хто, де і як із персонажів розташувався у високогірному пансіонаті й хто біля кого й навпроти кого сидів за сніданком чи за обідом).

Романне життя головної героїні М.Матіос немислиме без драми двох найрідніших людей – Матрони та Михайла, котрі, як згодом виявиться, були її батьками. Мимовільний, неусвідомлений гріх десятирічної дівчинки обернувся для неї страшною карою – німотою відчуження та полоном неймовірного головного болю. Але солодка Даруся спокутує не так власний, як гріх суворої колісниці історії. На прикладі однієї долі авторка сфокусовує переломні (трагічні) моменти життя українських селян, яке безжально розшматовували і румуни, й поляки, і совіти, і німці.

Окремий погляд – із пташиного лету – кидаємо на багатющу мову роману, яка слугує в ньому не тлом, а повноправною дійовою особою. Адже мова, – жагуче своя, виплекана, виколисана у власній хаті, запахуща, жива й водночас ранима, – це те, що неможливо розтоптати ні під колесами сучасності, ні під пресом історії. Це і є ота найвища форма душі народу. Вона зсередини озивається навіть у німій героїні, – і саме тоді, коли Даруся приходить на розмову до батькової могили... Читаючи твір, зовсім не відчуваєш дискомфорту від щедро засіяних галицьких та буковинських діалектизмів. Бо ж, звісно, каші маслом не зіпсуєш. Головне відчуття – органіки живої мови – не підвело письменницю. Цікавий хід зробила М.Матіос, вирізнивши соковиті діалоги персонажів курсивом та немов вивівши їх за квадратуру твору (насправді вони безшовно й безшумно вмонтовані у м'язисту тканину оповіді).

М.Матіос із успіхом демонструє розвиток у модерних шатах класичних традицій В.Стефаника й Ольги Кобилянської, Гр.Тютюнника й А.Дімарова. Прозаїк відроджує смак до конкретної індивідуальної долі людини, що стоїчно тримається на колючих, пронизливих вітрах історії.

Доля конкретної, відомої в історії української суспільності людини так само цікавить і Юрія Андруховича, її він поклав ув основу вже згаданого роману. Це Богдан-Ігор Антонич – цілковито незбагненна досі особистість, якій судилося пройти не в ногу із земним життям. Але це аж ніяк не художньо-біографічний твір, відчувається, що домисел превалює над фактом.

У зовнішній фабулі Антонич ніби на маргінесі подій (про нього лише згадують персонажі, учасники якоїсь міфічної конференції в пансіонаті "Корчма "На Місяці", куди їх запросив загадковий магнат Илько Илькович Варцабич: професор Доктор, дівчина Коломея (Коля), місцевий літератор Артур Пепа; а ось постать старого Антонича, що репрезентується читачеві у примітивному фільмі режисера Ярчика Волшебника, цілком зайва, на мій погляд, оскільки спотворює вималюваний на початку образ вічно молодого "поета весняного похмілля"). Насправді ж нитка теми Життя і Смерті, головної в романі, тягнеться саме від цього таємниче-містичного образу. "Смерть обов'язково вдирається туди, де не вистачає любові",– ось один з мотивів теми. Людина в чорному плащі, посланець на Землю з Місяця, то виринає, то потопає в гущині тексту. І не випадково з ним врешті-решт зустрічається юна Коля, яка поступово розгадує загадку дванадцятьох обручів – міцних обіймів життя. Скажімо, четвертий обруч – це обійми теплого вітру, кружіння енергій, сьомий – коли з кимось, раніше не знайомим, вільготно почуваєшся, дев'ятий – обруч самотини, дванадцятий – ритуальний, коло вічності, початок і кінець в одному, Альфа й Омега, всі ми і кожен з нас. І в цьому закладено філософію вільного й трагічного – лише в твоїй духовній субстанції – світу людини, незалежно від того, в якому часі вона існує.

Схоже, що, виводячи образ австрійського фотографа Цумбруннена, Ю.Андрухович ніби volens-nolens накладає Антоничеву "матрицю" на його романне життя. І там, і там відчуття суспільної неприкаяності, тісняви, неможливість бути поруч з коханою, бути щасливим... Тільки Богдан-Ігор добровільно розписується у власній смерті, а Карлові-Йозефу вкорочують життя випадкові знайомі. Цумбруннен в одному з листів до друзів замислено написав: "Ніхто з нас до ладу не знає, що таке життя. Але найприкріше, що ми так само нічого не знаємо і про смерть". Однак він єдиний персонаж у романі, котрий удостоюється права панувати в смерті над усіма живими. Наче птах, герой летить над Карпатами в напрямку до Австрії, згадуючи Львів, який любив сильніше і чесніше від більшості його мешканців.

У "Дванадцятьох обручах" Ю.Андрухович постає у новому стильовому вимірі – він наближається до белетристичного жанру з елементами детективу (щоправда, ці сюжетні ходи вже відпрацьовані у світовій літературі, на що слушно вказав у рецензії на роман в "Літературній Україні" за 15 травня цього року І.Бондар-Терещенко). І, можливо, де в чому програє перед своїм блискучим модерністичним минулим. Однак його роман – не порожняк, а густо заселений і людьми, і думками, й подіями потяг, в якому читачеві комфортно, бо це таки потяг, який мчить без зупинки, і хто зна, можливо, його зупинка в корчмі на Антоничевому Місяці?

На відміну від М.Матіос та Ю.Андруховича, С.Жадан не ставить у центр своїх оповідань долю конкретної людини, натомість він працює переважно з молодіжною "масовкою". Але це не означає, що письменник ігнорує основний літературний закон – індивідуалізацію персонажів. Та чи не найбільше ідейне, психологічне, філософське навантаження у книжці падає на образ Автора. Саме він – головний господар життя на цій планеті. Саме йому найбільше дано бачити, чути, відчувати, аналізувати, пізнати. А образ Автора – це образ душі, про що ми вже згадували.

Автогерой Сергія Жадана з книжки "Біг Мак", побувавши в іншому світі, відчув свою неприкаяність на тлі просунутої західноєвропейської цивілізації з хижацькими глобалізаційними потребами, де попит на масову шоу-культуру вже перебільшує пропозицію, де майже немає сильних, здорових почуттів, де все тече, але мало що змінюється. За побутовими, на позір ніби недбалими "побрехеньками" про спосіб існування молодих людей на Заході вгадуються їхні непрості життєві драми. Зовнішні реалії ситого життя вже не вписуються в канву їхніх внутрішніх потреб, а часом і суперечностей із самими собою.

Прозаїк намагається зруйнувати невидиму стіну, що й досі (після повалення Берлінської) нас роз'єднує, його більше цікавить те спільне, що сполучає два світи: вільний і посттоталітарний. Він удячний небесам за те, що довелося спілкуватися з аутсайдерами, які складають сіль нашого суспільства. А пізнати сіль життя – то недаремно народитися.

Суперсучасне, модерне письмо С.Жадана (зокрема майстерна мовна характеристика персонажів), безперечно, інтригує читача, хоча автор, на мій погляд, не завжди дотримується золотого вольтерівського правила: усі жанри хороші, крім нудного. Десь із другої половини книжки текст ніби пручається, може, тому що стає одноманітним. Крім того, сприкрюють загалом хороше враження від творів окремі штурпаки-русизми (вірніше замість точніше, словом замість одне слово, так що у розумінні отож тощо), ненормативне відмінювання іменників на кшталт: фестиваля, готеля... Свої щирі оповідки автор незрідка "присмачує" грубою розмовною лексикою, напевно, тим самим прагнучи скоротити відстань до молодого суперчитача. Справді-бо, навіщо ці колись нецензурні вирази й словечки виполювати з тексту, коли вони самі з язика просяться на папір ? Ось тільки чи доведе той язик до Києва?..

Через оглянуті художні твори, що, попри окремі до них зауваги, викликають справдешню довіру до себе, ми зазнайомилися з різними авторськими натурами, які доповнюють (примножують) одна одну своїми характерними рисами. Та спільною константою для них є любов до рідної мови, яку вони плекають у своїх неповторного звучання текстах.

Обсервований книжковий "трикутник" добре вписується у коло інтересів сучасного "некоронованого" читача, який шукає відповіді на запитання про сенс буття в надрах серйозних комунікативних текстів. Для такого читача процес пізнання художньої літератури вочевидь не відпочинок із сигаретою в зубах, а справжня робота, напруга мислі, рух душі, який не припиняється за останньою крапкою у творі. Цим головно і відрізняється профі-література від дешевого маскульту, перед яким нинішні видавці чомусь шанобливо скидають капелюха, ніби побоюючись, що без такого сорту літератури вимре український читач. Дехто навіть і нетлінну класику ладен перекроїти безжальними ножицями на догоду балаганному масовізму. Згадаймо, як ще 1937 року відомий філософ Ортега-і-Гассет знущався над "масовою" людиною, у котрої "скелет з'їдає тіло". А ми ще й намагаємося класика перелицювати на масовика. Ну-ну...

Олена Логвиненко

 
© агенство "Стандарт"