журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

суспільство

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

ПРОФІ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

Культреванш

Не для еліти

ПО ДІАГОНАЛІ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2004

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

…по правді й очі повилазять

Нещодавно телефонує мені одна шановна пані-мистецтвознавець й каже:

– Запрошую вас, Лесю, на презентацію нашої книжки, що нарешті побачила світ.

Спочатку я не міг второпати, про яку книжку йдеться, бо досі писав усі свої книжки сам. Але пані-доктор мистецтвознавства уточнила, що йдеться, власне, про англійський переклад її книжки. Вона на гроші, зібрані у складку серед широкого світу, видала дуже потрібну для України працю. Альбом вийшов двома мовами – українською та англійською.

Справді, десь із півтора року тому мене запросили до одного видавництва перекласти текст, котрий, як у нас це часто, на жаль, трапляється, одночасно писався і мав перекладатися. До рук перекладачеві потрапляли клапті сирого набору, уривки машинопису або й зовсім щось рукою писане на папері.

Перш ніж перекладати, довелося спочатку те все собі набрати на комп'ютері, аби побачити якісь цілісні фрагменти. Зрозуміло, текст був сирий. Я говорив видавництву, що, мовляв, окремі пасажі купи не тримаються. Але мені дали натабе, як висловився б мій улюблений Номис, що перекладачеві зась втручатися до тексту. Досвідчені редактори й коректори все згодом доведуть до ладу, виправлять, злагодять і випустять у світ. Тому єдине, про віщо я благав досвідчених видавців, – це показати мені остаточну вигонку. Пообіцяли…

Але минали тижні, місяці – анітелень. Я собі пригадав про наші видавничі злидні, від яких серце кров'ю обливається, і більше не тривожив заклопотаних людей, котрим і без мене головного болю вистачає.

І тепер цей дзвінок. Я пані одказую:

– Невже вийшла книжка? Як же вони мої перекладні тексти випустили без мого відома? Адже невідомо, хто що переписував і редаґував! Я жоднісінького разу не зустрічався ні з автором українського тексту, тобто з вами, ні з редакторкою!

– Ой, Лесю! – відказує мені пані мистецтвознавець. – Тексти – це пусте, півлиха. Мені як авторці обіцяли показати кольороподіл і пробні відбитки, а не показали…

– Я на презентацію до мистецької академії, – кажу їй, – прийти не зможу через нагальні справи, але, може, дадуть хоч примірник?

– Жартуєте? Мені як автору запропонували продати за відпускною ціною видавництва кілька примірників, тобто по три з доважкою сотні гривень за примірник. А в книгарні ціна й поготів буде за півтисячі.

Оскільки в мене таких грошей нема, то й книжки, над якою працював, я ніколи не побачу. Хіба що принагідно – в якійсь книгозбірні. Але ще треба подумати в якій, бо так, як нині комплектуються наукові книгозбірні, то шкода й мови.

Та й то правда: в Україні тепер перекладачі схожі лише на таку собі надібку, своєрідне сито, на яке кидають всяку всячину, аби з чималої купи рідного добра вийшла дрібка якогось змісту чужою мовою. Далі твір (і автор, видавництво) продовжує жити своїм життям, а перекладач перетворюється на якусь віртуальну химерію, що нібито й не існує та ніяких прав не має.

І в мене, і в людей таке траплялося й трапляється посполу.

Зажурившись, я спробував пошукати альбом хоч в Інтернеті. Але, на жаль, його там ще нема. Натомість на сайті karchadm.com натрапив на свій словник, про пригоди з яким я колись вже розповідав у цьому часописі. До речі, це йдеться про те саме шановне видавництво. І вразило мене те, що цей самий "карчадм" продає мій економічний словник (а в угоді чи її субституті, між іншим, ні про які валютні продажі не йшлося) по $14, тоді як автор двох томів (котрі видавець без його згоди об'єднав в одну книжку) одержав гонорар у сумі, що приблизно дорівнює вартості 30 примірників. І теж я тоді не бачив ні остаточної верстки, ні кумедного оформлення. Цебто автор також інколи може виступати в ролі сараки-перекладача, на котрого видавці чхати хотіли.

Спробував я по всьому порадитися з чільними нашими фахівцями в галузі авторського права й приніс до них свої останні угоди. Подивилися вони, поцокали язиком, посміялися і сказали мені, куди всі тоті папірці можу віднести…, бо, власне, юридичної стійності вони ніякої не мають. Однаково, що хтось із кимось про щось усно домовився за чаркою кави. Дарма, чи то буде аферист-засновник компанії "Журнал "Президент", котрий нині потиху відбуває покарання, чи якийсь шанований євроремонтний заклад.

І цікаво, що різні державні доглядники – ревізори, податківці та ін. – ніколи жоднісінької уваги не звертають на зміст "кумедних" угод з авторами (перекладачами, упорядниками тощо), а якщо звертають, то… Ні, я про таке й у думці не покладаю. В їхній чесності й непідкупності я не сумніваюсь. Адже українське видавництво, ще й з гарною репутацією, – це ж не базар якийсь у Києві, де діють зовсім інші, базарні, закони. Зовсім інший базар, як по-модньому треба казати. Це не може стосуватися такої святої справи, як книговидання!

Або може… Бо якщо є, то й може.

Якщо ж ставати на поважну мову, то цікаво: чому за стільки років української незалежності не вироблено стандартної документації для видавництв? Я маю на оці папери, що реґулюють стосунки з авторами. Якщо вже кінці вкрай, то можна було б якось адаптувати радянські угоди. Бо не завадило б вже й до міжнародного досвіду вдатися.

Звичайно, я тямлю, що йтиметься там не лише про формалізацію певних стосунків, а й про вимоги до подачі матеріалів. Широкий загал може й не знати, що часом припливає до видавництв, особливо від посадовців чи дуже вчених науковців, і як видавцям доводиться оте каналізувати до читача… Проте від самої проблеми сьогодні ми нікуди не подінемося, і чим швидше ми дамо раду цьому питанню, тим краще.

Насамперед краще для читача, для котрого увесь той борщ і вариться.

Лесь Герасимчук

 
© агенство "Стандарт"